Тут раз на рік вовками виють неври.
Ніхто із вас додому не доїде,
з’їдять вас андрофаги-людоїди.
Тут люди дикі у своїй основі.
Будини тут їдять шишки соснові.
Тут житла вбогі, звичаї незвичні.
Кому тут треба амфори античні?
Тим часом жінка ткала килимочка
в тіні троянд і спілих виногрон,
де на фронтоні грецького домочка
сміявся акростерій-машкарон.
Була іще всіляка там ліпнина,
пальмети різні в камені рудім,
ще й дифірамб на честь громадянина,
що збудував такий чудовий дім!
Оскільки ж час хазяїна поглинув,
тут не було ні танців, ні музик,
і акротерій з паленої глини
всім женихам показував язик.
Та ще й перекривляли у саду
заморські птиці ара й какаду.
Внизу лиман лежав у очереті,
бичків було в лимані без числа.
Але доріжка, мощена череп’ям,
уже й зеленим мохом поросла…
А на крайсвіту, в невідомій точці,
пливе гречин у маковій сорочці.
Пливе й пливе на північ із примор’я.
Чоло смагляве вітер холодить.
Пливе й не знає, що вже третя Мойра
із ножицями жде його, сидить.
А навкруги — природа первозданна.
І люди щедрі й добрі, як вона.
Все їм дала богиня їхня Дана.
Живе народ. Кочують племена.
От якось греки їхали підвечір.
Аж гульк — село, чимало щось дворів.
І держать небо на кремезних плечах
старі Атланти дужих яворів.
Втомились греки веслами махати.
Зайшли у двір. Віконце золоте.
А тут якраз жіноцтво біля хати
вінки купальські, сидячи, плете.
Ну, грекам що? Зайшли, пожартували.
Ну, грекам що? По чарці налили.
Та так ото співали і співали,
і греків теж у пісню заплели.
Було столів велике застеляння.
Були землі всещедрої плоди.
Бог літного сонцестояння
тоді брав шлюб з богинею води.
Не визнають тут Зевса і Паллади.
Тут сповідають люди на Дніпрі
високий культ астральної тріади —
культ Місяця, культ Сонця, культ Зорі.
Звуть молодого місяцем і князем.
У них дівчина сходить, як зоря.
Шанують предків. А зберуться разом —
у них тут пам’ять замість вівтаря.
Згадають рід до сьомого коліна.
В них Рід як бог, у нього сонця лик.
Вони з вогню, у них душа нетлінна.
У них і серп — як місяць молодик.
У них зірчаті пряники жертовні.
Вони без маку не спечуть коржа.
Тут і діжа в них, наче місяць вповні.
У них і місяць сходить, як діжа.
Їм їхній бог біди не заподіє.
Богинь нема сварливих і гризьких.
Бо тут боги — як втілення надії,
а на Олімпі — пристрастей людських.
Не зразу греки стали толерантні.
Скіфиня теж хапала рогача.
Вони хотіли тут своїх гарантій
і навіть вимагали товмача.
Коли ж вона внесла у друшляку
лунарний символ — ліплені вареники,
то греки також прийняли цей культ
і стали вже навік його зволенники.
Спочатку греків трохи в сон хилило.
Здорожились, вже й ніч була глуха.
Та не такий тут бог Семиярило —
він хоч кого від сну розкутурха.
Були до ранку в тому селищі
великі ігри, танці і веселощі.
Пили меди, зрубали чорноклена,
втопили смерть, що звалася Марена.
В цьому краю Дажбога і Перуна
таки той грек не втримався, кутнув.
Якби йому кіфара семиструнна,
то він би і вакхічне щось утнув!
Вогонь купальський розвели на вигоні.
Було там крику, сміху і забав.
Сандалії поспалювать невигідно,
то він роззувся босий і стрибав.
Крізь той вогонь проводили худобу.
І не стирали попіл з підошов.
Хто мав яку жалобу чи хворобу,
крізь всеочисне полум’я пройшов.
Вогонь святий. Співали півні треті.
Під ранок там робилося таке!
Там парубки на бриючому злеті
ішли, штаньми палаючи, в піке!
Дівчата верещали, огинались.
Мабуть, хотіли, щоб за ними гнались.
Вогонь жахтів, угору як сахнувся!
Один дідок там ледь не розчахнувся.
Стрибали всі. І, обсмаливши п’яти,
грек розігнався, щоб стрибнути вп’яте.
Але спинився, підвернувши ногу.
А скоросвіт і рушили в дорогу.
Дівчата й хлопці греків проводжали.
Богів прихильних грекам побажали.
Дали в дорогу різних почастунків,
лящів, тарані і місцевих трунків.
Дід врізав меду забоцень. Бабуні
вдягли на греків по вінку цибулі.
На віддарунок греки всім потрошку —
тій амулетик, тій боспорську брошку.
Тій гребінець із дерева кедрового,
тій скарабея темно-лазурового.
Браслет з пружинки. Пригорщу кулонів
із клешнів краба й кримських халцедонів.
Міцного квасу випили по дзбану.
З вогнів купальських ще курився дим.
Був ранок — як хітон із тиші і туману
з обличчям сонця восково-блідим.
Пливуть вони між тими берегами.
А скрізь луги безмежні за лугами.
Піщаний берег в решеті стрижів.
І добрі люди гарних типажів.
У кожен яр шугнуло по Сибіллі.
Вже де-не-де й димок із димаря.
Пасуться в лузі коні, та все білі,
як у фракійського царя.
На злуці рік святилище богині.
Такі сади, що важко проминать.
Гойдаються на вербах Берегині,
протослов’янські родички наяд.
Казковий край, небачені терени!
А прийде вечір, тільки бережись.
Дівчата тут співають, як сирени, —
хоч до корми ремінням прив’яжись!
Ще й, звісна річ, розказую не все я.
На це потрібно віщої струни.
Далекий світ, купецька одіссея,
хмільне старе вино старовини!
Он Одіссей вертався десять год,
та й то зазнав ого яких пригод.
А цей гречин вертається віки,
та ще ж ізвідки — прямо з дна ріки! —
в двадцятий вік причалює од Скіфів! —
а от про нього ні чуток, ні міфів.
І все тому, що наша ера
чомусь і досі не дає Гомера.
От грек пливе. Сидить у човні босий.
Червоне сонце сходить з-за гори.
Там цілий ліс набокуватих сосен, —
мабуть, такі там віяли вітри.
А серед сосен капище прадавнє.
Внизу корчі сумні та осока.
І в Борисфен задумливо впадає
якась не знана грекові ріка.
І сивий жрець сказав їм, як із неба:
— Гей, добрі люди, а чого вам треба?
Вклонились греки звичаям тутешнім.
Спитали греки, що це за ріка.
І сивий жрець вклонився низько теж їм,
хоча дивився дуже звисока.
Відтак велично показав їм костуром —
там далі місто, й люди не скупі.
Сказав, що обрій — це усмішка простору
і що ім’я цій річечці — Супій.
Тоді вона була ще судноплавна.
Туди якраз кораблик завертав.
І під вітрилом схожий хтось на Фавна,
моргнувши оком, греків привітав.
І грек сказав, подумавши, невдовзі,
посмикавши борідку чепурну:
— Ви там торгуйте на великім торзі,
а я, мабуть, в цю річку заверну!
Йому ж його супутники махали,
не завертати в річечку прохали:
— Куди пливеш, не спокушав би долі!
Хто зна, яке тут царство межове?
А там же біля торгу на Подолі
знайомий грек із Хіосу живе!
Там зброю вміють у руках тримати.
Живуть на схилах, люди з ремеслом.
А тут з кущів як вискочать сармати, —
чим будеш одбиватися, веслом?
А він сказав: — Цвіте торгівля, поки
проворні греки шастають в протоки!
Та я вернусь, вернусь небезпремінно.
У цій же річці чаплі по коліно.
Хіба ж такі в житті я бачив русла?
А тут ця річка травами загусла.
Пливе гречин, весельцем попихається.
А водяник у вуса посміхається.
Хіба ж йому, гомерівському греку,
не подолати подорож далеку?
Та він же грек, його ріка не зморить.
У нього кров солона як на трьох —
від предків тих, що наковтались моря
усіх адріатичних катастроф.
Та він же грек із Греції, в котрої
справіку мандри, як ідея фікс!
Та і річки ж там більші від Супою —
наприклад, Лета і, наприклад, Стікс.
Ріка Супій, супоєна річками,
в ліси й ліси все більше поверта.
І ряску з водяними повучками
при березі плотвичка хилита.
Ріка, звичайно, не Егейське море,
котре походить, звісно, від "еге".
Пливе гречин. Пряде ще друга Мойра,
і нить міцна, і прядиво туге.
Якби фортуна не була сліпою,
хіба б лежав той грек на дні Супою?
Та він би, грек, умер би дідуганом,
за ним би плакав весь купецький рід.
Лежав би грек під Зевсовим курганом
в некрополі ольвійському як слід.
Носили б квіти правнуки дбайливі,
покоївся б у склепі його прах.
Увесь в різьбленні з дикої оливи
самшитовий стояв би саркофаг.
Були б там скрізь фігурки-теракоти,
не знав би грек посмертної гіркоти.
А то лежить — йому посеред річечки
латаття жовте ставить довгі свічечки.
А скільки вже проплавало гусей
там, де втонув злощасний Одіссей!
Над ним у небі світяться Плеяди.
Над ним не плачуть німфи і наяди.
Над ним пливла плотва і красноперка.
А підняли гречина лиш теперка.
І хоч би хто у світі здогадався,
як тут гречин з човном перекидався!
Але ж таки була якась причина,
що ні човна не стало, ні гречина.
Раптова буря? Вітер супротивний?
Так він же грек, а це народ спортивний.
Він, може, змалку марафони бігав,