— От скоро почне голота землю ділити… Ха-ха! Пащо багатим стільки землі? Щоб, значить, «усім по сім»… Ха-ха!.. Ти скільки маєш? Тридцять? От двадцять три і одріжуть. Ха-ха!..
Підпара не любив жартів. Але Максима не легко було спинити. Він вже моргав до Гаврила.
— А вам, куме, не гріх і більше оддати. Нащо вам, справді, ви вже старі, нехай голота у палки вб'ється, покушає папки.
— Атож! Що громаді, те й бабі,— посміхався криво Гаврило.— Ше доведеться на старість за сніп заробляти.
— Ой-ой! Ще й як! Хіба забули вже жати?
Підпара сердивсь.
Чорта лисого візьмуть. Він і упруга не дасть. Що діди та батьки кров'ю здобули, те нерушиме. А що надбав, то його праця, і всяким неробам зась.
— Поклав би на місці, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б гріха!
Підпариха загорталась в кожух і стогнала.
— Ти хоч би кращу рушницю купив… Ох, ох, боже мій милий!.. Твоя негодяща, мотузком зв'язуєш…
— Буде й така… нащо гроші втрачати…
«Ну, цей і клаптя не випустить з рук, поки живий», — хитала головою Гафійка.
По тих розмовах Підпара ставав ще похмурнішим. Облягаючись на ніч, він поправляв на стінці рушницю і клав біля себе сокиру.
Гафійці робилось страшно.
* * *
Небо сіє дрібненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечі мішком і ходить селом. Згинається і розгинається, як складаний ножик.
— Чули, пан не хоче набавить ціну…
— Звідки ти знаєш?
— Тільки що Прокіп з людьми був в пана.
— Що ж пан?
— Як було досі, так, каже, буде й надалі. Дорожче не дасть.
— Так. Що ж нам тепер?
Мажуга підіймає руку, наче голоблю, стискає кулак і викидає з запалих грудей, наче з безодні:
— Бастувать будем.
— Не схочемо ми, наймуть ямищан.
— Ямищани не підуть. Вони теж підняли ціну.
Олекса Безик виходить з свого подвір'я, за ним по болоті скаче дітвора, як циганчата.
Він на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гірше не буде.
Мажуга йде далі. Його постать у сітці дощу то стає довша, то знов коротша, наче риба в неводі б'ється.
Маланка сховала руки під хвартухом і злісно блиска очима.
— Так, людоньки, так. Лізьте в ярмо, жніть за тринадцятий сніп. Послужіть панові.
І затиснула сухі, зів'ялі губи.
— Не діжде. Хай сам собі жне.
— Коли ж стерня коле…
Олександр Дейнека погано лає. Важкі лайки гупають скрізь, як ціп на току.
Він мокне, а в хату не йде. В гурті йому легше.
— Затявся пан, держімось і ми.
— Проти громади нічого не зробить.
— Не присилує жати.
— Авжеж.
— Бастуймо і край,— рішає Півтора Лиха.
А Мажуга вже на другім кутку людей підіймає.
— Чули?
— Та чули.
— Ну, що ж?
— Як люди.
— Бастують.
— Коли бастують, то й ми пристанем.
А панська нива дрімає, як море, у сірозеленій мряці сниться їй серп.
* * *
Хома сидить на горбку. Андрій біля нього. Сонце пече. Котиться марево понад селом та нивами і танцюють у ньому — ліворуч гуральня, праворуч — двір.
Голос в Андрія тонкий, плаксивий. Наче милостині просить з очей Хоми.
— Бачите, Хомо, що з мене зробили.
Але Хомині очі каламутні, як вода з милом. Вперлись кудись в простори і тільки зрідка, як на миляній баньці, мигне в них зелено-червоний вогник.
— Куди я тепер? До чого, як нема рук?
— Х-ха!
— Їм такі не потрібні. Мають здорових.
Хома мовчить.
— Що ж мені — пропадати?
— А пропадеш.
— Де ж правда на світі?
— Мовчи, Андрію. Мовчи та гинь.
— Живий не хоче гинуть.
— Тепер він плаче, а перше радів: гуральня! Диво яке!.. Щоб тому очі грали та танцювали зуби, хто її ставив.
Андрій гасне відразу і вже більше до себе говорить:
— З'їли мене, пане добродзею… Взяли та й з'їли…
— А ти думав — вони пожаліють? Гляди сюди!
Хома торкає Андрія в плече і повертає наліво. — Бачиш отих, що там! — Потому повертає його направо: — і тих, що там, багачів, дуків… Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спіймавсь,— здеруть із тебе шкуру, оббілують дочиста, а те, що їм непотрібне, викинуть в гній.
— Правду ви кажете, Хомо, ой, правду…
— Ти собі думаєш — фабрику ставлять, фільварок будують. А вони пута кують на людей, ставлять сільце, щоб людську силу спіймати в нього, кров людську сточити, бодай вас сточило, як шашіль сволок…
Андрієві душно. Старі слова говорить Гудзь, а вони крають сьогодні, як нагострений ніж, наче більма з очей стинають. На хвилину очі пробили мури гуральні, стіни панського двору і дивляться вглиб, по-новому.
— Запоганили землю, наче короста,— чує Андрій.— Скільки Їх — жмінька. а гляди, як насіли землі на груди, як простягають далеко руки. Здушили села своїми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку — бач, он лежать села, як купи гною на панському полі, а над ними димлять сахарні й гуральні та людську силу переганяють на гроші…
Андрієві дивно, що він вперше сьогодні побачив, які справді маленькі, загублені села. Наче хто розтрусив по майдані трошки соломи з воза. І теж йому дивно, що панський пастух наче виріс одразу отут перед ним. Сидить попліч, наче дуб вріс у землю, а під ноги йому покірно котять жовті хвилі лани і навіть сонце в покорі стелеться долом.
Андрій забув жалітись. Він тільки дивиться й слуха.
— Поглянь на мене, а я на тебе. Ти мені сивий волос покажеш, своє каліцтво, а я тобі що? Може, душу свою, що закопав у гної, як глядів панську худобу! Я там все закопав, чим горіла душа, а ти один з другим дививсь та мовчав, бодай ви поніміли навіки всі догола, кроти сліпі…
Овва! А що зміг би Андрій? Чим винні люди?
Хома встромляє в Андрієві очі свої, каламутні. Гострий колючий сміх креше з них іскри, а насподі сірожовтої гущі почина вже кипіти.
Андрій не може змигнути, йому моторошно. Хома мовчить, та Андрій чує, що сміх клекоче в Хомі, мов вода в казані.
Сміх вирвався врешті, і прижмурилось сонце.
І раптом велике, гаряче обличчя присунулось ближче, до самого вуха Андрія, війнуло жаром. Слова полетіли так швидко, що він їх ледве ловив.
— Не міг? Ні, брешеш, міг. Бачиш — лани… пшениця, як море… панське багатство… А ти узяв сірник — один з коробки сірник — і полетіли в небо дими, а на землі лишився сам попілець… Бачиш — будинки, палаци, повно худоби, добра… а ти прийшов маленький, сірий, як мишача тінь, — і за тобою тільки вугілля…
Хома говорить все швидше і швидше, рве слово, свистить і клекоче.
— Од пана до пана… з гуральні в сахарню… з кубла в кубло. Скрізь, де людська кривда гніздо собі звила, аж поки не стане гола земля…
Андрієві очі лізуть на лоб, а за плечима — мурахи.
— Чуєш? — свистить Хома, — тільки гола земля та сонце.
Хома божевільний… Що він говорить? Андрієві треба щось одповісти, та язик, полохливий, як заєць, тіка кудись в горло.
Повернувся нарешті, але виходить зовсім не те, що треба.
— Бог з вами, Хомо. Хіба таке можна робити?
Хома дивиться мовчки, потому цідить до нього згори вдолину, наче межи очі плює:
— Хам ти… Червак… Гний, пропадай, щоб і слід твій загинув, так наче ніколи тебе не було…
— Овва! Які ж бо ви, Хомо…
Але Хома не слуха. Встає високий, лютий і йде в пшеницю, як в воду, а Андрій прилип до землі, неначе торішній зогнилий листок.
* * *
Економ світить до пана чолом, а на бронзовім обличчі, де завжди блукало сонце, пан бачить якийсь неспокій.
— А що там, Янє?
— Прошу пана, сьогодні не можна почати жнива.
— А то чому? Хіба Ян не загадував вчора?
— Ціле село оббігав, прошу ласкавого пана, та ніхто на роботу не вийшов. Не хочуть жати по нашій ціні.
—Як то не хочуть?
Пан стрепенувся. Забастовка? У нього? Пан чує образу. Він знає, що по селах були забастовки, але щоб в нього, коли він завжди був добрий для хлопа, не раз дарував спаш, а його жінка ніколи не одмовляла хорим в порошках хіни, олійку і арніковій примочці… Він ще раз хоче почути:
— Як каже — не хочуть?
— Так, прошу пана.
Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, він вкусить, наче гадюка.