«Не пан наганя, а самі б'ємось за аренду, бо ти не візьмеш, то візьмуть люди. Ніхто не хоче з голоду гинуть — та й платиш…»
«Однаково гинеш… Земля не виносить видатків, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан».
«Пропада твоя праця… А на той рік знов ідеш до пана, сам себе дуриш…»
«Страшна видима смерть…»
Слухайте, слухайте! Годі вам там! Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. І звідки сила в нього? З нас, мужиків… Діди наші, батьки й самі ми життя ціле робили на пана. Хіба ж ми не заробили собі землі?..
І знов у тумані бриніли окремі розмови, як зачеплені струни.
«Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив… А що ж мені боронити, коли в мене землі нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тоді й бери москаля, як має що боронити…»
«Зруйнуймо засиджені гнізда, як роблять інші, викурімо багачів, щоб не наважились більше вертатись, тоді миру вільніше буде, тоді в нас буде земля…»
Панаса Кандзюбу кортіло. Він вже кілька разів крикнув: «Люди! Християни!», але його не пускали.
— Мовчи, заважаєш.
А він ліз вже на дерево, важкий у своїй свиті, як ведмежа, аж хрустіли галузки.
— Люди, християни!
— Хто там говорить?
— А хто його знає…
— Християни, ми довго терпіли. Воно правда, що пани товстобрюхі за людей нас не мають, як леви рикають на мужика; народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посіпаками всякими. Наче за звіром. Але потерпімо ще трохи. Почекаймо великої милості й справедливості.
— Від кого?
— Знаємо! Ждали!
Здригнувся туман неначе і колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.
— Нема терпцю! Урвався…
Панас ізліз уже на землю й винувато обертався до сусідів.
— Хіба я що? Я згоден… я на все згоден… Як люди….
— Знайшовсь мудрий, потерпімо, каже.
— Цитьте, — нехай говорить, хто почав.
— Говори, Гуща.
Долом шуміло, наче бурчак у повінь котив по річці каміння і рив береги.
А з туману, як з хмари, плив голос і падав між люди,
— Вся земля наша, одвіку, бо кожна грудка, кожен упруг политі потом, погноєні кров'ю трудящих. Одберім землю, і тоді кожен трудящий матиме хліба доволі для себе і для дітей.
Ось слово: одберім землю!..
Воно впало серед такої тиші, що чутно було, як мостилась по гніздах птиця, або спросоння била крилом на вершечках дерев.
Одібрать землю!
Ці два слова досі лежали на споді кожного серця, як захований скарб, а тепер, вийняті звідти, стали немов живим чимсь і говорили: ходім за нами, ми поведем.
Не руйнувати й не палити, а одібрати. Вогонь що візьме, то вже не оддасть. Ходім і однімем своє, неправдою взяте од нас і батьків наших. Одберімо хліб свій кривавий, для розкошів одірваний од голодного рота.
Груди так повно зітхнули, аж ліс обізвався.
Велике тіло розросталося наче, простувало застояні ноги, затерплі руки. Почуло силу. І благовістило у ньому, як дзвін на великдень: «Буде земля,.. Однімемо землю,..»
Ту саму землю, що, як мрія далека, тільки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку…
Тепер вона близько, простягни руку й бери.
І не хотілось розходитись із лісу, розривати на частки могутнє тіло…
* * *
Неспокійно було в селі. З тої ночі, як сходились в лісі і поклали забрати панову землю, минув цілий тиждень, але люди вагались. Всі напружено ждали, а чого саме — ніхто добре не знав. Одні одно говорили, а другі друге — і з тих розмов спліталась сітка, в якій ні кінця, ні початку. Бастувала чагунка, бастували робочі, скрізь було глухо, каламутне, самотньо якось, і тільки граки чорним ланцюгом крил в'язали з світом село.
Щось діялось навкруги. Мов наближалась градова хмара, а звідки прийде, де впаде і що зачепить — незвісно. Важко, тривожно дихалось всім у ті похмурі дні, і неспокійно минали довгі осінні ночі. Якби хто крикнув на пробі, бовкнув несподівано дзвін або розрізав густе повітря постріл рушниці, люди вибігли б з хати та кинулись осліп одні на одних.
Гафійка не могла спати по ночах. Як тільки смеркало, Підпара засував двері у сінях, пробував довго, чи добре замкнені, і перше, ніж облягатись, здіймав рушницю, мостив біля себе сокиру. Гасилося світло, але Гафійка знала, що хазяїн не спить. Чула, як він неспокійно ворушився на лаві, важко сопІв, сідав і наслухав. Потому знову вкладався і лежав причаївшись, але раптом зривався і шарив по долівці рукою, поки не знаходив сокири. Тоді ставало знов тихо, під лавками пищали миші, що вже перебирались на зиму до хати, та таргани шаруділи у миснику. Але Підпара не спав, Гафійці здавалось, що вона бачить його розплющені очі, втуплені в пітьму.
Нарешті, Підпара вставав і виходив. В Гафійки калатало серце, і в такт його перебоям гупали Підпа-рині ноги коло стодоли, біля стіжків або під стінами хати.
Часом хазяїн вибирався на ніч на поле, під клуні. Тоді знов хазяйка товклася цілісіньку ніч, боялась, стогнала, охала і човгала шкарбунами од вікна до вікна.
З наймитами Підпара поводився краще, не лаявсь, не підганяв, як перше, але в спину їм завжди дивилось підзорливе око, або під час розмови зненацька вставала за ними важка, як дзвіниця, постать Підпари і кидала тінь.
Гафійці часами ставало так важко, що вона прохалась на ніч додому.
Маланка облягалась нерано. Андрій вічно був десь на людях і повертався пізно, а Маланка весь вечір снувала мрії. Щось буде. Прийде щось гарне і перемінить життя. Щось станеться раптом не сьогодні, то завтра. Їй не хотілось нічого робити і, склавши руки, як у неділю, вона гаптувала словами хитрі мережки. З Гафійкою вдвох вони ставали на порозі у сінях і довго дивились, як світяться вікна скрізь по селі. Там, в кожній хаті, чогось чекають, готові, як сухий трусок, що жде підпалу. У кожній хаті цвіте надія, ростуть сподівання.
І певно, ніколи ще стільки не сходило світла, як у сі довгі, тривожні осінні ночі.
* * *
Вітер скакав з розгону, рвав голоси і дим, а бліде сонце, показавшись на мить, висипало з-за хмар на землю своє останнє багатство.
Гафійка ловила хустя, що розметав вітер по дворі, як стадо білих гусей. Хазяйська сорочка надулась, котилася кругла, мов вагітна жінка, рукавами ловлячи землю. Вітер свистів Гафійці у вуха, а їй здавалось, що її кличуть.
Ні, таки кличуть. Вона озирнулась.
Од воріт махав на неї Прокіп.
— Чого ти?
Вона не чула.
— Що там таке?
— Неси твій прапор.
За ворітьми було повно народу. Тут і Маланка з своїми сухими руками, важкий Панас Кандзюба, і діти, що скакали під плотом, як горобці.
— Швидше винось?
Що сталось?
Гафійка метнулась до хати.
Кілька рук простяглись до Гафійки, але Прокіп взяв сам.
Він в'язав вже червону китайку до держака.
Народ нетерпляче гудів. Таки діждались. Прийшов маніфест.
Підпара стояв на хатнім порозі, чорний, як тінь, підпер плечима одвірок і мовчки дивився.
Нарешті прапор підняли. Червона китайка залопотіла на вітрі і заскакали на ній слова, наче живі.
Земля і воля!
Всі зняли догори очі і щось пройшло по юрбі, немов зітхання.
І рушили далі. Гафійка забула за своє хустя. Бона йшла в юрмі, наче у сні. Щось сталось. Сподіване, правда, бажане, але неясне. Якийсь маніфест.
Біля неї був Прокіп, і їй здавалося, що він одразу виріс. Його великі запрацьовані руки спокійно лежали на держаку, ноги ступали твердо.
З сірого гомону виривались окремі слова.
— Хвалити бога, діждались люди…
— Всім буде, всім стане, — дзвеніла Маланка. Вітер рвав ті слова і кидав назад:
— Всім стане, наша земля…
— Тепер, пане добродзею, оділлються вовкові овечі сльози.
На червонім обличчі Андрія молочні вуси сиділи, як два голуби.
Панас Кандзюба світився.
— Озуєм, Андрію, пана у постоли!
— Аякже!..
Під плотами червоні дитячі ноги одкидали болото.
Діти забігали вперед і пискливо кричали:
— Земля і воля! Земля і воля!
Прапор мотався, наче вогонь на вітрі…
З хат висипали люди. Вони здіймали шапки, хрестились і приставали. Стрічні завертали назад.
— На зборню! Там маніфест.
Дорога наллялась народом.
Було нове щось в людях. Глибокі очі горіли на сірих обличчях, наче воскові свічі по сутінках в церкві. Гафійці здавалось, що ясна для неї кожна душа і кожна думка, як своя власна. Щось урочисте було в трепеті корогви, в тихому сумі осіннього сонця, в тривожно-ясних обличчях. Наче в темну весняну ніч палали воскові свічі в руках і пливло аж під зорі «христос воскрес».