Тихо і парно.
Посуваюся далі, на чисту воду. Вода сміється і так невинно одбиває в собі блакитне небо з білими хмарками, що мене злість пориває. Запускаю весло у ту невинність і тягну звідти, наче потвору за коси, важке баговиння, чорне й тремтяче на сонці.
Ні, таки не втоплюся.
* * *
Починаю свій день погано.
Вже з самого ранку я проклинаю, лютую і німим криком кричу до себе:
"Ти! Чи ти скінчиш нарешті, нещасний комедіанте! Коли перестанеш брехати бодай собі самому? Скинь з себе тенета, в яких заплутавсь. Хоч раз будь щирий. Скажи собі і другим правду. Ну, чуєш, Вікторе, чуєш. Сміливий будь. Не бійся. Інакше згинеш. Побачиш".
Ах, правда, се правда, я чую потребу все те зробити і разом чую в столовій кроки. Біжу в столову і простягаю руки:
– Панно Анельо!
Чую, як мої очі, ось тільки холодні й сердиті, раптом заграли від почуття, голос м’який став і теплий, простягнені руки виявляють благання.
– Панно Анельо!
Вона біжить поперед мене, наче не чує, і має вигляд миші, що хоче шуснути в шпарку. Врешті вскочила в двері і замкнула їх за собою.
А я стою під дверима і простягаю руки.
Комедіант!..
Ну, добре, тепер вже знаю, що маю робити. Біжу в свою хату і починаю складатись. Поспішно, наче від сього багато залежить, скидаю речі у чемодан, одну на другу, жужмом. Одсуваю комоду, виймаю хустя, шпурляю книжки, подушку.
Не кінчаю роботи. Навіщо?
Чемодан лежить серед хати, як розшарпаний звір, а я сідаю за стіл. Треба ж все написати.
Одриваю шматок паперу і старанно, без вагання виводжу: "У моїй смерті ніхто не винен".
Деру. Занадто каліграфічно.
Пишу те саме удруге – ну, тепер добре. Се треба покласти на видному місці. Тепер ще додому і до панни Анелі. Що їй писати? Вона все знає. Доволі і кількох слів. Пишучи "смерть", я зовсім холодний і несвідомий. Се тільки слово, коротеньке, в шість літер, – і більше нічого. Воно навіть гарно гучить.
Тоді я згадую, що не маю мотузки. Прохати у когось не хочу. Міркую трохи – і пробую ремінь од чемодана. Нічого. Можна.
Ремінь в кишені, записка на видному місці, двері в столову одхилені трохи – тепер можна вже йти.
Ліниво минаю подвір’я і виходжу на поле.
От і кінець. За півгодини погасне сонце, згинуть поля, світ весь, панна Анеля… Як то я прийму все те… Як дивно! Моє життя стало зараз таке коротке, що я кроками можу змірять його. Раз, два, три, чотири… Тут вже ніколи не ступить більше моя нога… Я йду, а, може, саме у сю хвилину весь дім вже знає страшну новину – і панна Анеля в істериці б’ється, читаючи лист. "Я вас кохав…"
Запрягать коні!.. розіслать верхових!.. біжіть над став!.. А сама мчиться тим часом за браму і за сльозами нічого не бачить… Ага, аж тепер зрозуміла…
Раптом стаю. Ну, а як вона взнає, куди я подався? Мене почнуть шукати по різних місцях, а тим часом я буду висіти в гайку. Ніхто не бачив, куди я йшов.
Стою на дорозі і безпомічно дивлюся.
Коли щось їде.
– Грицько! До двору?
– Плуг обломився.
На хвилину спиняю, одриваю шматочок старої газети, що завалялась в кишені, й пишу на коліні: "По дорозі у вічність останнє прощай".
– Зараз оддайте панні Анелі.
Рушаю далі – тепер бадьоріше.
Тепер є певність. Я скоро побачу панну Анелю. Вона кохає, вона кохає мене. Я певний. Зараз щось буде. Стовпом зніметься порох… коні будуть рвати з копита… бричка – як п’яна, з боку на бік, а панна Анеля здіймає руки:
– Стійте! На Бога, стійте… Не треба…
Намацую ремінь в кишені і ніжно гладжу. Він мені робить приємність.
Ось вже й гайок.
Спиняюсь і обертаюсь назад.
Бачу, дорога побігла поміж нивами, скотилась в долинку і вже знову плазує під парком, до самих воріт. Ніхто не їде. Скрізь пусто. Дім стоїть тихий, неначе мертвий.
Не розумію.
Виймаю годинник. Минуло двадцять хвилин.
Ну, ще трохи можна заждати.
Стою й чекаю. Дорога як на долоні, рівна й безлюдна.
Щохвилини виймаю годинник, нижу плечима і ховаю назад. Мене бере нетерплячка. Не може бути… Не може того ніколи бути…
Вже півгодини… Така байдужість, така жорстокість… вже тридцять п’ять. Невже нічого не буде?
В голові моїй просто не міститься. Я холодію і говорю наголос:
– Значить – не буде. Ти дурень.
Повертаюсь і, ступаючи важко, іду в гайок.
Як тільки входжу поміж дерева, рябенькі пні, що так услужно простягають до мене свої галузки, мов кожна рада мене гойдати, злість вилітає з мене коротким смішком.
Сміюся з себе і з панни Анелі. Виймаю ремінь і роблю зашморг. Ось так вам, так. Міцно чіпляю до сучка ремінь. Ось так вам, так… Просовую голову в зашморг і сам не тямлю: се справжнє чи тільки гра…
Але чим се скінчиться?
* * *
Сиджу на бігунках; на вибоях мене підкидає. З-за спини пана Адама дивлюсь на кінський зад, мокрий од поту. Дзвоню зубами, бо мені зимно. Куди ми їдемо, я сам не знаю. Згадую тільки, що пан Адам звертався до мене на "ти". "Що робиш, нещасний хлопче! Ти мусиш жить для людей і для себе". Так, так, його рука обіймала мене за стан, а моя голова лежала на його грудях і ґудзик душив мене в лоб…
Ось він говорить до мене, і мої груди приємно лоскоче низький його голос. Пил вилітає з-під бігунків, як з котла пара, – і се цікавить мене. Куди ми їдемо – я сам не знаю. Може, пан Адам мені говорив, а може, й ні.
Дедалі мені стає тепліше, я розумію окремі слова і вже помічаю залізну дорогу, будки. Чи не на станцію їдемо? Певно, на станцію. От і вокзал. Пан Адам припоручає комусь коняку, а мене бере за плече.
– Бо тобі, хлопче, не треба вертатись до нас, ятрить своє серце. Поїдемо в город… я хочу тебе розважить…
Підходить до каси і все назад озирається, не спуска з мене очей.
Несе два білети.
Тоді я приходжу до себе і протестую.
Нізащо! Я їду сам. Ніколи не згоджусь, щоб він турбувався для мене. Пан Адам уперся навіть, але я бачу, що він зовсім не має охоти їхати зо мною.
На пероні дзвінок, зараз підходить поїзд. Пан Адам починає потроху здаватись.
Коли б він був іще певний, що нічого такого більше не буде… Ніяких думок і таке інше… Але краще поїхать. З буланим, мабуть, нічого не станеться…
Я запевняю.
– Но?! Слово?
– Слово!
– А може, краще поїхать?
– Ні.
Цілуємось тричі, і я сідаю в вагон.
– Прощай же, хлопче! – кричить пан Адам в вікно. – Речі пришлю тобі завтра…
Кидаюсь на лавку і довго сиджу у куточку напівпритомний, втомлений дуже. Нічого не чую.
Нарешті глибоко зітхаю. Неначе легше мені тепер.
Миготять в вікнах вершечки дерев, синій дим з тютюну снує у вагоні основу, з правого боку б’є в вікна сонце. Роздивляюсь навколо – пасажирів багато. Ґвалт неможливий. З-за синього диму, в сусіднім одділі, блищить на сонці злотисте жіноче волосся. Мусить бути гарна блондинка.
Приємно простягти ноги, вони в мене чогось болять. Входить кондуктор, штемпелює білети, я даю свій.
У неї сірі, а не блакитні очі.
Я, певно, неможливо десь виглядаю після дороги. Виймаю хустку і обтираю лице. Таки трохи є пилу.
Сідаю так, щоб було видніше, і дивлюся на неї. Погляне чи ні?
Сусід мій, грубий, короткошиїй купець, одщібає комірчик, бо йому душно, і починає ходить по вагоні. Я серджусь на нього, коли він заступає мені блондинку. Зате коли очі наші стрічаються знову і знову, я в них читаю лукаву цікавість.
На станції сходимо разом. Я поспішаю за нею, наче не можу ще вийти із її сфери. Вона наймає фіакра, а я нотую високу ногу і лінію тіла.
На прощання я дістаю од неї в дар сірі очі, а їй даю чорні – і ми розстаємся.
* * *
Вже третій день я п’ю життя на повне горло. Де треба переступити – я там стрибаю, голосніше сказати – я вже кричу. Я навчився співати: "Тра-ля-ля… тра-ля-ля…". Се мені вулиця подарувала. Купаюсь в людському морі, в гармидері, в сонці. Придивляюсь до всього, і все таке добре, ласкаве і гарне. Ні, таки справді, коли придивитись добре навіть до пилу, як він клубочиться м’яко на сонці, то й в ньому помітиш багато зичливості.
В мене нема тут знайомих. Але нащо вони? Я бачу людей, всіх однаково знаю і збираю з кожного щось, як бджола з квітки. Вони теплі, живі – і я теплий, живий. Сміються – і я сміюся; ходять, говорять, співають – я теж. Я крапля у річці й блищу на сонці так само, як ціла хвиля.