Цілий день вулиця, люди, фіакри… Я гладжу дітей по головці і ляскаю пальцями до кожного пса: "Цю-цю!.."
А коли пан директор, пан директор сахарні, здійма циліндр і сміється до мене, як стиглий кавун, я підходжу до нього і щасливий стиснуть його руку.
– Ну, як ся маєте? Як там пан Адам? Панна Анеля?..
Я механічно говорю:
– Спасибі, спасибі… добре, аякже… – А тим часом в голові в мене неясно. Панна Анеля… панна Анеля… Ага! Се та… наче тінь біла кудись од мене тікає, наче туман, а я хочу зловити, вернуть – і не можу… Що було? І коли було? Давно? Панна Анеля… панна Анеля… Нема нічого. Навіть тінь щезла… Пусто.
Пан директор сміється, сміється сонце, сміюсь і я…
(Лютий 1909 р.)