Коротка біографія
Григорія Квітки-Основ'яненка
Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 р. в слободі Основа поблизу Харкова у дворянській родині (від назви слободи й походить його псевдонім — Основ’яненко). Спочатку навчався вдома, а потім — у Курязькій монастирській школі. У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана.
У 1801 р. він став послушником монастиря. Але через чотири роки повернувся на військову службу. У 1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Харкові, став комісаром у народному ополченні.
У 1812 р. він працював директором Харківського театру, заснував Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опублікував перші в Україні громадсько-літературні журнали «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник». Збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки. Протягом 1817-1828 рр. Г. Квітка чотири рази переобирався предводителем дворян Харківського повіту.
З 1827 р. почав писати прозу і драматургію. Перша книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» («Маруся», «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень») вийшла у 1834 р. У 1837 р. вийшла друга книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Гры- цьком Основьяненком». У 1840 р. Г. Ф. Квітка очолив Харківську палату карного суду на посаді надвірного радника. Письменник помер 20 серпня 1843 р., похований у Харкові.
Літературознавець М. Зеров писав про письменника: «Квітка — друга велика, поряд з Котляревським, постать в українській літературі 20-40 рр. XIX віку, творець української повісті — психологічної, витриманої в сентиментальних тонах, і жанрово-анекдотичної, де він талановито дотримується лінії народного гумору».
Григорій Квітка, який узяв собі псевдонім Грицько Основ’яненко, сучасник автора «Енеїди», створив нову українську прозу, розвинувши в ній тенденції сентименталізму, а також і гумору. Він успішно виступив і в жанрі комедії — відомі його п’єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко- денщик».
Прозову спадщину Квітки-Основ’яненка умовно можна поділити на дві групи. До сентиментально-психологічних повістей належать «Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана», «Добре роби, добре й буде», «Перекотиполе», «Божі діти» та ін. У другу групу входять «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «Конотопська відьма», «Пархімове снідання», «На пушення — як зав’язано», «Підбрехач», «Купований розум», «От тобі й скарб».
Автор «Марусі», як указував Франко, був письменником-новатором у європейському масштабі. Його новаторство світового значення йшло поряд з утвердженням і захистом нашого письменства. Проза Квітки-Основ’яненка пройнята духом побожності, християнської покори перед Божою волею. Звідси її дидактизм, повчальний характер. Автор роздумує над людською долею і промислом Божим; розповідь розпочинається і переривається дидактичними й насамперед релігійними роздумами та зверненнями.
Як фундатор української прози, Г. Квітка-Основ’яненко виявився письменником дуже широкого мистецького діапазону. В його спадщині й елементи сентименталізму, і те, що називають реалістичним способом зображення життя, і синтез мистецьких тенденцій минулого (бароко, бурлеск). Він творчо переробив і поставив на небувалу висоту традиції «химерного» мистецтва слова. Був поетом душі свого народу, глибинно увібравши у свою творчість його пісні, думи, звичаї.