Вальдшнепи – Микола Хвильовий

Микола Хвильовий

Вальдшнепи

I

В цей, колись заштатний городок, що стоїть вiд Не-Парижа (так хтось iронiчно назвав наше мiсто) за шiстсот, приблизно, кiлометрiв, Ганна i Дмитрiй приїхали в серединi червня,- тодi, коли не тiльки виноградом, але й абрикосами не пахтить наш степовий пiвдень. Товариш Вовчик прибув багато пiзнiш, i саме того липневого дня, коли над рiкою пройшла гроза й випали холоднi дощi. Вiн приїхав, як завжди, розхристаний та неуважний i, недовго гадаючи, забiг по дорозi до "буфету найкращих фiалок I. Л. Карасика": Дмитрiй в своєму листi (лист давно вже загублено) якось згадував це до певної мiри рiдне йому по звукозбiгу прiзвище.

– Так от що, дорогий джентльмене,- сказав вiн, чемно скидаючи панаму,- менi потрiбна адреса моїх друзiв.

– А хто ж вашi друзi?-поцiкавився I. Л. Карасик. Товариш Вовчик нiяк не чекав такої вiдповiдi й тому здивовано пiдкинув брови.

– Хiба ви не знаєте мусьє Карамазова й мадам Карамазову?

I. Л. Карасик заметушився i зробив винувате обличчя. "Братiв Карамазових" вiн, можна сказати, читав, але йому й на думку не спадало, що цi брати (чи там один брат) могли завiтати в його глухий край. Отже, вiн вважає за потрiбне якомога скорiш затушувати свою непоiнформованiсть i, пiдсунувши своєму несподiваному й химерному гостевi брудненького стiльця, запропонувати йому плушку фiалки власного виробництва.

– Дуже дякую! – сказав товариш Вовчик, виймаючи з кишенi п'ятнадцять копiйок.-Але ви мене не зрозумiли… Справа от у чому…

Далi вiн з'ясував, у чому справа, i ребус нарештi було розв'язано. I одразу ж ясно стало, яке має вiдношення I. Л. Карасик до Дмитрiя й Ганни (буквально нiякого!) й скiльки вiн знає про них (рiшуче нiчого!). Тодi товариш Вовчик попрохав пробачення за турботу й пiшов. Вiн пiшов далi й за якусь годину найшов своїх. Про "буфет найкращих фiалок" та комiчне непорозумiння вiн так i забув поiнформувати, але вiн тут же розповiв цiкаву iсторiю, що допiру трапилась iз ним на рiчному пароплавi: iсторiю знайомства з досить-таки пiкантними дамочками. Вiн так енергiйно розмахував руками, що Ганна тiльки й могла зрозумiти: розмова йде про "тих же женщин".

– Одну звуть… не пам'ятаю як,- говорив товариш Вовчик,-а друга-тьотя Клава. З ними такий серйозний в золотому пенсне батько… А втiм, може, й не батько – я не поцiкавився.

– Так ти запевняєш, що цi дами мешкають недалеко вiд нас? – сказала Ганна, кидаючи шитво.

– Саме це я й хочу сказати, Ганнусю! I ще я хочу сказати, що тьотя Клава менi страшенно подобалась i що за якiсь два мiсяцi (вони теж приїхали на два мiсяцi) я, мабуть, в неї остаточно закохаюсь.

Товариш Вовчик зареготав, зовсiм не до речi пiдморгнув своєю бiлою бровою Ганнi й, наспiвуючи арiю з "Князя Iгоря", пiшов митись.

– Ну й козлетон!-беручись за ушi, сказав Карамазов.Нiяк вiн не погодиться, що йому спiвати не можна. Ганна спiдлоба подивилась на Дмитрiя.

– Менi здається, що я не помиляюсь, називаючи твоїх нових знайомих нахабками,- промовила вона.- Чи, може, ти думаєш, що це не вони зачепили товариша Вовчика?

Ганна нарочито висловилась рiзко: вона викликала чоловiка на одвертiсть.

Безперечно, вони,- спокiйно й лаконiчно сказав Карамазов.- Ти вгадала.

Вiдповiдь, як i треба було чекати, не задовольнила женщину, i вона зрушила брови. Та й як Ганнi не хмуритись? Вона дуже рада, що Дмитрiй наважився нарештi. покинути гнилу Лопань i багато спокiйнiший став. Але не можна й цього робити; не можна цiлих два тижнi блукати по ночах з якимись випадковими мiщаночками й увесь час демонструвати свою безглузду конспiрацiю. I справдi: чому вiн не хоче розмовляти з нею на допiру зачеплену Вовчиком тему? Ганна знає, що це – чергове несерйозне захоплення, але на цей раз вона чомусь боїться за репутацiю свого чоловiка. Якимись пiдозрiлими здаються їй цi дачницi, i вона знову пригадує всi подробицi невеличкої сутички, що трапилась на тому ж таки рiчному пароплавi.

Як пам'ятає вона, Дмитрiй необережно зачепив лiктем одну з них, здається, молодшу, з такими надзвичайно мигдалевими очима. Та повернулась i назвала його ведмедем. Дiмi усмiхнувся й сказав, що вiн погоджується з таким визначенням, та, на жаль, воно його зовсiм не ображає. Вона спитала чому. Вiн кинув якийсь парадокс i почав запевняти її, що тут поганого нiчого нема, бо… й вся його нацiя трохи мамулувата. – Але хiба це виправдання? – спитала вона. Тодi Дмитрiй стояв на своєму i якось дуже романтично рекомендував свою країну. Вiн говорив страшенно захоплено, й жiнка з мигдалевими очима, раптом стиснувши йому руку, сказала, що вона першого мужчину зустрiчає з такою яснiстю думок. Ясностi, на жаль, нiякої не було, але Дмитрiю цей комплiмент подобався: в цьому Ганна вже цiлком переконалась.

– Ну, добре, – зiтхнула вона, – я задоволена твоєю вiдповiддю.

Карамазов непривiтно зиркнув на дружину i зцiпив зуби. Йому вже обридло це ниття, й вiн постановив припинити його.

– Чого тобi треба вiд мене? – спитав вiн. – Чи ти хочеш, щоб я собi кулю пустив у лоб?

Ганна нарештi зрозумiла чоловiка й перевела розмову на iншу тему. Вона навiть заспокоїлась, бо тодi не припускала, звичайно, що цi випадковi дами зiграють в її життi неабияку роль.

Товариш Вовчик зупинився в тому ж будинковi, де й Дмитрiй. Йому дали окрему кiмнату, що виходила вiкнами до абрикосового саду, й вiн був дуже задоволений: бiльша iзольованiсть вiд друга, безперечно, зiпсувала б йому дачний вiдпочинок. Крiм Вовчика, в квартирi Карамазових оселилася ще й служниця Одарка: Ганна найняла її на два мiсяцi. Служниця варила обiд i ходила на ринок за продуктами. Дмитрiю вона чомусь нагадувала вiдому куховарку з не менш вiдомого "Смiху", й вiн, коли вона мовчки позирала на нього, завжди почував себе якось нiяково. Одарка так химерно дивилась на своїх хазяїв, нiби вони й справдi щось негарне затаїли в собi. Вона була страшенно мовчазна, й вiд неї Карамазови чули тiльки коротке "слухаю".

Словом, з такого-то числа такого-то мiсяця в обивательське коло заштатного городка влилась нова й цiлком органiзована сiм'я.

Але не дуже радiсно зустрiв її пiвдень. З моря бiг гарячий вiтер, i провiнцiальнi вулицi буквально вигорiли. Увечерi повiтря дзвенiло комарами й так палило обличчя, що не було жодної можливостi вийти з кiмнати.

Iсторiя почалась в один iз таких вечорiв. Спалене сонце уже давно зарилось у далеких пiсках, але вiкна й вiконницi i досi було зачинено наглухо. В кiмнатi в пiвтемрявi (як це буває в романах) сидiла Ганна й пожадливо, невеличкими ковтками, пила холодну воду. Дмитрiй i товариш Вовчик лежали на канапах.

– Це неможливо! – сказала Ганна. – Це не вiдпочинок, а якась мука.

– Цiлком справедливо, моя Анет, – пiдтвердив товариш Вовчик. – Я буквально те ж саме думаю.

Ганна мовчала. Тодi довгий Вовчик розкинув свої довгi руки, подивився на свого ловерака[1], що, важко дихаючи, лежав бiля його канапи, i сказав, що вiн, як тiльки одкрито буде полювання, одразу ж плюне на цей городок i на цiлий мiсяць залiзе в комишi.

– А що я мушу робити?

– А тобi я раджу забрати мої вудочки й ловити рибку. Можна ще щось придумати.

Дальша розмова протiкала в такому ж дусi i була така ж нудна, як i сама спека. Треба було кинути балачки, i Ганна замовкла. Замовк i товариш Вовчик.

Але Дмитрiй мовчав не тому, що йому було нудно, а тому, що в цей час вiн уважно дивився на Ганну. Дружина здавалася йому сьогоднi не такою безцвiтною, як якоюсь безвихiдною. I саме тому безвихiдною, що вона (в цьому вiн уже цiлком переконався) не може не стояти йому на дорозi. Хiба Ганна здiбна пiднятись до тих питань, що так тривожать його? Хiба вона коли-небудь переможе свою обмеженiсть? Ганна все-таки типова миргородська мiщаночка, i саме вона й не дає йому зробитись цiльною й рiшучою людиною, саме вона й перешкоджає йому протиставити себе рабськiй психiцi своїх дегенеративних землякiв. Хiба цi здивованi вишневi (обов'язково вишневi) очi не характеризують її, що називається, "до отказу"? Хiба це не вона та типова українська жiнка, що, так ганебно випроводивши синiв Тараса Бульби на Запорозьку Сiч, пiшла плодити безвольних людей?

– Єсть! – подумав Дмитрiй i тут же до болю вкусив свою губу: йому раптом спало на думку покiнчити з Ганною.

Але вкусив вiн губу не тому, що насувається щось трагiчне, а тому, що згадав: така трагедiя, по сутi, була вже. Хiба це не Ганну вiн розстрiляв колись, у часи громадянської вiйни, бiля якогось провiнцiального монастиря?

– Знаєш що, Ганнусю, – раптом кинув Карамазов. – Я зараз думав про тебе й подумав, що ти воскресла. Як це розумiти?

– Ти, Дiмi, страшенно неясно говориш, -сказала Ганна. – В чому там справа?

Карамазов мовчав. Тодi товариш Вовчик повернувся на правий бiк i промовив в'яло:

– "Укiнчений", як кажуть галичани, "фiльозоф".

– Покинь, Вовчику, свої сентенцiї, – мало не скрикнула Ганна i знову звернулась до чоловiка:-Чого ж ти мовчиш, Дiмi?

Але Карамазов i тепер не вiдповiдав. Вiн повернувся до кошика з абрикосами й уважно розглядав його. Вiн зараз згадував свої унiверситетськi роки i свою буйну розкуйовджену голову з пiвденними романтичними очима. Спогади завжди тривожать, i на їхньому фонi дiйснiсть становиться яснiшою. Вiн, здається, хотiв тодi кiнчати медичний факультет. Але як це давно було! Кiлька слiв, i бiльше нiчого: febris catarrhalis, здається, – простудна зимниця i febris gastrica – шлункове розстройство. Потiм spiritus amoniaci causticus, pro pauperos[2] i… здається, все.

"Але все-таки: чому ж я ухиляюсь вiд головного?" -подумав про себе Дмитрiй i, очевидно, подумав уголос, бо товариш Вовчик повернувся i сказав, що його друг нагадує йому стару бабусю: вона теж вiчно щось буркотить собi пiд нiс.

Ганна уважно подивилась на чоловiка. Тiльки-сьогоднi, саме в цей момент, її глибоко затривожив вiн. Їй прийшла мисль, що повторюється зимова iсторiя. Правда, колишнiх сцен вона вже не спостерiгає, тепер Дмитрiй уже не б'ється головою об стiнку (а зимою вiн це частенько робив), вiн уже не згадує раковину з калом, куди нiбито попала революцiя, бiльше того – йому знову зрiдка загоряються очi, i вiн виглядить бадьоро й весело. Але Ганнi така змiна декорацiї завжди здавалася не зовсiм природною… I потiм, цi абстрактнi розмови про нацiю. Вона, звичайно, далеко не проти того, щоб її країна вийшла на широку дорогу. Але навiщо робити з цього iстерику? I, нарештi, це зовсiм нерозумне захоплення: по-перше – воно може зробити з нього вiдсталу людину, по-друге-це просто зрада соцiальним iдеалам.

– Дiмi! – промовила Ганна. – Я все-таки прошу тебе говорити яснiш. Що ти хотiв менi сказати?

Карамазов зробив незадоволене обличчя (мовляв, чого вона прилипла до нього?) i раптом занервувався.

– Iди ти до всiх чортiв! – скрикнув вiн i стукнув стiльцем об пiдлогу.

Тодi товариш Вовчик, що знав Дмитрiя не гiрше Ганни i знав, що зараз може розiгратись сiмейна драма, поспiшив на допомогу i почав заспокоювати друга:

– Ну, добре! Чого ти галасуєш?.. Ти ж таки, Дмитрiй, – культурна людина.

Вовчик бiльше нiчого не сказав, але й цього було досить. Вовчик якось прекрасно впливає на нерви i, мабуть, тому, що вiн якийсь не вiд свiту цього: у нього нiколи не буває трагедiй i вiн так просто i ясно дивиться на життя. Вiн, наприклад, прекрасний лiнгвiст, йому – науковому спiвробiтниковi – пропонують уже професорську кафедру, але йому якось перешкоджає бiльярдний кий (вiн неабияк грає на бiльярдi). I коли правду говорити, то футбол багато бiльше цiкавить його, нiж уся ця лiнгвiстика, що її вiн пiзнав так досконало.

– Я йду в сад! -сказала Ганна й вийшла з кiмнати.

II

Товариш Вовчик пiдвiвся, взяв на зуби зелений абрикос i крiзь цей абрикос кинув незадоволено:

– Знаєш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною по-товариському.

– Ти так гадаєш? – одвертим глумом розтягнув Карамазов.

– Що значить "гадаю", – спалахнув Вовчик. – Це – факт. Так, це факт, шановний добродiю!.. I ви вiд нього не можете вiдмовитись.

Треба було чекати, що лiнгвiст тут же пiдкреслить своє незадоволення французькою чи то англiйською фразою: так завжди було з ним, коли вiн починав гнiватись. На цей раз його попередив Карамазов.

– Donnеs-moi votre pouls?[3] -сказав вiн, iронiчно простягаючи руку.

– Я прошу тебе не жартувати! – мало не скрикнув товариш Вовчик. – Я вимагаю поставитись до мене серйозно. Скажи менi: ти любиш Ганну?

– От тобi й раз! А тобi яке дiло? Чи, може, ти її хочеш полюбити? Коли так, то хай буде тобi вiдомо: я її ненавиджу.

– Ненавидиш? Чому ж ти тодi живеш iз нею? I… взагалi, яке ти маєш право дурити її?

Дмитрiй взяв зi столу папiроси й запалив сiрник. Обличчя йому раптом зблiдло, вiн став раз у раз поширювати очi.

– А ти як думаєш: яке це право?

– Покинь, будь ласка, жартувати! – заверещав товариш Вовчик. – Я з тобою серйозно говорю!

– I я з тобою серйозно говорю! – Карамазов зупинився, пiдвiвся з канапи i сказав надiрваним голосом: – Але я бачу, що ти все-таки не розумiєш, за що я її ненавиджу. Так зрозумiй же: я її ненавиджу за те, що вона тиха й лагiдна, за те, що в неї ласкавi очi, за те, що вона безвiльна, за те, що вона – нарештi – нездiбна вбити людини. Розумiєш тепер?

Лiнгвiст здивовано подивився на приятеля. Вiн зовсiм не чекав такого рiшучого й несподiваного повороту в розмовi й, розгубившись, спитав наївно:

– А навiщо їй убивати людину?

– Це, Вовчику, дуже складна iсторiя, – хворобливо всмiхнувся Дмитрiй, – i я боюсь, що ти її не зрозумiєш. Ти, звичайно, вчена людина, але, як менi вiдомо, на фiлологiчному факультетi таких питань не чiпали.

– Що ти хочеш цим сказати? – тоном ображеного промовив лiнгвiст.

– Буквально нiчого!.. А втiм, я хочу сказати от що: людину, Вовчику, дуже нелегко вбити!.. Ти ще нiколи не вбивав… не на вiйнi, а так, у звичайному побутi? Ну отi А я вбивав i знаю. Це дуже складна процедура. I саме тому складна, що робиш це цiлком свiдомо, заранi знаючи, що не вбити нiяк не можна.

– Ти, Дмитрiй, говориш нiсенiтницю?

– Нi, Вовчику, я говорю те, що думаю. I говорю давно вiдому iстину; тiльки через убивство можна прийти до цiлковитого соцiального очищення… Ти розумiєш, що я маю на увазi? В динамiцi прогресу соцiальну етику можна мислити тiльки як перманентний "злочин". Я злочин беру в лапки, бо свiдоме вбивство во iм'я соцiальних iдеалiв нiколи не вважав за злочин.

Товариш Вовчик ще з бiльшим здивуванням подивився на приятеля.

– З якого це часу ти почав так думати? – спитав вiн.

– Саме з того часу, коли я весело подивився на майбутнє, коли в менi знову з страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидiти своїх обмежених сучасникiв.

– Ти говориш зовсiм як пророк, – iронiчно кинув товариш Вовчик. Карамазов холодно подивився на лiнгвiста i сказав:

– А ти думав, що я й справдi звичайна людина? Ах, який ти наївний, друже! Отже, поспiшай виправити свою помилку, бо Дмитрiй Карамазов воiстину пророк. Справжнiй пророк, i тiльки через нього ти найдеш сенс у цьому земному життi.

Дмнтрiй раптом зупинився. За якихось кiлька хвилин вiн пожовтiв. Рот йому перекосився, i нижня губа дрижала.

– Але Дмитрiй Карамазов, – сказав лiнгвiст, – все-таки великий фразер i проспiвав собi добрий панегiрик.

– Що ж робити, -криво всмiхнувся Карамазов. -На. свiтi ще нiколи так не траплялось, щоб панегiрики складали тому, хто їх уже не проспiвав сам собi… так чи iнакше. Я спiваю собi цинiчно, але не в цьому ж справа. Мета завжди виправдовує засоби. Мiй цинiзм примушує тебе й iнших звертати на мене увагу, менi ж цього й треба. А що я фразер, то ти теж правильно пiдмiтив, – несподiвано погодився вiн. Звичайно, все це, мабуть, фрази, i завтра я їх, можливо, буду сам соромитись.

– Гм, чудеса! – сказав товариш Вовчик i раптом забiгав по кiмнатi. – I охота тобi, Дмитрiй, фiлософствувати? Це ж така глупота, що ти й не в'являєш собi.

– Саме що глупота?

– Та от ця ж… i взагалi всяка фiлософiя!.. А втiм, я думаю, що ти зовсiм не даремно фiлософствуєш…

Лiнгвiст зробив помах своїми довгими руками, причмокнув i так побiдно подивився своїми бiлими бровами, нiби вiн i справдi розвiнчав по меншiй мiрi свого вчителя Потебню.

– Я тебе слухаю! – сказав Карамазов.

– Ну от. Тебе цiкавило коли-небудь таке питання, хто, як правило, любить ударятись у фiлософiю?

– Цiкавило.

Вiдповiдь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо вiн став гаряче запевняти товариша, що той нiколи цим не цiкавився, iнакше в нього не було б таких сцен iз Ганною.

– Ну, добре, – нарештi кинув вiн. – Хто ж, по-твоєму?

– Дикуни, очевидно! – спокiйно вiдповiв Карамазов. I тому, що вiн вiдповiв спокiйно, i тому, що Вовчик не чекав такої (на його погляд) влучної вiдповiдi, лiнгвiстовi, як i всякiй дорослiй дитинi, залишилось тiльки розгубитись.

– Ну, i що ж? – спитав вiн безпорадним голосом.

– Я, мабуть, буду з цього правила винятком. Товариш Вовчик пiдiйшов до вiкна й раптом промовив тихо:

– А ти, Дмитрiй, знаєш… не дурень.

– Дякую.

– Iй-богуi – несподiвано захоплюючись, пiдскочив лiнгвiст. – Я цiлком серйозно говорю. Тисячi рокiв люди мудрують, а й досi не домiркувались до такого парадоксу.

– Саме якого?.. Того, що з правила можна робити винятки?

– Покинь свої дотепи! I справдi: хiба розквiт фiлософських дисциплiн не характеризує те чи iнше суспiльство як недорозвинений органiзм?

– Цiлком справедливо, – сказав Карамазов. – Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своєї нацiї.

Лiнгвiст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозумiти його реплiку й, не зрозумiвши, махнув рукою.

– Знову фiлософiя! -сказав вiн незадоволено й потрiпав по спинi свого ловерака.

Розмова зайшла в якийсь тупик, i друзi її припинили. Вони говорили на рiзних мовах, i тому продовжуванi суперечку було зовсiм недоцiльно. Навiть недоцiльно було й починати її, бо уважний спостерiгач мiг би заранi сказати, що вони нiколи нi до чого не договоряться. Знав це й Карамазов i навiть тiшився з цього, бо бiльш серйозна розмова, безперечно, вiдбила б вiд нього й Вовчика – десятого чи то двадцятого з його недовговiчних друзiв. Вiн i зв'язався так мiцно з лiнгвiстом тiльки завдяки дитячим здiбностям того приймати свiт цiлком безпосередньо.

Познайомились вони три роки тому на мiському стендi i з того часу кожного лiта їздять кудись на полювання. Вони використовують свою мiсячну вiдпустку в серпнi мiсяцi i тiльки зрiдка, як-от у цьому роцi, дiстають можливiсть побувати на Славутi i в липнi.

– Кого ти там визираєш? – спитав лiнгвiст, коли Карамазов пiдiйшов до вiкна.

– Як би тобi сказати, – раптом вимушено усмiхнувся той. – Менi здалося, що десь тут недалеко пройшла Аглая.

Товариш Вовчик пiдкинув свої бiлi брови.

– Яка це Аглая? -спитав вiн. -Чи не думаєш ти грати роль божевiльного?

– Поки що важко сказати, мiй дорогий Вовчику… Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплавi.

– Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, i що ж?..

– Ну, i слухай. Саме в цей час чоловiк тьотi Клави дрiмає, дами мандрують до базару повз наш будинок.

– Ця поiнформованiсть мене рiшуче зворушує, – з захопленням сказав лiнгвiст. – їй-богу, з тебе вийшов би не зовсiм поганий ловелас… I це, до речi, багато краще твоєї фiлософiї.

Карамазов пiдiйшов до вiкна. Спека раптом почала спадати, i з рiки прилетiв свiжий вiтрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був нiжний i нагадував чомусь старий Прованс i старомоднi кабрiолети. Тодi й дiйснiсть враз перетворилась на стилiзованi нiжно-голубi тони.

– Добре! – сказав Дмитрiй i легко зiтхнув. – Тiльки от що скажи менi, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зiйшовся з однiєю з цих дам… саме з Аглаєю?

– Хiба ти вже встиг так далеко зайти?

– За якiсь два тижнi я взагалi нiкуди не мiг зайти. Я питаю тебе, так би мовити… на всякий випадок.

Товариш Вовчик так голосно й так несподiвано зареготав, що навiть його ловерак пiдскочив.

– От чудак! – скрикнув вiн. – Навiщо тобi робити це, коли ти можеш, i не кидаючи Ганну… ну, як би сказати делiкатнiш… Ну, словом, використати її… цю дiвчину.

Менi здається, й ця дiвчина, коли вона недура, погодиться на це.

– А як Ганна? Вона, на твiй погляд, теж погодиться? Лiнгвiст не помiчав, що Карамазов говорить з ним несерйозно, й тому так вiдповiв:

– Цього я тобi не можу сказати. Хто її знає- жiноча душа, як-то кажуть, темрява… Але їй, менi здається, й не треба цього говорити.

– Цебто ти рекомендуєш дурити її?

– А хоч би й так!.. На мiй погляд, тут нiчого нема страшного i образливого для неї.

Карамазов пiдiйшов до свого спiвбесiдника ї взяв його за плече.

– Тек-с, – кинув вiн. – Не сказав би я, мiй вчений друже, що ти вмiєш логiчно мислити. В попереднiй розмовi ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуєш зраджувати її.

Товариш Вовчик нiчого не встиг вiдповiсти, бо в цей момент у кiмнату ввiйшла Ганна i сказала, що лiнгвiста хтось кличе. Карамазов пiдiйшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос i, зиркнувши на дружину, перевiв свiй погляд на згорiло-голубе небо. Вiн одразу догадався, хто викликає його друга. I дiйсно: бiля хвiртки товариш Вовчик побачив тих дачникiв, що нахабно познайомились iз ним на рiчному пароплавi. Власне, тут були не всi: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава i Аглая.

III

– Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає! Товариш Вовчик розшаркався так галантно, нiби вiн i справдi був славетним ловеласом.

– Доброго здоров'я, mon ami[4], – сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку.

Та женщина, що її лiнгвiст назвав Аглаєю, поки що не думала фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та використати одну iз запашних троянд, що висiли на її грудi. Товариш Вовчик зробив це з задоволенням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею заштатного городка.

– Ви сюди надовго приїхали? – спитала тьотя Клава.

– Товариш Вовчик уже говорив нам, – сказала Аглая. – Вiн теж приїхав на два мiсяцi.

– Так, – пiдтвердив лiнгвiст. – Ви не помиляєтесь, Але…

Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава – вона говорила з ним так розв'язне, нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт.

– А як ви думаєте, – сказала тьотя Клава. – Чому це Дмитрiй в останнi роки такий нервовий став?

– Цебто який… роки? – Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як вона встигла так добре взнати найiнтнмнiше життя Карамазова, вiдкiля вона, нарештi, знає про цi "роки", але фамiльярний тон його спiвбесiдницi остаточно збив лiнгвiста з пантелику, i вiн рiшуче заплутався.

– Ви не косноязичний? – поцiкавилась тьотя Клава. Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що "нiчого подiбного". Вiн просто не чекав такої симпатичної поiнформованостi в справах дому Карамазових.

– Тодi, може, ви знаєте, – сказала тьотя Клава, – як думає провести Дiмi (вона так i сказала "Дiмi") цi два мiсяцi? Цебто-бiля Ганниної спiдницi чи бiля Аглаї?

Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга.

– Так би й давно! – з полегшенням зiтхнувши, сказала тьотя Клава. – Хiба ви не бачите, що нас двоє, а ви один… Тiльки глядiть, не приведiть сюди й Ганни.

– Ви хочете, щоб я зараз… негайно привiв Дмитрiя? – спитав недогадливий лiнгвiст.

– Ах, Боже мiй, – сказала Аглая. – C'est un grand malheur de n'avoir pas ete bien eleve[5].

– Воiстину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, – пiдтвердила i тьотя Клава.

Тодi товариш Вовчик кинувся з усiх нiг до хвiртки, i дами самi залишились пiд провiнцiальними акацiями.

– От що, – сказала тьотя Клава, – Вовчика я беру собi, твоїм тепер назавжди лишиться Дмитрiй.

– Я не заперечую, – кинула Аглая й розкусила своїми прекрасними зубами листок з акацiї.

Вже майже зовсiм стемнiло. Витикались зорi. З недалекого моря пiшов теплий вiтер. Аглая виводила на пiску своєю голубою парасолькою якiсь iєроглiфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне, в дзеркало, що було в ридикюлi, i пудрилась мiнiатюрною пуховкою.

– Дозвольте взнати, скiльки вам рокiв? – усмiхнулась сама собi тьотя Клава.

– Очевидно, не бiльш двадцяти семи, – сказала Аглая.

– Ти вгадала, менi двадцять сiм. I як пiкантно, що я вже тьотя i що в мене така доросла племiнниця… Тобi, здається, двадцять три?

– I ти вгадала!

Тьотя Клава поправила спецiальним олiвцем брову й засвистiла арiю з "Баядерки". Потiм дами ще перекидались легкими фразами i раз у раз позирали в той бiк, куди пiшов Вовчик.

Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талiї поясками, i мали в руках голубi парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботнiш, в її свiтло-сiрому поглядi зовсiм нема того ледве вловимого зайчика впертостi й рiшучостi, що зрiдка плигає в мигдалевих очах Аглаї, але зате станом тьотя Клава трохи солiднiш.

Аглая вийняла з ридикюля маленьку папiроску, запалила її й спитала:

– Ти сказала Женi (справа йшла про чоловiка тьотi Клави), що ми ранiш першої не прийдемо?

– Звичайно, сказала… Я вiд нього взагалi нiчого не ховаю.

– I все-таки не ревнує? – усмiхнулась Аглая.

– I все-таки… не знаю. Чорт їх розбере, цих мужчин; на обличчi одне, а на серцi, може, щось iнше.

Потiм тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, пiймала поглядом срiбно-синiй слiд метеора й промовила:

– Ти, Аго, не думай, що Женя взагалi нездiбний переживати душевних драм. У наш вiк, кажуть, навiть корова вмiє зiтхати.

– Ти, тьотю Клаво, не помиляєшся. Мiй Дмитрiй пiдтверджує це на кожному кроцi. Я дуже шкодую, що ти не чуєш наших розмов. Аглая так упевнено й безапеляцiйно сказала "мiй Дмитрiй", що навiть тьотя Клава всмiхнулась.

– А ти. Аго, рiшуча людина, – вiдзначила вона, – ще не встигла як слiд познайомитись iз ним, але вже рекомендуєш його як власного чоловiка… Як же з Ганною? Ти багато взнала про неї?

– Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наївничаєш!.. У наш вiк за два тижнi не тiльки сходяться, але й розходяться. А втiм – досить! – i Аглая махнула парасолькою в той бiк, де вже вирисовувалась фiгура Карамазова.

Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю i наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тiльки Дмитрiя. Вiн iшов до них своїми нервовими кроками, i постать його то вибiгала, то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозi. Тодi десь ударила гармошка, й зорi висипали на куцi бульвари заштатного городка. Десь гоготала республiканська молодь. Тодi i на протилежних кварталах ударила гармошка.

Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрiя, i вони пiдходили до веселих (так принаймнi одразу ж визначив лiнгвiст) i симпатичних дам.

– Ну… – зупиняючись, почав лiнгвiст i розвiв руками. Тьотя Клава давно вже схарактеризувала собi Вовчика як трохи мамулувату людину i тому, не довго думаючи, взяла його пiд руку. Вона сказала, що рекомендувати Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорiв шпацiрувати з ним… i потiм, вона дуже зрадiє, коли Вовчик для неї буде таким цiкавим спiвбесiдником, яким став для її племiнницi Дмитрiй. За кiлька хвилин процесiя (так сказала Аглая) йшла в такому порядку: попереду тьотя Клава з Вовчиком, позаду Аглая з Дмитрiєм. Дистанцiя мiж першою i другою парою була приблизно на пiвтора кроку. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто вiн, що вiн, як вiн. Словом, вимагала, щоб лiнгвiст у деталях розповiв їй про своє минуле, сучасне й майбутнє. Аглая цього не потребувала вiд свого кавалера: такi розмови з ним були два тижнi тому. Вона вiдколола з своєї грудi останню троянду й держала її на обличчi Дмитрiя. Вона питала його, як пахне троянда, чи подобається йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли вони перерiзали провiнцiальний ринок i увiйшли в коло пiднавiсних огникiв, Аглая запевняла Дмитрiя, що тут їй пахне Флобером i навiть старофранцузьким життям… Карамазов, звичайно, знає поета Вiлйона?.. I потiм, вiн не може не любити гоголiвську фантастику. Аглая певна, що можна генiально стилiзувати нашу сучаснiсть.

Дмитрiй говорив щось невпопад. Тодi Аглая поклала на його рот свою запашну долоню i сказала:

– Який ти чудак, Дiмi! Справжнiй провiнцiал!

– Ти вже з Дмитрiєм на "ти"? – повертаючись, кинула тьотя Клава. – 3 тебе, Аго, вийшов би прекрасний кавалерист.

Тьотя Клава так дзвiнко зареготала, що провiнцiальна парочка (здається, колишнiй столоначальник i пристаркувата дочка мiсцевого кавалера Червоного прапора), що йшла їм назустрiч, поспiшно одлетiла вбiк i дала дорогу веселiй компанiї.

Тодi почав реготати й товариш Вовчик. Вiн так безумно розреготався, що мусив кинути руку дами, сiсти на землю й зупинити компанiю. Коли ж його стали допитувати, в чому справа, вiн тiльки й мiг вимовити: "провiнцiал".

– Ну… добре! Ну… провiнцiал!.. але де ж тут сiль? Тодi, нарештi, товариш Вовчик сказав, що для Карамазова це – найобразливiше слово, i що вiн i уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущипливого друга.

– I зовсiм нiчого нема тут смiшного! – рiзко шпурнула Аглая i взяла Дмитрiя пiд руку.

Тьотя Клава теж найшла, що смiшного тут дуже мало, й найшла навiть потрiбним (очевидно, на правах тьотi) прочитати лiнгвiстовi невеличку нотацiю. Вовчика, як i треба було чекати, страшенно збентежив такий несподiваний фiнал, i вiн хотiв навiть прохати пробачення за свою некоректнiсть. Тодi тьотя Клава поправила йому краватку фамiльярним жестом, мiцно притиснулась до нього i зробила дистанцiю на три кроки.

– Ти, Дiмi, може, й справдi образився на мене? – спитала Аглая.

– Нiчого подiбного! – всмiхнувся Карамазов. – Я тiльки не зрозумiв… тебе.

Вiн з якимось надзвичайним задоволенням сказав "тебе": ця химерна дiвчина, що так скоро перейшла з ним на "ти" i якось враз заволодiла ним (коли правду говорити, вiн не жартуючи, а з глибоким хвилюванням сказав допiру Вовчиковi, що хоче зiйтися з Аглаєю), – зовнiшнiстю своєю вже остаточно покорила його. Надто вже розумнi й страснi були цi мигдалевi очi, й надто вже привабливо коливались цi молодi груди, щоб вiн мiг прийняти її як звичайну женщину. Сьогоднi навiть постало в нiм якесь неясне передчуття й солодкий бiль, i сьогоднi вiн хотiв би ходити з нею цiлу нiч.

– Чого ти не зрозумiв? – спитала Аглая. – Чому я тебе назвала провiнцiалом?

– Так!

– Це ж, милий, ясно. Я ще тодi, на пароплавi (пам'ятаєш нашу суперечку?), я вже тодi подумала, що ти провiнцiал. Це по всьому видно: й по рухах, i по поводженню з передовою жiнкою… як зi мною от… Чому ти так чудно вимовив "тебе"? Чи, може, ти хотiв сказати "вас"? Вас iст дас? Ну? А потiм ти й формально провiнцiал… Хiба ти живеш не в провiнцiї?

– Я, як тобi вiдомо, живу в столичному градi! – усмiхнувся Карамазов.

– Де це? – зареготала Аглая. – Чи не в тому, що на Лопанi?

Ця дiвчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився i спитав:

– А дозвольте узнати, в яких краях ви мешкаєте? Чи не в Уманi?

– Вас це серйозно цiкавить? Коли так, то прошу: мiй столичний град i моя країна – хай буде вам вiдомо – дуже далеко вiдцiля.

– Францiя? Iталiя? Iспанiя?

– Московiя, моє серденько! – сказала Аглая й притиснулась до свого супутника.

Московiя? Ну, це вже Аглая неправду говорить! Дмитрiй пiдтверджує? Тодi вiн i йому не вiрить. I справдi; якi ж вони московки? – Нi, це нiсенiтниця! Словом, хай це пiдтвердить тьотя Клава, i тiльки тодi вiн може повiрити. Словом, коли Аглая й справдi серйозно говорить, – Вовчик остаточно розгубиться.

(Нарештi говорить тьотя Клава й говорить те ж саме. Вони таки московки й навiть корiннi, бо змалку живугь у Москвi. Вулиця така-то, номер такий-то, трамвай дев'ять. Коли потрiбний телефон, то можна й це сказати. Чоловiк тьотi Клави (ви його знаєте – мужчина в золотому пенсне) працює в профсоюз!. Аглая – сирiтка (знаєте таку зворушливу кiнофiльму про часи Французької революцiї), i вона живе у тьотi Клави. Вона на останньому курсi Московської консерваторiї.

– Але вiдкiля ж ви так добре знаєте нашу мову? – здивовано спитав лiнгвiст.

Ах, Боже мiй! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються вiдпочивати на прекрасних степах України, й чому ж їм не знати такої музичної мови (тьотя Клава так i сказала – "музичної"). Аглая, наприклад, дуже любить Україну й, коли хочете, навiть оригiнальне. А втiм, тьотя Клава далi не буде говорити, в деталях його може поiнформувати Аглая i, можливо, Дмитрiй. Власне, пiд впливом своєї племiнницi вона й зробилась такою цiкавою московкою.

– Прекрасно! – з хрустом давив свої пальцi товариш Вовчик i нарештi цiлком серйозно звернувся до Карамазова: – Знаєш, Дмитрiй, їхнi портрети обов'язково треба вмiстити в одному з наших журналiв.

– Як виключнi екземпляри?

– Покинь жартувати, – махнув рукою лiнгвiст. – Для руської публiки, для… як би це сказати… для "поощрєнiя".

– Для заохоти, – поправила Аглая. -Так буде багато ближче до вашої мови.

– От так московка! – сказав Карамазов. – Чи не почуваєш ти себе трохи нiяково, пане лiнгвiсте?

Товариш Вовчик спалахнув. Вiн хотiв щось доводити, згадав чомусь (i зовсiм не до речi) Прованс, провансальську лiтературу, згадав XIX вiк, Жана Жансемена, Теодора Обанеля i т. д., але тьотя Клава вже знову одтягла його на дистанцiю в три кроки. Словом, розмову було перервано. Для лiнгвiста було ще багато тут недоговореного, навiть iнтригуючого (хiба мало московських дачникiв мандрує по Українi?), але вiн сподiвався поговорити з приводу цього з Карамазовим i вiд нього й узнати в деталях iсторiю знайомства московських дам iз пiвденною культурою.

– Так, значить, ти кiнчаєш нову поему? – спитала

Аглая, коли вони знову залишились удвох. Карамазов зупинився i зробив незадоволене обличчя. – Я тобi, здається, не один раз говорив, що я працюю в економiчному органi. Мене цiкавить зараз питання про зниження цiн.

– Ти хочеш сказати, що з питання про зниження цiн не можна зробити поеми?

– Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нiчого не маю спiльного.

– Коли тiльки це, то я рада, – промовила Аглая, замислюючись. – Саме таких людей i бракує вашiй нацiї. Менi здалося, що ти не так хотiв сказати. Ти розумiєш мене? Я гадаю, що без великого ентузiазму не може бути справжнiх економiстiв.

– Цiлком справедливо! – погодився Карамазов. – Кiл, очевидно, вибивають колом, i "закобзарену" психiку можна виховати тiльки, так би мовити, загайаватизованим "Капiталом".

– Це не в брову, а в око! – з захопленням сказала Аглая. – Без якогось Лонгфелло i справдi не зробити вам своїх економiстiв i полiтикiв. Ог я тiльки думаю, що Маркса ти зовсiм даремно припрягаєш сюди.

– Це справа переконання, – незадоволено сказав Дмитрiй.

– Не думаю. Бо Маркс є зовсiм чужорiдний елемент для вашої країни. А тобi вiдомо, що коли до водороду додати кислороду, то гаряче тiло не встигає навiть приторкнутись до цiєї мiшанини – одразу ж виникає вибух i… вода. А втiм, не будемо сперечатись. Мене цiкавить друге питання. Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав на увазi вiршомазiв взагалi чи саме його, божка вашої нацiї?

– Я мав на увазi й вiршомазiв взагалi, i його зосiбна.

– За що ж ти Шевченка так ненавидиш? – За що я його ненавиджу? – Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв – навiщо цей допит? Потiм раптом нервово одкинув волосся i зупинився. – А за те я його ненавиджу, – надмiрно запалюючись, сказав вiн злим голосом, – що саме Шевченко кастрував нашу iнтелiгенцiю. Хiба це не вiн виховав цього тупоголового раба-просвiтянина, що iм'я йому легiон? Хiба це не Шевченко-цей, можливо, непоганий поет i на подив малокультурна й безвольна людина, – хiба це не вiн навчив нас писати вiршi, сентиментальничати "по-катеринячи", бунтувати "по-гайдамачому" – безглуздо та безцiльно – й дивитись на свiт i будiвництво його крiзь призму пiдсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хiба це не вiн, цей крiпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очi й пити з ним горiлку та холуйствувати перед ним, коли той фамiльярно потрiпає нас но плечу й скаже: "а ти, Матюшо, все-таки талант". Саме цей iконописний "батько Тарас" i затримав культурний розвиток нашої нацiї i не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.

Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б i України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досi… бо в сьогоднiшньому виглядi з своїми iдiотськими українiзацiями в соцiальних процесах вона виконує тiльки роль тормоза.

– Прекрасне визначення! – з захопленням сказала Аглая i тут же чомусь iронiчно усмiхнулась. – Але…

– Але, мабуть, пора нам залишити цю розмову, – кинув Дмитрiй: йому, по-перше, не подобалась Аглаїна похвала ("навiщо ця цукерка, коли вiн зовсiм доросла людина?"), i потiм вiн раптом зловив себе на дешевiй патетицi.

Тодi Аглая враз обiрвала тему й запропонувала наздогнати тьотю Клану й лiнгвiста, що дуже далеко зайшли вперед. Вона запропонувала побiгти наввипередки й передала Карамазову свiй ридикюль та парасольку. Але потiм бiгти не захотiла й сказала йому, щоб вiн витяг з ридикюля її замшеву рукавичку. Вона порадила йому положити рукавичку на нижчу частину його обличчя й, коли вiн зробив це, спитала, чим вона пахне.

– Чим вона пахне?.. Очевидно, жiночим тiлом.

– Прекрасно!.. i цей запах тобi, мабуть, подобається?

– Як би тобi сказати, – промовив Карамазов, – можливо, подобається, а певнiше – нi.

Аглая не повiрила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно великими свої i без того великi очi, стала ними ласкати свого супутника.

– Брехунька! – сказала вона. – Ти неправду говориш. Я знаю, що тобi цей запах подобається" Тому що… тобi не подобається… Ганна.

– Ти про мою дружину?

– Так. Чому ти досi не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш?

Чому вiн мовчить? Вiн, звичайно, зробить це. Вiн нарештi познайомить Аглаю з Ганною.

Але вiн думає, що вона все-таки якась чудна дiвчина, й потiм думає, що дружина мала рацiю назвати її нетактовною. Це ж некрасиво так поспiшати в його iнтимнi закутки. Невже цього Аглая не розумiє?.. I потiм, вiдкiля це вона дiзналась, що йому не подобається Ганна? Словом, Карамазов знову незадоволений, i тому вiн так нервово запалив сiрника.

Вона одразу ж зрозумiла його й поспiшила перейти на iншу тему. В цей момент вони пiдходили до кручi.

IV

– Давай ще трохи вiдпочинемо, – порадила Аглая, лягаючи на траву. – Можна й наших попередити.

Вона крикнула своїй компаньйонцi, щоб та взяла з неї приклад i теж посидiла десь там зi своїм кавалером. Тьотя Клава й Вовчик погодились i зупинились на тому ж таки високому березi, крокiв на двадцять далi. Тодi Аглая пiдсунулась ближче до кручi й сказала:

– Наш новий знайомий подiляє твої погляди?.. Я говорю про товариша Вовчика.

– Якi ти погляди маєш на увазi? – спитає Карамазов.

– Ясно якi – тi, що ти з ними знайомив мене на пароплавi в нашу першу зустрiч i потiм майже кожного вечора чiпаєш їх.

– Ти говориш про iдею вiдродження моєї нацiї?

– Так. Я говорю про нацiональну романтику. Карамазов покривився: мовляв, вiн нiчого не має спiльного з тим, про що говорить вона, це їй вiн уже декiлька разiв говорив, i, значить, треба бути бiльш обережним iз такими термiнами.

– Ми говоримо на рiзних мовах, – сказав вiн. – Iдея вiдродження моєї нацiї – ще раз повторюю – нiчого не має спiльного з нацiональною романтикою.

Аглая усмiхнулась i положила на свої колiна голубу парасольку.

– Хай буде по-твоєму,. – сказала вона, – Та як же з Вовчиком?

– Мiй друг не тiльки не подiляє цих поглядiв, але й взагалi далеко стоїть вiд усякої полiтики.

– I все-таки ти такий шматок м'яса можеш вважати за свого друга?

– А чому ж нi? Хiба в ньому не може бути гарних людських початкiв?

– М'ясо завжди залишається м'ясом, -енергiйно сказала Аглая. – їв м'ясi нiяких людських початкiв не може бути.

Вона так уважно подивилась на свого кавалера, нiби хотiла загiпнотизувати його.

– Це теж справедливо, – сказав Карамазов. – Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.

– Шкода! – кинула Аглая й взяла резонерський тон. – Треба бути послiдовним навiть у дрiбницях. Здається, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближнiх. Я думаю, шо багато важче Їх же таки зненавидiти справжньою ненавистю. Тiльки тут можна показати неабияку волю i, коли хочеш, вiдвагу… Ти їх, здається, високо ставиш?

– Ти гадаєш, що менi бракує волi i я не можу бути вiдважним?

Дмитрiй сказав це якимось непевним голосом, наче вiн i сам не довiряв собi.

– Ти маєш волю i ти вiдважний! – упевнено й навiть з деяким захопленням вiдзначила Аглая. – Саме за це ти так скоро й подобався менi… Подобався, звичайно, як людина.

Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала вiд нього свої очi. Вiн мовчав тому, що в нiм у цей момент зажеврiла внутрiшня боротьба: з одного боку, йому пiдлестило її захоплення ним як вiдважною й вольовою людиною, з другого – вiн не зовсiм вiрив їй (вiдкiля вона знає, що вiн саме така людина? Чи не з кiлькох розмов iз ним?). I потiм, його раптом якось образила її самовпевненiсть i цей батькiвський тон. Нарештi вiн заспокоївся й сказав:

– .А ти, знаєш, цiлком правильно пiдмiтила: я говорю про ближнiх. Менi це твердження дуже подобається. Здається, мiй однофамiлець – Альоша Карамазов – ставив якось там наголос на любов до дальнiх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближнiх.

– I ти гадаєш, що найбiльша загадка саме тут ховається?

– Тiльки тут i бiльш нiде! – з деяким хвилюванням сказав Карамазов. – От хоч убий мене! – а не можу їх зненавидiти справжньою ненавистю. У кожного з ближнiх – навiть найбiльших моїх ворогiв – буває така, знаєш, людська усмiшка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматiр дивиться. Я кажу й пiдкреслюю, у кожного, бо навiть у суворих i злил з природи людей я бачу цю усмiшку й це обличчя.

– Може, ти перебiльшуєш? Невже-таки в кожного?

– Клянусь тобi! Богоматiр всюди й на кожному кроцi. Це якийсь жах, i iнодi навiть руки падають у знемозi. Не можна зустрiчатися з людьми. Щоб творити якесь дiло й боротись, треба надягати машкару Мiзантропа i в нiй ховати, перш за все, очi… Очi, знаєш, найлютiший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматiр i саме в очах ховається Богоматiр.

Карамазов зупинився й почав нервово кусати собi губи. З звичайної психiчно нормальної людини вiн раптом перетворився на манiяка. Раз у раз здригаючись, вiн усе повертав до кручi голову й розгублено дивився в неяснi далi днiпрових вод.

– Словом, Богоматiр не дає тобi зненавидiти своїх ближнiх? -спитала Аглая.

– Тiльки вона. Во iм'я якоїсь iдеї я здiбний на все, навiть здiбний убити людину. Але якийсь Iван Iванович однiєю людською усмiшкою може покрити мене в один момент… навiть коли б цього Iвана Iвановича я й ненавидiв своєю недоношеною i якоюсь чудною ненавистю.

– I так iз тобою завжди бувало?

– Нi, – сказав Карамазов iз деяким вiдтiнком туги в голосi. – Тiльки в останнi роки мене так сильно затривожила Богоматiр. Ранiш це багато легше було. Ранiш iдея майже зовсiм заслiплювала мене i для мене не було ближнiх. Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.

– Так от, – сказала вона. – Єсть двi ненавистi: справжня й твоя недоношена. Перша – велика ненависть, i вона творить життя. Ця ненависть не знає ближнiх. Друга, недоношена, є тiльки тiнь вiд першої. Перша вiд розуму й вiд серця, друга – тiльки вiд розуму… Як ти гадаєш, можна бути вiдважною i вольовою людиною тiльки вiд розуму?

– Ти вже почала сумнiватись у менi? – спитав Дмитрiй, усмiхаючись вимушеною усмiшкою. i – Нiчого подiбного! – знову впевнено вiдзначила Аглая. – Ти маєш волю iти вiдважний. Я тiльки думаю, що нiякої Богоматерi нема й що вона не бiльше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть i ти здiбний зненавидiти своїх ближнiх… Ти розповiдав менi, як колись, у часи громадянської вiйни, ти розстрiляв когось iз ближнiх бiля якогось монастиря…

– Так то ж, – вирвалось несподiвано Карамазову, – во iм'я великої iдеї.

– А хiба тепер ти без iдеї залишився? Хiба тебе не захоплює сьогоднi хоч би та ж iдея вiдродження твоєї нацiї?

– Звичайно, захоплює, – непевним голосом сказав вiн. – Але…

– Без усяких "але", – рiшуче одрубала Аглая. – Щось одне: або це iдея, або нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як i та, що во iм'я її ти розстрiлював своїх ближнiх.

Карамазов раптом зареготав.

– I справдi, – сказав вiн. – Менi iнодi така глупота приходить у голову, що потiм, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається менi iнодi, що Богоматiр коригує в менi, так би мовити, людину. Ближнiй, мовляв, не тiльки Iван Iванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Iван Iванович, це значить, наступив момент, коли я мушу ненавидiти Дмитрiя Карамазова, цебто себе.

– Що ти мусиш сам себе ненавидiти, коли тебе покоряє Iван Iванович, – це так. Але щодо коректи, то вона й справдi глупота i звичайний собi бред.

– А то навiть, – продовжував вiн говорити, – здається iнодi, що сама ненависть мусить носити в собi Богоматiр.

– Це ще бiльший абсурд, бо ненависть i Богоматiр є два зовсiм протилежних полюси.

– Так i я полемiзую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть – давно вже вiдомо – є найбiльша любов. I значить, справжня ненависть – це е прекрасна людська усмiшка.

– Це вже софiстика для шарлатанiв i боягузiв. Богоматiр не може не стояти на дорозi до справжньої ненавистi i, значить, до мужнього вчинку…

– Цiлком справедливо! – погодився Карамазов. – Але менi от здається, що Богоматiр не може стояти на дорозi i що тiльки вiдсутнiсть її робить ненависть недоноском.

Яким же це чином?

– А таким чином, що супутником справжньої ненавистi є завжди радiснi й до того молитовнi перебої серця, нiби зустрiчаєш свiтле Христове воскресiння. Аглая ще ближче пiдiйшла до кручi.

– Я гадаю, – сказала вона, – що тут справа багато простiша. Не Богоматiр тебе турбує, а звичайна невпевненiсть. Пiд радiснi перебої серця розстрiлюють, скажемо, тодi, коли жодного сумнiву не залишилось.

– Хто його знає. – надтрiснутим голосом сказав Карамазов. – Можливо, я й помиляюсь.

Вiн раптом вiдчув, як ним запановує якась страшна туга. Вiн уже не бачить перед собою нi Аглаї, нi Днiпра, нi прекрасної пiвденної ночi. Вiн уже забув, як вiн високо ставить себе за вiдвагу й волю, i вiдчуває себе зараз страшенно нiкчемною людиною. Вiн навiть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя – i плював довго, настирливо й образливо.

Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником i тому поспiшила йому на допомогу.

– Ти, друже, безперечно, помиляєшся, – сказала вона. – Ти глибоко помиляєшся.

– Ти говориш про Богоматiр?

– Я говорю про тебе. Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити невпевненiсть. Це – коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне.

Вона пiдвелась, знову сiла на траву i його примусила сiсти бiля неї.

– Так-то, мiй хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть, – сказала вона й положила свою руку на його голову. Вже стояла глибока пiвденна нiч. На Славутi кожної хвилини прокидались якiсь неяснi звуки. Десь ревiв пароплав, i далеко на пiвднi пливли його привабливi вогнi. Раз у раз фаркали й падали аеролiти i тривожили очi загадковим свiтлом свого ярко-срiбного горiння. i – Так, – раптом промовив Дмитрiй. – Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть. I ти правду говориш, що я вже її поборов. Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацiєю i за моїм молодим класом.. Вiн узяв її руку й мiцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нiм, i вiн ще раз перетворювався. Вiн навiть не помiтив, як Аглая iронiчно посмiхнулась, коли вiн майбутнє своєї нацiї зв'язував з "якимось там" класом.

– Я iнодi буквально задихаюсь од щастя, – говорив вiн далi, скидаючи з кручi камiнцi й зовсiм не помiчаючи, що його розмовi бракує елементарної послiдовностi. – Темнi сторони нашої дiйсностi тодi зовсiм зникають iз моїх очей, i я починаю рости i виростаю у велетня. Бо й справдi: в суспiльствi не може бути такої ситуацiї, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то… як усе-таки весело жити "на етом свете, господа"… Ти не можеш i уявити, як я полюбив це заялозене слово – прогрес. Прогрес – це ж, по сутi, якiр спасiння. Це ж вихiд iз того становища, що в нього зайшла революцiя.

– Але ти говориш зовсiм як учень першої групи, – сказала Аглая.

– Цiлком справедливо! – гаряче пiдхопив Дмитрiй. – Я i єсть учень першої групи й маю мужнiсть визнати це. Така вже логiка подiй: хто хоче жити в нашi днi, той обов'язково мусить починати з абетки…

– I витягувати з архiву старi гасла?

– А хоч би й так. Хiба революцiйнi гасла сьогоднiшнього дня завтра не можуть стати реакцiйними? Хiба ми не маємо прикладiв? I навпаки: хiба лозунги якогось 1917 року сьогоднi не стали фарисейством i матерiалом для спекуляцiї? Це не значить, що ми збанкрутували, а це значить, що треба бути дiалектиком. Сьогоднi масу можна повести тiльки пiд тим стягом, що на ньому буде чiтко написано – "прогрес".

– Навряд тiльки вона пiде за тобою, бо маса не терпить абстракцiї. А прогрес – це для неї абстракцiя.

– Цiлком погоджуюсь, – сказав Карамазов. – Але я далеко стою вiд вульгарного тлумачення маси. Революцiю маса творить через свою iнтелiгенцiю, бо всякий масовий вибух тiльки тодi робиться революцiєю, коли ним починають керувати Дантони, Ленiни чи то Троцькi.

– З тебе вийшов би не зовсiм поганий агiтатор-прогресист, – кинула Аглая i демонстративно засвистiла якусь шансонетку.

– Ти менi робиш багато честi своєю заявою.

– Nullement, – промовила дiвчина. – On ne voit раs 'tous les jours un malade comme vous etes[6].

– Ти мене вважаєш за хворого? -образився Дмитрiй.

– Боже борони, – сказала Аглая. – Менi тiльки неприємно, що твоїй розмовi бракує логiки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумнi думки, а з другого – плутаєшся в Ленiнах, у класах тощо.

– Ну от, знову стара iсторiя, – незадоволено промовив Карамазов. -Чи не думаєш ти вплинути на мою iдеологiю? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж вiдродження моєї нацiї. Я його iнакше не можу мислити, як засiб, не як мету, як фактор, що допомагає менi розв'язати основну соцiальну проблему. Вiдродження моєї нацiї – це є шлях до чiткої диференцiацiї в нашому суспiльствi й, значить, крок до соцiалiзму. Iнакше на це вiдродження я дивитись не маю охоти.

– Значить, iз твого вiдродження нi чорта й не вийде! – грубо кинула Аглая i, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.

Карамазов поглядом переможця подивився на дiвчину. Вiн не тiльки не образився – йому навiть приємно було, що вона зiрвалась iз спокiйного тону. її самовпевненiсть i захоплювала, i в той же час нервувала його, бо що ближче вiн сходився з нею, то сильнiш вiдчував її впливи на свiй свiтогляд.

– А Вовчик не зовсiм поганий спiвбесiдник, – пiдходячи, сказала тьотя Клава. – I виявляється… зовсiм не комунар.

– Дозвольте, – заметушився лiнгвiст. – Хiба ви не знаєте, що Дмитрiй член Компартiї?

– Не турбуйтесь! – сказала Аглая… – Знаємо… i думаємо, що вiн не буде гнiватись на тьотю Клаву за одвертiсть.

– Цебто ти хочеш сказати, – промовив Карамазов, – що тьотя Клава мене образила?

– Ми хочемо сказати, – кинула Аглая, – що комунiсти хоч i непоганi люди, але в бiльшостi страшенно нуднi… Ну, словом, свiторозумiння їхнє-можна напевно твердити – не сягає далi Чемберлена з моноклем i чергової партячейки… Правда, цiкавляться ще китайськими справами.

Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що цi випадковi позапартiйнi дачницi так неохайно ставляться до його партiї. Будучи, так би мовити, вiчним опозицiонером, вiн у той же час був своєрiдним фанатиком комунiзму й, звичайно, не мiг спокiйно реагувати на це зовсiм невиправдане нахабство.

Але розмову вже скiнчили й умовлялись, де можна буде зустрiтись завтра. Вже флоберiвськi дами зникли в темрявi абрикосового дворика, i товариш Вовчик щось захоплено розповiдає про тьотю Клаву. Тодi Дмитрiй раптом згадує Ганну i вже не вiдчуває до неї тiєї злоби, що її пiзнав увечерi. Йому навiть трохи заболiло серце, i вiн сказав:

– Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганнi, де й -з ким ми блукали сьогоднi.

– Чому це? – спитав лiнгвiст: вiн уже забув вечiрню розмову, коли сам радив приятелевi ховяти вiд Ганни свої зустрiчi з Аглаєю.

– Я так хочу! – сказав Карамазов. – Ти це мусиш зробити для мене.

Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрiя, декiлька разiв здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.

– Згоду я даю, – сказав вiн. – Але от що, друже: як це так трапилось, що московськi дами зробились українками?

– Це питання i мене дуже цiкавить.

– Цебто ти теж нiчого не знаєш? – спитав здивований лiнгвiст.

– Стiльки знаю, скiльки й ти.

– Дивно. Коли хочеш, загадково. Iй-бо… Ти як. гадаєш?

– Я теж думаю, що загадково. I думаю, що цю загадковiсть дами нарочито утворюють для, так би мовити, пiкантностi.

– Це менi, їй-бо, подобається! – скрикнув iз задоволенням лiнгвiст. – Чому не зробити з звичайної випадкової зустрiчi iнтересну пригоду? Iнтрига не тiльки в романi цiкава рiч, вона й в життi приємна розвага… – Ти, я бачу, починаєш фiлософствувати, – усмiхнувся Карамазов.

Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням i сказав, що Дмитрiй все-таки анальфабет[7] I не розумiє, що таке фiлософiя.

– А втiм, – промовив вiн, – я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобi страшенно везе, непоганий.

– Ти не задоволений тьотею Клавою?

– Боже борони. Навпаки – з тьотею Клавою, безперечно, краще зв'язатися… Знаєш, iз замiжньою жiнкою. багато безпечнiш.

Товариш Вовчик зареготав од задоволення i заплигав, як молоде теля.

…Коли вони сходили на свiй ганок, у пiвнiчнiй частинi заштатного городка вже кричали раннi провiнцiальнi пiвнi.

V

На другий день вони знову зустрiлись: тепер вони зустрiчались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розiрвалась гроза. Хмари заволокли все небо, i цiлий день iшов краплистий дощ. По вулицях стояли великi калюжi, й надзвичайно розмило дерев'янi тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дiвчину з запискою й просила в нiй друзiв сьогоднi не виходити. Лiнгвiст перечитав листа й, передаючи його Дмитрiю, кинув:

– Я гадаю, що дiвчата мають рацiю саме так вирiшити. Ти як на це дивишся?

– Як же тут дивитись, – сказав Карамазов. – Очевидно, краще не придумаєш.

Вiн, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб одмовлятись вiд веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разi пороззуватись – це ж не город i не осiння пора.

– Але ти все-таки замислився? – сказав товариш Вовчик, провiряючи замки в своїй рушницi.

– I не думаю замислюватись, – ще раз збрехав Карамазов i зробив декiлька нервових крокiв по кiмнатi.

Вiн нiяк не розумiє, чому це йому трохи заскемiло серце. Невже тому, що вiн сьогоднi не побачиться з Аглаєю? Вiн же зустрiчався з нею вчора й кожного дня зустрiчається. Вiн, нарештi, побачиться з нею завтра й ще багато разiв буде з нею бачитись. Як же розумiти цей несподiваний бiль?

В коридорi раптом заговорили, i в кiмнату ввiйшла Ганна.

– Ну, що ми, хлопцi, будемо сьогоднi обiдати? – спитала вона.

– Очевидно, котлети й пюре з сметаною, – поспiшно вiдповiв Дмитрiй.

Ганна уважно подивилась на чоловiка: вона не знала, жартує вiн чи й справдi серйозно говорить.

– Чого ти витрiщила на мене очi? – сказав Карамазов. – Я ж тобi говорю: котлети й пюре з сметаною.

– А я тобi говорю, – промовила Ганна, – що ти, Дiмi, сьогоднi в поганому настрої i починаєш негарно жартувати зi мною.

– А я от говорю, – сказав Вовчик, кидаючи на лiжко свою рушницю, – що ви й сьогоднi – я бачу – полаєтесь… Це чортзна-що – не новий побут, а якась карикатура на нього.

Карамазов вимушено всмiхнувся й простягнув свою руку лiнгвiстовi.

– Дякую, друже, за правду-матку i прошу пробачення, – сказав вiн. – Дякуй i ти, моя мила Ганнусю… Хiба тобi не приємно вислухувати це вiд безпартiйної сволочi?

– Ти, будь ласка, не лайся, – пробурмотiв товариш Вовчик.

– Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення i заявляю: я пожартував.

– Я знаю, що ти пожартував. Але все-таки, чому тобi таке зле обличчя?

– Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотiв i пюре з сметаною.

Ганна зiрвалася з свого мiсця i пiдiйшла до столу.

– Дiмi! – сказала вона з розпукою. – Ну навiщо це? Навiщо ти робиш наше життя безконечною мукою?

– Ах, Боже мiй, яка трагедiя! – поглузував Дмитрiй. Тодi товариш Вовчик пiдбiг до свого приятеля й замахав руками.

– Слухай, друже… – ледве вимовив вiн вiд хвилювання. – Я… я думаю, що ти не комунiст, а деспот! I я… таки донесу на тебе в… контрольну комiсiю.

Карамазов зареготав. Вiн так неприємно зареготав, що лiнгвiст навiть розгубився i подивився навкруги себе.здивованими очима.

– Ти думаєш на мене доносити в контрольну комiсiю? – спитав Дмитрiй. – Прекрасно! Тiльки будь, друже, справедливою людиною i зразу донось на мiльйон комунiстiв. Донось, нарештi, на всi сто п'ятдесят мiльйонiв будiвникiв соцiалiзму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй, нарештi, в небесну канцелярiю i донось на саму контрольну комiсiю.

– Дiмi, – сказала Ганна, – ти себе не поважаєш i не поважаєш ту партiю, що до неї належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартiйний.

– Ти гадаєш, що такi питання треба ставити на ком'ячейцi?

– Саме це я й хочу сказати, Дiмi. Тiльки це. Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокiйний тон дружини вплинув на нього, чи щось iнше.

– Я ще раз прошу у вас пробачення, – сказав вiн. – Я й справдi трохи погарячився.

– Значить, ти визнаєш, що Ганна має рацiю стримувати тебе?

Дмнтрiй нiчого не вiдповiв. Вiн несподiвано застиг в однiй позi серед кiмнати й так стояв кiлька хвилин. Ганнi навiть прийшла мисль, що вiн захворiв. Вона пiдiйшла до чоловiка i взяла його за руку.

– Дiмi, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дiмi?

– Нiчого особливого, Ганнусю, – спокiйно й серйозно промовив Карамазов. – Я думаю зараз про наше фарисейство i думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлетки? Чому ми, нарештi, не соромимось проїдати тут народнi грошi… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми, нарештi, боїмось виносити гiрку правду на люди (хоч люди й без нас її знають) i ховаємо по своїх ком'ячейках?

– Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсiм не до дiла, – сказав лiнгвiст. – У всякому разi, вони не можуть тебе характеризувати.

– I я думаю, – кинула Ганна, – що ти сьогоднi йдеш проти самого себе. Хiба це не ти так вiдстоюєш гасло; "сильному дорогу"?

Дмитрiй хотiв щось вiдповiсти, але в цей момент у кiмнату зайшла Одарка й зупинилась на порозi.

– Я слухаю! – сказала вона. – Ви мене кликали?

– Що ви слухаєте? – надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрiй. – Невже ви не вмiєте говорити людською мовою?

Служка мовчки подивилась на свого хазяїна, її кам'янi очi застигли в якiйсь однiй крапцi, i вся вона була якась штучно-дерев'яна, як статуя спецiального призначення. Навiть Ганна вiдчула це i, зiрвавшись iз свого мiсця, поспiшила випровадити Одарку за дверi.

– Я на неї спокiино не можу дивитись, – промовив Карамазов, коли Одарчинi пiдошви зашелестiли в сiнях. – Вона мене своєю мовчазнiстю так iнодi тривожить, що я, їй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволiю i кинусь кудись бiгти скаженим бiгом.

– Тобi, Дiмi, треба лiкуватись, – сказала Ганна. – Ти хворий, Дiмi!

– Лiкуватись? Це не те! Не те, моя люба! – зiтхнув Карамазов. – Справа от у чому: iнодi бiжиш – i зупиняєшся. Зупинився i стоїш. Навкруги так прекрасно – озеро, небо, димок синьої далини, а "в i н" стоїть i вилупив на тебе баньки… Я говорю, Ганнусько, про наше чорне, пiанiно… про те, шо в Харковi. Це не пiанiно, а якась жахлива примара. Заплющиш очi й лежиш. I от раптом щось штовхне тебе, i ти подивишся, i бачиш, як з пiанiно лiзе на тебе якась волохата iстота. Пiдлiзе – i сяде навпроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нiчого нема. Тодi волохата iстота лiзе до мене на кровать. Саме тодi, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти нiколи не встигаєш запалити, бо волохата iстота страшенно метка й хутко ховається в пiанiно, а ти, Ганнусько, спросоння страшенно мамулувата.

– I ти серйозно вiриш, що ця iстота живе в пiанiно? – спитав товариш Вовчик.

– Їй-богу, не знаю! – якось жалiбно всмiхаючись, сказав Карамазов. – Як комунiст, я їй не вiрю, а як мешканець такої-то кiмнати в мiстi Харковi, я не можу не вiрити, бо майже кожного дня менi приходиться вночi тривожити дружину.

– Тобi й справдi лiкуватись треба, – сказав товариш Вовчик.

– I ти про лiки? Чудаки ви страшеннi! Їй-богу, чудаки! – Карамазов подивився на свого приятеля i несподiване зареготав. – Ой, якi ж ви чудаки! Невже ти не помiтив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.

– Ну тебе к чорту! – спалахнув лiнгвiст i хутко вийшов iз кiмнати.

Цiлий день, а потiм цiлу нiч Дмитрiю не давав покою образ дiвчини в рожевому платтi й з голубою парасолькою, дiвчини, що так скоро назвала його "милим", що так цiкаво говорила про старофранцузьке життя ("ти знаєш поета Вiлйона?"), що вiдчула в наших нiчних базарних завулках безсмертного Флобера, що, нарештi, в час його душевної кризи явилась до нього такою цiкавою спiвбесiдницею.

Заснув вiн, коли вже зовсiм розвиднилось. Сон його був неспокiйний, i прокинувся вiн за якiсь двi години. Сонце вже високо стояло в чистому небi й важким огнем палило йому голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сидiла на канапi й держала в руках якогось листа, Дмитрiй зробив гримасу незадоволення: це була записка вiд тьотi Клави. Ганна зиркнула на чоловiка i спитала його спокiйним голосом:

– Вiдкiля цей лист, Дiмi?

– Прочитай уважнiш, i ти, мабуть, сама догадаєшся, – сказав вiн, повертаючись до стiни.

– Це вiд тих же дам?

– Менi здається, що тобi нема нiякого дiла до моїх листiв, – грубо кинув Карамазов. – Хто тебе просив лазити в мiй паперовник?

Ганна здивовано подивилась на чоловiка.

– Я зовсiм випадково натрапила на цю записку, – сказала вона. – Менi потрiбнi були грошi на цукор… i, значить, нiчого хвилюватись. Хiба ти ранiш не дозволяв менi розпоряджатись своїм майном без спецiальних на це iнструкцiй? Чи, може, ти тепер щось маєш ховати вiд мене? Так тодi треба сказати – i тiльки.

Дмитрiй зиркнув на дружину. Вона так щиро говорила, їй були такi сумнi очi, що в нiм раптом прокинулось почуття огиди до себе.

– Ти мене пробач, Ганнусю, – сказав вiн. – Я й справдi рiзко висловився… Але виною цьому настрiй: я сьогоднi спав дуже погано.

Карамазов обняв Ганну i став ласкати її. Вiн нарештi пiдтвердив її припущення. Записка, звичайно, вiд "тих же дам". Але що ж тут такого? Тьотя Клава (вiн майже несвiдомо заговорив саме про цю даму, не згадуючи Аглаї) така собi мiщаночка, i вiн це прекрасно розумiє. Чи, може, вона думає, що вiн все-таки закохається в неї? Тодi це зовсiм несерйозно.

Ганнi хутко забилось серце, i вона зупинила свiй тривожний погляд на чоловiковi.

– I ти це правду говориш? – спитала вона.

– Що з тобою, Ганнусько? – сказав Карамазов. – Яку це правду ти маєш на увазi?

– А от таку, – зiтхнула Ганна. – Менi, Дiмi, i в голову не приходило в чомусь серйозному запiдозрювати тебе, але зараз я дивуюсь твоїй красномовностi.

– Ну, от уже й красномовнiсть не подобається. Карамазов держав у зубах нiжно-смагляве вухо своєї дружини й розгублено дивився на стелю. Вiн зрозумiв, що спросонку видав сам себе й що виправити вже не можна. I тому, коли Ганна вперто повторила своє запитання: "ти це правду говориш?", у нiм спалахнула злiсiь.

– Нi, – рiзко сказав вiн. – Я брешу!

Ганна добре знала чоловiка i чекала такої вiдповiдi. Але вона знала й те, що пiсля таких вибухiв вiн остаточно обезволюється.

– Ах, Дiмi! Боже мiй, Дiмi! Що ти робиш iз собою? Справа ж зовсiм не в цих дачницях. Невже ти гадаєш, що я вже не вмiю поважати себе?

Дмитрiй слухав дружину й нiчого не чув. В цей момент вiн i не мiг чути, бо мислi й почуття раптом покинули його i вiн лежав мертвим шматом м'яса. Так iз ним завжди бувало пiсля сварки з Ганною.

– Ах, Дiмi! Ти зовсiм даремно так про мене думаєш. От познайом мене з цими дачницями, i я тобi доведу це… Ти обiцяєш познайомити?.. Ну?

– Я зроблю все… що хочеш, – сказав Дмитрiй. – Тiльки, будь ласка, вийди вiдцiля.

Ганна не примусила довго прохати себе, i за якусь хвилину її вже не було в кiмнатi. Тодi Карамазов вийняв iз чемодана купальний костюм i, покликавши товариша Вовчика, пiшов iз ним до рiчки.

– Ти подивись на цi обличчя, що обминають нас, – сказав лiнгвiст, посилаючи до нiг свого сетера. – Зверни увагу, як вони дивляться: їй-богу, як вороги. От психологiя! Коли приїхав на вiдпочинок, то обов'язково пан.

– Вони, очевидно, мають рацiю так думати.

– Так, по-твоєму, треба знищити всi будинки вiдпочинку?

– По-моєму, треба залишити цю тему, бо все одно з порожнiх фраз ми не виберемось. Коли цi дикуни не хочуть вбачати в тобi трудової людини й не хочуть розумiти, що ця людина має право за якийсь рiк чи то два роки вiдпочити один мiсяць, то твоє обурення проти них є цiлком законне явище. Але, з другого боку, цiлком законно й вони обурюються проти тебе, бо, по-перше, ти не один, а таких, як ти, тисячi, по-друге, не всi цi тисячi умiють коректно поводитись iз цими людьми й, по-третє, ми й справдi в порiвняннi з ними – пани.

– Словом, i тут тупик? – сказав товариш Вовчик.

– Що ти хочеш цим вiдзначити?

– Те хочу вiдзначити, що ти й справдi трагiчна фiгура. Всюди ввижається тобi сама безвихiднiсть.

– Очевидно, така вже вдача менi, – сказав Дмитрiй i широко позiхнув.

Вони пiдходили до рiчки. На пристанi суетились портовики i щось вигружали з пiдвод. Пароплава ще не було, не було й вiтерця, так що рiка стояла як дзеркало. Ранок був винятковий: пiсля дощiв ночi стали холоднiти, i холодок нiчний затримувався на водi, аж поки сходило сонце.

– Ну, вже скоро почнемо полювати, – сказав товариш Вовчик i вiд задоволення крякнув.

Карамазов одв'язав свiй каюк, i вони, вiдпливши сажнiв три вiд берега, кинулись у воду.

I тодi ж хтось недалеко зареготав, Карамазов подивився i побачив у купальних костюмах Аглаю i тьотю Клаву. Вони стояли на рiчному пляжi й готувались лiзти в воду.

– Драстуйте, мої голуб'ятка! – закричав товариш Вовчик.

– Здоров був, голубе! – вiдповiла йому криком тьотя Клава.

Дмитрiй вiдчув, що йому стало важко дихати. Вiн наздогнав свiй каюк i влiз у нього. Цiлу нiч Аглая не давала йому спокою, цiлу нiч вiн мрiяв про зустрiч iз нею (наче вiн не бачився з нею сто рокiв), i от на ранок вiн раптом зустрiчає її в купальному костюмi. В ньому в перший раз прокинувся до неї справжнiй стривожений самець. Вiн безсоромно дивився на її таз, на її груди i нiяк не мiг одiрватись. Йому захотiлось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первiсна людина. Йому навiть прийшла мисль пiдпливти до флоберiвських дам i жартуючи схопити в свої обiйми Аглаю.

– Ану покажи, як ти плаваєш? – закричала Аглая, звертаючись до Карамазова й так випинаючи груди, нiби вона збиралась летiти до нього.

– Ah, mon Dieu! que difes-vous la[8]. -крикнув товариш Вовчик.

– I ти тут, mоn ami? I ти? Que vous etes aimable de venir me surprendre ainsi[9].

– Але компенсацiя, мадмуазель. J'espere que vous me ferez I'amitie de diner avec moi[10]

– C'est une grave question qui demande reflexion[11]

– Будь ласка, подумайте. Бо я до обiду дiстав прекрасного вина.

Товариш Вовчик уже сидiв у каюку напроти Дмитрiя i поволi грiб до пляжу.

– Ти знаєш, – сказав вiн, звертаючись до свого приятеля. – Я говорю про загадковiсть, що за неї сховались нашi дами. її все-таки можна розшифрувати.

– Яким же це чином?

– Дуже просто, – тихенько засмiявся лiнгвiст. – Ми їх напоїмо добрим мiцним вином – i вони нам усе розкажуть.

– Ти так думаєш?

– Я цього певний… Тим паче, що дами не вiд того, щоб колись iз нами випити. Оце недавно тьотя Клава так прямо менi й сказала, що вона хоче "кутнуть".

Карамазову ця мисль теж подобалась. Не тому, що йому хотiлось "розшифрувати", як говорив товариш Вовчик, московських дам – ця загадковiсть iз кожним днем його все менше й менше цiкавила, – а тому, що сьогоднi вiн побачив прекрасне Аглаїне тiло, тому, що йому захотiлось кусати її. Йому метнулось у головi, що п'янка може утворити непогану обстановку, i вiн уже напружено шукав мiсця для оргiї.

– Я бачу, що ти подiляєш мою думку, – сказав товариш Вовчик.

– Я її цiлком подiляю.

– Ну, так тодi допомагай менi, друже. Я думаю зараз атакувати наших дам i сподiваюсь, що сьогоднi вночi ми будемо з ними пиячити,

– Але де ж ми з ними зiйдемось? – спитав Карамазов.

– Про це я вже подумав. Годинi о восьмiй ми сядемо в каюк, заберемо з собою що треба й поїдемо на Зелену Косу. Там можна буде навiть огнище розвести.

На Зелену Косу? Прекрасно. Як це вiн про неї не подумав. Це ж такий затишний куточок, що кращого й не треба. Там навiть можна буде й заночувати… саме в копицях сiна.

– Ти добре придумав, – сказав Карамазов. – Я з охотою пiдтримаю тебе.

Товариш Вовчик ще раз вiд задоволення крякнув i змовк: вони вже були бiля флоберiвських дам.

– Що ви там секретничаєте? – спитала тьотя Клава, коли каюк легко сiв на пiсок пляжу.

– Це я кажу Вовчиковi, – знайшовся Дмитрiй, – що пора вже вас познайомити з моєю дружиною.

– Ти це серйозно говориш? – спитала Аглая, примружуючи очi.

– Цiлком серйозно… i ми зробимо так: я вас познайомлю з Ганною, а ви нас познайомите з чоловiком тьотi Клави.

Аглая поспiшила погодитись. Бiльше того: вона гадає, що треба це зробити сьогоднi увечерi.

– Тiльки не сьогоднi, – кинув товариш Вовчик i поiнформував дам про свiй план щодо випивки.

Дами план прийняли, але Аглая сказала, що перш за все вона хоче познайомитися iз Ганною.

– Чому це "перш за все"? – незадоволено спитав Дмитрiй. – На цю iсторiю ще буде час.

– Але й на випивку буде час, – уперто сказала Аглая. Вона так рiшуче стояла на своєму, що за кiлька хвилин Вовчик уже виходив iз себе. Тодi дами несподiвано почали вдягатись i демонстративно покинули пляж.

– I на чорта тобi треба було говорити про це знайомство? – незадоволено сказав лiнгвiст.

Але Карамазов i сам проклинав себе за необачнiсть. У всякому разi, друзi вже знали Аглаю i зрозумiли, що нiякої вечiрки не можна влаштувати, доки вони не задовольнять цю капризну й уперту дiвчину.

VI

Звести Аглаю з Ганною вдалось тiльки на четвертий день пiсля розмови на рiчному пляжi. Це трапилось увечерi бiля хвiртки, саме на тому мiсцi, вiдкiля флоберiвськi дами починали чергову гулянку з своїми кавалерами. Зустрiч була холодна, i це особливо вiдчули Ганна.

– Чого це ви так цураєтесь громади? – спитала Аглая, беручи пiд руку дружину Карамазова.

– Вiдкiля це ви взяли? – в свою чергу пiдвела брови Ганна.

– От тобi й маєш! Скiльки вже часу живемо тут, а вас жодного разу не бачили на вулицi. Хiба це не замкнутiсть?

– Ганна страшенна iндивiдуалiстка, – пожартував товариш Вовчик.

Тьотя Клава нi з того нi з сього засмiялась, дрiбненьким i негарним смiшком.

– А я от думаю, що тут зовсiм iнша причина, – сказала Аглая. – Ти, Дiмi, як думаєш?

Карамазов iздригнув. Вiн зовсiм не чекав, що Аглая буде так фамiльярно поводитись iз ним у присутностi Ганни.

– Я вас прослухав, – червонiючи сказав вiн. – Про що ви там?

– Цебто я? – Ну да, ви!

– Ти подумай, тьотю Клаво, – засмiялась Аглая. – Вiн уже до мене звертається на "ви".

– Ха, ха! – знову розсипалась дрiбним i неприємним смiшком друга флоберiвська дама.

Утворилось нiякове становище. Таке нiякове, що навiть товариш Вовчик вiдчув це.

– Ви Дмитрiя не зрозумiли, – раптом спокiйним голосом сказала Ганна. – Вiн пiд цим "ви" мав на увазi й вас, i мене.

– Ти, Дiмi, пiдтверджуєш це? – спитала Аглая i уважно, навiть з деякою повагою подивилась на Ганну.

– Звичайно, – зрушив плечима Дмитрiй i вийняв Портсигара.

Вiн уже взяв себе в руки, i обличчя йому було спокiйне.

– Так от що, – сказала Аглая. – Чи не тому ви так рiдко виходите на вулицю, що не хочете зустрiчатись iз мiщанками?.. Так би мовити, тiкаєте вiд обивательського оточення? Я не помиляюсь?

– Я.тiльки не знаю, кого ви маєте за мiщан? – спокiйно спитала Ганна.:

– Кого я маю? Ну хоч би саму себе, тьотю Клаву й так далi.

– Я вас так мало знаю, що вважати вас за мiщан поки що не ризикую.

– Ну, а як узнаєте – тодi ризикнете? Ганна взяла свою косу й положила її на груди. Вона помовчала декiлька секунд i нарештi сказала:

– Тут i ризикувати нiчого. Коли ви мiщанки, то, значить, мiщанки… Але я сподiваюсь, що маю справу з людьми iншого гатунку.

Тьотя Клава по-солдатськи скинула свою голубу парасольку на плече i взяла праву руку "пiд козирок".

– Рад стараться, ваше-ство! – чiтко сказала вона, звертаючись до товариша Вовчика.

Знову утворилось нiякове становище, Ганна, звичайно, зрозумiла, що тьотя Клава глузує з неї, але тепер вона вже не зумiла розрядити напружену атмосферу й мовчки дивилась убiк.

– Давайте покинемо цi розмови, – сказав товариш Вовчик.

– Навiщо це робити? – промовила Аглая. – Ця тема дуже цiкава… Ти, Дiмi, як гадаєш?

Карамазов нiчого не вiдповiв на це запитання i раптом зробив кiлька крокiв убiк.

– Почекайте мене, будь ласка, хвилини двi. Я зараз буду тут.

– Це ж ти куди збираєшся втекти? – не без iронiї сказала Аглая.

– Нiкуди я не думаю тiкати, – грубо кинув Карамазов. – Я йду в буфет води напитись.

– А чому ти думаєш, що ми води не хочемо? Правда, Ганно?

– Так, i я хочу води, – сказала Карамазова.

– Ну, так тодi ходiмте всi, – незадоволено кинув Дмитрiй.

Вони вже стояли посеред базару, недалеко вiд "буфету найкращих фiалок I. Л. Карасика". Саме в цей буфет i рушили вони.

– Я думаю, – сказала Аглая, сходячи на ганок, – що шановний I. Л. Карасик угостить нас не тiльки фiалкою, але й святою водою?

– Про що ви говорите, баришня? – спитав крамар, люб'язно усмiхаючись.

– Я говорю про святу воду, цебто-про горiлку.

– Ви, очевидно, гадаєте, що я, крiм фiалки, продаю ще й горiлку з-пiд поли? – ображено сказав I. Л. Карасик.

– Я не тiльки гадаю, алей певна, що це так. Крамар iз задоволенням подивився на своїх гостей i раптом заметушився бiля столикiв.

– Ну, коли ви так певнi, то хай буде по-вашому… Якої ж вам горiлки треба i скiльки ви її подужаєте?

Компанiя зареготала: мовляв, так би й давно. I нiчого куражитись. Хiба вони не знають, що I. Л. Карасик симпатична людина i, як усяка симпатична людина, вмiв кожному прислужитись?

– Ми серйозно будемо пити горiлку? – сказав Карамазов (вiн хотiв сказати "ти серйозно думаєш пити" iякось не мiг цього вимовити в присутностi Ганни).

– Звичайно, серйозно! – сказала Аглая. – Чому ж не пити? Хiба ти не пропонував менi влаштувати п'янку?

Карамазов почервонiв i звiв свої брови. Цей цинiзм, що ним бравувала сьогоднi Аглая, його вже починав нервувати. Вiн усiм корпусом зробив рiзкий рух i одiйшов до дальнього столика. За ним пiшла й тьотя Клава з Вовчиком: лiнгвiст теж був незадоволений.

– Дiмi – страшенний чудак, – говорила Аглая, взявши за руку Ганну, i так говорила, нiби нiчого не трапилось. – Вранцi, знаєте, ледве скандалу не пiдняв, що я не хочу з ним пиячити… А зараз чомусь сам одмовляється,

Ганна холодно подивилась на Аглаю.

– Я тiльки не розумiю, для чого це ви менi говорите, – сказала вона.

– Як для чого? Для того, щоб ви випили зi мною, бо менi зараз дуже хочеться випити.

– А менi, на жаль, не хочеться. Давайте краще пiдемо на свiже повiтря.

– Ви зовсiм не п'єте?.. Чи, може, тiльки зараз одмовляєтесь?

– Чому ж не п'ю? – вимушено всмiхнулась Ганна. – Iнодi i я п'ю, але сьогоднi я не хочу. Я гадаю, що й ви не маєте великого бажання: в таку духоту не п'ють горiлки.

Аглая знову взяла Карамазову за руку i з спiвчуттям подивилась на неї.

– Що духота, то це ви правдиво говорите, – сказала вона. – Але не в однiй же духотi справа; я думаю, що вам усе-таки важко-вам, комунiстам.

– Чому ж нам важко?.. Ви зовсiм даремно спiвчуваєте.

– Невже вам можна пити горiлку? – з робленим здивуванням спитала Аглая.

– Звичайно, можна. Хiба ви не чули?.. Але, як-то кажуть, у мiру.

– Словом, золота серединка? Ну що ж, i це добре. Отже, зробiть менi милiсть i випийте зi мною "в мiру".

Вона не дочекалась вiдповiдi i, пiдбiгши до крамаря, запропонувала йому поставити на один iз столикiв пляшку горiлки. Потiм, пiдлетiвши до компанiї, схопила Карамазова та товариша Вовчика за руки й потягла їх до Ганни.

– Я теж думаю, що зараз не варто пити, – сказав товариш Вовчик. – I справдi духота страшенна.

– Ну от, i цей тiєї ж спiває… А що ти менi вранцi говорив?

Карамазов зиркнув на Аглаю, зробив рiшучий крок до крамаря.

– Чи нема у вас якогось кабiнету, де можна було б посидiти? – спитав вiн.

– Як так нема! – нi з того нi з сього образився I Л. Карасик.

– Так би й давно! – сказала Аглая i, здається, п'ятий раз узяла Ганну за руку. – Чудачок цей Дiмi, страшенно неврiвноважена натура… Ви вже давно з ним живете?

Пiдiйшла до Ганни й тьотя Клава i теж узяла її за руку.

– Ви менi, їй-богу, подобаєтесь, – сказала вона. – Я завжди гнiвалась на Дмитрiя, що вiн так iз вами поводиться.

– Я вас не розумiю! – кинула Ганна й розгублено подивилась на товариша Вовчика: вона раптом вiдчула себе зацькованим звiрком.

– Ну, як же так? – промовила тьотя Клава. – Хiба це гарне поводження, коли вiн тiльки сьогоднi спромiгся вивести вас на люди.

– Тут Дмитрiй нi при чому. Я сама нiкуди не хотiла виходити.

– Сама? Ну, це iнша справа. Товаришка Ганна, очевидно, вiдпочиває, фунти, так би мовити, набирає. Це – зовсiм непогано.

Вони вже сидiли в кабiнетi, i бiля них метушився крамар. Карамазов перетворився. Коли за якiсь пiвгодини вiн був похмурий, то тепер на його обличчi ввесь час грала весела усмiшка i вiн щедро розкидав дотепи та сентенцiї. Аглаїн цинiзм, що спершу його приголомшив, скоро став за те джерело, яке напоїло його чарiвною водою i дало йому, так би мовити, "наплювательський" настрiй. Вiн добре знав, що Ганна давно вже рветься додому, що флоберiвськi дами не дадуть їй спокою, i, нарештi, знав, що вже, можливо, недалеко навiть до скандалу, але все це вкупi не тiльки не тривожило його, все це вкупi пiдштовхувало його робити те, що iншого разу вiн би, безперечно, не зробив. Вiн згадував сьогоднiшнiй ранок, згадував Аглаїне тiло, i йому хотiлось мучити Ганну – мучити за те, що вона не дає йому взяти це тiло… i взагалi так уперто стоїть йому на дорозi.

– Ну, i хто ж буде пити? – безпорадно махнув рукою лiнгвiст, коли крамар наповнив келихи.

– Хiба ти не думаєш? – сказала Аглая. – Ну так тодi давайте втрьох… Ви, Ганно, теж, звичайно, не будете?

– Не буду.

– Добре… Який же нам тост придумати?.. Avancez un peu[12], – знову звернулась вона до Ганни.

– Я погано розумiю французьку мову.

– Вона каже, – неохайно i з почуттям власної гiдноi стi кинула тьотя Клава, – щоб ви трохи подвинулись.

– Mille pardons за французьку мову. Але, messieurs, laissez-moi seulement m'installer[13].

Аглая раптом перехилила келих i випила свою горiлку. Випила й тьотя Клава та Карамазов.

– А тепер можна й тост придумати, – сказала Аглая пiсля другого келиха. – Я випила, товариство, за вiдважних i вольових людей. Чуєте? Я випила за безумство хоробрих. Але не за те безумство, що виродилось у сорре нтiвського мiщанина Пешкова, – я випила за те безумство, що привело троглодита до стану вишуканої європейської людини. Я випила за те безумство, що не знає тупикiв i горить вiчним огнем стремлiння в невiдомi краї. Я випила за безумство конквiстадорiв… Ви мене, Ганно, розумiєте? Дозвольте вам одрекомендуватись. Я – нова людина нашого часу. Я – одна з тих молодих людей, що як гриби виростають бiля ваших ком'ячейок i яких ви не помiчаєте. Дмитрiй Карамазов, ти знаєш, хто перед тобою сидить? О, ти не знаєш, як сказавши Гоголь хто сидить перед тобою. Це сидить твiй антипод. Але ви мене все-таки, я бачу, не розумiєте. Ах, друзi дорогi… Давайте ще вип'ємо за безумство.

Аглая знову перехилила келих. Обличчя їй розчервонiлось, i очi блищали химерним блиском. Карамазов iз захопленням дивився на дiвчину.

– Iще я хочу сказати, друзi мої, що хоч це и дивно, а породив мене не хто iнший, як ваша ячейка. Це моя рiдна мама… Ну, от уявiть собi. Росте десь, в якомусь, скажемо, "вузi" дiвчина. Дiвчина, що називається, кров iз молоком. Вiд природи її покликано до кипучої дiяльностi – не тiєї, що комсомолить у пустопорожнє… ну, скажемо, якоюсь нудною доповiддю чи то "собачим завулком", а тiєї, що, скажемо, Перовська. I от кличе її ячейка i каже: "так от що, свiдома юнко, будеш ти у нас кандидаткою у комсомол… Твоє яке походження?"… А на чорта менi це походження? Не я ж робила батька? А вiн мене зробив!

– Мабуть, твоє походження все-таки темненьке, – сказав товариш Вовчик.

– А ви, Ганно, як думаєте? Темненьке моє походження?

– Я думаю, що менi вже пора додому, – сказала Ганна й пiдвелась iз стiльця.

– Нi, почекайте! Я ще не скiнчила. – Аглая грубо взяла за руку Ганну й посадила її. – Так от. Що ж менi робити? Ви розумiєте – мене вiд природи покликано до кипучої дiяльностi, i я хочу творити життя. Не так, як його творите ви, Ганно, i не так, як ти, Дмитрiй Карамазов (вона знову випила келих горiлки), а так, як її творили хоробрi на протязi тисячi рокiв… Ви, звичайно, кажете, що я проповiдую iдеологiю нової буржуазiї – хай буде по-вашому. Але й буде по-моєму, бо ми-я й тисячi Аглай у спiдницях та штанях – не можемо далi жити без повiтря.

– Вам, мабуть, дуже душно! – раптом зiронiзувала Ганна.

– Parbleu, j'etouffe. Je vous prie de baisser la glace, pour nous donner un peu d'air[14].

– Я вам уже говорила, що я погано розумiю французьку мову.

– Вона говорить, – зi злiстю сказала тьотя Клава, – що вона задихається i просить вас вiдчинити вiкно.

– А, це зовсiм iнша справа, – знову зiронiзувала Ганна.

Карамазов раптом зiрвався з мiсця i пiдiйшов до дружини.

– Ти, Ганно, очевидно, хочеш додому? – рiзко сказав вiн. – Так я можу провести тебе.

– Я зовсiм не п'яна й тепер уже додому не збираюсь, – спокiйно промовила Ганна. – Так я збираюсь! – кинув Карамазов. – Ходiм! Тьотя Клава й Вовчик теж пiдвелись. Пiдвелася й Аглая.

– Я передчувала, що з цiєї зустрiчi нiчого гарного не вийде, – сказала тьотя Клава.

– А що ж мусило вийти? – наївно спитав лiнгвiст. Дама легенько посiпала його за нiс i подала свою руку для поцiлунку. Вона нарештi заспокоїлась i сказала йому, щоб вiн завтра приходив до них iз Карамазовим: мовляв, чому не проїхатись у город К. на кiлька годин. Словом, треба ще познайомитись iз К. Поїздка, мабуть, буде цiкава, бо година прекрасна й потiм, на пароплавi можна набратись нових вражень. Товариш Вовчик погодився. Тодi тьотя Клава взяла пiд руку Карамазова i зробила i йому таку ж пропозицiю.

Дмитрiй теж погодився i, скинувши на плече тьотi Клавину парасольку, пропустив уперед Аглаю й Ганну: та, i друга цiлу дорогу йшли мовчки.

– А все-таки весело жити "на етом свєтє, господам" – сказала Аглая. – Це, здається, твої, Дiмi, слова?

Карамазов мовчав. Вiн замислився. Вiн думав про те, про що недавно говорила Аглая, i мислi йому наздоганяли одна одну. Вiн i справдi стикнувся з цiкавою дiвчиною. ї йому тепер уперто лiзло в голову, що ця зустрiч може скiнчитися маленькою драмою i що в цiй драмi головними особами будуть, очевидно, троє: вiн, Аглая та Ганна,

– Товариство, – сказав товариш Вовчик. – А хто з вас розплачувався з I. Л. Карасиком?

Лiнгвiстовi вiдповiла мовчанка: очевидно, нiхто про це й не подумав.

– Ну, таке вiдношення до крамаря я можу назвати тiльки свинством.

– Нiчого подiбного, – сказала тьотя Клава. – За I, Л. Карасика нiчого турбуватись: коли вiн сьогоднi не взяв, то вiзьме завтра. I завтра йому краще брати, бо завтра ви в нього ще щось купите.

– А воно й правда! – погодився лiнгвiст. – Розрахунок правильний. Якийсь Перерепенко до цього нiколи не додумається.

VII

Коли приятелi пiдiйшли на другий день до того будинку, де квартирували дачницi, їх зустрiла Аглая незадоволеним обличчям i сказала, що кавалерам зовсiм не личить спiзнюватись на цiлих пiвгодини. Словом, тьотя Клава розгнiвалась i поїхала сама. Аглая, звичайно, на них уже не гнiвається i просить їх зайти в кiмнату. До речi, вони познайомляться iз Женею (мужчина в золотому пенсне). У нього зараз страшенно болить якийсь зуб… очевидно, зуб кастрованої мудростi.

– Прошу! – сказала Аглая й вiдчинила дверi. – Заходьте, панове-товарнство!

На друзiв вiйнуло вишуканою парфюмерiєю. Пахла пудра, пахли духи, i здавалось, що кожний закуток i кожна рiч цього помешкання набралась приїсного запаху. На туалетному столi стояло кiлька ваз iз квiтами, на вiкнах лежали французькi романи. Товариш Вовчик почав було розмову про вчорашнiй вечiр. Але Аглая, очевидно, не мала охоти говорити про це.

– Менi здається, що я вчора така ж була, як i завжди, – сказала вона.

– Безперечно! – поспiшив погодитись лiнгвiст i, положивши на вiкно якийсь старомодний французький роман, що його встиг уже переглянути, сказав:

– Ну, а де ж ваш мужчина в золотому пенсне?

– А от зараз ми його покличемо, – сказала Аглая, – Євгенiю Валентиновичу! Ану-бо йдiть сюди.

За дверима, що в другу кiмнату, хтось засуетився i, нарештi, мужчина в золотому пенсне з'явився на порозi.

– Євгенiй Валентинович, – одрекомендувала його Аглая. – Чоловiк тьотi Клави.

Нова людина мовчки стиснула руки друзям i почала бiгати по кiмнатi, ввесь час тримаючись за хворий зуб. Цей типовий iнтелiгент iз профсоюзу – чемний i тендiтний, – вiн зараз забув гарний тон i не звертав уваги на приятелiв. Карамазов уважно розглядав його й думав, що цей мужчина в золотому пенсне обов'язково мусить бути Євгенiй Валентинович, бо iнакше його й назвати не можна. Не Iванович або Петрович i не Денис або Степан, тiльки Євгенiй Валентинович. Правда, можна було б його назвати ще Валентином Євгенiйовичем. Але, по сутi, це все одно.

– Ти, очевидно, дивуєшся, чому в мене так багато французьких романiв? – спитала Аглая, звертаючись до Вовчика.

– Коли хочеш, я дуже дивуюсь, – сказав лiнгвiст. – Навiть страшенно дивуюсь.

– А коли не хочу?

– Тодi я можу й не дивуватись. Словом, я маю бажання вгодити тобi… ти як думаєш?

Аглая сказала Карамазову, що вона вже змiнила свiй погляд на Вовчика i що тепер їй вiн починає подобатись. Лiнгвiст подякував за комплiменте.

– Ну так все-таки: чому ж у тебе так багато французьких романiв? – поцiкавився Карамазов.

– Це, бачиш, моя спадщина вiд прадiда. Вiн залишив менi дуже непогану бiблiотеку.

– Чи не був твiй прадiд культурним помiщиком?

– Як би тобi сказати… Треба гадати, так. Власне, не зовсiм так, але все-таки так.

– Може, ти менi назвеш його прiзвище? Чи не князь це, припустiм, Волконський?

– Чому це обов'язково Волконський, а не якийсь Мазепа?

– Тому що як до першого, так i до другого ти маєш таке вiдношення, яке я маю до Чандзолiна, припустiм.

– Даремно ти так думаєш! – сказала Аглая i зробила хитреньке обличчя: мовляв, вона зараз хоче помовчати, але згодом Карамазов не тiльки почує це прiзвище, – вiн навiть трохи i здивований буде.

– Можливо, я й помиляюсь! – кинув Дмитрiй i тут же подумав, що Аглая чим далi, то бiльш намагається заiнтригувати його. I московське походження, i її порiвняно чиста українська мова, й, нарештi, культурний прапрадiд – усе це пiдтверджує його припущення.

Товариш Вовчик захотiв висловити своє спiвчуття мужчинi в золотому пенсне.

– Вам, мабуть, дуже болить зуб? – спитав вiн. – Я знаю, як болить зуб, це щось жахливе.

– Мугу! – вiдповiв Євгенiй Валентинович i знову схопився рукою за щоку. – Мугу.

Тодi лiнгвiст ударив себе по колiнах i почав запевняти, що йому, мужчинi в золотому пенсне, є прямий сенс пiти до зубного лiкаря. Вовчик iз цим лiкарем зустрiвся кiлька днiв тому i вважає, що це страшенно симпатична люгина. Невже Євгенiй Валентинович не хоче шукати допомоги в названого ескулапа? Вовчик певний, що мужчина в золотому пенсне не пошкодує. Ну… як?

– Звичайно, треба пiти туди, – сказала Аглая за свого родича, що крiм "мугу" нiчого не мiг вимовити.

Ну й добре! Вони пiдуть до зубного лiкаря, i зуб на якусь годину покине тривожити… Чи не хоче й Аглая пройтись? Може, тодi й Дмитрiй не проти?.. Словом, давайте пiдемо всi. Правда, надворi душно, але треба ж допомогти людинi, Євгенiй Валентинович грає в футбол? Нi? Нарештi, вiн, безперечно, грае в шахи. Так?.. Ну й добре. Коли занiмiє зуб, вони зiграють у шахи.

– Але коли ж ти поведеш Євгенiя Валентиновича до лiкаря? – всмiхаючись, нагадала Аглая.

Товариш Вовчик заметушився: мовляв, вiн це зробить iз великою охотою й негайно. Словом, давайте збиратись.

– Ах, який ти балакучий, – сказала Аглая. – Чи не пора тобi взятись за дiло? Женю ти, звичайно, поведеш сам, бо нема нiякого сенсу всiм нам пектись на сонцi.

Товариш Вовчик iще бiльше засуєтився. Вiн прекрасно розумiє, що треба негайно побачити ескулапа, i компанiя тут нi при чому. Вiн хапає свiй капелюшок, одчиняє дверi й пропускає в них у порив гарячого вiтру – мужчину в золотому пенсне. Євгенiй Валентинович бере в руку свою руду борiдку й мало не вибiгає. Таким чином, у кiмнатi порожнiє i в нiй залишаються Дмитрiй та Аглая.

– Ну, слава Богу, – кинула дiвчина й з полегшенням зiтхнула, – Так обрид зi своїм зубом, що хоч тiкай у Москву.

Карамазов нiчого не сказав, йому раптом тривожно забилось серце. До вчорашнього дня вiн почував себе багато спокiйнiш. Звичайно, Аглая йому одразу ж подобалась, звичайно, йому колись вирвалась фраза, що вiн хоче зiйтись iз нею. Але то було тiльки туманне передчуття, i вiн, наприклад, нiколи не шукав тем про кохання, вiн завжди говорив з Аглаєю як iз звичайним розумним товаришем.

Тепер не те. Вiн раптом вiдчув її присутнiсть у цьому городку, так би мовити, фiзiологiчне, i це почуття почалось не вчора, а певнiше – в той вечiр, коли йому з нею не вдалось зустрiтись, коли вiн так мучився цiлу нiч. Навiть i не в той вечiр – це почалось iз першої зустрiчi з нею на пароплавi, тисячами невидимих психологiчних ниток вiн зв'язувався з нею до вчорашнього дня, i вчорашнiй день був тiльки логiчним i неминучим висновком. Хiба випадково вона показала йому своє тiло в купальному костюмi? Хiба випадково вона вчора ввесь вечiр намагалась одрекомендувати себе? Хiба випадково вiн почув цю апологiю безумства хоробрих на фонi вранiшньої зустрiчi, тiєї зустрiчi, коли вона стояла на пляжi в потоках сонця i демонструвала йому своє здорове рубенсiвське тiло? Нiчого випадкового нема, всякий випадок зв'язано з тою чи iншою основою, i обумовлюється вiн певними причинами, i коли причини були, то iнакше й трапитись не могло. I згадуючи їi вчорашню розмову про безумство хоробрих, йому до болю захотiлось бути таким же безумним. Йому захотiлось схопити її в обiйми й закричати побiдним криком дикого переможця. Перед ним на мить промайнули сумнi, осточортiлi очi його Ганни, i вiн уже бiльше нiчого не бачив. Вiн зовсiм не думав про те, як вона прийме його ласки. На нього в цей момент навiть не вплинула обстановка, що, безперечно, не вiдповiдала його намiрам. Вiн уже нiчого не бачив, крiм цiєї привабливої дiвчини i її мигдалевого погляду.

Карамазов нахабно подивився на Аглаїн торс i зупинив на ньому свої очi.

VIII

I вiн, очевидно, мав рацiю. Iнакше навiщо б служка зачиняла вiконницi? Чи, може, Аглая хоче затримати спеку? Так нi, цього не може бути! Вона, безперечно, шукає пiвтемряви. Треба бути рiшучим, i тiльки.

В кiмнатi темнiє тiєю денною темнотою, коли, й заплющивши очi, вiдчуваєш ясний безхмарний день i згорiлопорожнi вулицi заштатного городка. Крiзь одну вiконницю лiзе вогняна лапа пiвденного сонця й, полоснувши по вазах iз трояндами, легко лягає на стiну.

Аглая поправила декольте свого рожевого плаття й скинула на Карамазова очi.

– Дмитрiй, iди-но ближче до мене, – сказала вона. – Ти хочеш абрикосової води?

– Дякуюi – кинув Карамазов i зупинився бiля дiвчини.

– Не хочеш?.. Ну, тодi я сама вип'ю.

Вона пiдiйшла до глечика й з ним сiла на своє попереднє мiсце. Ковтаючи невеличкими ковтками жовтувату воду, вона говорила йому про Євгенiя Валентиновича й раптом поцiкавилась його родинними справами. Словом, вона хоче ще дещо взнати про нього й особливо їi цiкавлять факти, так би мовити, глибоко iнтимного характеру. Ну от, знову, припустiм: якi ж, нарештi, в нього взаємовiдношення з дружиною? Вона його колись запевняла, що вiн не любить свою Ганну, але це ж був тiльки жарт. Вона, звичайно, нiчого не знає, а її дуже цiкавить, як вiн ставиться до своєї дружини.

Доки Аглая подавала запитання, так би мовити, "взагалi", Карамазов готовий був їй вiдповiдати. Але коли вона фамiльярно заговорила про Ганну, йому неприємно стиснуло серце: вiн несподiвано образився за дружину. Мовляв, чому це Аглая не дає їй спокою? За кiлька хвилин перед тим вiн не мiг навiть припустити, що в нiм прокинеться таке почутгя. Але зараз воно навiть затривожило його. Звичайно, вiн уже не любить, вiн сьогоднi навiть ненавидить Ганну. Але з нею зв'язано такi гарнi хвилини, що вiн не може не поважати її якоюсь своєрiдною повагою. У всякому разi, вiн рiшуче одмовляється згадувати сьогоднi її iм'я в присутностi Аглаї, так принаймнi диктують йому норми елементарної етики.

– Може, Ганни ми не будемо чiпати? – спитав Карамазов. – Невже тобi не обридло говорити про неї?

– Чому це? – дитячими очима подивилась на нього Аглая. – На мiй погляд, вона все-таки цiкава женщина.

– Я гадаю, що їй зовсiм не мiсце в нашiй розмовi.

– В нашiй розмовi? От тобi й маєш! Чому це в нашiй розмовi?..

Аглая зрушила праве плече й сказала:

– Ти переконаний в цьому?.. Ну що ж, добре! Я її це буду чiпати.

Вона змовкла, мовчав i Карамазов. Розмова перервалась на дуже невдалому мiсцi, i тому утворилось таке враження, нiби хтось когось i якось образив. Дмитрiю прийшла мисль, що Аглая зрозумiла причину його небажання говорити про Ганну, i йому стало нiяково. Чому й справдi не поiнтимничати?.

– Ти дуже хочеш знати, як я ставлюсь до Ганни? – спитав вiн.

Аглая бистрим рухом розправила на колiнах своє рожеве плаття, подивилась кудись убiк, помовчала трохи й раптом сказала тихим, але рiшучим i впертим голосом:

– Я це дуже хочу знати.

– Ну, так от: iз своєю дружиною я вже давно в натягнутих вiдношеннях. Приблизно рокiв три.

– Як розумiти тебе: ти вже розлюбив її, чи щось iнше треба мати на увазi?

– Бачиш, – сказав Карамазов, – менi важко з'ясувати це. Сказати, що я її розлюбив, – не можна. Але й сказати, що я її люблю, теж не можна.

Аглая пiдвелася з стiльця, пiшла до канапи й запалила папiроску.

– Ти хочеш сказати, – промовила вона, – що ти її нiколи не любив?

– Цього я не хочу говорити, бо це зовсiм не так; я її сильно любив. Справа тут багато складнiш. Тут… як би це сказати…

Вiн змовк i усмiхнувся: йому й самому смiшно стало, як важко вияснити цю родинну iсторiю.

– Ну що ж далi? – засмiялась Аглая. – Як же далi, мiй глупенький хлопчику?

Карамазова раптом знервувала її фамiльярнiсть, i вiн рiзко сказав:

– Далi я одмовляюсь говорити.

– Який ти чудний, Дiмi, – i Аглая подивилась на нього сумними очима, – i яка ти, мiй глупиш, усе-таки нещасна людиьа… Так я зрозумiла тебе ще в нашу першу зустрiч.

Дмитрiй засмiявся: йому страшенно подобається ця самовпевненiсть. Хто це їй наговорив такого абсурду про нього?.. Проте вiн на неї не ображається. Вона може говорити ще щось i в цьому ж таки дусi.

– Я, звичайно, можу говорити, – спокiйно сказала Аглая. – Але ти мусиш покинути своє самолюбство й теж не бути таким самовпевненим. Словом, постановимо так, що коса наскочила на камiнь. Сильна людина на таку ж сильну… Хоч, правду казати, я в тобi нiчого не бачу нi вiд коси, нi вiд камня.

Остання її фраза гострим болем вiдгукнулася в його серцi. Вiн нiчого не має нi вiд коси, нi вiд камня? Вiн – той, кого вона недавно вважала за сильну вольову людину. Вона жартує чи правду говорить? Карамазов розгубився i, як ображений хлопчисько, стояв перед Аглаєю:

– Що це значить?

– Це значить, – сказала Аглая, – що не треба ображати людину, коли вона цього не заслужила, – це раз. По-друге, цим менi хочеться сказати, що я тебе знаю не гiрше, нiж ти сам себе знаєш.

– Що ж ти знаєш про мене? – майже з розпачем спитав Дмитрiй i тут же вiдчув, що йому серце завмерло. – Ти ж, здається, вважала мене за сильну людину?

– На жаль, так, як сам ти себе вважав, – промовила вона.

Аглая бачила, як вражали Карамазова її слова, але на цей раз вона, очевидно, свiдомо робила їх злими. Що її штовхало глузувати з нього? Жiноча помста за його обережне вiдношення до Ганни чи щось iнше? В усякому разi, вона на цей раз дала собi волю. Вона на цей раз наговорила йому стiльки неприємного, скiльки вiд неї вiн ще нiколи не чув.

– Ти, Дмитрiй Карамазов, – говорила вона, – страшенно самовпевнена людина, але в той же час ти нiколи не довiряєш своїм силам… Цiєї нової характеристики ти вiд мене, мабуть, не сподiвався почути? Правда? Ти, Дмитрiй Карамазов, любиш згадувати вiдвагу й волю, i ти, безперечно, вiдважний i маєш сильну волю. Але в той же час ти, Дмитрiй Карамазов, великий боягуз i страшенно безвольна людина. Ти, Дмитрiй Карамазов, вклоняєшся перед культурою, i ти, безперечно, культурна людина. Але в той же час ти, Дмитрiй Карамазов, страшенний невiглас. Словом, ти, Дмитрiй Карамазов, недоносок тридцятих рокiв… бо й самi цi роки iсторик схарактеризує тим же самим назвиськом… Ти, я гадаю, не ображаєшся на мене за цю характеристику?

Йому ображаться, звичайно, нiчого, хоч – правду кажучи – характеристика така ж жорстока, як i несподiвана. Але вiн усе-таки не розумiє, навiщо вона? Чому Це їй прийшло в голову саме сьогоднi говорити йому такi "комплiменти"? Вiн нiяк не може цього втямити.

– Ти не розумiєш? – сказала Аглая. – Шкода! А справа дуже проста. Милий мiй, невже ти не розумiєш?

Невже ти не розумiєш, що я маю бажання покинути гру в темну?

– Тепер не розумiю, що ти хочеш сказати цiєю "грою в темну"? – промовив Карамазов i вiдчув, як йому знову повертається колишнiй настрiй. Вiн бадьоро подивився на неї i навiть спитав її, чи не знає вона, що це з ним. Що це трапилось iз ним за якусь секунду?

– Я знаю, мiй милий, – сказала Аглая, помiтивши змiну настрою у свого спiвбесiдника. – Але давай все-таки повернемось до твоїх фамiльярних справ. Скажемо, так: коли ти зiйшовся з Ганною? Ну, коротенько.

– Коли я зiйшовся з Ганною?

Аглая не помилилась. Карамазов постановив зробити екскурс у минуле. Настрiй зробив своє дiло, й вiн несподiвано навiть для самого себе почав. Вiн почав iз того, що зустрiвся вiн iз своєю дружиною в обложенiм мiстi, коли воно з тоскою дивилось на пiвнiч. Тодi стояв глибокий холодний вересень. Червона гвардiя вiдступала й, вiдступаючи, ледве стримувала полки переможця. Снились далекi днi минулого: й городовий на розi, й голий осiннiй парк, i якась музика в кiно – нудна й невесела. Вiн прийшов у чека. В той час там готувались до побiгу. На пiдлозi валялись стоси папiрцiв, ганчiрок i бiлизни. Вiн зупинився бiля дверей i дивився на баришень, що рились у барахлi, напихаючи ним свої саквояжi. Саме тодi до нього й пiдiйшла Ганна (вiн потiм узнав, що це Ганна). Вона з тоскою здавила свою голову й притиснулась до дверей. Тодi вiн вийняв iз кобури браунiнга й пiдiйшов до однiєї скринi, де вовтузились барахольщики. Вiн вистрелив однiй баришнi в карк. Того ж дня чека розстрiляла ще кiлькох мародерiв, i того ж дня Ганна зiйшлася з Дмитрiєм.

– Це i все? – сказала Аглая, коли Карамазов зупинився. – Ти скiнчив свою iсторiю?

– Мабуть, усе! – кинув Дмитрiй, знову вiдчувша? якусь нiяковiсть ("i справдi, навiщо ця зайва одверiтiсть?").

– Коли все, то менi й цього досить… Я вiд тебе бiльше нiчого не потребую.

– Ну, так як же: люблю я свою дружину чи нi? – вимушено усмiхнувся Карамазов.

– Про це ти почуєш за якiсь два-три тижнi, – цiлком серйозно сказала Аглая. – А поки що давай i справдi перейдемо на iншу тему.

Вона взяла його голову й положила її на свої колiна. Карамазов здригнув: приїсний запах духiв i троянд туманив йому мозок. Бiла лапа пiвденного сонця рiзала очi, й денна кiмнатна тиша викликала млость. Дмитрiй майже несподiвано для себе почав обережно гладити Аглаїне колiно, й, можливо, тому, що вона нiяк не реагувала на це, вiн за кiлька хвилин схопив в обiйми її ноги й, тихо скрикнувши, вп'явся зубами в її м'яке тiло.

– Що з тобою? – суворо сказала Аглая i з силою вiдштовхнула його вiд себе. – Що з тобою, Дiмi?

Карамазов пiдвiвся. Вiн блукав розгубленими очима по стелi, й здавалось, що вiн от-от кинеться на пiдлогу й заб'ється в припадку епiлепсiї.

– Що з тобою, Дмитрiй? – промовила Аглая вже ласкавим голосом. – Як ти зважився на такий вчинок?.. I до того з жiнкою, що з нею порiвняно так недавно познайомився? Знаєш, я не чекала вiд тебе такої хоробростi!.. Чи, може, ти мене прийняв за баришню легкої поведiнки? Ну?.. Чого ж ти мовчиш?

– Пробач менi! – ледве промовив Карамазов. – Я це зовсiм несподiвано зробив.

Аглая поправила своє рожеве плаття, пiдвелася з канапи й сказала:

– А що буде, як я розповiм про це Ганнi? Ну? Дмитрiй не вiдповiдав. Тодi Аглая пiдiйшла до нього i взяла його обличчя в свої руки.

– Ну, нiчого, – сказала вона. – Я на тебе не ображаюсь. Бiльше того – скажу одверто, – менi навiть приємно було, коли ти вкусив мене. Я переконалась, що ти е такий палкий, яким намалювала тебе моя уява. Чуєш?.. Я не ображаюсь!

Карамазову прийшла мисль, що дiвчина просто жартує з ним. Вона, мабуть, i справдi не проти того, щоб вiн узяв її, але вiн, Карамазов, страшенно мамулуватий мужчина й не знає, як поводитись iз такими цiкавими жiнками. Треба бути бiльш рiшучим, впертим, i все буде гарно. Вiн узяв її руку й спитав:

– Ти дозволяєш менi говорити з тобою так, як я того хочу?

– Будь ласка! – кинула Аглая, не одриваючви очей вiд його обличчя. – Що ти думаєш менi сказати?

Дмитрiй пiдiйшов до вiкна. За вiкном в абрикосовому саду щось кричала хазяйка подвiр'я й над одною з ваз дзижчала муха. На лiву вiконницю сiв єгипетський голуб i протуркотiв своє ласкаве "супруг".

– Ну, я тебе слухаю, – сказала Аглая. – Як ти там хочеш говорити зi мною?

– Бачиш, – почав мамулувате Карамазов i почервонiв. – Я страшенно хотiв би мати… тебе…

Аглая засвистiла. Боже мiй, як їй не свистiти, коли Дмитрiй такий без кiпця наївний. Що значить "мати"? Чи не думає вiн, що вона так i кинеться йому в обiйми? Нi, цe зовсiм несерйозно! I коли б хтось iнший сказав так, вона б зумiла реагувати. Але йому вона радить тiльки покинути свою "карамазовщину" й поважати себе i її.

– Ти зрозумiв мене? – сказала вона, кiнчаючи. – Ну, говори ж, Дiмi.

Вiн нiчого не вiдповiдав i мовчки дивився кудись у простiр. Вiн почував себе дуже нiяково. Так пройшло.кiлька секунд. Але от раптом вiн зареготав сильним i цiлком природним реготом.

– Знаєш що, – промовив вiн. – Дозволь менi поцiлувати твою голову.

Аглая з зацiкавленням подивилась на нього. Вона знову взяла в долонi його обличчя й промовила ласкавим, майже матернiм голосом:

– Поцiлувати менi голову?.. I цього не треба робити.

– Клянусь тобi, – раптом скрикнув Карамазов. – Клянусь тобi, що в мене й тiнi не залишилось поганого почуття до тебе.

– Я дуже рада, – сказала Аглая. – Я вiрю. Dante avait bien raison de dire que L'Enfer est pave de bonnes resolutions[15]. Але я дозволю тобi це зробити тiльки тодi, коли трапиться те, про що я зараз думаю.

– А про що ти зараз думаєш?

– Дiмi, не треба бути таким наївним, а то я зовсiм розчаруюсь у тобi. Ти зараз дуже подiбний до свого друга Вовчика.

Аглая пiдiйшла до глечика з абрикосовою водою i зробила з нього кiлька ковткiв. Якось химерно вона виглядала зараз, i Карамазов вiдчув у нiй щось надзвичайно рiдне. Йому здалось, що саме її вiн загубив колись, i вона тепер прийшла до нього, така бажана, як нiхто i як нiщо. Карамазов дивився в її очi, стежив за її рухами, i йому ввижалось, що цi очi й цi рухи вiн бачив чи то увi снi не то наяву. Але коли це було наяву, то це було тисячу рокiв тому. Йому навiть прийшла мисль, що вiн, Карамазов, жив в якiйсь iншiй плотi ще далеко до Данте, що його допiру згадала Аглая.

– Чого це так довго нема наших вiд лiкаря? – раптом сказала дiвчина. – Як ти думаєш, Дiмi?

– Очевидно, зуб виривають.

Карамазов вийняв портсигар i запалив нову папiросу. Повз вiкон iз криком пробiгла дiтвора й зникла за рогом. Знову затуркотiв єгипетський голуб.

З дальнього дому вiдпочинку вдарили в дзвiн: мабуть, скликали до другого снiданку. Бiла лапа пiвденного сонця полiзла вище й поширилась.

У кiмнатi стало ще душнiш.

– Ну, Дмитрiй, – сказала Аглая, – ти йшов би додому: я зараз думаю надягати купальний костюм. Карамазов узяв капелюх i мовчки пiшов до дверей.

– Я гадаю, що ми зустрiнемось увечерi? – сказала йому вслiд Аглая.

Дмитрiй повернувся. Вона стояла, заложивши руки за голову, й загадково дивилась на нього.

– Обов'язково! – сказав вiн i вийшов iз кiмнати.

"Щось почалось", – раптом прийшло йому в голову. Не той роман, що до нього вiн хотiв утекти од нудоти буднiв нудної Ганни, – почалось щось тривожне i – тепер вiн певний – трагiчне. Але не жах викликало воно в нiм, а почуття якоїсь безумної радостi, нiби вiн мусив на днях одкрити цiлком нову й надзвичайно цiкаву сторiнку в своєму одноманiтному життi.

Карамазов пiшов до рiки. Йому хотiлось зараз кинутись у воду й попливти проти течiї чорт знає куди – такими сильними й рiшучими рухами розсiкаючи дзеркальну поверхню.

IX

Вiн так нiколи не чекав вечiрньої години, як того душного дня. I цiлком нормальна людина не може уявити, як вiн мучився, коли Аглая не вийшла з дому.

Але вона не виходила й на другий та на третiй день – у п'ятницю. В суботу товариш Вовчик, зустрiвшись iз тьотею Клавою бiля квартири флоберiвських дам, поставив таке рiшуче запитання:

– Скажи менi от що: чому це не видно твоєї племiнницi? Чи не посварилась вона з Дмитрiєм?

– Не думаю, – сказала тьотя Клава. – Моя племiнниця дуже розумна людина i з пустячка не буде робити трагедiї.

– Ну так чому ж вона сидить дома?.. Чи, може, й вона захворiла?

Тьотя Клава посмiхнулась i нiчого не вiдповiла. Вона пiдiйшла до акацiї, зiрвала плiд i, зробивши з нього дитячого пищика, взяла його в свої ярко-червонi губи. Товариш Вовчик пiдвiв бiлi брови й сказав з обуренням:

– По-перше, я не розумiю, чого ти мовчиш, а по-друге – таємнiсть тут зовсiм не до дiла. Чому не сказати прямо?

– По-перше, – обурилась, у свою чергу, тьотя Клава, – я не знаю, що менi сказати прямо, а по-друге – я тобi не жiнка, i ти так не кричи на мене! Чи, може, ти хочеш, щоб я покликала Євгенiя Валентиновича?

Лiнгвiст раптом зблiд. Вiн зовсiм не чекав такого несподiваного повороту в розмовi i, як i треба було припускати, перелякався.

– Я прошу пробачення, – сказав вiн. – Ти… ви не зрозумiли мене.

Але тьотя Клава вже заспокоїлась. Вона не може довго гнiватись на "свого чудачка", її тiльки дивують цi мужчини: не встигне поцiлуватись два чи то три рази з тою чи iншою жiнкою, як уже ту чи iншу жiнку починає вважати за свою власнiсть i починає на неї страшенно кричати. Ну, добре, вона дещо дозволила товаришу Вовчику… але хiба йому цього вже досить? Тьотя Клава нiяк не чекала, щоб лiнгвiст мiг так скоро розчарувати її.

– Подякуй моєму характеровi! – сказала вона й подала свою руку для поцiлунку.

Обличчя лiнгвiстовi взялося червоною фарбою. Вiн мiльйон разiв дякує i запевняє, що бiльш нiколи й не подумає кричати на тьотю Клаву. Вiн крикнув, їй-богу, не навмисне, i його спровокував не хто iнший, як Карамазов. За якiсь три днi цього чудака й пiзнати не можна. Вiн якось змарнiв, i очi йому заблищали, безперечно, хоробливим блиском. Коли Вовчик спитав приятеля, що з ним, той одверто заявив йому, що закохався в Аглаю i закохався якось там надзвичайно. Словом, "щось почалось". Вовчик як мiг заспокоював його, але хiба божевiльного заспокоїш?..

Вiн приблизно так заспокоював:

"Ну як це легенький флiрт iз випадковою жiнкою та ще й за такий короткий термiн може перетворитись несподiвано в серйозну драму? Звичайно, Аглая – цiкава дiвчина, звичайно, Карамазов неврiвноважена натура, але все-таки це ж занадто. Тiльки винятковий процес у безперечно хворiй психiцi може так пiдкузьмити людиьу."

– Саме це ти й говорив йому? – спитала iьотя Клава.

– А що ж я мiг говорити йому? Я взагалi не маю здiбностей для такої невдячної ролi.

– А коли не маєш, – з обуренням промовила женщина, – то не треба й брати її на себе. Хто тобi намолов, що це легенький флiрт? Чого ти розписуєшся за Дмитрiя?.. Чи, може, ти найнявся до Ганни за адвоката? Коли так, то можеш iти од мене.

Ах, Боже мiй! Вовчику все-таки рiшуче не везе. Все вiн якось не до речi говорить. Особливо йому не везе з женщинами. Лiнгвiст схоплює руку тьотi Клави й, оглядаючись (щоб не побачив Євгенiй Валентинович), цiлує цю руку п'ять, десять, двадцять разiв. Тодi тьотя Клава викидає з рота зелений пищик i пропонує пiти до Аглаї i поговорити ще з нею. По сутi – це ж справа не її, а її племiнницi, i, значить, розмовляти треба з племiнницею. Тьотя Клава зараз пiде в кiмнату й покличе Аглаю, а товариш Вовчик мусить прямувати до абрикосового саду й там полежати в гамаку. Коли вiн не хоче зустрiчатись з її чоловiком, йому слiд перелiзти через паркан, бо Євгенiй Валентинович працює бiля вiкна i, значить, пройти непомiченим не можна.

– Тодi я краще перелiзу через паркан, – враз погодився лiнгвiст i, покликавши свого ловерака, пiшов вiд хвiртки.

Стояв прекрасний пiвденний вечiр. I сьогоднi перегукувались тi ж самi, що й кожного дня, занесенi з Росiї невгамовнi гармошки. По всiх кiнцях городка дiвчата спiвали зовсiм не аранжированих i все-таки надзвичайних народних пiсень.

У голубому небi прорiзались срiбнi зорi. i з рiки зайчиком плигав тендiтний i легкий вiтерець. Коли товариш Вовчик, перекинувши через тин свого сетера, пiшов до гамака, там уже сидiла Аглая.

– Ну, так що ти хотiв менi сказати? – зустрiла вона його запитанням.

– Я, власне, нiчого не думав говорити, – несмiливо почав лiнгвiст, сiдаючи на траву. – Менi наказала тьотя Клава порадитись iз тобою з приводу Дмитрiя.

– Я тебе слухаю.

Товариш Вовчик зам'явся. I справдi: що вiн скаже Аглаї? Може, i їй вiн скаже не до речi – i тодi нова неприємнiсть. Але не можна й мовчати: коли й далi Дмитрiй буде викидати таких коникiв, то полювання – пиши пропало! I лiнгвiст, плутаючись, починає говорити. I кiнчає вiн тим, що Аглая мусить побачитись iз Карамазовим.

– Ти так гадаєш? – спитала дiвчина й серйозним поглядом подивилась на свого спiвбесiдника.

– Коли правду говорити, я нiчого не гадаю. Але менi здається, що Дмитрiй захворiв i ти можеш допомогти йому… хоч би тим, що будеш зустрiчатись iз ним.

– На твiй погляд, вiн не закохався в мене, а просто захворiв?

– Нiчого я в цих справах не розумiю, – занервувався товариш Вовчик. – Але думаю – так.

– А я от думаю iнакше, – самовпевнено сказала Аглая. – Я думаю, що вiн i захворiв, i закохався. Але захворiв саме тому, що закохався в мене. Коли хочеш, я докажу це тобi хоч завтра. Завтра зустрiнусь – i нiякої хвороби не буде. Ти вiриш?

– Нiчого менi доказувати, – нервово кинув лiнгвiст, – бо я тобi все одно не повiрю.

Аглая знаком запитання застигла в гамаку: вона йе чекала такої смiливостi вiд товариша Вовчика.

– Чому ж ти не повiриш? – спитала вона.

– А тому, що я не перший рiк знаю Карамазова. Ти можеш його заспокоїти, але це все-таки палiатив.

– Хiба з ним уже були такi приступи?

– Звичайно, були, i незалежно вiд того, чи закохався вiн у когось, чи нi.

– Значить, це приступи божевiлля, i я для нього тiльки зачiпка?

– Не знаю, якi це приступи. Але я знаю, що ти зовсiм випадково попала в поле його зору й саме в момент рецидиву його iдiотської хвороби.

Аглая замислилась. Декiлька секунд тiльки цвiркун порушував тишу вечiрнього абрикосового саду.

Все-таки це не вияснення, – нарештi сказала вода. Треба спершу дошукатись причин його хвороби, i тiльки тодi можна говорити, чим я можу бути для нього: палiативом чи справжнiми лiками.

– Тут про причини не доводиться говорити, – незадоволено промовив товариш Вовчик. – Причини яснi: психiчна спадщина батькiв.

– Звичайно, тут не без психiчної спадщини батькiв, але мати тiльки її на увазi – це значить нiчого не розумiти… А я от усе розумiю.

Лiнгвiст здвигнув плечима. Хоч вiн i чув вiд Карамазова, що Аглая розумна дiвчина, але тепер вiн починає сумнiватись у цьому. Як це вона все розумiє? Вiдкiля вона так знає Карамазова за якiсь маленькi тижнi? Чи, може, їй розповiли про нього провiнцiальнi кумушки? Чи, може, сам Дмитрiй говорив про себе? Так це ж несерйозно.

– Що ж ти розумiєш? – iронiчно спитав вiн. – Я от, наприклад, далi одмовляюсь переливати з пустого в порожнє.

– По-перше, – спокiйно почала Аглая, – я беру вiд тебе слово, що про нашу розмову Дмитрiй нiчого не буде знати. По-друге, я одразу ж заявляю тобi, що я Карамазова краще тебе знаю. Знаю тому, що Карамазових сьогоднi тисячi. Дмитрiй Карамазов, хай буде тобi вiдомо, – тип. Це я пiдмiтила вже з першої нашої з ним зустрiчi, коли менi довелось розмовляти з ним. Що це за тип, я вже говорила самому Дмитрiю, i тепер менi залишається тiльки дещо додати. Ти мене хочеш слухати?

– Прошу! – поспiшно промовив товариш Вовчик: спокiйна Аглаїна самовпевненiсть уже примушувала його ставитись до неї з деякою повагою.

– Ну от. Будемо по черзi. Скiльки, скажемо, рокiв Карамазову? Мабуть, тридцять три – тридцять п'ять? Так?.. Я це знала. Це саме та людина, що, вискочивши з сiреньких гiмназiальних штанцiв, одразу ж ускочила в епоху вiйни й революцiї. Отже, по-перше, Карамазов недоучка. Далi: вiн опозицiонер? Так?.. Я й це знала. Карамазови не можуть бути не опозицiонерами, бо подiї вони прийняли крiзь призму своєї романтичної уяви про свiт. Вони не можуть заспокоїтись, бо їм на роду написано тривожити громадську думку.

– Ну, це вже ти чула вiд самого Дмитрiя, – сказав товариш Вовчик, згадуючи характеристику новiтньої карамазовщини як перманентного руху, що її дав сам Карамазов.

– Нiчого я вiд нього не чула, – сухо промовила Аглая i продовжувала: – Отже, маємо безперечно здiбного недоучку з романтичним складом натури. Значить, маємо те, що прийнято називати щирою людиною i що можна пiдкупити щирiстю й використати на всi сто вiдсоткiв. Карамазова захопила соцiальна революцiя своїм розмахом, своїми соцiальними iдеалами, що їх вона поставила на своєму прапорi. В iм'я цих iдеалiв вiн iшов на смерть i пiшов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати Дмитрiй Карамазов, коли вiн, попавши в так зване "соцiалiстичне" оточення, побачив, що з розмаху нiчого не вийшло й що його Комунiстична партiя потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собi "собiрателя землi руської" i спускається, так би мовити, на тормозах до iнтересiв хитренького мiщанина-середнячка. Це вже занадто, бо, на погляд Карамазова, цей середнячок завжди стоїть i стояв грiзною примарою на путях до свiтового.прогресу i, значить, на його погляд, до справжнього соцiалiзму.

– Але це до нашої справи, здається, не має нiякого вiдношення? – обережно вставив товариш Вовчик.

– Чи не боїшся ти, що нас хтось пiдслухає? – з'язвила Аглая. – Тодi я буду мовчати.

– Будь ласка, – здвигнув плечима лiнгвiст. – Чого менi бояться, коли я цiлком радянська людина i всi це добре знають. Що я не люблю полiтики, так це зовсiм iнша справа.

– Ти, здається, не любиш i фiлософiї?

– Це все одно.

– Ну так тодi я продовжую, бо це якраз i йде до справи. Словом, Дмитрiй Карамазов i Дмитрiї Карамазови прийшли до жахливої для них думки: немає виходу. Зi своєю партiєю рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не тiльки партiї, але й тим соцiальним iдеалам, що за них вони так романтично йшли на смерть, це буде, нарештi, зрада самим собi. Але й не рвати теж не можна. Словом, вони зупинились на якомусь iдiотському роздорiжжi. I от Карамазови почали фiлософствувати й шукати виходу з зачарованого кола. Але й тут їм не пощастило, бо вони шукали парикмахерськi перпетуум мобiле: шукали такого становища, коли й вiвцi залишаються цiлi й вовки не почувають голоду. Коротко кажучи нi недоучки остаточно заплутались i, таким чином, прийшли до душевної кризи. Цi Карамазови забули що вони Карамазенки, що їм бракує доброго пастиря. Вони (часто розумнi й талановитi) не здiбнi бути оформителями й творцями нових iдеологiй, бо їм бракує широкої iндивiдуальної iнiцiативи й навiть вiдповiдних термiнiв, щоб утворити програму свого нового свiтогляду. Це запальнi Дiцгени, що їх використовують Маркси та Енгельси але це не Маркси й Енгельси. Карамазов, завдяки романтичному складу своєї натури й завдяки, мабуть, революцiї, хоче таки розв'язувати проблеми унiверсального значення, але вiн їх розв'язує в хаосi своєї iдеологiчної кризи, в хаосi своїх недоношених уявлень про картину свiту i тому послiдовно мусить прийти до розбитого корита.

– I все-таки я не розумiю, до чого ти це говориш, – знову вставив товариш Вовчик.

– Зараз буде ясно, – сказала Аглая й запалила нову папiроску.

– Отже, я говорила про Карамазова як про певний тип нашого часу. Дмитрiй теж належить до цього типу. Але, як вiдомо, правил немає без виняткiв, i не всi Карамазови прийдуть до жовтого дому. Дмитрiй випадково найшов собi оддушину в другоряднiй, на його погляд, iдеї вiдродження його молодої нацiї, i ця оддушина може спасти його. йому тiльки потрiбний добрий пастир, i такого пастиря вiн уже вiдчув у менi. Я ще з ним мало розмовляла на цю тему, але вже один той факт, що я з першої зустрiчi почала активно й цiлком щиро пiдтримувати його захоплення новими iдеями, – один цей факт не мiг не положити глибокого вiдбитку на його вразливу душу, i вiн закохався в мене. Закохався як у нового пастиря. Вiн так закохався, як може закохатись тiльки нестриманий романтик. Я це вже провiрила на трьох днях розлуки. Отже, старої хвороби нема, є нова хвороба, але це вже хвороба остаточного видужання.

– Ти вже скiнчила? – зiтхнув iз полегшенням товариш Вовчик.

– Скiнчила.

– I все-таки я скажу, що й ти багато мудруєш i трохи подiбна до того ж Дмитрiя.

– Вiдкiля ж це видно? – всмiхнулась Аглая.

– А хоч би вiдтiля, що ти надто вже просто говориш про кохання, нiби справа йде про якусь купiвлю чи то продаж. Якось чи то надумано, чи то навiть меркантильно все це…

– А ти ж думав, що маєш справу з кисейною баришнею? Нi, друже, в наш вiк можна кохати справжнiм коханням тiльки тодi, коли це кохання пiдiгрiвається полум'ям соцiальної iдеї.

– Тодi менi буквально незрозумiле, як ти, московка, можеш зробитись якимось там пастирем.

– А чому не припустити, що менi душно на своїй вiтчизнi? – загадково посмiхнулась Аглая. – В таких випадках можна зробитись навiть киргизом тощо… коли в Киргизiї є оддушина.

Товариш Вовчик раптом позiхнув i, розкинувши руки, лiг на траву.

– А все-таки, коли правду говорити, – сказав вiн, – нiчого я не зрозумiв iз твоїх балачок. Якось дуже плутано, майже так, як у Дмитрiя. Полiтика, полiтика й полiтика, i вiдсутнiсть усякої ясностi… Ти часом не комунiстка?

Аглая засмiялась. Їй все-таки Вовчик, їй-богу, подобається: поруч iз безпримiрною наївнiстю такий тонкий сарказм. Коли б вона належала до компартiї, їй би вiд такої реплiки, безперечно, не поздоровилось. Тепер вона розумiє Карамазова й розумiє, чому вiн не хоче покiнчити з своєю КП(б)У.

– Ти, будь ласка, не приписуй менi того, що я й не думав говорити, – стривоженим голосом сказав лiнгвiст.

– Ти одмовляєшся? – усмiхнулась Аглая. – Тодi я прошу пробачення: менi здалося чомусь, що ти багато вiдважнiш самого себе.

Товариш Вовчик широко позiхнув. Вiн пiдсвиснув своєму ловераковi й сказав:

– Ну, добре. Постановимо, що розмову скiнчено. Тепер запитання: ти сьогоднi вийдеш до Дмитрiя?

– А ти дуже хочеш, щоб я вийшла?

– Звичайно.

– А чому тобi так хочеться, щоб я вийшла?

– Тому, що коли й далi Дмитрiй буде з таким же настроєм, то з нашого полювання нiчого не вийде… I потiм, менi дуже обридли цi фокуси.

– Словом, ти хочеш, щоб я обов'язково вийшла?

– Звичайно.

– Hv тодi я обов'язково не вийду.

– А я тодi з тобою й говорити не схочу, – обурився товариш Вовчик. – I взагалi я страшенно шкодую, Що прогаяв стiльки часу.

Аглая зареготала. Ах, який вiн смiшний, цей Вовчик! Вiн "прогаяв стiльки часу"! Хiба все його життя не е порожнє мiсце в свiтовому руховi? Вiдкiля це вiн узяв, що йому дано якось там "гаяти чи не гаяти час"?

– Проте ти на мене не гнiвайся, друже. Це я жартую, – сказала вона.

Але Вовчик i без пробачення не ображається; вiн немало чув таких комплiментiв хоч би вiд того ж Дмитрiя. Вони його зовсiм не обходять. Його тiльки дивує, чому це "пастир" (вiн таки зiронiзував) не хоче йти до своєї вiвцi… Словом, до побачення!

Вовчик пiдвiвся вже i йде до паркану. Тодi з-за повiтки вискакує тьотя Клава й бере його пiд руку. Вона запевняє лiнгвiста, що й не думала пiдслухати його розмову, але вона ставить такi двi вимоги: перша – Вовчик дає чесне слово, що Дмитрiй нiчого не знає про те, як думає про нього Аглая ("моя племiнниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина, а з другого – якась дуже необережна i одверта до безумства").

– Таке слово я вже дав Аглаї, – незадоволено сказав лiнгвiст.

– А друга, – продовжувала тьотя Клава, – я тебе прошу поцiлувати мене по секрету в оце праве вушко й пiти зi мною до Євгенiя Валентиновича. Тепер тобi нiчого турбуватись: Женя вже знає, що ти сидиш з Аглаєю, i хоче зiграти з тобою в шахи.

Вовчик зараз не має бажання грати в шахи: йому треба пiти до Дмитрiя. Але вiн не може вiдмовитись, бо тьотя Клава все одно постановить на своєму i все одно йому доведеться грати в шахи. Вiн повертається до гамака й раптом бачить у ньому Аглаю. Вона зараз маячить там неясним силуетом. "Що думає ця чудна дiвчина?" – приходить йому в голову. Але питання цього вiн i не думає розв'язувати,.. та й прийшло воно зовсiм випадково.

Тьотя Клава, як i треба було чекати, спершу влаштувала з ним подорож у глибину абрикосового саду й там, пiд пишною бузиною, притиснула його до своїх грудей. I тiльки коли все було зроблено, вона взяла його пiд руку й, трохи похитуючись вiд задоволення, пiшла з дим до Євгенiя Валентиновича.

– О баядерка!.. – наспiвувала вона, наближаючись до дверей.

На порозi їх зустрiв мужчина в золотому пенсне i простягнув Вовчиковi обидвi руки:

– А… я дуже радий! – сказав вiн i дав дорогу трохи збентеженому лiнгвiстовi.

[1] Порода мисливських собак.

[2] Спирт амiачний каустичний для бiдних (латин; iронiчне).

[3] Давайте змiряю ваш пульс? (Фр.)

[4] Мiй друже (фр.).

[5] Як зле бути погано вихованим (фр.).

[6] Нiчого… Не завжди побачиш такого хворого, як ви (фр.).

[7] Тут у розумiннi "невiглас".

[8] О Боже! Що таке ви говорите (фр.).

[9] Ви такi люб'язнi, що своїм вiзитом принесли приємний сюрприз.

[10] Сподiваюсь, ви повечеряєте зi мною (фр.).

[11] Над цiєю проблемою варто помiзкувати (фр.).

[12] Трiшки наблизьтесь (фр.).

[13] Перепрошую… панове, дозвольте хоч присiсти (фр.).

[14] О Господи, я задихаюсь. Вiдчинiть, будь ласка, вiкно, хай трiшки провiтриться (фр.).

[15] Данте був правий, що дорога до пекла вистелена благими намiрами. (Фр.)