— Коли я не мужчина, то чого ж ви залицяєтесь до мене?
— Я? Залицяюся до тебе?
— Да! Ви залицяєтесь до мене. Хіба не ви тільки-но пропонували мені поцілувати себе?
— Себто я пропонувала тобі, щоб ти поцілував себе? — нову зареготала Майя.
Хлоня почервонів.
— Ну, я не так, значить, висловився.
— Покинь, Хлонько, говорити єрунду, ти краще що-небудь почитай… Ну?
Анарх вийняв цигарку й запалив її; над пеньком спалахнув синій димок і запахло. Він вбирав запах конвалій й уважно вився на Майїне декольте.
Йому раптом прийшла мисль («яка глупота»), що він ще не прокинувся, і тоді ясно постала перед ним учорашня сутичка з Карно.
Хлоня вже заспокоївся.
— Ви гадаєте, що так не можна сказати, а я гадаю, що так можна сказати, — говорив він.
— Слухай, чижик-пижик, — звернулася Майя до анарха. — Як, по-твоєму, можна так сказати? Хлонько, повтори!
— Я хочу перед вами розсипати одуванчик слів, — повторив юнак.
— Це щось подібне до старомодного реверансу. Слухай, Хлонько, ти обов'язково будеш на провінції парикмахером.
— Хай буде й так: це теж не погано!
— Ну, а як би ти намалював сьогоднішній ранок?
— Я сказав би: «Був ранок і все було так прекрасно, як голуба… птичка. Знаєте: скок! скок!»
— І все?
— Цього досить; можна в двох словах передати цілу картину.
— А я сказала б так: ти, Хлонько, enfant terrible (жахлива дитина – франц.).
— Прошу не ображати мене!
— Хіба ти зрозумів? — зареготала Майя. — Я ж нарочито вжила салонної мови, щоб не образити тебе!
Хлоня круто повернувся й пішов до дальньої кручі.
Гинули роси, зник жовтожар. Над рікою випливало сонце гриміло в простори. Далеко на Гралтайських Межах кричав санаторійний дурень. І ріка несла цей оклик вниз по течії до моря. Дурень остаточно збожеволів: він до краю налив ріку, він затопив її своїм задушеним криком.
— Чижик-пижик! Все-таки скажи мені… — промовила Майя, коли Хлоня відійшов на декілька кроків, і положила енергійним жестом анархову голову на свої коліна. — Я все-таки не розумію тебе! Чому ти останнього часу такий… я б сказала, розгублений. Може, в тебе єсть якісь тайни?
Анарх подивився на Майїні прищулені очі й побачив у них не то тривогу, не то докуку.
— Тебе, може, дивує те, що я тебе не так зустрів, як бувало раніше?
— А хоч би й це! — нервово кинула Майя.
— Коли тільки це, то не варт вести нам такі розмови.
Майя замість того, щоб образитись, на всі очі подивилась на анарха.
— Значить, у тебе єсть якісь тайни?
— Ніяких тайн у мене нема, — в'яло промовив він і, положивши руку на її коліно, заплющив очі. Він щодалі, то більш почував у своїм тілі якусь неміч. — Покинь мене розпитувати.
— Хіба тобі неприємно?
— Так.
— Дивно! — сказала Майя й ще щільніш притулилась до нього. — Все-таки я не розберу, чому ти останнього часу ведеш себе якось…
— Ти думаєш?
— Да, думаю. І, по-моєму, не помиляюсь.
— Ну, коли ти так цікавишся, — знову в'яло сказав він, — то я тобі скажу: я — хворий.
Майя покосила очі на анарха й тихо спитала:
— Чим же ти хворий?
— Хіба тобі не все одно?
— От чудак! — неприродно засміялась вона. — Я ж тебе кохаю… Хіба ти забув?
Анарх провів рукою по своїй волохатій голові, подивився на довгі Майїні вії, під якими вона сховала очі, і сказав:
— Давай не будемо валяти дурня.
— Ну, я бачу, що з тобою не можна серйозно говорити, — образилась вона. — Ти зі мною просто не рахуєшся. Невже я тільки й валяю дурня? — і потім спокійно сказала: — Я тобі скажу прямо. Я догадуюсь, що в тебе зовсім не така хвороба, як у людей. Ти, мабуть, хворієш — тільки, будь ласка, не шукай тут задньої мислі — хворієш на анархізм… Так?
Анарх подивився на Майю. Але й зараз її очей не видно було: їх прикривали довгі вії.
— Ні, у мене інша хвороба.
— Ну, от і скажи мені… Чого ж ти мене мучиш?
— Я бачу, тебе дуже цікавить… Так от: я хворію істерією.
— Тільки всього?
— Тільки всього!
— Ну, я тобі не вірю. Коли б було тільки це, ти б так довго не мучив мене.
— Це, бачиш, залежить від темпераменту, — ще раз в'яло промовив він.
Майя засміялась своїм тихим негарним смішком і грубо скинула з колін анархову голову.
— Ходім на зону! — сказала вона. — Чижик-пижик! Мене не обдуриш! — і погрозила пальцем.
— Як не обдуриш? — спитав він і почув, як йому неприємно йокнуло під серцем.
IX
Зійшовши з командної висоти, Майя зупинилась, подивилась на анарха, і від її погляду несподівано повіяло холодом.
— Я йду в палату, — сказала вона.
Він нічого не відповів і пішов на схід, несвідомо прямуючи на луки. День було зіпсовано. Розмова з Майєю знову чомусь звела кінці мислі на постаті Карно. Він пригадав останню зустріч із метранпажем, всі її деталі, і якесь неясне передчуття обхопило його.
Власне, що його нервувало? Зустрівся він з Карно сам на сам лише один раз, але анархові здалось, що він метранпажа бачив уже тисячу разів. Він певний, що поводження Карно з ним не є випадкове метранпажеве чудернацтво, — в цьому ховається якийсь глибокий сенс, і оскільки це так, то він, очевидно, не помиляється, гадаючи, що Карно почав раптом стежити за його кожним кроком. І випадок із яблуками — не більше як зачіпка. Тепер він не почував колишньої незадоволеності, він уже не думав про міщанство, яке оточувало його. Анарх якось враз примирився з ним. Тепер перед ним поставало щось більше, безвихідне й гостре, як метранпажеве обличчя.
Йому знову прийшла мисль, що це рожеве «сьогодні» — є більше як фантом. «Так буває за час кризи, — подумав він, — проривається життя, але одразу ж гасне, і тоді прискореним темпом проходить процес хвороби до остаточної руїни».
І, зрозумівши, що цей рожевий день є випадкова пляма на його хворій психіці, він зрозумів і те, що бадьорий настрій уже ніколи до нього не повернеться.
До дзвоника залишалось біля години, і він пішов на луки поволі. Він ішов саме до санаторійного дурня.
Там він сяде на горбику й запалить цигарку. Відціля санаторійна зона буде маячити якоюсь заозерною птицею, що відпочиває на перельоті. Дурень буде мовчати, підводитись і знову кричати своє «о». Тоді на горизонті виросте біла стьожка: то кур'єрський чи пасажирський поспішає до города. І буде чути далекий гудок над степами. А по степах, припадаючи, попливуть клоччя пари. Коли потяг зникне за горизонтом, дурень здивовано подивиться на нього, і в його погляді стане незрозуміла тоска. Тоді анарх подумає, що дурень згадує якусь степову станцію на глухій дорозі, повз котру зрідка, не зупиняючись, пролітає потяг. Подумає, що дурень тоскує за тим невідомим життям, яке, прорвавшись у степ, мчиться до невідомих обріїв. І дивно: коли анарх тікав від санаторійної публіки, він завжди попадав до дурня. З ним було не тільки легко — в нім він находив надто близькі йому рисочки й цілковите заспокоєння.
Передосіннє сонце стояло в згустках опару. З города гулом темної міді крокували дзвіниці. Луна від того гулу бродила по луках важкою примарою й потопала у вогкості надбережжя.
Але ріка мовчазно й байдуже линула в даль. Анарх прийшов і сів біля дурня. Той нічого йому не сказав і, сидячи на пеньку, уважно розглядав конфетну обгортку. Що він у ній найшов цікавого — важко було догадатися. Але він так уважно дивився на цей нікчемний папірець, що можна було з певністю сказати: конфетна обгортка викликала для нього якісь химерні асоціації. Очевидно, по них дурень находив відповідь на свої, йому одному зрозумілі, запитання.
На горі кричала Унікум: когось уперто кликала. І анарх, коли вереск її розсипався над луками, машинально повернув голову й дивився на санаторійну зону.
Дурень сидів і зрідка гигикав.
— Чого ви смієтесь?
— Оце! — тикнув той пальцем на папірець і задумався.
— Що оце?
Але відповіді не було. Можливо, дурень просто не міг відповісти. Зрідка він кидав погляд на коней: вони стояли збоку й підбирали зелену траву. Дурень уважно дивився на них і потім переводив кудись здивовані очі. А коли теленькав дзвоник, що висів на шиї молодого жеребчика, дурень похляв голову й монотонно відбивав: