Аналіз твору
Миколи Хвильового "Я (Романтика)"
Жанр: новела.
Тема: протистояння добра і зла в душі героя («чекіста і людини»), його роздвоєність.
Головна ідея: фатальна невідповідність між ідеалами революції та засобами їх досягнення; розвінчання й засудження революційного фанатизму.
Головні герої твору: «Я» — главковерх «чорного трибуналу», доктор Тагабат, дегенерат, Андрюша, мати «Я».
Місце дії: «Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки. Тут засідає садизм».
Сюжет: засідання «чорного трибуналу комуни» у «фантастичному палаці» (будинок розстріляного шляхтича) — ухвалення одного й того ж вироку: «Розстрілять!» (без адвокатів і прокурорів) — увечері вдома мати «Я» заспокоює розтерзану душу «м’ятежного сина революції» — одного дня «чорний трибунал» ухвалює вирок розстріляти черниць за антиреволюційну агітацію — серед них «Я» упізнає свою матір — щоб довести відданість революційній справі, «Я» власноруч застрелив свою матір.
Композиція: ліричний заспів і три частини; розповідь ведеться від першої особи; поєднання картин-марень і картин моторошної реальності.
Кольори: темні ночі, чорний трибунал революції, апарат військового телефону тягне печальну тривожну мелодію, канделябр тускло горить, у городі — тьма, північна тьма, холодна трясовина, заграва, гарматний гул, палахкотять блискавиці, хмари пилу, які покривають мутне вогняне сонце; сонце — мідь і неба не видно, мутна курява над далеким небосхилом, зелено-лимонна безвість мертвої дороги.
Звуки: дзвенить мідь, глуха канонада, насуваються грози, виють собаки, передзвін сердець, росте передгроззя, скоро буде гроза; вечір не розрядив заряду передгроззя, кричить вокзальний ріжок, одноманітно відбиває кулемет.
Воєнна лексика (+ стилістично маркована): атака, полки, кавалерія, фланг, інсургенти (повстанці), контратака, синедріон (верховний суд Іудеї), військовий телефон, тачанки, версальці, батальйон, гарнізонні роти, гінці з фронту, обози, чека, штаб Духоніна, розірвався снаряд, версальці наступають — інсургенти відступають, конвойні, авангард, маузер.
Я — главковерх чорного трибуналу революції, зовсім чужа людина, бандит за однією термінологією, інсургент — за другою. Я — чекіст, але я і людина. Мої мислі — до неможливості натягнутий дріт. Нікчема в руках Тагабата, м’ятєжний син, справжній комунар. Я йшов у нікуди. Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». Людині властиво помилятися.
Доктор Тагабат — біла лисина, надто високий лоб, з холодним розумом і каменем замість серця, мій безвихідниі хазяїн, мій звірячий інстинкт, злий геній.
Андрюша — розгублене обличчя, тривожний погляд, квола воля, невеселий комунар, коли треба розписатись, завше мнеться і ставить незрозумілий житейський ієрогліф, з тремтячим непевним голосом, усе поривається щось сказати, чудний комунар, наївно каже.
Дегенерат — вірний вартовий на чатах із дегенеративною будівлею черепа, трохи безумні очі, низенький лоб чорна копна розкуйовдженого волосся, приплюснутий ніс, нагадує каторжника, мусив бути у кримінальній хроніці палач із гільйотини, якому Я складав гімни; солдат революції, тільки тоді йшов з поля, коли танули димки.
Початок: «З далекого туману, з тихих загірних озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. За вікном ішли росяні ранки і падали на перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір’я. Мені до болю хочеться впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни. Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни. І тоді я горів у вогні фанатизму.
Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене».
Кінець: «Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка. Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».
Літературознавці про твір. Прийнято говорити про роздвоєність свідомості героя («розкололось моє власне «я»»). Та відбувається щось іще страшніше. Відомий філософ Мирослав Попович стверджує, що персонажі новели (мати, Тагабат, дегенерат, Андрюша, голова «чорного трибуналу») — «усе це різні «кінці душі»» одного й того самого романтичного «Я»». І для такого твердження в тексті є підстави — досить згадати хоч би й це: «Тут, в тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я»», якому я даю волю».
Кожен персонаж — це втілення певних сил, що формують психологічний світ людини, яка успадкувала первісні інстинкти й водночас здобутки цивілізації. Дегенерат уособлює «тваринні» сили, не освітлені ще ніякою думкою. Він нагадує каторжника, персонажа з відділу кримінальної хроніки. Це байдужий виконавець, автомат, якому чужі щонайменші порухи душі.
Боротьба відбувається між нещадним Тагабатом, у якого один присуд: «Розстрілять!», Андрюшею та героєм-оповідачем. Тагабат легко ламає волю нервового, несміливого, сентиментального Андрюші: цей «невеселий комунар» добре усвідомлює, що «так комунари не роблять», що це — «вакханалія», але в підсумку поспішно ставить підпис — «робить свій хвостик під постановою». Тагабат — раціоналіст і все зважує чітким розрахунком, законом революційної доцільності.
Найскладніша ділянка душі головного героя новели — та, де поєднуються кодекс чекіста і ще не втрачена людська сутність («Я — чекіст, але я і людина»).
Поставлений перед неминучим вибором між синівським і революційним обов’язком, герой твору робить фатальний вибір. Власне, він уже втратив себе, став, як і Андрюша, безвольним виконавцем, «гвинтиком» і заложником системи. Убивство чекістом власної матері — Марії (ім’я-символ, утілення безмежної доброти й милосердя Богоматері) — перепиняє комунарові шлях до омріяного гармонійного суспільства: другий розділ закінчується трикратним повтором — «Я йшов у нікуди». У третьому розділі з’являється образ «мертвої дороги», яка пролягла серед «мертвого степу».
Так катастрофічно закінчилося протистояння фанатизму й гуманізму (О. Ковальчук).