Пані Стефанія тоді хвалила Корнелію за швидке вміння перевтілюватися:
— Тобі би бути артисткою, Нелю, — називала зменшеним, мало не театральним, ім'ям. — Повтори, будь ласка, сцену зненацького переляку… О, так, так… Тепер сльози, в тебе розбита нога, тобі боляче, так… Ти йдеш з похорону, ти щойно поховала тітку, ти вже не можеш плакати, але й говорити не можеш. Даєш пояснення крізь схлипи. Ще раз прошу заїкання… Пам'ятай, ти — глибока заїка, щоб видобути слово, тобі треба цілу хвилину… Так… Молодець! Чудово!
Нині жива смерть дихає в груди, а вона не може видобути з себе ані сльози. Глуха безвихідь заціпила їй тіло, що не має сили хоча би на плач. Бо ж навіть коли б якимось чином змогла подужати ляду, вона не має права ослухатися наказу не виходити з криївки до відповідного часу.
О, якби вона не в криївці! Та ще отут, на людській садибі…
Давно минув той час, коли бункери копали по лісах. У лісі, після десятка-другого облав, бункерів лишилося стільки, що пальців одної руки буде забагато, щоб їх перерахувати. Надворі стоїть 1950-й рік. По лісах лишилися найзапекліші.
Інших — виловили.
Ще інших — із примусу чи зі слабкості продали вчорашні свої.
Одних — постріляли.
Других — заслали в тюрми чи в Сибіри.
Дехто, кажуть, прорвався за кордон,
дехто — правдами-неправдами легалізувався в новому житті, чекаючи слушного моменту, щоби знову витягнути ґвери.
Хоча на те надії мало.
Та залишалася жменя камінних, як їх назвав одного разу друг «Береза». Корнелія належала до цієї камінної жмені.
До неї давно дійшло, що справа програна. Дійти дійшло, але вірити в програш не хотілося. Вона не могла безчестити себе й свою фамілію страхом перед неминучою й остаточною поразкою. Але Корнелія ясно розуміла — якоїсь днини треба буде сказати собі: «доста!», все!
З Коляєм давно все переговорено: вони будуть із провідником «Березою» до останнього. А як вже й друг «Береза» скаже «Доста!», то лиш тоді послухають його команди.
Хоча… Хто знає, як воно повернеться? Її товаришка Марічка — дружина чотового «Остапа» — також думала бути до останнього. А судьба розпорядилася по-своєму. Облавники йшли слідами. Марічка з «Остапом» знали, що спасу на цей раз не буде. Вони вилізли на граба, обв'язалися обоє гранатами й підірвали себе й своїх переслідувачів, аби не датися в руки живими й не розлучитися одне з одним.
А в Марічки під серцем билася дитинка…
«… Якщо до ранку ніхто не прийде, буду вибиратися з цеї домовини сама, — сказала собі Корнелія, вкотре заплітаючи косу. — Я живцем умирати не хочу. Попадуся в руки облавників — значить, така моя судьба. Вирятуюся — друга судьба. Два рази ніхто не вмирав. І я не буду».
Вона ще не спала, коли зверху почулося шарудіння, хтось скидав кушур і шукав кільце від ляди. Корнелія скочила з тапчана й стояла завмерла, аж поки згори не почувся голос Коляя:
— Дівко, ти жива?
Корнелії здалося, що Коляй питав чи то з надсадою, чи з незадоволенням. Може, їй так лише здалося?
— А ти хотів, аби я була вмерла?
Вона все ще боролася з тугим клубком напруження в горлі, через те відповіла з обидою.
Тим часом за Коляєм у криївку спускався ще хтось. Коли очі звикли до світла лампи, вона впізнала його: Юрко Гриб, зв'язковий із Буковини.
По кількох хвилинах розмови Корнелія знала все. Було майже так, як вона передчувала.
Дві з половиною доби емґебісти висиділи на обійсті Калини Климихи. Чи то була звична засідка, чи, може, пронюхали що про криївку, але четверо солдатів із одним офіцером пильнували всю господарку так, що навіть кроти рили свої нори під недремним оком облавників.
Калина два дні підряд провітрювала на обійсті джерґи, коци, укривала, килими, хустки, запаски, сардаки, кептарі й усе, що могло бути видко здалеку — з гостинця, й зблизька — із лісу, начебто й не зважала на військових людей, що пленталися під ногами. Жердки з домашнім крамом були повсюди. Вони тягнулися аж до старої груші в кінці городу. А вчора облавники розіклали ватру коло груші, щоб засмажити молодого баранчика з Климишиної стайні. Через те й несло димом.
Одне слово, криївка може бути «засвічена». Але якщо й ні, то їм у ній все одно не бути, — друг «Береза» віддав команду теренового проводу — осьде його ґрипса: пробиватися на Буковину й легалізовуватися там під будь-яким приводом. Ще краще — податися в Донбас на шахти. А ось розписана другом «Березою» структура майбутнього зв'язку: найтаємніші, бо давно законспіровані, явки, адреси надійних, дуже надійних і найбільш надійних людей. Проте слід налаштуватися, що зв'язок у ближчому часі відновлювати не варто. Для них трьох — метрики, трохи грошей. А загалом — діяти на власний розсуд, але обов'язково на виживання.
За старшу лишається Корнелія.
— Найважче буде перейти ближні села — скрізь облави. Розправляються з останніми повстанцями, — вперше подав голос Юрко.
— Це вони так думають, що з останніми! — Корнелія перебила Юрка. — Від цих останніх їм іще не раз ікнеться, — ніби пригрозила комусь.
Юрко стиснув їй лікоть.
— Треба придумати якийсь простий, але легальний спосіб переходу на Буковину, щоб не дрижати на кожному кроці при виді живої людини, — уточнив буковинський зв'язковий.
— Ми придумали два, — продовжив Коляй. — Один дуже простий: женемо корову на продаж у Джурів.
— Що? Троє люду женуть одну корову?! — сплеснула руками. — Ви здуріли! — мало не сміялася.
— А другий… — Коляй загнувся. — Другий — трохи хитріший. Ведемо слабу сестру, ну, тебе, до ворожки в Кути.
— Попід руки ведете, чи як? — уже не на жарт знервувалася. — І чого це двоє хлопів ведуть одну дівку, коли вона сама йти годна?! Чи ви хочете сказати, що ваша сестра слаба на голову й треба її зв'язати?
— Ну, щось коло того… Ти ж у нас маєш дар переінакшуватися… — озвався Юрко. — Дурне, правда. Та й то треба ще вміти показати, що ти слабий на голову.
— А що на це сказав друг «Береза»? — поцікавилася Корнелія з іронією в голосі.
— Усе складається так несподівано, що ані провід, ані друг «Береза» не мали чіткого плану нашої легалізації.
Занадто довго ми були в лісі… Але друг «Береза» сказав так: «Я цілком покладаюся на Корнелю, себто на подругу «Ялину». Вона придумає щось розумне й переконливе», — було видно, як важко даються ці слова Коляєві. — Та поки ми з Юрком із лісу дивилися на облавників у Калининому обійсті, самі ж і придумали про корову й про ворожку. Нам би до Кутів добратися. А там через кладку — Буковина.
Корнелія на те не сказала нічого. Було ясно, що з такими легендами далеко не зайти. А йти треба легально. Вулицею. Гостинцем. Шляхом. Будь-де могли спинити. Запитати. А вони що, корову ведуть утрьох?! Корова не бик, на кожну ногу хлопа не потребує.
Ворожка? Як дівка слаба на голову, то чого її до ворожки не мама веде? Не сестра? А Юрко Гриб із румунським своїм говором.
І свою нібито слабість на голову, якщо погодитися на їхній план, вона має показувати перед Коляєм?! Чинитися недоробленою чи такою, нібито її мама маковинням поїла?!
Вона за Коляєм умирає, а сказати не сміє: не хоче ворушити давню рану.
У Коляя нерівно билося серце до іншої — до Анни Зорівчак. Та дві зими тому не стало Анни: вислідили, коли верталася до лісу, підстрелили й мертву на огляд виставили під школою в Нижньому Яблунові, звідки була родом. Люди відмовляли стару Зорівчачку признавати доньку — не відмовили. А ті двоногі пси й поховати тіло не дали, й усю родину — тринадцять душ — вивезли, навіть калічку — безруку наймолодшу доньку, забрали.
Коляй по тому — ніби з ума зійшов: мстив самоправно й жорстоко, не питаючи на те дозволу й не ставлячи до відома провід. Його помста не мала ні логіки, ні плану, через що зачіпала чи позбавляла життя не завжди винних людей. Тоді в своїй гарячці Коляй натворив такого, що надрайонова служба безпеки хотіла його віддати під суд, не зважаючи на його тяжке поранення.