З войни люде вернулися, з тюрем, а від Тащука з Шандром і писемця не прийшло. Ото Шандриха з Тащучкою самі дітей у світ виводять, а ночами б'ються головою в стіни, що не відговорили своїх господарів від дурного діла.
Юр'яні жаль за ними. Бо най би собі думали по-своєму, як хотіли. Але нащо про те було говорити на дослух, на все село? Чи й без того оці не зайшли би в гори? Чи фана би їх спинила? По їхньому лиці видно, що вони зайшли би й до Туреччини, якби хотіли. Вона багато чого розуміє, Юр'яна. Бо вона татова донька. А хіба неньо не були такі закаменні, як скала, коли, навіть будучи найголовнішим у селі, як тепер голова сільради, — по-румунськи «примарем» — двірником, говорили неньо з людьми по-своєму, так, як навчила мама. А мав би говорити по-румунськи, бо Румунія тоді тут панувала, і вже за що — за що, а за мову з тутешніми людьми не церемонилася, лиш добрих букових палиць по плечах давала. Але неньо знали, коли кому треба очі замилити, то й говорили по-румунськи, але більше таки по-своєму, по-руському.
То ж люди. До людей своє більше доходить. У Товарниці в такого двірника був порядок. І румуни часом дивилися крізь пальці на неньову таку бесіду, бо їм треба було в селі спокою й порядку. То хіба неньо менше любив ці гори, й своїх людей любив менше?! Менше, аніж Шандро з Тащуком?
А про фану, може, й не знав. А може, знав, та дітям не казав того…
Чи вона, Юр'яна, все каже дітям, що знає? За «не знаю» — не б'ють і не карають. Хто може сказати, якими буками буде карати судьба її дітей? Румуни карали буками за непослух і за те, коли чули не свою мову.
Але як подумати, то вони добре робили, бо як інакше порядку дотримаєш?
А ці карають просто за те, що ти є на цьому світі, за те, що не злидень — що маєш ґрунт, господарку, фамілію, що не цураєшся й не віднікуєшся від свого. Тащук із Шандром чекали їх, людей сільських бунтували за них; Шандриха рушники вишивала, Тащучка хліб пекла, коли вчули, що мають вступити в село. А вони їм і віддячили.
На все в житті в Юр'яни є своя гадка. Але, видко, не помагає й так жити, як жила дотепер Юр'яна, коли вже й її Уласія забрали.
Юр'яна мовчала.
Не плакали й діти.
Говорила Павлінка:
— Юрдибало збіг із Бозни й казав, що вийшли з Вижниці й забрали неня… А більше нікого…
Усю ніч затерпла Юр'яна наче й не думала про Уласія. Що він ні в чому не винен, вона могла би заприсягтися перед самим Господом. Що це зробили злі язики — також могла присягатися. І що їй робити далі, вона до ранку придумає. Аби думала так, щоби голова їй тріснула. Лише би не сплисти кров'ю. Десь у коморі є падиволос і кровавник. Треба випити. Та навіть коли би струїла утробу, вона надумає.
Від думання можна заслабнути. Бо хіба кому що в світі завинила її Павлінка? А судьба б'є її гірше, ніж буком. Чи вони що вчинили з Уласієм грішне? Чи дитина спокутує гріхи їхнього роду?
Цього Юр'яна не знає й знати не буде, аби таки геть висох її мозок. А вона така розумна, оця золота її дитина, така робітна. У неї й голова робить за десятьох, казали Юр'яні вчителі в школі. Казали давати в науку.
Але кум Юрдибало сказав інше:
— Як хочеш, Уласіхо, збутися дитини, то пусти її до маскалів у науку. Треба її віддавати за доброго парубка. Най ґаздує. Ото буде їй наука.
Що Юр'яні нарікати на судьбу? Тут, отут перед неї, її гріх неспасний. Її дитина. Вона, не так Уласій, як сама вона, Юр'яна, присилувала Павлінку віддаватися за Штефуряка. Вона хотіла спасти її. Хотіла видіти її ґаздування. На. Маєш його. Повна хата маєтків. Усього, що висохлі з жалю очі й дрібненька Паютка. Штефурякові тепер у криївці Павлінки не треба. Там є Параска. Параска від Юр'яни на десять років старша. То нащо йому це дрібниччя — Павлінка?
А вона була би пішла за ним до лісу, бо нею ж, Юр'яною, навчена, що шлюбна жінка має йти за чоловіком до самої смерті. Й ані крок убік.
Та Штефуряки її вигнали, як пса. Тяжку вигнали, знали, що тяжка, що дитина в череві вже б'ється. Юр'яна думала, що Штефуряків утримають їхні з Уласієм ґрунта.
А ґрунта загриміли до колгоспу. Сама їх Юр'яна віддавала. Своєю рукою. Телицю віддала. Корову. Двох конів. Три вози. І всі ґрунта. Лісок у Трепеті. Пашу у Виході. Городи на Піску. Ой, Господи праведний… Як не розірвалося їй серце? Лишилася жменя присадиби, коровка й свині. На восьмеро — а тепер з Павлінкою й Паюткою — десятеро душ.
А коли б перечилася та правди доходила зі своїми ґрунтами, де би тепер були всі? Там, де півсела?
До Тащука в гості пішла би?
А діти? То ж макове зерня, а не діти. Та вона би здуріла, коли би її відлучили від дітей. У них їхня з Уласієм кров грає.
Тепер Юр'яна думає: нащо було силувати Павлінку йти за Штефуряка, коли він уже мав сорок років, коли був старший навіть від тещі, від Юр'яни?! Він же свого лісу й ґрунтів мав доста, аж поки й їх не забрали до колгоспу.
Ба ні, Штефуряк до колгоспу не записався. Пішов у ліс. Ліс ще трохи свій, але вже більше не свій.
Юр'яні багато казати не треба, до чого воно йде. Ці не допустять, щоби ліс був наш, навіть коли б увесь народ довелося вибити. Вона вміє в голові розкидати, що воно робиться в світі.
Але в кожного своя доля. Одному — іти до лісу, а другому — викурювати його звідти. То най би Штефуряк боронив край від оцих зайд, що добре навчилися хіба що коротати людське життя. Але нащо було збиткуватися з її дитини, на сором людський пускати?
Ой, злосна Юр'яна… А про цих уже й казати нема що. Але вона стулює губи, бере води в рот, ніж має що писнути, бо тепер час такий, що й хата вуха має. Їй невольно щось казати. У неї дрібні діти. І вона би запротоколила свою душу й нечистому, аби лиш їм нічого не грозило.
Але вже. Загрозило. Сьогодні. Нагло, як нагла смерть.
У неї мозок зсихається від думання на оцій холодній подушці під холодним укривалом.
Юр'яна била би головою в стіни. Але діти… Боже, діти… Юрчик три доби на світ просився. Вже думала, що каліку народить. А Семенко вискочив із неї, як лісковий горіх із шкаралупи. Федусько вродився в сорочці. А Міська так само, як Юрчика, витиснули полотном. Уласій тиснув, а Фулячка помагала… Ой, Місько, Місько.
Уласій по тих злогах її півроку жалів.
Але що тепер діти, коли нема коло них її господаря, її приятеля солодкого, поради й розради її втішної?! Як вона сама не поможе Уласієві, то ніхто не поможе. Обкладені люди страхом, як щури трійлом. Вже й не знати, кого не треба боятися.
Боже… Така довга ніч — і такий короткий розум! Полетіла би радитися. Але до кого? Кому в голові її гризота? Відколи вмер її неньо Ілля, вона сама собі рада і влада.
У Товарниці люди гинуть як мухи. За що? Юр'яна не розуміє. То їй лиш часом здається, що вона розумна.
Вона нічого не розуміє в цьому світі. Браття пішли один на одного. Ну, добре. Ці — це друге. Але браття… Свій на свого! На кров смертельну!
їй часом здається, що вона би зібрала всіх їх за одним столом і сказала би: «Люде, чоловіки, миріться! Не може бути так, щоби ви не годні договоритися один з одним. Гуцул з гуцулом договориться. У вас одна кров. Може, навіть вас одна мама родила. Миріться! Миріться межи собою та й разом женіть цю нечисть, що присіла отут наші гори. Хіба ви не видите, як вони тручають вас один на одного? Як погибелі вашої хочуть вашими ж руками, щоби потому з неї скористати?»
Але до кого говорити Юр'яні, коли світ перевернувся догори ногами, як оті випрані штаненята на жердці? До кого говорити? До того, котрий доніс на Уласія? Нащо він це зробив? Таже знає, що забрав з перед дітей! Не мав людської совісті той чоловік. Не мав…
Та мусить хтось бути на цьому світі, хто поможе їй. Таж мусить бути! Не межи худобою живе.
І нараз одна гадка зітнула Юр'яну бритвою: Довгопол.
З гарячості їй не дало дихати.
Довгопол!
Вона вже в думках обвивала руками його морозяні чоботи, вона вже обсипала його словами, як грішми, й зімлівала, ридаючи. А він був страшний і непоступливий: «Невольно, Уласіхо!»