…Так тобі скажу, дочко: молодіж теперішня думає, що то є пуста бабинська бесіда — ці знаки. А люди старі не дурні були, все звідкись знали й нам казали знати.
Як умерла була Гафія Калинякова — та, що за неї казали циганка, то дуже якось був зачервонився в неї лівий бік лиця. Ну, так, якби жива була й завстидалася чогось — та й кров їй ударила в лице. А наш паламар каже: «То на скорого мерця в фамілії». І що ти думаєш, дочко, до двох місяців Гафіїна донька Оксана при злогах умерла. Дитину вчинити вчинила, а то була неділя, дохторі понапивалися, до жінки ніхто не навідався, то так і зійшла, покійниця, кров'ю. А дитинка, біднятко, вижила. Дівка, як її мама, — кров із молоком дівка.
Або ще друге було. І також на біду знак був. Ховали Гриця-коваля. А то було серед днини. Машин на дорозі повно. А коваль жив у кінці села, поки процесія перейшла все село до цвинтаря… Не всі шофери терпіння мали їхати за похороном. Ну, та й обігнала одна машина процесію. Йой, кажуть, то не є на добре — обгонити похорон.
Так і було. Не наїхав той шофер далеко. Отамо-о коло клубу мусів або сам убитися, або дітей із школи бити на смерть. То він викрутив руль, та так, що заїхав у стіну клубу. А воно як на смерть — то хоч у мішок сховайся, а вона тебе знайде. У тім клубі роками світла не було, роками кіно не крутили, два рази клуб горів, бо не було бензини, щоби пожарники води привезли — й нічого, світ без клубу не завалився. Клуб був замкнений на замок роками. А в той день прислали з району комісію, бо молодіж написала, що кіна в селі нема, то й прийшла комісія в клуб дивитися, що й до чого. Та так двох людей з комісії й смерть у клубі знайшла, як машина в'їхала з вулиці.
І скажи, що старих людей не треба слухати… Якби ви слухали, то багато чого було би не так.
Але й ми колись не все слухали, що старі люди казали. Так що я тобі скажу, що непослухенство буде стілько, скілько світ буде. А старі будуть нарікати на молодіж. То так ведеться, відколи світ та сонце.
Але воно як старієш, то забуваєш, що було, коли ти сам молодий був. Що, давно дівки не малювалися? Ще як малювалися! Натруть на тертці буряків червоних, та вималюють писки — та й до церкви йдуть. А трохи сажі — та на брови, та й маєш! А тепер не то саме? То саме-самісіньке. Хіба лише фарба купована.
Але це друга бесіда. Я тобі колись ще розкажу, що то давно було. Буде час — таке тобі нарозказую, що будеш мати що згадувати про бабу Юстину.
А тепер тебе вчу, абись знала, що робити до ряду, коли мені прийде час умерти.
Так… За це… І за це тобі казала… — Юстина загинає пальці, в умі рахуючи щось. -… Щоби тіло на ніч не лишали саме — казала. Ага! У голови в труні покладіть лише калину й васильки, а решту не кладіть, бо решта зів'яне й засмердиться. А якби я прокинулася та устала? Ой, устану…
Але так годиться, то й мені так зробіть. Чула?
А тих, що люблять ворожити, не пускайте близько до тіла. Бо то таке можна наворожити на мертвій людині, що не одна жива, як мертва, стане! То є такі господиньки, й у нашому селі є, що на ворожці з мерця пенсію би собі заробляли. Роботи їм не дай, а дай лише дірватися в хату, де хтось спокійнився!
То гріх великий, дочко, не хочу навіть язик тою пустотою заговорювати. А як котра з них прийде, то наша сваха Петруня добре знає, хто ту справу любить, то най не свариться з ними, але тако якось легонько най з хати покаже дорогу. Виводіть попід руки надвір, нібито щось порадитися з ними хочете.
А трембітачів наймайте із Дихтинця. Щоби ані тих труб, ані гармошки не було, нічого щоби не було, лише трембіти. Увечір най Кузьма грає людям у флояру. То така жалісна музика, що серце може тріснути з плачу від тої флояри!
А трембітачі отако стануть перед хати — та так най грають, поки можуть. То музика якраз до смерті, а не до веселості, як то були зробили в нас за москалів, борони Боже! Ой, стрімголов пустилися були люди в той час, а тепер — ще гірше… Але Бог навертає до розуму дурних та не думаючих.
А як прийдуть увечір люди до тіла — вина не давайте, бо ще почнуть співати, та веселитися, то забудуть, що до мерця прийшли. А то тепер звичаю «грушки» вже нема, то нема чого коло тіла веселитися. То давно було, що приходили до небіжчика на забаву, та й тішилися, що відійшов у краще життя. А потому переінакшили все… Звичай умер, а трембіта заграла веселої.
І-і-і, Боже… Кажу тобі, що все стрімголов пішло, але що то нарікати. Самі люди винні, бо позволили таке робити.
Так що «грушки» нема, то й не нагадуйте. Тепер і так люди з розуму посходили.
Але шкода, що нема «грушки». Неньо мій як умирав, то ще люди приходили на «грушку». Висіли одно на одному, тішилися, вівкали попід стіни. А тепер якийсь такий час ніякий настав, що не втіхи, ані плачу такого, як треба. Усе якесь ніяке.
А будете людей столувати, то давайте пісної їди й усякої. Бо навіть як днина буде не пісна, то все одно хтось буде такий, що їсть пісно. Може, день який за кого тримає, може зарікся від чогось. А як їди пісної не буде — піде людина з похорону голодна. А то недобре — йти з похорону з порожнім жолудком.
Як буде осінь — яблук давайте і грушок до калачиків і горняток. Кождому горнятко, калачик і свічечку, іще грушку або яблучко, як буде врожай. Про ті яблука ніхто не збідніє, дід сад такий лишив, що мой-й-й, а люди будуть їсти ябко з Юстининого саду.
До вінків — рушники не забудьте пришпилити. Кладіть оці, що ми з тобою перебрали та пересушили. Бо я знаю: Тонця може поміняти на дорожчі. Вона вже хотіла накупити, та я не дала. А я колись купила по вісімдесять копійок — та й буде добре.
Не виходіть із віри з тими китайськими рушниками та турецькими хустками. Людям і так тепер сутужно, ні, щоби потому ще обговорювали, що фамілія гонорилася на похороні. Смерть — то не показ і не весілля. Лише на весіллі люди одне перед одним гоноряться. А смерть — не гонор. То лише друге життя. І перейти в нього треба без гонору, але й не так, щоби на збитки. Смерть сердити не можна.
А як умру в теплу годину, то холодець не будете варити, бо стануть драглі. Хто ті драглі буде їсти? Лише переведете працю. А оселедцю й завиванців з горіхами й повидлом давайте також багато. Оселедець тепер дорогий, то не кожний купить, а на похороні таки попробує за Юстинину душу. І щоби хреню накопали та цвіклі зробили. Домашні цвіклі — то таки домашні. А хреню накопаєте в городі під Іванцевим. Там хреню більше, як барабуль, родить.
А кухарку візьмете Наталку. Люди її люблять і їду її люблять. Хліб на пекарні не заказуйте. Спечіть самі. Оксана наша причинить тісто, й хліб дайте свіжий. І кави дасте ячмінної. Ми з дідиком колись-то варили тої кави та й з хлібом їли. А хто йшов із вулиці та й був голодний, також кави давали. Щось тепер таку вже не приносять мої з магазину.
А то кава добра. І від черева добра. Абись від мене знала. З'їж ложку-дві сухої ячмінної кави, як ідеш у дорогу, й навіки тебе черево не знайде в дорозі. Безпечна собі будеш, а хоч би що й не дуже добре з'їла. Бо то тепер порошки якісь та порошки, а порошки — отрава велика й гроші великі. Але хто хоче бабу стару слухати?
…І столуйте людей до цвинтаря. Поки сюда-туда щось робиться, то ви людей столуйте. Бо потому можете забути, можете з цвинтаря не всіх закликати, не кождий може прийти, бо одному уже пора до господарки, другому корову доїти. А похорон може затягнутися. Так що столуйте до служби. Щоби люди не йшли голодні. Бо поки в церкві служба, поки то-се, будуть сердиті та й підуть по хатах.
А як будуть столуватися, а ви отут перед хати, але ні, ліпше у саду столи покладіть, то ви, домашні, не говоріть багато. Не бігайте одно перед одного, то вам, кажу, не весілля — то комашня, то поминки. Най одна носить тарелі. Друга забирає.
Але не приказуйте коло стола, як коло вмерлого. Не всім людям смутно буде, як вам. То нащо на людей смуток нагонити? Ще скажуть, що їди вам було шкода, то й голосили коло столів, аби люди менше їли.