За планом Корнелії в криївці треба буде сидіти добу, а потім — давати ногам поля.
Та поки що троє молодих і здорових людей вдихають гострі, смачні запахи передосіннього лісу, дивлячись на пінисті води невтомного водоспаду, — й кожен думає своє.
Вони перепочивали перед тим, як сховатися в бункері. Не змовляючись, відтягували той момент, коли треба закрити за собою лаз на волю.
Хоча… хтозна, де для них тепер воля — в криївці чи тут, під ногами?
— Кажи вже, що надумала, — перервав мовчання Юрко Гриб.
— Корову продавати не будемо, — почала Корнелія.
— Будемо продавати бичка, — докінчив Коляй.
— Ні, придуритися ґешефтарями тепер не вдасться. Цей спосіб давно відомий і їм, і нам. Таку брехню з продажем чи купівлею легко розколоти. Залишається хитріше: будемо кликати на весілля.
— Куди-куди?! — Юрко мало не вдавився ожинами, що навпомацки обривав круг себе.
— На весілля, — повторила.
Коляй засміявся так голосно, що луна подалася в скалу й вернулася назад.
— А ти будеш молодою? — чи то запитав, чи то ствердив Юрко.
— А чого ви смієтеся? — образилася Корнелія. — Я придумала добре. В таке може повірити навіть найзаклятіший емґебіст.
— Го-го! — присвиснув Юрко. — Ніби ти знаєш, у що він може повірити…
— Вони нам наступають на п'яти, а їй у голові весілля… — говорив Коляй, розшнуровуючи черевики. — Але жарти жартами, а хвіст — набік. Розказуй.
— Ви ще не чули, а вже гудите, — в голосі Корнелії дзвеніла образа. Та по хвильці мовчання вона озвалася знову. — Сьогоднішню неділю й ніч пересидимо тут. Трохи наберемося сил, а в понеділок підемо від села до села — нібито просити на весілля в Старі Кути до Василинки Федунякової. Я знаю, що в неї в цей четвер весілля. Юрко буде молодим, я — за дружку, Коляй за дружбу. Весільне вбрання я взяла в Калини. Так що все майже правдиво. Нам би дійти до Кутів, а там ноги поле самі знайдуть.
— А чого я молодим маю бути? — нерозуміюче питає Юрко. — Я вашого галицького звичаю не знаю, людей не знаю, ще по-румунськи буду просити. Ти що, не чуєш моєї говірки? Ні, ти придумала навіть дурніше, ніж ми з тою коровою. — Гриб чомусь сердився. — Та й хто по понеділках на весілля кличе? У мене нерви й так, як дріт натягнутий, а ти жартуєш із нами, чи справді віриш у таку дурницю.
— Ти дослухай до кінця, а потому будеш кипіти! — обірвала його Корнелія. — Нам треба лишитися живими й виконати наказ проводу — чи змагатися, хто з нас дотепніший?
У мене також нерви не на місці. Я за три доби невідомості три життя пережила, але що з того, що зараз я буду кипіти чи гудити ваш план з кутською ворожкою?
Кого ми тепер повинні звинувачувати, що не забезпечив нам надійного плану легалізації? Кого? Провід?! Та ми самі провід, коли нам довіряють самостійно придумати вихід. Проводові самому аби протриматися. А ми тут сваримося через те, що змучені й нервові, а не через щось інше.
Не сваритися нам, братчики, треба. Треба з розумом радитися, а не приймати рішення галай-палай. А нерви й злість не дають голові ясності. Так що не сварімося, а думаймо.
Вони також не пальцем роблені. Знають, що ми вдаємося до всяких хитрощів, як вдаються до хитрощів і вони. Тут уже пішла коса на камінь: вони знають, що нас ще трохи є і що ми хочемо лишитися живими, значить, будемо пробиратися туди, де зможемо бути убезпечені.
А ми знаємо, що вони на нас полюють зі страшною силою, й також хочемо обійти їх десятою дорогою. Тут хто кого перехитрить — а більше шансу немає.
— Слухай, ніколи не думав, що ти могла би бути адвокатом, — сказав дещо примирливим тоном Юрко.
— О, ти її ще не знаєш! — підтримав Коляй. — Адвокат Гершко з Косова піде на пенсію, коли наша Корнелія… — не закінчив думки.
— Гай, буде вам знущатися, — Корнелія явно не сподівалася на таку похвалу, через що загнулася. — А те, що ти, Юрку, говір не наш маєш, — навіть ліпше, на це і є мій розрахунок.
Сам дивися: Василинку Федунякову бере якийсь бессарабіянин із буковинського боку. Ну, вважай, твій родич. У сорок сьомому році, коли в Бессарабії був голод, Федунякові сусіди врятували його родину. То цієї зими ті люди з долу дісталися Старих Кутів, із віддякою прийшли, що не вмерли тоді голодною смертю. А хлопцеве око зачепилося за Василинку. Та й женяться вони в цей четвер.
У нас, Юрку, тут, на галицькому боці, весілля роблять посеред тижня, щоби в Божу неділю не грішити: ножем не рубати, не різати. А що людей тутешніх не знаєш, добре: й люди по селах тебе не знають, так, як і правдивого Василинчиного молодого не знають. Досить того, що ти також із Бессарабії. І це — повна правда.
Ми за тебе будемо говорити. Тобі лише доведеться казати:«Просили тато-мама, і я вас прошу…» Це тут звичай такий: молоді з дружками за кілька днів до весілля самі ходять кликати гостів.
— То кого ти будеш просити по селах? — питав Коляй, ламаючи папороть і підстеляючи її під ноги Корнелії. — А як вони й справді поприходять на весілля?
— Хто тобі сказав, що ми когось маємо просити?! Нам що треба? Дійти, не боячись, що за нами женуться. Вони, хоч і пси, але не такі вже нелюди, щоб хапати весільних дружбів посеред білої днини. Так? Це вже не сорок шостий. Нас тут лишилося мало. Вони це також знають, а тому тепер більш безпечні. Так? Так.
Вночі йти не будемо. Заночуємо в когось більш-менш надійного — та й по всьому. Спокійно йдемо собі селами, заходимо в дві-три хати, п'ємо води, говоримо з господарями. Й ідемо далі.
Зрештою, навіть коли б щось трапилося, легко перевірити, що в четвер у Старих Кутах у Федуняка весілля. Розумієш, сам факт весілля — правдивий.
Все інше ніхто перевіряти не буде. Так що й тут все грає нам на руку.
Ну, хіба яка випадковість може перебити. Але від цього ніхто, крім Господа Бога, застрахувати не може.
— А чи не задалеко зайшли Федунякові дружби? Де ті Старі Кути, а де цей Верхній Яблунів? — дещо зм'якнув Коляй.
— Федуняк такий ґречний ґазда, що задля своєї одиначки Василинки міг би послати дружбів за одним гостем навіть і до Криворівні чи до Жаб'я, не те що до Яблунова. А ми за два дні зайдемо до Кут.
— Нічого собі молодий у таких лахах… — Юрко обмацував приношені одежі.
— А в мене що, гарбуз чи голова, щоби я нею думала? — розв'язувала бесаги Корнелія. — Оце тобі, Юрку, вишита сорочка, правда, узір на ній косівський. Але хай буде, може, Василинка вишивала молодому сорочку. Видиш, вона неношена. Калина божилася, що покійний Іван не встиг ні разу вбрати.
А це тобі, Юрку, капелюх весільний, із дзеркальцем і пером фарбованим курячим. Дивися, який ти гуцул файний, — поправляла на хлопцеві капелюх із зеленою оборкою. — Кептар, шкірою прикрашений і лелітками. Тебе під вінець хоч зараз вести можна.
Корнелія стояла спиною до гука, й навколо неї гопасували {{Гопасувати (діал.) — стрибати, танцювати. }} водяні бризки, переливаючись у місячному світлі сріблом і діамантами. Була красива, як олениця: висока, струнка, з викладеною круг голови важкою косою. Її постать різьбилася на зеленій воді водоспаду й жовтіючій стіні лісу — так що хотілося дивитися, не спускаючи очей ні з неї, обсипаної водяним сріблом, як молода пшеницею, ні з гомінкого гука.
— Я й для тебе маю, — розвернулася до Коляя, витягуючи з бесаг іще одну сорочку. — Не така нова, але дуже весела. Дивися, які жовто-палені узори на ній. Удень буде видко ліпше. І рушник тканий, щоб перев'язати груди.
Це, Юрку, в нас дружбів і дружок рушниками або хустками перев'язують ті ґазди, яких дружби кличуть на весілля. Правда, не всі, але хто більш заможний — обов'язково дарує вишитий чи тканий рушник. У вас такого нема в Бессарабії? — запитала, тримаючи рушник розгорнутим перед собою.
— У нас по-іншому, але похоже, — тільки й сказав Юрко.