П

Морський орел, шугаючи все вище, З очей зникає. Море й самота Ідуть на нас. Усе лютіше свище Холодна бора*. Пінява й крута Вирує хвиля. Падаючи скісно, Вона кренить

Мовчи! Я знаю. За всіма словами – Холодний смерк, спустошені сади… Це наша пристрасть стала поміж нами, Нас розлучаючи назавсігди! Шалій, шалій, від розпачу сп’янілий! Що розпач той?

Косивши дядько на узліссі жито, Об жовтий череп косу зазубив… Кого й за віщо тут було убито, Хто і для кого вік свій загубив, Йому байдуже… Тут, на

* * * …І ось ляжу, — родючий гній, — На скривавлений переліг… — Благословен єси, часе мій! Навчи мене заповітів своїх! Розцвітайте, нові жита! …А на кожному

Зустрів кулю за лісом. Саме там, де посіяв жито! За яким бісом Стільки було прожито! Прийшла баба, поголосила… Невеличка дірка поміж ребер… Ну, звичайно, – краса і сила!