Сергій ПЛАЧИНДА
КОСМОГРАД
1. На ракетодромі
Ще тільки почало благословлятися на день – посвітліли обрії за придніпрянськими луками, прошуміла зграйка крижнів, – а вже голубий комфортабельний автобус “Львів” м΄яко загальмував посеред саду біля двоповерхового пластмасового будинку.
– Ану, екскурсанти космосу, на профілактику! – весело скомандував аспірант Бекекечко й поспішив до дверей.
…Лоскітливий душ, тепла ванна з рожевою, напахченою травами й ліками водою. Смачний сніданок у тихому купе, й ось гуртківці Лелеківської школи – невеличка група найзагартованіших восьмикласників – уже надворі. Легкі зручні костюми облягають постаті. Хлопці зачудовано розглядають один одного. Такі всі невпізнанні, незвичні. На животі, на колінах – гумові камери. З камер визирають патрубки. Переглядаються мандрівники: щось нове, незнане, загадково-страшнувате повіяло від цієї незвичної вдяганки.
– Звикайте, любі мої. Це легкі аварійні костюми. При перевантаженнях в оті гумові камери автоматично нагнітатиметься стиснене повітря. В свою чергу камери оберігатимуть живіт, ноги, не дадуть скупчуватись крові в небезпечних місцях.
Бекекечко ляснув по кишенях гімнастьорки й витяг годинника:
– Час у дорогу.
Ватагою вийшли з саду й зупинилися вражені: перед ними – скільки сягало око – лежало зелене-зелене поле. Де-не-де біліли бетонні майданчики. А вдалині, на тлі Дніпрового плеса й ніжно-рожевих вранішніх заграв, стриміли в небо сизувато-білі ракети. Сталева шеренга, могутня срібляста колонада.
Гуртківці з завмиранням серця дивилися на ці казково величні сигари. Он короткі дужі крила… Он написи “Полтава”, “Юнка”. Біля ракет – ажурні пускові башти. І ні душі. Тільки ген-ген на другому кінці поля – група вертольотів, вантажні машини, потужні тягачі й велетенські платформи для перевезення ракет. Якісь склади… А ось поблизу, біля легкової, – група людей.
Далеко за Дніпром біліють села, лине перегук пароплавів.
– Оце і весь ракетодром “Україна-1”, друзі мої, – урочисто оголосив Бекекечко. – Стартові майданчики віддалені від садів, і лісу, щоб при зльоті не загорілись дерева… А там, далі, понад Славутичем, широке поле для приземлення. Міжпланетні кораблі монтують прямо тут. На крайньому від нас, “Полтаві”, ми й вирушимо в заатмосферні мандри. А ось і пілот йде нам назустріч. Бачите, який велетень.
– Наші пасажири? Перші космічні туристи? Здрастуйте! – ще здалеку загукав пілот. Він міцно потис руки гуртківцям.
– Не лячно, товариші космонавти? – пілот скубнув за чуба Оверка, ляснув по плечу Грицька. – Еге, та це хлопці не з лопуцька!..
Біля легкової машини Бекекечко – командир експедиції – уважно переглянув акти технічної інспекції, контрольні документи. Простим, буденним жестом поклав до нагрудної кишені якісь квитанції. Підморгнув гуртківцям:
– Хоч би не розгубити в космосі накладних. Бо без розписок тоді й на Землю не вертайся – це вам не яка-небудь – небесна канцелярія!
Ще кілька хвилин – і космонавти біля “Полтави”. Задирають голови, поглядають на ракету. Тиша… Чути тільки, як за Дніпром заповзято співають півні, а десь далеко, в шелюгах, мирно й буденно кує зозуля. Все це вплинуло на гуртківців заспокійливо, миротворче.
Тимчасом пілот, скочивши на залізобетонний майданчик, пружно й легко поліз по трапу пускової башти.
– Ну, хлопці, гайда нагору, – весело гукнув Бекекечко, немовби мали лізти на якесь горище.
Першим почав підійматись Оверко, за ним Грицько та інші. Останнім – командир космічного корабля.
– Енергійніше, пасажири. Пілот уже в кабіні… Отак, отак… Учора ракету завантажили з гелікоптерів, ну, а нам перед польотом корисніше розім΄ятись…
Через хвилину хлопці з цікавістю озиралися: вони вже на борту космічного корабля! Грицько навіть ногою притупнув. Мабуть, хотів переконатися в міцності підлоги.
– Ось тут, у цих шафах, зберігаються космічні скафандри, спеціально для вилазки в космос. – Бекекечко натис чорненьку кнопку – й пневматичні дверці однієї з шаф відчинилися. Гуртківці відсахнулись: у заглибині чорніло якесь сталеве чудовисько з скляною головою.
– Оце і є космічний скафандр. Одягнемо його, коли пришвартуємось до нашого космічного порту. А тепер по місцях!
Бекекечко енергійно поліз по обшитих шкірою скобах, гуртківці – за ним. Крізь кварцові перегородки виднілись штабелі пластмасових ящиків, рулони тонкої сталі, гранчасті балони.
– Тут аварійний люк, запасні костюми, – показав Бекекечко. – Праворуч – компресори, вентиляційні пристрої , а он – кабелі від сонячних батарей, резервні акумулятори…
Та гуртківці не встигли роздивитися, бо командир, відкриваючи над головою люк, урочисто вигукнув:
– А ось і наші покої – пасажирський салон.
Мандрівники опинились у голубій, залитій світлом кабіні, з масивною колоною в центрі.
– Стержень ракети, – пояснив Бекекечко, – основа сталевої рами космічної ракети. А то наші сідала.
Гуртківці обернулись і побачили біля ілюмінаторів, на кронштейнах, велетенські крісла – цілі ліжка з гніздами для рук, ніг та голови, з петлями й поясами.
Напроти тьмяно відсвічували матові телеекрани, поблискували загадкові прилади.
– Ознайомимось швиденько з нашою кают-компанією, і – по місцях, – сказав Бекекечко. – Пілот сидить отам, над головами, у своїй рубці, й чекає…
Гуртківці заходились оглядати кабіну.
Потім Бекекечко повлаштовував хлоп’ят у кріслах, церемонно звернувся до них:
– Дорогі пасажири! Біля кожного з вас – невеличка пластмасова шафа, вмонтована у стіну. Відчиніть дверці. Бачите – там астрокостюми. Вони призначені спеціально для старту. Адже під час зльоту наше тіло стане в десятки разів важчим. Тобто, на кожного з нас раптово звалиться могутній невидимий тягар. Це й буде перевантаження, що виникає внаслідок раптового прискорення. Левину частину ваги приймуть на себе астрокостюми.
Бекекечко проінструктував гуртківців, як одягати й скидати важкі скафандри. Через півгодини в просторих кріслах-гніздах лежали не верткі хлопчаки, а громіздкі гумово-металеві велетні з броньованими щитами на грудях та сріблясто-матовими ковпаками на голові. Від клапанів тягнулись еластичні труби та кабелі. Бекекечко допомагав юним космонавтам закріпитись у кріслах. Його голос бадьоро звучав у навушниках:
– Як дихається? Чудово? Усі почувають себе добре? Гаразд. Незабаром старт. В цих скафандрах ми перебуватимемо недовго, 5-6 хвилин. У космосі, коли замовкнуть двигуни, зникне перевантаження, ми роздягнемось. Проте й там вони мусять бути весь час під рукою. На першу мою вимогу ви, друзі, повинні негайно одягтися в рятівну уніформу. Команда моя може пролунати тоді, коли випадково мікрометеорит прониже наскрізь обшивку, захисні щити ракети, і в непомітний для людського ока отвір почне витікати дорогоцінний кисень.
Які ж ознаки пошкодження кабіни чи вентиляції? Перш за все членів екіпажу охоплює кисневий голод. Це відчуття дуже добре відоме альпіністам, які здіймаються на гірські вершини без кисневих балонів. Киснева недостатність впливає насамперед на нервову систему, на людський мозок. Людину охоплює збудження, мов після доброї чарки: різкі й швидкі рухи, піднесений настрій, переоцінка своїх можливостей, тобто в ці хвилини їй і космос по коліна. Дуже небезпечний стан, особливо для пілотів. При такому сп΄янінні можна натворити багато лиха, бо в корі головного мозку відсутні гальмівні процеси. Вдавана бадьорість триває, однак, недовго. Вона раптово змінюється хандрою, байдужістю і неміччю. Людину охоплюють лінощі, сонливість, погіршується зір, важко навіть руку піднести до чола. А оскільки повітря витікає в космічну безвість надто швидко, то й тиск падає прискорено. Відтак наступає завершальна стадія кисневого голоду – висотна газова емфізема. Утворюються величезні пухлини, неймовірно розбухає все тіло. З΄являється біль, людина непритомніє і, нарешті, вмирає.
Настала пауза. Але Бекекечко лукаво підморгнув хлопцям і весело сказав:
– Ну, це я вас для порядку полякав трохи. А взагалі можете не хвилюватись. Автомати на “Полтаві” працюють бездоганно, а попадання метеорів малоімовірне.
Отож, увага! Наближаються останні хвилини. Момент зльоту розрахований до тисячної частки секунди. Всьому екіпажеві приготуватися до старту. Егей, Остапе, як там у вас?