О щастя – наш ясний світ, О щастя – наш красний цвіт!
Ти мати і дім, появися, покажися.
Книжники мудрі мовчать, птицю ж не спитаєш,
Де нашу матір шукать? І чи відшукаєш?
О щастя… і т. д.
Щастя нема на землі, щастя і в небі не знайти,
Не знайти й у вуглі – в іншім треба шукати.
О щастя… і т. д.
Небо і місяць, земля й зорі всі – прощайте!
Гавань ви злобна моя – більше не чекайте!
О щастя… і т. д.
Я проминув небеса – ще як полетіти?
Був у найнижчих низах – ще що повідкрити?
О щастя… і т. д.
Швидше і швидше лечу, скаче мій олень стрімко,
Вище небес хутко мчу: крин зелениться гінко.
О щастя, світе наш ясний!
О щастя, цвіте наш красний! Ти мати і дім, я бачу і чую тебе!
Ласощ його – се гортань, очі голубині,
Всеньке – любов і Харрань, руки кришталинні.
О щастя… і т. д.
Перстом мене не торкай – так не впізнаєш,
Зовні мене не шукай – не відшукаєш.
0 щастя… і т. д.
Гей! Наверни-но свій зір, бо він окриляє!
Вище стихії і гір мене підіймає.
О щастя… і т. д.
Сядемо ж, братику мій, сядем для бесіди,
Гарний глагол твій живий чистить усі біди.
О щастя, світе наш ясний!
О щастя, цвіте наш красний! Ти – мати і дім, бачу і чую я нині.
Стадо пасеш ти в кринах, з полудня в горах заснеш,
Не в Гергесенських полях – їхніх долинах – живеш.
О щастя, світе наш ясний!
О щастя, цвіте наш красний! Ти – мати і дім, бачу і чую я нині.
Розпошир удаль зір свій, як і розуму коло…
Розпошир удаль зір свій, як і розуму коло,
Про кінець, що вже близько, згадай,
Визначай свою ціль, озирнися навколо,
Спостерігши бажань власних край,-
На яких же речах ти будинок поклав?
Коли камінь – стоятиме дім,
Як пісок же під ним – то б хоч як не стояв,
Розметнеться за вітром сухим.
Всяка плоть пісок той, як у світі сім слава,
І жадоба затоплює їх,
Полюби шлях вузький, бо загал – то кугава,
Боже серця і думань моїх!
Коли треба нараз повернути в Сіон,
То для чого пускатись у світ?
Шлях важкий пролягає в Ієрихон,
Град не кинь, де душі маєш цвіт.
Як пустився, буває, у сі ти дороги,
Доля шлях перепинить завжди,
Бо як ступлять хоч раз в теє прірвисько ноги,
Розум може не стримать біди.
Ну, а ти, який дух усе той же єси,
І не всякне число твоїх літ,
Дух розбійництва в нас переміси!
І зірви з нас трипрокляту сіть!
Ми тебе зовсім марнуєм…
Ми тебе зовсім марнуєм,
О щасливий час життя!
Мов тягар на спині чуєм,
А згадай про вороття.
Наче прожитий час та й поверне назад.
Наче річки до своїх та й повернуть струмків,
Наче зможем життю хоч би рік ще додать,
Наче вік наш з безмежної кількості днів.
Нащо, нащо ж так бажати
Жити літ до вісімсот?
Мастаки ми засівати
Бур'янами свій город.
Краще мить чесно жить, аніж день в мислях злих,
Краще в святі день пробути, аніж в будні рік,
Краще чистий рік один, аніж десять брудних,
Краще десять літ корисних, ніж безплідний вік.
Кинь, добродію, неробство,
Дорожити варто днем,
За порожнім ворохобством
Час безслідно промайне.
Не наше то вже, що пройшло мимо нас,
Не наше, що принесе і прийдешня пора,
Сущий день лише наш, а не ранку час,
Не знаєм, що принесе вечорова зоря.
Як не вмієш так ти жити,
То навчись, добро одно,
Та не можуть умістити
В голову все те майно.
Знаю, що життя сповнене брехунів,
Знаю, що вельми дурний в світі чоловік,
Знаю, чим більш прожив – тим більше здурнів,
Знаю, що блазень той, хто заклада собі вік.
О спокою наш коханий! Де тебе знайти в наш час?…
О спокою наш коханий! Де тебе знайти в наш час?
Ти усім нам прежаданий, врізнобіч розкинув нас.
За тобою ген вітрила розгорнули кораблі,
Щоб могли тебе ті крила на чужій знайти землі.
За тобою марширують, палять, знищують міста,
Цілі роки бомбардують, а чи зможе хто дістать?
Щонайбільші там печалі, де велично-пишний дім,
А найменше в серці жалю у будиночку малім.
Невдоволені завжди ми – то печалей джерело!
Помислами повні злими – ось бунтарства де зело!
Потримаймо дух неситий! Годі мучити свій вік!
Не шукай край знаменитий! Будь звичайний чоловік.
Бо ж печаль ускрізь літає, по землі і по воді,
Швидше блискавок ширяє, знайде і в добрі, й біді.
Розбивай нуду неситу, будь в житті такий, як є,
Годі червам нас точити, треба знати вже своє.
Славні прикладом герої, та побиті на полях,
Хто живе в самім спокої, той стражда в старих літах.
Бог вділив усіх грунтами – це пропасти може теж.
Жереб мій із бідняками, але з мудрістю без меж.
Їдеш, хочеш нас лишити?…
Їдеш, хочеш нас лишити?
Їдь веселий, цілий, ситий,
Хай тобі вітри погідні
Будуть у путі як рідні,
У щасливу путь хай шляхи ведуть!
Мандрівні хай зникнуть страхи,
Спіте, подорожні прахи,
А слухняні добрі коні
Хай несуть, як по долоні,
І щасливий слід – як гладенький лід!
Хмари чорні, геть, невірні!
Не плещіть, дощі надмірні.
Не печи, вар полуденний,
Місяцем будь озаренний.
У щасливу путь ночі хай ведуть!
Той твої направить ноги,
Хто дав землю і дороги
І що ген сидить високо,-
Хай твій шлях хоронить око.
Твій нехай відхід благословить вхід.
Тож радій, країно, з того!
Приймеш мужа ти святого.
Кинь же заздрісні звичаї!
Щасний, хто його пізнає.
На ясний вінець добрий хай кінець.
Підіймись на небеса – у версальський хоч би сад…
Підіймись на небеса – у версальський хоч би сад,
Одягни одежу злотну,
Шапку царськую добротну,
Як у серці нуда, буде скрізь тобі біда.
Проживи хоч триста літ, проживи хоч цілий світ,
Що тобі те помагає,
Коли серденько ридає?
Як у серці нуда, буде підлість і біда.
Хоч всю землю завоюй, над усім хоч зацарюй,
Що тобі те помагає,
Коли вся душа ридає?
Як у серці нуда, буде підлість і біда.
Тож про місяць знать дарма, є там люди чи нема,
Кинь Коперникові сфери,
В серця свого глянь печери!
Як знання в нутрі твоїм – то веселий будеш з ним.
Бог найкращий астроном і найкращий економ.
Вічная природа-мати
Зайвини не може мати.
Найпотрібніше тобі ти знайдеш лиш у собі.
Подивися, як живеш: друга у собі знайдеш,
Стрінеш там ти іншу волю,
Стрінеш в злій блаженну долю:
У тюрмі твоїй там світ, у болоті твоїм – цвіт.
Правду Августин трима: пекла не було й нема,
Воля – пекло перекляте,
Воля – піч пащекувата.
Тож візьми її до рук – і ні пекла, ані мук.
Воле! О неситий ад! Трута ти, а всі – то ядь.
Пащею ти позіхаєш
І підряд усіх ковтаєш.
Вбий же знак глупоти – пекло здужаєш ти.
Боже! Слів живих улий! Хто без тебе не смутний?
Радість ти життя єдина,
Рай, солодкість безупинна!
Вбий ти волю злу у нас, твій зцілить нас чистий глас!
Дай нам силу своїх слів! Славимо царя царів!
Всесвіт весь співа про тебе,
Створений законом неба,-
Що потрібне, те легке, непотрібне ж є важке!
Осінь нам приходить, а весна пройшла…
Осінь нам приходить, а весна пройшла,
Кози діти родять, як весна прийшла.
Ледве літо запалало, а козля вже цапом стало,
Цап бородатий!
Гей, забудемо печалі! Вік утіхи дасть нам мало,
Засолоджуйсь, життя!
Хто журбу приховає хоч би і на дні,
Зразу й умирає – губить свої дні,
Гей-но, радосте, втіхо, серце спить собі тихо,
Пряме ж ти, життя!
Не красне довготою, а красне добротою,
Як та пісня, життя!
Бог мій милосердий, я його люблю,
Бо то камінь твердий, сум, прецінь терплю.
Він живий, не вмирає, бо живе з ним, палає
І душа моя.
А кого забуває, той печалі хай має,
Бо ото сирота!
Солодощів бажаєш? Вбий ти завидь усю,
Вдовольняйся, чим маєш,- і осягнеш красу.
Плюнь на гробнії прахи й на дитячії страхи,
Смерть – то спокій лише.
Жив отак у Афінах, жив отак в Палестині
Епікур – Христос.