Та й ніби заснула.
"Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справді плачеш.
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко, Оксано…
Завтра вночі у Чигрині
Свячений достану.
Дасть він мені срібло-злото,
Дасть він мені славу;
Одягну тебе, обую,
Посаджу, як паву, –
На дзиглику, як гетьманшу,
Та й дивитись буду;
Поки не вмру, дивитимусь".
"А може, й забудеш?
Розбагатієш, у Київ
Поїдеш з панами,
Найдеш собі шляхтяночку,
Забудеш Оксану!"
"Хіба краща є за тебе?"
"Може, й є, – не знаю".
"Гнівиш бога, мок серце:
Кращої немає
Ні на небі, ні за небом;
Ні за синім морем
Нема кращої за тебе!"
"Що се ти говориш?
Схаменися!"
"Правду, рибко!"
Та й знову, та й знову.
Довго вони, як бачите,
Меж мови-розмови
Цілувались, обнімались
З усієї сили;
То плакали, то божились,
То ще раз божились.
(й Ярема розказував,
Як жить вони будуть
Укупочці, як золото
І долю добуде,
Як виріжуть гайдамаки
Ляхів в Україні,
Як він буде панувати,
Коли не загине.
Аж обридло слухаючи,
Далебі, дівчата!
"Ото який! мов і справді
Обридло!"
А мати
Або батько як побачать,
Що ви, мої любі,
Таке диво читаєте,
Гріха на всю губу!
Тоді, тоді… та цур йому,
А дуже цікаве!
А надто вам розказать би,
Як козак чорнявий
Під вербою, над водою,
Обнявшись, сумує;
А Оксана, як голубка,
Воркує, цілує;
То заплаче, то зомліє,
Головоньку схилить:
"Серце моє, доле моя!
Соколе мій милий!
Мій!.." – аж верби нагинались
Слухать тую мову.
Ото мова! Не розкажу,
Мої чорноброві,
Не розкажу против ночі,
А то ще присниться.
Нехай собі розійдуться
Так, як ізійшлися, –
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб ніхто не бачив
Ні дівочі дрібні сльози,
Ні щирі козачі.
Нехай собі… Може, ще раз
Вони на сім світі
Зустрінуться… побачимо…
А тим часом світить
З усіх вікон у титаря.
Що то там твориться?
Треба глянуть та розказать…
Бодай не диііиті.ся!
Бодай не дивитись, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить.
Гляньте, подивіться: то конфедерати,
Люде, що зібрались волю боронить.
Боронять, прокляті… Будь проклята мати,
І день, і година, коли понесла,
Коли породила, на світ привела!
Дивіться, що роблять у титаря в хаті
Пекельнії діти.
У печі пала
Огонь і світить на всю хату,
В кутку собакою дрижить
Проклятий жид; конфедерати
Кричать до титаря: "Хоч жить?
Скажи, де гроші?"
Той мовчить.
Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили – нема,
Нема ні слова.
"Мало муки!
Давайте приску! де смола?
Кропи його! отак! холоне?
Мерщій же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!
Завзята бестія! стривай!"
Насипали в халяви жару…
"У тім'я цвяшок закатай!"
Не витерпів святої кари,
Упав сердега. Пропадай,
Душа, без сповіді святої!
"Оксано, дочко!" – та й умер.
Ляхи задумалися стоя,
Хоч і запеклі. "Що ж тепер?
Панове, ради! Поміркуєм,
Тепер з ним нічого робить,
Запалим церкву!"
"Гвалт! рятуйте!
Хто в бога вірує!" – кричить
Надворі голос, що є сили.
Ляхи зомліли. "Хто такий?"
Оксана в двері: "Вбили! вбили!"
Та й пада крижем. А старший
Махнув рукою на громаду.
Понура шляхта, мов хорти,
За двері вийшла. Сам позаду,
Бере зомлілую…
Де ж ти,
Яремо, де ти? подивися!
А він, мандруючи, співа,
Як Наливайко з ляхом бився.
Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними і Оксана.
Собаки де-де по Вільшаній
Загавкають та й замовчать.
Біліє місяць; люде сплять,
І титар спить… Не рано встане:
Навіки, праведний, заснув.
Горіло світло, погасало,
Погасло… Мертвий мов здригнув.
І сумно-сумно в хаті стало.
Свято в Чигирині
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Базари, де військо, як море червоне,
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний, на воронім коні,
Блисне булавою – море закипить…
Закипить, і розлилося
Степами, ярами;
Лихо мліє перед ними…
А за козаками…
Та що й казать? Минулося;
А те, що минуло,
Не згадуйте, пани-брати,
Бо щоб не почули.
Та й що з того, що згадаєш?
Згадаєш – заплачеш.
Ну, хоч глянем на Чигирин,
Колись-то козачий.
Із-за лісу, з-за туману,
Місяць випливає,
Червоніє, круглолиций,
Горить, а не сяє,
Неначе зна, що не"треба
Людям його світу,
Що пожари Україну
Нагріють, освітять.
І смерклося, а в Чигрині,
Яку домовині.
Сумно-сумяо. (Отак було
По всій Україні
Против ночі Маковія,
Як ножі святили).
Людей не чуть; через базар
Кажан костокрилий
Перелетить; на вигоні
Сова завиває.
А де ж люде?.. Над Тясмином.
У темному гаю,
Зібралися; старий, малий,
Убогий, багатий
Поєднались, – дожидають
Великого свята.
У темному гаю, в зеленій діброві,
На припоні коні отаву скубуть;
Осідлані коні, вороні готові.
Куди-то поїдуть? кого повезуть?
Он кого, дивіться. Лягли по долині,
Неначе побиті, ні слова не чуть.
Ото гайдамаки. На гвалт України
Орли налетіли; вони рознесуть
Ляхам, жидам кару;
За кров і пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.
Попід дібровою стоять
Вози залізної тарані:
То щедрої гостинець пані.
Уміла що кому давать,
Нівроку їй, нехай царствує;
Нехай не вадить, як не чує!
Поміж возами нігде стать:
Неначе в ірій, налетіло
З Смілянщини, з Чигирина
Просте козацтво, старшина,
На певне діло налетіли.
Козацьке панство походжає
В киреях чорних, як один,
Тихенько, ходя, розмовляє
І поглядає на Чигрин.
Старшина первий
Старий Головатий щось дуже коверзує.
Старшина другий
Мудра голова, сидить собі в хуторі,
ніби не знає нічого, а дивишся –
скрізь Головатий. "Коли сам, –
каже, – не повершу, то синові передам".
Старшина третій
Та й син же штука!
Я вчора зустрівся з Залізняком;
таке розказує про його, що цур йому!
"Кошовим, – каже, – буде,
та й годі; а може, ще і гетьманом,
коли теє…"
Старшина другий
А Гонта нащо? а Залізняк?
До Гонти сама…" сама писала:
"Коли, – каже…"
Старшина первий
Цитьте лишень, здається, дзвонять!
Старшина другий
Та ні, то люде гомонять.
Старшина первий
Гомонять, поки ляхи почують.
Ох, старі голови та розумні:
химерять-химерять та й
зроблять з лемеша швайку.
Де можна лантух, там торби не треба.
Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі,
хоч повилазьте: бачили, що куповали;
грошам не пропадать! А то думають,
думають, ні вголос, ні мовчки;
а ляхи догадаються – от тобі й пшик!
Що там за рада? чом вони не дзвонять?
Чим спиниш народ, щоб не гомонів?
Не десять душ, а, слава богу, вся
Смілянщина, коли не вся Україна.
Он, чуєте? співають.
Старшина третій
Справді, співа щось; піду спиню.
Старшина первий
Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно.
Старшина другий
Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень; треба, та й годі!
Старшина третій
А мудро співає! коли не послухаєш, усе іншу. Під крадьмось, братці, та послухаєм, а тим часом задзвонять.
Старшина первий і другий
А що ж? то й ходімо!
Старшина третій
Добре, ходімо.
Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з повагою і неголосно.
"Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;
І ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Ваші господарі
Наймити татарам,
Турецьким султанам.
В кайданах, в кайданах!
Годі ж, не журіться;
Гарно помоліться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками;
Згадайте Богдана,
Старого гетьмана;
Будете панами,
Та, як ми, з ножами,
З ножами святими,
Та з батьком Максимом
Сю ніч погуляєм,
Ляхів погойдаєм,
Та так погуляєм,
Що аж пекло засміється,
Земля затрясеться,
Небо запалає…
Добре погуляєм!"
Запорожець
Добре погуляєм! правду старий епіва, як не бреше.
А іцо б то з його за кобзар був, якби не волох!
Кобзар
Та я й не волох; так тілько – був колись у
Волощині, а люде й зовуть
Волохом, сам не знаю за що.
Запорожець
Ну, та дарма; утни ще яку-небудь.
Ану лишень про батька Максима ушквар.
Гайдамака
Та не голосно, щоб не почула старшина.
Запорожець
А що нам ваша старшина? почує, так послуха,
коли має чим слухати, та й годі.
У нас один старший – батько Максим;
а він як почує, то ще карбованця дасть.
Співай, старче божий, не слухай його.
Гайдамака
Та воно так, чоловіче; я це й
сам знаю, та ось що: не так пани,
як підпанки, або – поки сонце
зійде, то роса очі виїсть.
Запорожець
Брехня! Співай, старче божий,
яку знаєш, а то й дзвона
не діждемо – поснемо.
Гуртом
Справді, поснемо; співай яку-небудь.
Кобзар (співає)
"Літа орел, літа сизий
Попід небесами;
Гуля Максим, гуля батько