Тарасюк Галина
Ковчег для метеликів (Недитяча казочка)
Спочатку він жив у шовковій хатинці-коконі, що погойдувалась на срібних павутинках у затишному дуплі летючого дерева, і був крихітною рожевою лялечкою, такою крихітною, наче його й не було. І взагалі нічого не було, окрім щастя, що він є. Іноді знадвору долітали до нього відголоски щебетливого сміху і шелестіння лагідного голосу – то гомоніло до нього летюче дерево. Про що – він не чув, але в голосі летючого дерева було стільки любові й ніжності, що у відповідь він радісно вибрикував, сукав ніжками та пускав бульки, захлинаючись дрібненьким, схожим на зоряний пил, чутним тільки їм обом сміхом. Коли ж дерево, ритмічно погойдуючись, починало у такт стиха наспівувати колискову, він солодко засинав з бульбашкою блаженного усміху на вустах.
І так тривало хтозна скільки, і тривало б щасливо й далі, але безкінечного щастя не буває. І це всі знають, окрім хіба що крихітної рожевої лялечки, що тривала собі безжурно у шовковому коконі, що погойдувався на срібних павутинках у затишному дуплі летючого дерева. Тому, коли одного разу летюче дерево, щойно привітне й веселе, раптом затремтіло, заметалося зі сторони в сторону, зашарпалось, ніби влетіло у страшну грозу чи тряску турбулентну зону, бідна рожева лялечка з переляку аж у вузлик зав’язалася. Такий тісний, сіренький, дрібненький, що в ньому ледь вмістилася мікроскопічна вуглинка – усе, що зосталося від щойно великого, осяйного, солодкого щастя.
Та, на щастя, горе теж не вічне. Тож небавом і буря минула, і стихла грімниця. Летюче дерево знову ожило, забриніло ласкою і любов’ю, запульсувало співучими соками, заспівало райськими птицями. Знову шовковий кокон у його лоні засвітився від вуглинки мерехтливим щастям, а посірілий від страху вузлик розв’язався щасливою рожевою лялечкою. І знову вони стали жити-поживати, рости-виростати – лялечка і щастя, аж доки не прийшла… ні, тепер уже не біда, а та найвища пора, яка приходить врешті-решт до кожної безкрилої лялечки і до кожного зашитого у кокон щастя і каже:
– Е-гей! Пора летіти!
– Летіти?! – здивувалася лялечка і порухала тим, що так її муляло за плечима.
– Авжеж! Пора розправляти крила! – сказала найвища пора.
Та лишень лялечка напружилась і з хрускотом розправила крильця, як усе довкіл затремтіло, закричало від болю і вона вилетіла з тісного кокона, з темного дупла, з болючого летючого дерева і полетіла туди, де вільно і легко – у високе сяюче небо! Туди, де вже літало-ширяло привільно її безтурботне щастя.
– Куди ж ти, Метелику? – заридало тої ж миті вслід летюче дерево, і мов зрубане впало на землю.
– Асфіксія! Удушшя! В реанімацію! І маму! Й дитину! – закричали у відчаї і в різнобій людські голоси. Наляканий переполохом, Метелик нічого не зрозумів, та все ж озирнувся, глянув униз, на землю, і зовсім розгубився: натомість летючого дерева… побачив простору білу, мов засніжене поле, залу, посеред якої стояло біле вузьке ліжко, на якому лежала бліда золотоволоса жінка, а біля неї купчилися люди у білих однакових комбінезонах, в білих масках, крізь прорізи яких поблискували гостро очі. Люди тривожно перемовлялися, розглядаючи крихітну, схожу на черв’ячка, рожеву лялечку, що конвульсивно дригала навсібіч пухкенькими кінцівками, ніби хотіла й собі злетіти, але натомість пускала ротиком бульбашки-звуки, які звіддалеки нагадували дитячий сміх. Жінка і лялечка були такі безпомічні, самотні і … дорогі Метеликові, що сердечко його вперше стиснулося від жалю, а крильця враз зів’яли і втратили охоту літати.
– Ти як хочеш, а я вертаюся! – зітхнув Метелик, перевівши погляд на синє безмежне небо, де в цей саме час його безжурне щастя витинало безстрашно дивовижні піруети та крутило карколомні віражі. – Мене кличуть…
– Як кличуть – то вертаймося! Бо й справді, що нам з тобою, Метелику, таким маленьким, робити в такому величезному небі? – засміялося безтурботно щастя, відхекуючись від крутих віражів і карколомних сальто.
І вони, Метелик і щастя, стали плавно і тихо, як по срібній павутинці, спускалися з неба на землю. Та не встигли торкнутися білого стола посеред білої кімнати, як радісно скрикнув праворуч від Метелика з-під білої маски дзвінкий жіночий голос:
– Дивіться – він засміялося! Хлопчик живий!
– Ну, слава Богу! А то я вже подумала, що… до Бога полетів… – відповів стримано інший, хриплуватий від хвилювання, зліва від Метелика.
– Справді – сміється! Ледве хекає і – сміється! Я таке бачу вперше в житті… Вони ж або плачуть, або, не дай Боже, мовчать! А цей – сміється! Після таких тяжких мук… і сміється! – й далі диву давався жіночий голос справа.
– Може, він водами захлинувся?! – занепокоївся чоловічий голос, плескаючи лунко Метелика по голому задку. – Відкачати і в барокамеру!
– Та ні! Все в порядку! Він справді сміється! – навперебій зажебоніли жіночі голоси. – Це воно, бідненьке, так тішиться, що на світ білий вирвалось! А ручками як тріпоче! Як метелик крильцями! Бачите? Ох ти ж наш метелику-веселику! І завдав же ж ти нам клопоту! А тепер смієшся? О, чуєте, лікарю?
– Та чую… Боюсь, що з нашою екологією, вони скоро заговорять… – зітхнув лікар, нахиляючи над Метеликом переполовинене білою маскою лице з голубими добрими очима. – Справді, ніби все в порядку… Та все ж… майже 3 хвилини… на грані… В барокамеру!
І тільки-но Метелик, поворушивши лапками й мізками, почав здогадуватись, де він і що тут, в цій залі, відбувається, як… ураз усе забув! І про летюче дерево, і про лялечку, і про все-все, що було з ним у минулому житті… наче взагалі нічого й не було… Єдине, що зосталося від колишнього в матриці його пам’яті – радісне відчуття безмежного, сліпучого, всепоглинаючого щастя. Щастя, що він – є!
Минав час. Метелик ріс, виростав, і поволі абстрактне відчуття щастя набирало зримих рис і реальних образів: ніжної, мов золота хмаринка, мами, яка солодко пахла квітами і молоком, затишної, м’якої, ніби подушка, баби, надійного і безстрашного, як великий птах, тата. Вони були завжди поруч: ніжне, затишне, надіне – триєдине Метеликове щастя. Не встигав Метелик вранці розплющити оченята, як до нього вже щебетала мама:
– Ну що, Метелику, полетимо в небонько? Ой, ти ж мій малесенький, ой, ти ж мій гарнесенький! Мій золотюсінький-солодюсінький! Ой полетимо-політаємо! Високо-високо! Далеко-далеко! Аж попід оболоки!
І щоразу Метелик радісно лепетав і лопотів від щастя крильцями, бо дуже вже любив літати разом з мамою попід оболоки. І вони літали, заливаючись щасливим сміхом, ширяли-кружеляли високо-високо в синьому-синьому небі, незважаючи на те, було на світі на ту пору зелено чи біло, цвіли дерева рожевим квітом чи осипалися багряним листом.
А потім Метелика в небі перехоплював тато, схожий на великого сильного птаха. Від нього віяло суворим духом невідомого Метеликові світу, від чого душечка його разом з крильцями згорталася зляканим калачиком, та вже за мить чужі загрозливі запахи розчинялися у звичних, теплих і затишних, і Метелик радісно лопотів крильцями, злітаючи разом з татом ще вище, як з мамою, аж попід самі зорі, дрібненькі, сяйливі і розсипчасті, як Метеликів безжурний сміх.
– Скільки живу, не бачила такої веселої дитини… – дивувалася десь далеко внизу пухнаста, як подушка, лагідна баба. Вона теж вміла літати, тільки не високо в небі, а при землі – серед квітів та дерев, що росли перед хатою у дворі. Однак Метелик любив літати і при землі, пурхаючи з квітки на квіточку, з листочка на гілочку, радіючи кожній билинці-бадилинці.
Але Метеликова втіха від польотів чомусь лякала бабу. Замість того, щоб радіти разом з Метеликом, баба зводила до неба очі і просила пошепки когось невидимого:
– Господи, спаси й помилуй! Господи, воно тішиться так, ніби востаннє або… спаси й помилуй… на якусь біду…
І як у воду дивилася – біда прийшла, і, звісно ж тоді, коли її ніхто не чекав. Підкралася нечутно до Метелика в ту саму мить, коли вони з бабою літали безжурно поміж розквітлих тюльпанів, стиснула сердечко, перехопила горлечко, і тільце Метелика забилося в болісних конвульсіях. Перелякана баба притиснула Метелика до грудей і закричала щосили не своїм голосом: