– Сміється, бідне… Видно, з ангелами розмовляє… – скрушно здогадалася баба, дивлячись на Метелика, що безтурботно щось лепетав та лопотів ручками, наче крильцями.
Так вони у трьох: баба, Метелик і Ангелик – і перезимували. А навесні приїхала мама. Зовсім як не мама – очужіла, холодна, роздратована. На Ангелика, сина свого небесного, навіть не глянула, ніби його й не було тут, зате Метелика взяла на ручки, пригорнула, як колись… Коли ж Метелик від щастя замахав крильцями, нагадуючи мамі про їхні польоти, вона з досадою поправила йому чубчик і сказала чужим холодним голосом:
– Метелику, ти вже великий хлопчик… Мамі важко з тобою… літати… – і заплакала, опустивши долу.
Душечка Метелика зібгалася у грудочку, крильця зів’яли, а сам він забився у кутик за шафою, відчуваючи наближення страшної почвари, яку баба називала «поганою хворобою». Але почвару випередив Ангелик. Він майже вихопив Метелика з її гострих кігтів, підкинув угору і вони закружляли в небі, але тихо-тихо, намагаючись бути невидимими і нечутними, щоб не дратувати бабу з мамою. І це їм вдалося, бо небавом баба з мамою взагалі про них забули за сердитою сварливою розмовою.
– Мамо, – сказала мама бабі, – я познайомилась з хорошим чоловіком… розумієш… я хочу почати життя спочатку… І не хочу, розумієш, щоб Іван знав, що в мене… хвора дитина… Правду кажучи, боюся, що це, сама розумієш, відштовхне його від мене. Злякає… Бо, розумієш, Іван хоче дітей. Звичайно, своїх і… здорових… Мамо, ти ж знаєш, які ці чоловіки…
– Знаю, але не знаю, що робити тепер! Що накажеш мені робити? Вбити цю бідну дитину, втопити чи в ліс віднести, бо тобі якийсь Іван трапився? Бо якби він такий прехороший, то взяв би тебе з дитиною!
– Мамо, ну що ти починаєш?! Тут рідний батько відмовився, не хоче проблем, а ти хочеш, щоб чужий чоловік взяв на себе такий клопіт?! Такий тягар! А ти… замість того, щоб зрозуміти мене, помогти, починаєш дорікати, ніби я звір який. Ніби мені душа не болить! Але ж, мамо, ти бачиш, яка я нещасна! А роки йдуть. Не можу ж я себе закопати з… цим горем! Тим більше, що тато його, Андрій, себе не закопав! Утік геть, зробивши усіх винними! І живе собі приспівуючи з другою, кажуть, вже й дитинку прижили. А я… а я… Боже, чого я така нещасна?! – заридала мама, сховавши лице в долоні.
– Кажу тобі, тихо, не кричи! Бо дитина почує, – зашепотіла баба, озираючись на Метелика. – Він все розуміє. Стривожиться і почнуться судороги, а я вже не витримую на ті муки дивитьсь!
– А думаєш мені легко?! Мені – хоч вішайся! – зайшлася мама гірким плачем.
– Не плач, – й собі схлипнула баба. – Наче мені легко, ніби не шкода… Шкода! І тебе, і його… Але, кажи, що робити?!
– Не знаю… Я вже нічого не знаю…
– Може, поїхати з ним на літо в село? До баби Насті?
– І що це дасть?!
– Може він там, на свіжому повітрі, в спокої і виправиться…
– Мамо, не будь наївна! Діти з таким діагнозом не виправляються. Це каліки на все життя! Боже, чому я тебе тоді послухала і не зробила аборт?! Я наче відчувала, що не треба цієї дитини… Але ти! Ти вперлася: хай буде!!!
– Що ти винного шукаєш, замість того, щоб Бога просити… І скільки можна було вже тих абортів робити?! От, може, за той гріх і кара така божа…
– А ти не подумала про Чорнобиль?! Хіба це не гріх?! Але це ваш гріх, совків ненормальних, які вірили своїй чортовій партії! А впав він на нас, дітей і внуків!.. Це зараз ти Бога згадуєш на кожнім слові! А тоді?! Чого ти тоді, як вибухнув той реактор, не відвезла мене до баби в село? А тримала тут, у Києві, на асфальті?! Щоб я жерла цю радіацію?! Вірила тим партійним покидькам, що все добре! А тепер мене виниш!
– Зачекай, не відчаюйся так….
– Як це – не відчаюйся?! Японці правду казали: відгукнеться вам Чорнобиль через 20 років! От і відгукнувся! Піди подивись у дитячі будинки – скільки там… калічок, від яких батьки відмовились! І я їх розумію! Бо це… стидно… ні, жахливо, це неможливо з таким… горем жити! Щодня бачити і катуватись, що не можеш цьому зарадити! Це не життя – це… пекло! Краще вмерти… Вмерти, і нічого цього не бачити…
– Господь з тобою, дочко! Що ти таке кажеш? Люди ж якось живуть…
– Якось! Я ж тобі кажу: віддають в інтернат, щоб якось… хоч якось жити!
– Не плач… Треба потерпіти… Може, якраз із роками переросте. Самі ж лікарі кажуть, що при доброму догляді та на свіжому повітрі діти багато хвороб переростають…
– Мамо, повторюю: не з цим діагнозом! А поїздка в село тільки віддалить розв’язку і то не на мою користь. Бо як не ховай шила в мішку, не сховаєш! Ти ж сама знаєш! А городиш таке, наче з дуба впала! А я не хочу! Не хочу втрачати Івана, бо це мій останній шанс! Який він вже не є, але… ти розумієш – останній шанс!
– То що ж робити? Ти ж чогось приїхала! З якимсь рішенням. Тож кажи, що ти вирішила робити далі? А то розкричалась, розревілась!
– Що робити? Я ж товчу тобі, що єдиний вихід для нас усіх – інтернат… Мамо, що ти на мене дивишся так, наче я падло яке чи вбивця рідної дитини? – ридала мама.
– Інтернат?!! Та це ж – тюрма!!! І як… як таку крихітку безпомічну віддати до чужих людей?! Якщо рідне не жаліє, то чи пожаліє чуже? І… взагалі… Як я в очі людям і Богові буду дивитися? – бідкалася баба, ламаючи руки.
– Ну тоді відправ мене – у психушку! В дурдом! Давай! Викликай «швидку»! Ти цього хочеш?
– Не хочу! Але й не хочу чути про інтернат! Бо як тоді мені жити?! Скажи, як мені жити, знаючи, що воно, бідне, десь мучиться?! Або… я теж поїду з ним у той інтернат! Піду! Буду там санітаркою! Щоб не перебивати тобі щастя!
Слова, якими сварилися баба з мамою, важкими розпеченими каменюками літали по кімнаті, глухим болем відлунюючи в його бідній голівоньці. Та все ж кілька черкнули різко і гостро невідомістю.
. – Що це – інтернат? – спитав Метелик в Ангелика, котрий кружеляв довкола нього, вимахуючи що ангельського духу крильми, аби хоч якось уберегти від мами-бабиного каменепаду.
– А то такий… ковчег! Для метеликів! – відповів вдавано безжурно невтомний Ангелик.
– Ковчег? А що це? – не второпав Метелик.
– А це такий… ну великий корабель… така хата, де живуть метелики… ну, перед тим, як… відлетіти у рай, – вже серйозно пояснив Ангелик.
– А що таке – рай? – запитав ледь чутно, ніби з-під великої купи каміння, Метелик.
Та цього разу Ангелик нічого не відповів, лиш показав очима на стелю. Метелик глянув і побачив замість неї, сірої, високе синє небо, а за ним безмежні зелені простори, розцвічені квітами, над якими пурхали, граючись та розсипаючи золотий і срібний пилок сміху, барвисті, схожі на квіти, метелики, а поміж ними походжав білий чоловік, подібний на доброго лікаря і великого білого метелика. І було там було так гарно, світло і радісно, що Метеликові нестримно захотілося уже полетіти туди, на зелені, заквітчані квітами й метеликами, луки, однак… не пускала велетенська гора із кам’яних слів, що висіла над його бідною душечкою, заступаючи небо і рай…
І раптом мама закричала страшно-страшно:
– Іди ! Забирай цього каліку і йди до дідька! Ненавиджу вас!
І Метелик побачив, як падає на нього велетенська чорно-пречорна гора… Він тріпнувся, щоб відскочити вбік, та не встиг… Під вагою розпеченого каміння тільце його кволо скинулося судомою, задихнулося і зів’яло… Ледве встигла випорснути з нього душечка і злетіти під стелю, за якою враз заголубіло небо…
– Боже, він помер! Викликай «швидку»! Чуєш, викликай «швидку»! Ой Бо-о-оже! – закричала баба, схопивши в оберемок зів’ялого Метелика.
– О-о-о-ой! Бо-о-ожечку! Ой синочку… Ой Метелику… – заридала мама, шукаючи по хаті телефон. А знайшовши, заволала в слухавку: – «Швидку»! Швидше! Швидше! Дитина! Дитина… моя дитина… помира-а-ає… рятуйте! Рятуйте…