Азарт – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

Азарт

На Воронячому ярку завивала машина. То засвітить фари і б’є світлом по мокрих деревах при дорозі, то погасить їх і виє у пітьмі. І то щоразу: як тільки перепаде хоч маленький дощик, так на Воронячому й ревище.

– Порвуть машину,- охрипло каже Олекса Помазан до Сергуні Чабана, свого товариша, що йде поруч і свистить.

– Хай рветься. То залізо,- одказує Чабан. І знову насвистує. Гарно, тонко і правильно веде пісню про Байду. Він і співає добре, але нечасто, і, співаючи, плаче.

– Це голова газує,- хрипить Олекса Помазан.

– А ти відкіль знаєш?

– Бо на газ давить боязко, як мадамочка. Наші хлопці-шофери, ті так: газонув, рвонув і висмикнувся. Хоч і кузов у ярку зоставсь, аби кабіна вискочила. Мо’, сходимо підмогнем?

– Давай. Дурним сили не шкода.

То й справді був голова колгоспу Юхимович, родом із сусіднього

села, освічений (агроном), щупленький і тендітний чоловічок, схожий на дівчину в окуляриках. Він був трохи під чаркою, бо дихнув на мужиків гаряченьким – путівцями поміж тутешніми селами інспекція не часто вештається, хіба лисиця дорогу перестрибне.

– Гостював у старих, а тут дощ,- провинно усміхався Юхимович з кабіни, і окулярики його теж провинно поблискували.- Підсобіть трохи.

– Ми її й так, без мотора можемо винести! – реготнув Олекса Помазан. Йому сподобалося, що голова під мухою: значить, свій чоловік, негордий.- Берімося, Серього.

Дядьки уперлися обіруч у брудні боки «Волги», напружилися так, що аж у правому оці в обох потемніло (ще в дитинстві і в Сергуні, і в Олекси забрала ліве око якась лиха хвороба). «Р-р-разо-о-ом!»- скомандував пречудесним тремтливим тенором Сергуня Чабан, голова піддав газу, і машина вискочила на піщану твердину.

– Ну й сила ж у вас, хлопці! – порадів Юхимович, висунувшись із

кабіни.- Спасибі. Тільки те… ви там дивіться сьогодні, щоб «мир і

тишина», як у тій пісні співається.

Сергуня і Олекса ніяково покашляли обидва, однак промовчали. А коли голова поїхав, знайшли калюжу, що ледь мерехтіла при зорях, помили руки, витерли об кухвайки, і Олекса Помазан прохрипів:

– Уже хтось доніс. Ти ж диви, гадство, і вночі не сплять! Треба

піймать та бобу дать.

Але Сергуня думав не про те.

– Помогли на свою голову,- озвався він нескоро.- Тепер

Юхимович скаже: здорові лути, а затесалися в сторожі. Нехай ідуть на

силос!

– Не має права. Ми – інваліди! – так гаряче і страшно прохрипів

Помазан, що в ближнім дворі сонно загарчав пес.

Вони закурили і рушили далі, пускаючи по вітру іскри в цигарок.

Уже три роки Олекса й Сергуня, рано (як інваліди) вийшовши на пенсію, сторожували ферми. Олекса – корівник і телятник, Сергуня – все інше: курей, гусей, свинарник і конюшню з чотирма конячинами.

– То що сьогодні – граємо чи… оддихнем після вчорашнього? – спитав Помазан і догідливо присвітив ліхтариком під ноги Чабанові, щоб не спіткнувся бува об що. він ще змалку був у Сергуні за підручного, хоч і односилок з ним і не з боягузів. – Тільки цур не так, як учора. Ну його к бісу так грать.

– А ти не дурій,- сказав Чабан. – Ти в грі дурний.

– Х-хи, ти кращий… Зразу за петельки хватаєш…

– Ш-шо-о? Ти ж, ти мене перший ухватив! – вражено зупинився Сергуня.

– Я тебе тільки за плече торкнув. Забувся?

– Х-ну, дає!..- Сергуня кілька разів голосно хмикнув, удаючи,

буцімто він до краю здивований, обурений і майже приголомшений, і

далі вони пішли мовчки, пригадуючи обидва, хто ж таки кого перший

узяв учора за петельки.

Біля сторожки, прибудованої до гаража хатчини, Помазан сказав:

– То хоч тепер ти згадав, що ми разом учепилися один в одного –

ти в мене, а я в тебе?

– Словом, граємо. Що було, те пройшло,- примирливо мовив

Сергуня.

У сторожці, що встигла геть вихолонути за короткий осінній день, вони трохи присиджували, відпочиваючи од хвилювання і напружено дивлячись один одному в праве око,- так два півні-суперники обходять кружка один одного, черкаючи землю крилом, перед тим як почати битву.

Далі все робилося мовчки, у любій братерській злагоді: один ішов обходити ферми – всі, від корівника до гусятника, другий підмітав сторожку, розставляв на свої місця стіл, табуретки, ослін, розкидані за вчорашньої чубанини попід стіни, тільки телефон у кутку на тумбочці, чорний, блискучий, офіційно мовчазний, залишався там, де й був,- навіть у найзапеклішій сутичці, коли все в сторожці летіло шкереберть, телефон лишався недоторканим: його підключили до сторожки недавно, і Сергуня з Олексою боялися його і водночас шанували як порядок і закон. Потім розтоплювалося в буржуйці – соломкою, білими осиковими дрівцями, що гули і пострілювали в чавунному череві грубки. Сизий дров’яний димок підіймався під стелю, ходив попід нею хвилею, несміливе перше тепло обторкувало холодні глинині стіни, ледь чутно подзеленькувала шибка од вітру – вивчить, од річки вітер, з-за сосни, північний… А господи, який тільки довгий сей день був!

Вони грали й раніше. Але в карти. У звичайнісінького дурня. Та й то лиш для забави, аби ніч нудну, осінню, з дощем та стогоном у голих деревах якось одурити. Грали, можна сказати, мирно. Траплялося інколи, що й посперечаються, не без того, але ж до борюкання таки не доходили.

– Чим то ти вдарив? – спитає, бувало, Помазан, бока нахиляючи голову до побитої карти.

– А ти подивись, подивись! – вигукує Чабан зухвалим тенорком, за яким чутно смішок, а сам думає: «Додивився, невірна кров!»

– Бачу, король бубновий… А козир що? Що козир, питаю?

Тоді, так само бокасуючи головою, щоб націлити око в карту, а ще

щоб заховати лукаву усмішку, нахиляється над столом Сергуня.

– Та диви, справді бубновий… А мені здалося – червовий… Ну що

ж, тоді забрав. Твоя взяла.

Бувало й навпаки – Сергуня ловив Помазана.

– Підожди! Чого це в тебе зосталася одна карта, а в мене дві?

Сьомаку червову де дів?

– Яку сьомаку? – хрипить Помазан і закашлюється, щоб

продумати, як викрутитися.- Я ж тобі її ходив, пам’ятаєш? Ти ж її

побив!

– Коли побив?! – закипає Чабан і бичиться з-під густої чорної

брови на Помазана.- Чим побив?!

– Ну, подивись в одбой…

І, притулившись вухом до вуха, вони перемацують кожну карту в

«одбої», а червова сьомака лежить у Помазана в кишені.

– Н-ну? Де вона? Кажи?! – високим, як нап’ята струна, голосом кричить Сергуня, і молоденькі півні на пташнику вторять йому підхриплими альтами.

– Де, де! – теж ніби починає сердитися Помазан.- Мо’, під стіл упала. Якби ж ти відкидав по-людськи, а то – швирг, швирг…

Чабан зопалу, гнівний, як вогонь, пірнає під стіл, а Помазан тим часом вихоплює з кишені сьомаку і швидко ховає в колоду…

Отаке: не гра, а балощі. Самі ж потім і сміються, признавшись один одному, коли і як шахраювали.

Так би воно й далі велося, якби одної зимової ночі – мороз тоді лід на річці колов, і там гухкало, як у грозу,- не забився до сторожки хлопчина, студент із Харкова. Він ішов од большака до матері на сусідній хутір, вдягнений, як про теплу осінь: у легенькому пальтечку, капелюшку та хромовеньких черевичках. «По картоплю!» – сказав хлопчини, насилу розтуляючи для усмішки одубілі губи.

Одігрівшись коло буржуйки, він теж пристав до гри, швидко, до того ж суворо дотримуючись черги, навішав обом дядькам по шість «погонів», нареготів їм повні вуха, підкріпився сторожівською вечерею – печеною картоплею з сіллю, тоді сказав:

– Карти – буза. Неінтелектуальна гра. Себто дурна. В шахи треба

грати. Да. Якщо хочете, навчу.

Знайшли йому шахи в конторі. Студент розставив фігури і показав, котра як ходить:

– Оце – знайомий вам з дитинства кінь. Він ходить і б’є літерою

«Ге». Ось так: хоп-хоп-хоп-хоп – і вже загрожує королю, отому

найвищому дядькові. Кінь – фігура швидка і агресивна. Тура горне

поперед себе і в обидва боки по прямій, як бульдозер або танк. Це

фігура потужна. Ферзь, оця красуня в короні – вона зветься ще

королевою,- фігура всевладна і всемогутня, як і всяка, жінка, це ви

відчули на своїй шкурі…- Тут Сергуня і Олекса зареготіли,

блиснувши вгору до лампочки скляними очима, і подумали кожен сам

собі: розумний, чортяка, все знає! Вони поставали коліньми на

табуретки, злягли грудьми на стіл і старанно, часом тамуючи дух,

стежили за меткими студентовими пальцями, що владно переставляли

фігури з місця на місце.- А оці хлопці називаються офіцерами. Вони

ходять навкоси по одній чітко визначеній лінії, як і належить людям

військовим. Тепер про найголовнішу персону – короля. Місія, тобто

завдання короля у грі майже паразитське, бо він майже нічого не

робить, а дбає лише про свою шкуру – або тікає, або затуляє себе

іншими фігурами. Король – це тільки зачіпка до гри. Коли інші

фігури не вистояли, тоді й королю гаплик. Ось дивіться: «Шах

королю!» Куди йому діватися? Нікуди. Все. Мат! Тільки не той, що ви

вживаєте і в скруту, і з дурного ума, а – безвихідь.- При сих

студентових словах сторожі так реготнули, що цигарковий дим у

сторожці гойднувся поміж стінами.- Ну, а пішак як пішак,-

хлопчина зітхнув.- Пішак – людина проста, як от ми з вами. І мета у

нас в усіх проста: пішакові – пересуватися з клітинки на клітинку

вперед, ваша – стерегти колективне добро, моя – набрати чемодан

картоплі, щоб і далі набиратися знань. Пішак б’є в обидва боки

навкоси і тільки зблизька, коли супротивника можна дістати

кулаком…

Прощаючись, студент подякував за тепло та хліб-сіль і вже від дверей, з порожнім чемоданом у руці, сказав:

– Прошу не забувати, що шахи – гра маршалів. А маршали бриються щодня.- Олекса і Сергуня мацнулися пальцями за неголені щоки, а студент помовчав, усміхаючись, і поринув у густобілу морозяну хвилю, що кругло вкотилася в сторожку.

– Отаке стерво, ба?! – вигукнув Сергуня.- Навішало погонів, наїлося, зогрілося, ще й виздрастувало.

– Вчений. Це тобі не шуточка,- прохрипів Помазан.

Тижнів зо два після тої ночі вони, чисто виголені і вдягнені – під

маршалів! – у нові куфайки та картузи, совали фігури по шахівниці, перекрикуючи один одного в тютюновому диму й чаду – завчали те, що розказував студент:

– Куди ж ти ото коня втулив?! Буквою «Ги» -? забув?

– А це хіба не «Ги»?! Дивись: хоп… хоп… І таки набили руку: заграли. Отоді й почалася біда… …Коли Сергуня повернувся від ферми, Помазан уже прибрав у

сторожці, розставив шахи на шахівниці й сидів над ними, пильним оком адмірала Нельсона вивчаючи поле майбутньої битви.

– Ну,- сказав він до Сергуні,- почали, чи що?

Чабан ревниво оглядав шахівницю, ніби Помазан устиг її зурочити,

намовити проти нього, Сергуні, поки він обходив ферми, але фігури стояли, як фігури: дерев’яно-байдужі. Помазан брав два пішаки, білого й чорного, ховав руки за спину і довгенько держав їх там, перекладаючи пішаків зі жмені в жменю, потім зненацька (се теж була тактика!) тицькав Сергуні ледь не під самісінького носа два кулачиська:

– Вибирай.

Чабан якийсь час вагався, переводячи погляд з одного кулака на

другий, кілька разів піднімав руку, щоб ляснути долонею по правому Помазановому кулакові, і раптом швидко ляскав по лівому – це була його ко нтртак тик а! Олекса тяжко зітхав і розтуляв пальці: там був білий пішак, а це означало, що перший хід за Сергунею.

І починалася справді маршальська гра. Обидва супротивники поважно закурювали, кашляли від міцного тютюну й хвилювання і пускали дим на фігури, мовби маскуючи свої армії димовою завісою. Вони добре бачили лише праві фланги свого війська, а ліві, що випадали з кута зору, зоставалися напризволяще, тому битва розвивалася дещо кособоко: кожен трощив те, що було на видноті.

Грали мовчки. Тільки дим валував над столом, та вітер бився і гув під залізним дахом на гаражі, та лисиця скімлила десь біля гусятника.

– Прийшла кумася,- веселим тенорком проспівав Сергуня: він

вигравав.

– Прийшла,- ледь прохрипів Помазан: він програвав і зовсім

втратив голос. Так було завжди, коли Олекса програвав.

– Сходжу прожену, а ти подумай. Хоч я на твоєму місці вже давно

здався б…

– Та ні, ми ще поборюкаємося,- пообіцяв Помазан.

Незабаром Сергуня повернувся, веселий, червоний, розджохканий і

гонитвою за лисом, і дужим вітром в обличчя, і перемогою над Помазаном: ще хід-два – і хана йому!

– Ну; здаєшся? – спитав поблажливо й ледь насмішкувато,

оглянув свої фігури раз, удруге, втретє… і раптом занімів,

наливаючись пекельною люттю: – Де мій лівий офіцер? Чорний

офіцер де? Що по чорному ходе?

Олекса – теж насмішкувато – вже й не хрипко, а шепотом прошелестів:

– Ти що, очманів, за лисицею бігавши? Я ж його ще за четвертим

ходом убив. Ти ж під коня мені його підставив. Під «Ги». Забув?

Сергуня очманіло подивився на купку побитих фігур. Там лежав і його офіцер.

– Постав назад,- сказав він кволо, майже знесилений

Помазановим віроломством.

– Ну, на, забери його,- преспокійнісінько сказав Олекса, подаючи Сергуні офіцера.- Забери. І грай сам, як самошедший у психлікарні.- Він змів долонею фігури геть із шахівниці і, прителіпуючи руками, немовби страшенно й ні за що ображений, закрутив цигарку.

– Розстав, як було,- процідив крізь зуби Сергуня.

– Розставляй, якщо ти такий розумний, що пам’ятаєш, де вони стояли.

– Розстав, кажу!

І зчепилися. Пруть один одного від стіни до стіни, втираючи у нові

маршальські куфайки крейду зі стін аж до сірої глини.

Не б’ються, а просто бухкаються спинами об стіни та перекидають усе, що трапляється під ноги.

І то – мовчки. Тільки хекають.

Хіба, може:

– Підожди, он телефон дзвоне…

– Хай дзвоне… Ти фігури на місце постав, бо… Вб’ю!

– Спробуй…

– Х-х-хот, дурний…

– Хто ж тобі винуват…

Вже наприкінці засідання правління голова колгоспу Юхимович сказав:

– Іще одне питання, товариші. Що будемо робити з нашими

сторожами Олексою Помазаном та Сергієм Чабаном? Добре,

звичайно, що у цих товаришів є, крім прямих обов’язків, ще й

культурні, розумові, так скажемо, інтереси – шахи. Таке явище треба

тільки вітати. Але ж ви знаєте, що з ними коїться, у що це захоплення

вилилося. В бійку, розумієте. Ну, погодимося з тим, що азарт є азарт.

Але ж… Ось останні наші дані: позаминулої ночі товариші Помазан і

Чабан так побилися…- голова усміхнувся, як усміхаються, мовлячи

про дитячі балощі,- так побилися, що погубили ці, ну, вставні, як вам

відомо, очі.- Тут заусміхалися всі правлінці.- От. І їздили вчора в

Полтаву до лікарні вставляти нові. Ну, та й це їхня приватна справа,

особиста, можна сказать, якби таке сталося не на робочому місці. А з

другого боку – ми ж теж люди, жалко товаришів.- Юхимович

згадав, як Сергуня з Олексою винесли його машину з ярка, як вони

винувато покашлювали, коли він натякнув їм про чубанину щонічну,

і, обвівши правлінців змореними за окуляриками очима, запитав: –

То які будуть пропозиції, товариші, щодо цього питання?

Першим, вважаючи се, либонь, за свій обов’язок – виступати. одразу за головою, підвівся заступник Юхимовича Гнат Карпуша. Він ні на кого не глянув і взагалі ні на що не дивився (це був постійний вираз його очей – дивитися в нікуди і трохи вище нього) і сказав так поволі й ваговито, немов уже не день і не два обмірковував свою ідею:

– Моя пропозиція – забрати в них шахи. Конфіскувать від імені правління,- і сів, так само дивлячись поверх нікуди.

– Так вони ж куплять собі другі! – дрібним дзвіночком засміялася перша в селі реготуха і активістка Катюня Рогоза.

– І другі конфіскувати,- не повертаючись до Катюні, сказав Карпуша.- І треті. Й так далі. Не накупуються.

– Це не вихід,- озвався голова сільради Панченко, граючись льотчицьким шоломом (він їздив на мотоциклі з коляскою і з шоломом ніколи не розлучався).- Це не вихід… Я пропоную такий захід: відрізати світло від сторожки і видати їм «літучі миші». При такому світлі не дуже-то пограєш і з добрими очима…- І, збагнувши при останніх словах, що він сказав не те, Панченко розсердився: – А що?!

Тоді підвівся бригадир першої бригади Петро Середа, чоловік здоровенький, похмурий і небалакучий.

– Що тут довго роздумувать,- сказав він, недобре мружачи очі.

Послать їх на рядові роботи. Там ніколи буде дурака валять.

Голова Юхимович постукав олівцем по столу:

– Ні, мі, ми не маємо права цього робити. І товариш Помазан, і

товариш Чабан інваліди, пенсіонери. І сторожують вони з власної волі, самі запропонували колгоспові свої послуги, а ми до них з дрюком. Так не можна, товариші. Тим паче, що за три роки ми не списали жодної курки чи гуски на лисицю, у нас не пропало за цей час жодне новонароджене теля, а ви знаєте, що сторожі прийняли їх не один десяток. Словом, колгосп із вини сторожів не мав жодного збитку. То які в нас можуть бути до них претензії з точки зору державної? По-моєму, товариші…- тут голова усміхнувся до всіх,- хай вони грають! Будемо сподіватися, що азарт їхній з часом притупиться, і все буде гаразд. Як ви гадаєте? Ну, от і домовилися. Можна розходитися, товариші, бо година вже пізня. І правлінці розійшлися в ніч.

А в сторожці Помазан, притиснувши Сергуню Чабана до стіни, хрипів йому в обличчя:

– Постав на місце лівого коня!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: