Дивак – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

ДИВАК

На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками:одна бором, друга —річкою. Сюди зручніше, та в зазимки лід на річцітоненький, так і зяє чорною прірвою. Тому кожного разу, коли Олесьвиходить з дому, мати наказує йому:— Гляди ж, сину, річкою нейди. Там ще лід молодий.Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головоюледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку,дивляться широко, немов одразу хочуть вбагнути увесь світ.Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти взаметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах —вони стають тодіголі та сором’ язливі, як стрижені допризовники.Іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяденавпочіпки й водить пальцем сюди, туди. Дивись, хата виходить, збовдура дим валує, а на тину півень горланить, розчепіривши дзьобаножицями. Олесь пхає закляклого пальця в рот і, гримаючи чобіткомоб чобіток, милується своїм творінням, аж доки хтось не гукне здвору:— А чого ото ти, парубче, не йдеш до школи? Ось підожди, я матеріскажу!Олесь підскоче, як злякане пострілом звірятко, засміється тоненько:гі-гі, —і подасться в сосни.В бору снігу мало. То там, то сям проглядає крізь порошу трава зпримерзлими до землі зеленими чубчиками, стримлять низенькіпенькиз жовтуватою, немов старий мед, смілкою на зрізах.

Тихонавкруги й затишно. Тільки часом шелесне по гіллі вальок снігу,струшений вітром з верховіття. Десь неподалік чути: цюк-цюк-цюк, —дятел порається. Олесь нахиляється, крекче, пильно мружить око.Пальтечко в нього товсте, а сам тонкий; важко нахилятись: духспирає, під очима набряка, тому кожен сучок птицею вздрівається.Аж он під старою сосною латка шишок рябіє. Ба! Що одна впала.Ось до він, дроворуб! Олесь стає навшпиньки й крадькома пнеться накосогір.Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повів гартованимдзьобом з боку в бік і націлив його на Олеся: чого тобі тутечки?Здригнувся, хльоснув крилом по корі і зник, залишивши у вузенькомудуплі шишку. Олесь хотів дістати її і покуштувать, та передумав —іпритулився вухом до стовбура. Його ледве помітно розгойдувало, підкорою щось жалібно скрипіло, а внизу під підошвами у Олесяворушилось коріння —помирає сосна… Олесь нагріб чобітками снігупід окоренок, утрамбував його гарненько і, вирішивши, що теперсосна не впаде, погицав через замети до школи.Ще здалеку побачив міст з гатками по обидва боки. По той бікмосту, через вигін, червоніє крізь біле плетиво запорошених деревцегляна школа.

З бовдурів дим угору тополиними стовпами. Повітряпахне торф’яним духом і весняним випаром сирих вільхових дров.Ліворуч від мосту чорніють миї, виграючи на сонці блискучими 30 хвильками,—там б’ють джерела; а праворуч, на мілині, де лідміцніший, гасає ватага школярів. Лід гнеться, цьворохкаєод берега доберега, здуваючись попереду ватаги, мов ковдра на сіні. З проломинцівками цебенить вода і заливає плесо.—Ей, Олесю! —кличуть з гурту. —Гайда з нами подушки гнуть!—Навіщо лід псуєте? —у відповідь Олесь.—Він ще молодий.Дітвора сміється: дивак.А Федько Тойкало розбишакувато вишкірив зуби і, вказуючирукавом на Олеся, заволав так, що шия одразу зробилась тоненькою:— Бий зрадника! —Підскочив, тицьнув Олеся ліктем під скроню ізник поміж палями.Олесь згарячу ніяково посміхнувся, поторкав мокрою рукавичкоютверду ґулю під оком і, ковзаючись, побрів до школи. Під ногамилагідно, мов хмизок у лісі, потріскував лід, а біля ока щось обважнілой сіпалось.

Олесь ліг долілиць, притиснув скроню до льоду і почаврозглядати дно. Воно тьмарилось мулистим пилком, пускалобульбашки, котрі прилипали до криги білі, круглі, як волячеоко. Течіярозчісувала зелений кушир, пряли тоненькими ніжками якісь жучки,боком, долаючи пружний струмінь. І ввижається Олесеві маленькахата під кущем водяної папороті, а в тій хатці —він, біля віконцясидить, рибку стереже. Забажав —вийшов. Ніхто тебе по займе. Ідикуди заманеться. Ось карасик пливе. Цап його за пірце: «Добридень,дядьку!Як поживаєте?» Олесь солодко зойкає, щільніше припадаєлобом до криги.Раптом поміж куширами промайнула чорна блискавиця і завмерлаосторонь довгастою плямою. Олесь підповз ближче, пригледівся ізастогнав від подиву: щука! В зубах у неї тремтіла маленька пліточка.— Пусти, —видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду.Та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Вінпідхопився наноги і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж доки підчоботом не хрокнула вода.Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посередрічки поруч зеленої, з ряскою, калюжі і плакав. Під мостом бився обпалі вихор, згортав до купки сухий очеретяний лист і гнав його вберег.Олесь підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи.На першому уроці було малювання. Старенька вчителька Матільда Петрівна ходила поміж партами і, роблячи загадкове обличчя,повільно говорила: «А сьогодні, діти, ми будемо малювати…перегнійний горщечок. Завдяки цим горщечкам передові колгоспинашої країни…»

Потім вона дістала з портфеля гирунчик і урочистопоставила на стіл.Діти почали малювати, виводячи кожен своє: той жлуктичко,інший ринку або макітерку. І оскільки дірку в денці ніяк було 31 передати, то її чіпляли збоку. Олесь старанно скрипів олівцем інатхненно прицмакував. Коли ж учителька зупинилася біля йогопарти, з зошита на неї, презирливо примруживши око, дивився дятел:чого тобі тутечки?—Олесю, адже я наказувала всім малювати горщечок,—суворосказала Матільда Петрівна. Їй сподобався дятел, але вона добре знала,що таке вчительська принциповість, тому й додала:—Я поставлю тобі двійку.У класі увірвався гамірець. Відмінники дивилися на своговчорашнього побратима співчутливо, а ті, хто вчився через пень-колоду, з радістю чекали на те, що їхнього полку прибуде. Олесь зібравкнижки, виліз з-за парти і рушив де дверей.—Куди це ти?—здивувалась учителька.Олесь похнюпився.—Я так не хо’!—Як це —так?—Гирунчика отого не хо’ малювати.—Чому?—Дятла хочу…Доки Матільда Петрівна думала про долю свого авторитету, Олесьвийшов у коридор, похапцем натяг пальтечко і опинився на ґанку.В шкільному садку пурхали синички. В бур’янах вовтузилисьгоробці, скльовуючи реп’яшачі кім’яхи. Десь у вільхах по той бік річкибили пеньки: бух, бух. Дзень,—сокира сприснула.Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози.Там він блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташинігнізда, їв мерзлу калину, доки не набив оскоми. Потім шукав осиковітрухляки, ховав за пазуху і, нап’явши пальтечко на голову, дивився:світять чи не світять? У кущах, заплетених осокою, шарудів вітер,попискували миші; а в березі терлись одна об одну вільхи, сповнюючилуг тривожним стогоном.

Сонце пробило у хмарах над байраком вузеньку ополонку,яскравим променем стрельнуло на левади. Олесь радісно мруживсяйому назустріч, зводив очі до перенісся, ловлячи золоту мушку накінчикові носа.Надвечір хмари опустилися нижче, а тополі над селом повищали інабрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядкамивибрався на вигін і став чекати, доки випустять школярів.Під тинами на колодках або просто навприсядки сиділи дядьки,смалили цигарки, гомоніли:—Он бач: вільха в лузі почорніла… на відлигу, мабуть.—Еге ж, риба в ятір ніде…Біля школи грюкнули двері. Діти товпами посунули по домівках.32 Ще здалеку помітивши дорослих, хлопчаки бокаса ходять одинпобіля одного, щоб поборотися. Дивись: зчепились, водяться, хекають,наслухаючи краєм вуха, що скажуть біля тину. А там:— Ач ‘кий геройський парубок!—А ото, мабуть, Наталчин,—кажуть біля тину, помітивши Олеся.—Ба яке смирне…—Еге, воно якесь дивакувате…Слухає Олесь і не розуміє: хвалять його чи лають. На мосту Олесядожидав Федько Тойкало.— На попоїж, сказав ніяковіючи і втиснув Олесеві в рукуподавлений теплий пиріг. Бери, дурний, з м’ясом.