Дивак – Григір Тютюнник

Олесеві нехотілось пирога, але він зрадів примиреннюі, щобвіддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дістаючизвідти духмяні верчики хмелю, сухе листя різного карбування, плетенез прядива та волов’ячої шерсті ремезяче гніздо, схожена башличок.— Забейкався ти,—сказав Федько і почав обминати Олесевіпальтечко.Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав від щирості ісолодкого почуття братерства. Він ухопив ремезяче гніздо й обомаруками подав його Федькові. Той заховав подарунок під полу,пом’ явся.— А вчителька сердилась, як ти пішов… ги-ги… страх!Потім ударив себе книжками по гузенцю, крикнув: «Гат-тя-вйо!» —і подався до річки трусити ятері.В селі ледь вечоріє, а в сосні вже крони зімкнуло пітьмою. Олесьбіжить підтюпцем і раптом помічає, що дерева теж біжать,кружляють, ховаються одне за одного, немов у жмурка грають. Олесьзупиняється —і дерева завмирають.По той бік сосни чути: сани скриплять, коні ширхають і голос діда Прокопа:— А но-но!Уздрівши Олеся, дід натягає віжки.—Сідай, внуче, по солому поїдемо.Олесь радо вмощується, махає на коней:— Гат-тя-вйо!— А що, поставили п’ятірку? —питає Прокіп, вишкіряючи порожнідесна.Олесь сором’ язливо ховає обличчя в рукав.— Сьогодні не ставили. Вчора тільки.Поминули провалля, майже вщерть занесене снігом. На рілляхцілим хутором замаячили скирти.—Но-ноу…—стогне Прокіп іворушить пужалном. Коні щулятьвуха, зриваються бігти. А сосни позаду вигойдують «шу-ші-ші-і» —іконі зупиняються.33 —Діду, чого про мене кажуть —дивак?—Невстріливий, значить. Дивний єси. —Прокіп двома пальцями,як щипцями, ухопився за ніс і висякавсятак лунко, що аж коніпобігли.—Хто ж ото таке натикає? —спитав перегодом.—Дядьки на вигоні.—Ет, фармазони… Ти їх не слухай. Помовчав. Адалі: —Воно,звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у земліпорпаєшся.

А треба —в людях. Та отак побіля них, отак… Того —ліктем, того —почотом… Гульк —уперед вийшов. А першого неперечепиш, бо не доженеш. О!Олесь винувато підсьорбує носом.—Діду, чому дятел шишки їсть, а щука —пліточок?—А то вже хто якого поріддя.—А я не забрав у дятла шишки, —хвалиться Олесь.—І вірно. Навіщо вона здалась. Це як путнє щось побачиш —дощечку, скажімо, або гвіздочок —тоді бери.—Навіщо?—Пригодиться.Коли набирали солому, дід часто сповзав із скирти, нанизувавсолому на ріжняки і гуцав так, що ажліса скрипіла.— Товчи, внучку, гніти! —хекав.—А я ще якийсь навильникскину.—І знову дерся на скирту.Спочатку Олесь надолужав, потім заморився й сів.—Навіщо стільки беремо?—Як навіщо? —озвався з пітьми Прокіп.—Це ж собі, а не тещі.Хе-хе! Ти знаєш, що таке теща? Ні? Підростеш —узнаєш. Клята баба.—А якщо коням важко буде? —своєї Олесь.—Нічого. Зате нам легко. Натопив —і вилежуйся собі на печі. Тивідпочинь, а тоді ще пострибаєш.

Воно ж таки груз.Повертались додому в темряві. Ліпив мокрийсніг, припорошуючибілим конячі спини. Прокіп хльоскав батогом і лаявся. А Олесьсердито сопів у нього над вухом і підбивав руку. Замахнеться Прокіпгарненько, цьвох —і мимо.— Не бий, —благає Олесь.—Бачиш: важко.Прокіп зітхнув і, намотавши батога на руку, щоб не згубить,обернувся до Олеся.— Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай.Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще йплакать не дадуть.Подався вперед і, обдаючи Олеся прілим духом давно не митоїбороди, захарчав у саме вухо:— Пойняв?34 Олесеві зробилося сумно. Закортіло швидше туди, в село, де снігплете навколо електричних ліхтарів густі рожеві сіті і привітносвітяться вікнав хатках.Попереду білою стіною підвівся бір.

Він уже негув і не шикав наконей.—Мовчить, —тихо сказав Олесь.—Снігом забило, — пояснив Прокіп. —Вітер гілля по зрушить.Дома Олесі, не став ждати, доки дід з матір’ ю скидають солому,швиденько роздягся і поліз на піч. Через деякий час у сінях загрималичобітьми, загомоніли.— Ото ж я й кажу,—говорив дід,—неглемедза віну тебе, Наталко.Дивак… Затопчуть його… Бо воно ж як деревце в пагоні…Потім дід увійшов до хати, заглянув на піч.— Змерз, онучку? А ти ножки —на черінь, а зверху —кухваєчкою…Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив. Прокіппідняв брови сторчака.—Он диви, чого це він розприндився?—Геть, не займайте його,—сумно обізвалася мати з латини.—їжтевже.—А хіба я що? —мимрив Прокіп.—Я йому нічого такого й неказав…Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніжзавжди, і губив крихти в бороду Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благавматіррозповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьмагризла дуба, і радо сміявся, коли гусинявзяла Івасикана своїкрилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні нагорищах. Народжувався інший день.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі: 3
  1. Саша

    Чому деякі слова разом?

  2. Саша

    Купи собі нову клавіатуру

  3. Анонім

    Мені дуже сподобався твір дякую?

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: