Крайнебо – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

КРАЙНЕБО

Прослідок

Іду узвозом від глухенької пристані до крайнеба, що он воно,либонь, близько вже, стоїть між дніпровими кручами, як увелетенських воротах, урочисто святе перед ніччю,і на ньому —тоненька бузкова підківчина місяця молодого з однісінькою зорею впарі, теж бузковою.Смеркає.На сивій од роси траві по долу пасуться коні. Двоє. Один білої,другий карої масті. То лісникові. Он і хату його видно під байрачкомнад кручею, і дворище просторе з возомсіна біли повітки. Апосереддворища вогнищегорить і надним казанок —вечеря вариться.Мені чути, як коні похрумують молодою травицею, поволеньки,вдячно ласують.—Здрастуйте, коні! —гукаю до них неголосно.214 Вони піднімають голови од паші, довго дивляться на мене, і очі вних місячні, добрі, як у всякої трудящої худоби.Йти мені далеко. Одначе небіда. Зато набачуся і начуюся.Бачитиму стежки і протопти весняні, що, мов гілля від стовбура,простягатимуться від дороги у всі боки —до сіл, хуторів, до Дніпра тавидолинків при ньому, де рибалки ріжуть ліщинові вудлища на вудки,діти скубуть квасець на борщ, а молодь шукаєконвалії або ж бузок,найповніший побіля давніх печищ на кручах і поміж кручами.Чутиму пісні, бо сьогодні неділя, то вже ж хтось заспіває, хоч сам,хоч гуртом. А як ітиму Шепелівкою, малим сільцем при дорозі,шепотітимуться в садах позатинню молодята, ще діти обоє, школярі, ашепотітимуться. Вголос не говоритимуть, ні… Бо їм кортить бути вжедорослими, того й шепотітимуться. Бо шепіт вечоровий —то голосблизького повноліття. Бо шепіт —таїна. Шепіт —притамованарадість, що рветься з грудей…Потім будуть озерця й озерчата, порослі лепехою. Я натраплятимуна них в молочно-голубій імлі зненацька і обходитиму кружка. Озерцяті казатимуть про себе ще тоді, коли я їх не бачитиму: шелеснуть улепесі крила, крякне злякана качка і засюрчить просто на місяць, насвітло.Далі я зіб’юся з дороги. Або в ліву руку заберу, або в праву. І якщой не радітиму тій пригоді, то й не печалитимуся за турботою: куди жоце тепер іти? Все кругом засипає або спить, а мені непереливки,треба виблуджуватися —лягати грудьми на теплу ще зо дня землю ідовго дивитися при самій траві в далечінь. Коли зір мій вигостриться,звикне до припізнилих нічних випарів над видолинками, тоді я зновупобачу крайнебо між кручами і знову піду.Отак помацки прошкуючи, натраплю на загороду і дядькову Їгорову сторожку, витоптану з глини. Од загороди пашить теплом,молоко пахне, зітхають уві сні корови, лежачи попід воряччям, адядько Їгор сидить у своїй хижі й плете кошик з обличакованоїшелюги. Або розфарбовує уже сплетений —у зелене й червоне.Пружок зелений, опояска, що нижче пруга, червона. Чи навпаки. Абивеселе. Кошики —дядькова приязнь і підробіток.—Як гармоністові на весіллі: і награється досхочу, і причастують. А сторожування, то законна, сказати б, моя робота, як усім,—Так вінкаже.Дядька Їгоря ялюблю, хочі не знаю. Навіть ім’я, його не знаю. Цевжея сам вигадав: Їгор. Бо всі Їгори, які тільки є, видаються менілюдьми розумними й лагідними. Можна б, звісно, розпитати в нього,якежиття прожив, тане хочеться в’язнути до людини, мовчазної іроботящої —соромно, так само, як пити воду а чужого колодязя, неспитавши дозволу в господаря, як стати і послухати, про щошепочуться молодята в саду.215 Знаю я лише слово, що дядько Їгор подарував мені ненароком, ігадки не маючи про те, що дарує. У слові, а ще в тому, як він йоговимовив, чується мені людина добра. А хіба цього не досить, щоб їїшанувати?Туман тоді стояв такий густий, що крийма вкрив і: землю, і Дніпро.Я йшов незнайомою дорогою, не бачачи її, вдалину, навмання йшов.Назустріч мені виринув із туману дядько з в’язкою нових кошиків заплечима, сивими бровами з-під старенького сукняного картуза,великими руками, схожими на ковальські молоти, і хлоп’ячими ніжно-блакитними очима.— Тут є якась стежка до шляху навпростець? —спитав я,привітавшись.Дядько скинув в’язку розмальованих у червоне й зелене кошиків,зняв картуза і, втерши долонею змокріле чоло та сиву негустучуприну, знову надів його. Аж тоді сказав:—А як швидко треба, ге ж?—Треба,—сказав, я.—Стежки нема, а прослідок, як придивишся, знайдеш.— Кошики —на базарі купили?—Нащо мені стільки кошиків? Наплів, обмалював і —«купи, топродам!». Додому несу, бо в топтанці, моїй уже ніде складати. Там,біля загороди, топтанка моя.—Ну, спасибі ж вам,—сказав я.—Та не спасибі, а піддай, в’язку,—одмовив дядько, і, коли в’язкабула вже в нього на плечах, усміхнувся,—Колись казано: Божепоможи. А зараз: отак і кажи, тільки й сам поможи. Ну, бувай.І, відійшовши кроків з десяток (рип-рип,—кошиками за плечима,—рип-рип…), оглянувся. І очі в нього були не лукаво розумні.— Прослідком іди, не забув?Ні, дядьку. Ідосі не забув.

Груші з копанки

У бабусі Марфи —дні сестри-однолітки: груша і копанка. Копанкувикопав і грушу посадив ще перший дружина її Улас, який загинуваж у ту «германську» війну.«То ж мені однього, молоденького, дáриця аж до віку. Грушародить, ще й зараз родить, копанка не міліє, і вода близько, ключемдостаю».Коли я вперше зайшов до бабусиного Марфиного двору, щобнапитися, то витягав воду тим «ключем» —вервечкоюакацієвою, доякої приковано гак, закручений, як вус, щоб цеберку в воду незронити.216 Тоді був серпень, і спека стояла така крута, що йдеш і млієш.«Чи не можна у вас напитися?» —спитав я у бабусі, що сиділа підгрушею і вишивала сорочку.«Якби не можна, то навіщо б я тоді отуто жила!»Вона хутенько підвелася, поклала шитво на траву і клубочкомпокотилася до хати по кухлик («Зараз кухлика винесу»). Вона буладуже згорблена, мовби нахилилася колись до грядки цибулинувисмикнути та й уже не випросталася.Коли я тяг воду, цеберка спершу глухо стукнулася боком об грушки,що плавали у воді, аж тоді набралася; а коли пив з дерев’яногокухлика, бабуся сказала так лагіднесенько, так не нарошневимовляючи слова:«Доброго здоров’ я пивши. Та в таку годину йти —хіба непідіб’єшся, як сонце аж колеться гарячим»,—і дивилася на менезнизу, з-під своєї згорбленості, і усміхалася мудро, як усміхаютьсялише старенькі та діти.Разом з водою я витяг з копанки і дві грушки.«Самі, чи що, падають у воду?» —спитав я.«Котра й сама впаде, а то і я вкидаю, щоб холонули…Ось у полуденьшколярики йтимуть з учення, то до одної витягають, ласунці малі!Пригощайтеся в дорогу. Та ще ловіть, бо гарячі вони не такі».Вона вже знову сиділа під грушею і вишивала. Безокулярів. І яспитав, чи то ж їй добре бачиться.«Атак, як замолоду,— сказала вона, не розхиляючись надшитвом.—Отам, як було мені сімдесят чи вже без одногоне сімдесятп’ять, погано бачила, так погано, що очечки покійний сусіда мій Терешко, хай царствує, купив був, як їздив до Києва. А тепер бачу якдівка!» — БабусяМарфа засміялася тихенько, затишно і закивалаголовою над червоними хрестиками в манишці.«Скільки ж вам, мамо, зараз?»«Та як по-моєму, то безодного сто. Аякби хто грамотнішийприкинув, то, може, й сто згачечком набралося б. Давноживу, забулавжей відколи. Аже!Трьох чоловіків своїх любеньких пережила.Скоро-скоренько і я до них піду. Піду, походжу, всіх трьох провідаю».«Акоторого… найдужче б хотілося побачити?»«Усіх, сину. А зостануся коло останнього. До першого піду, то ще йне впізнає —молодесенький же! Навіщо, скаже, ти мені, бабо,здалася, іди собі геть! —Бабуся Марфа засміялася, аж чолом шитвадотулилася.—Другому до ніжок уклонилась би… Він тут недалеколежить, у Гребенях. Під берегом, сердешного, знайшли пробитогонаскрізь… Це як друга війна була. Я сама його й поховала… Третіймені пара, хоч теж молодший уже за мене. Кував у кузні. Вийдеш,було зхати і чуєш його молоточок… Уже й не дуже годився до роботи,а кував. Тоді погано йому, погано йому враз зробилося…Переказали 217 мені люди, біжу до кузні, а його вже й назустріч везуть… Біля ньоголяжу. Він упізнає, посунеться…»«Собі вишиваєте чи людям?»«Собі я вже все вишила, моя дитино. Людям. Хай носять тазгадують бабу…»Падають навколо бабусі жовті грушки з груші: гуп-гуп, гуп-гупм’яко в траву. Гарячі. Вона відкладає шитво, збирає їх і кидає вкопанку, а червоні хрестики на сорочці сяють, сміються сонцеві, густіта дрібні.Коли я виходив з двору, бабуся Марфа провела мене до воріт ішвидко-швидко впихала мені в кишені жовті гарячі грушки («Вони незаважать!»), а за нами йшов червоний півень у червоних «штанях» іказав, як господар: токо-токо!…Цвіте при зорях бабусина Марфина груша, чорніє зеленим мохомсолом’яний дах на низенькій хатині, а у вікнах поночі… Я стою протипохилених воріт, і дивлюся у двір, і слухаю так пильно, що тількисерце своє чую. Невже п і ш л а бабуся Марфа?..І раптом: токо-токо-токо! —півень у хлівці за грушею,—токо-токо!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар