Людям на добро
Тепер уже не буде сіл поблизу путівця. Будуть лиш дніпрові кручіта тихий гомін хвилі з берегом за кручами. Скавулитиме десь упереярку лисиця біля своєї нори, пахнутимуть глеємпливунові води,що крадькома від царствавод підземних тікають у Дніпро, на сонце,а далі — вморе.«Всі ріки течуть у море, а воно не повниться».Ці слова любив ректи сам собі старий Терешко, великий мовчун івідлюдько, той-таки Терешко, що, раз на житті побувавши в Києві,купив бабусі Марфі «очечки», сусіда її славний. Славний своєюкриницею-самородком та ремеством своїм, давнім, як світ.Терешко знав дерево. Знав кожну його жилу й прожилок, на вагу іпахощ, відкореня до вершечка, мовби сам пішов з пагона, а пішовшизнього, породичався зусіма, що росли колись і ще зосталися в цьомукраї, деревами. Терешко різьбярував. Він різав не прикраси, а те, щопотрібне людям на щодень: ложки і кухлі кленові, які звав квартами.Ніхто ніколи не бачив старого на базарі зісвоїм рукотворінням.Наробивши кварт із претонесеньких клепок і о двох плетених обручахта з дивовижними дужками, схожими на вуженят,—голівка в кухользазирає, наче води просить,—та кілька десятків ложок (малих —длядітей, більших —для батьків, ополоників —для куховарок), Терешко 218 розкладав усе те добро на лавочці біля криниці і йшов у повітку різатидалі або до Дніпра шукати приблудного дерева.Трапиться перехожий від села до села а чи до містечка, нап’єтьсяводи з криниці, перепочине на лавочці, вибере найлюбішу кварту чиложок з десяток, яких треба, і, поклавши купкою дрібні гроші, білі абожовті або мішаницю з тих і тих, іде собі далі.Коли Терешко забачить, що біля криниці вже не ясніють скарби зйого рук, виносить ще і ще, а купки монет змітає в долоню, неперемацуючи їх і не придивляючись до кожної несито, як те роблятьбазарові.«Людям на добро, а мені на поміч»,—сказав якось Терешко бабусі Марфі. Уже сивим як лунь сказав. Сказав раз. Це був, либонь, йогозаповіт. А заповіт кажеться раз.Вночі старий Терешко ходив на кручу при самій воді дніпровійдивитися, як місяць прокладає довгий червоний місток через воду,такий густо-червоний, такий твердий у тиху ніч без хвилі, що ступайна нього і йди, і йди аж до краю, до краю життя…Терешко вже давно пішов тим містком. А на джерело-криницюпослалася молода шовкова трава і дише, дише разом з водою, що топіднімається горбочком, то западає, ледь чутно промовляючи до ночів зорях, до пахощів молодої осокитаглухогодеревієвогодуху: зима невдужалавивіятийого дотла.Терешко вжедавнопішові стоїть тепер сухим берестомоно накручі, декрайнебо змісяцем та зорею. Стоїть сивий —обсипаласякора збереста, то вночі вінсивієпроти неба —і тримає вруках білукварту пам’яті.
Колиска
Туманпах бузковим цвітом: А коли почав розходитись, крізь йоготонкий просинюватий серпанок виступили по горі бузкові вали, іяблуні старі,похилені ще замолоду буйними вітрами з Дніпра, івишневі чагарі з молодого пагіння, а над кручею з червоної глиницвіли терни.Між бузковими валами, округлими, пишними, стояв солдат узрошенім туманом плащ-палатці, зопущеним у руці автоматом ідивився наДніпро, біля якого востаннє в шитті потрудився тяжко йдо кінця.Від солдата вниз до води,потканої клаптями останніх туманців,спадала стежка. Нею поволі брався на кручу рибалка, спираючисьодною рукою на горіхове вудлище, а другою придержуючи дошку наплечі та мокру торбину зрибою поверх неї.219 Вибравшись, привітався статечно, як це роблять у нас давнішнілюди: «Здорові були!» — хоч мав десь тридцять з лишком,—обчепуривпаличкою чоботи у глині всіх кольорів, що є в райдузі, і сівперепочити лицем до Дніпра.—Та й піймали щось? —питаюся.—Дещицю,—одказав рибалка: —Двох лящуків та оцю дошку.Він усміхнувся і знову став дивитися на Дніпро.—Далеко ж вам до села з такою ношею?—Ні. Мо’, з кілометр, а мо’, й того не буде.— Чого ж солдат не в селі, а тут стоїть?Рибалка зітхнув.— І тут село. Тільки хат немає. Як позбивало у війну з круч, то ніхтона старому місці вже й не селився. Видно нас тут з усіх боків. Того іпосунулися Далі, глибше у вибалок… Я, правда, не дуже пам’ ятаю,мати розказувала, як їх сюди позвозили —Він глянув на солдата.—Цілий день возили підводами де старіші мужики. А надвечірпоминали. Вперше після війни. Отуто, де оце ми з вами, людирядочками одне проти одного сиділи… Голова промову сказав —пам’ятник тоді дерев’ яний був, не цей,— роздали всім по пирогу,борщу помисці, каші… Їдятьлюди і плачуть над ложками… А ми,дітлашня, теж принишкли, сьорбаємо тільки: чого ті люди плачуть?Було…Сонце вже зійшло, торкнулося вод, спершу під цим берегом, азгодом під низовим, і Дніпро зарожевів угору і вниз по течії. Весь.— А там понаносило паводком! —по-хлоп’ячому захопленовигукнув рибалка.—Усякого добра — купи. Той корч на лисицюсхожий, той дубчик на чаплю на одній позі, а один пень зкорінням —на бісяку стоголового! Ів кожної голови роги, баньки, патли —глянутистрашно!..І засміявся. Потім обдивився дошку, жовту, нову, погладив їїдолонею:—Ба як вишмульгало хвилею та на косах об піски —і стругати нетреба. Тільки води набралася дуже, важка, сушити треба.—Навіщо ж вона вам, що силкувалися з нею на отаку кручу?—А на гойдалку дітям. У мене їх аж четверо і якраз такі, що дайпогойдатися. Почепив одну колиску під яблунею —не миряться, тесобі пхається першим, те собі. Спробуй утишкай. То зроблю тепергуртову, на всіх четверо!Він підвівся, легко виважив дошку разом з торбою на ній, узяввудку, як ціпок, і, попрощавшись —«на роботу пора вже»,—пішов, довузенького провулка поміж дерезою з майбутньою колискою на плечі.А солдат у рожевій проти сонця росі дивився на Дніпро і за Дніпронизовий, у піщаних косах та соснових борах, і тихо, лагідно сяяло надним його крайнебо. Мені ж іще йти до свого, що онвоно, либонь, уже близько міжкручами-ворітьми, з місяцем та зорею при землі.