Або ще низенько вклоняється нам з дядьком і каже медовимголосом:—Спасибо вам, полтавцыродные, за муженька такого-то. Уж дочего добр, до чего добр, Кян Силич (себто Лук’ян Васильович)! Инойраз поругаться с ним до смерти хочется,—а он молчит, каналья, даухмыляецца. Ей-право! Ах тыж хохолчикмой ненаглядний,незаменный!—А вже ж пак не як,—посміхається на те Микита і дивиться встіл.—Скажи краще, що випити кортить, а ні за що, бо кози недояться.Тоді Марусине лице враз наливається презирливою зневагою, вонашвидко випиває ще одну чарку, перед ким би не стояла, йде накухню і нишкне там або час від часу вигукує в’їдливо:— Ну да, ну да!Після першої ж чарки Микитині очі беруться сльозою івипромінюють стільки ніжності й суму, що серце щемить, якзустрінешся з ними.— А я оце лежав… м’який, та й згадував домівку,— починає він: —Вийдеш було у двір, як сонце на ниві стане,—вуличка тінями од хат ісадків помережана, кропива, бузина пахне так, що не продихнеш.Тільки смеркне —вжейроса впаде. І кожна крапля, як намистиназавбільшки…А біля воріт у вербі —ти… М’який, пам’ятаєш нашу вербу? —Чутно: чирк-чирк-чирк. Воляче око пурхає в гіллі — пташка така, якпучка. І де воно, скажи, голос береться у такому тільці дрібному? Абопідеш на грядки —картопліпопідводилися на росу, цвітуть. Немаємені кращого духу,якод хліба та картопляного цвіту…Дядько Лук’ян слухає, зіпершись ліктем на стіл і обхопившип’ятірнею високе зморщене чоло (минулої ночі він вробив дві важкіоперації), кадить цигаркою, що аж дим йому в чуприні плутається, імовчить. Він теж часто згадує наше село, од якого в моїй пам’ятізосталися тільки ровизбурхливими весняними водами, проте робитьцевесело,нетак, як Микита —ось-ось ніби заплаче.—Візьму колись отой чемодан,— вказуєочима під ліжко,—ічкурну назад.—Ну да, ну да, —вже без виклику і злості, а ображено-м’якоозивається Маруся.—Глупий потому што…Коли обидві «півсмерті» вже давно випито і вхаті надовго западаємовчанка, тільки кози вовтузяться у загороді за стіною, ми з дядькомпідводимося, щоб іти додому.
М’який вдягається в нову цупкубрезентову куртку-робу, натягає на лоб важкий суконний картуз і йденас проводити. Недалеко од виселка, на териконі, поблимуєланцюжок вогнів, що навскоси пнуться вгору, між зорі, гуде шахтний 159 вентилятор, без якого в нас і тиша —не тиша, а над балками сходитьтуманець, як над озерцями…Дядько Микита йде мовчки, тільки зітхає інколи та поглядає нанебо —мабуть, і воно йому тут не таке…—То, може б, ти, брате, й справді назад повернувся,—кладе йомуруку на плече дядько Лук’ян.—Тепер там жити можна. Витопчутьлюди глиняні стіни, напнеш верх —от тобі й хата.—Е-е, ні… м’який,—зітхає і, напевно, усміхається Микита.—Одірваного не доточиш. А хоч і доточиш, то шво буде муляти. Хіба,мо’, вмирати туди поїду. Бо тут…Був якось на кладовищі на проводи —нікогісінько. У нас там кутю виносять, крашанки кладуть намогили, щоб дітлашки забрали, посидять, погомонять у траві поміжхрестами та пам’ятничками, ще й заспівають, як чарку добруперехилять… А тут —нічогісінько. Тільки земля од поїздів двиготить,м’який, так, що аж гробки розсуваються. Як на пенсію вийду, так ічкурну…На штибових купах ми прощаємося з М’яким до наступної неділі чидоки він заб’ється на станцію попити пива, причому вони з дядькомобнімаються, чоломкаються і бажають один одному стільки добра таздоров’я, що його не на тиждень, а на рік вистачило б. Потім мизбігаємо вниз, у дим, а Микита ще довго, аж доки його видно, стоїтьна купі, освітлений мерехтливими пристанційними вогнями, й махаєнам картузом.