Григір Тютюнник
Оддавали Катрю
Пізньої осені, як листя в садах уже опало й зосталося тільки набузку та на вершечках тополь, а далеко над голими полями часомзасинювало хмари, мов на сніг, до хутірського лавочника Степана Безверхого приїхала з Донбасу наймолодша з трьох дочок Катря йоголосила, що виходить заміж. Катря пробула в Донбасі десь ізпівроку —працювала в шахтарській їдальні чи то буфетницею, чи то 132 офіціанткою,—отже, ніхто в хуторі, де все і про всіх знають, несподівався, щоб вона отак швидко знайшла собі пару.Батьків та доччина звістка не дуже втішила, проте й не засмутилавкрай, бо підхожих женихів серед хутірських хлопців було нерясно, а Катрі повернуло вже на третій десяток —як не шкода, а оддавати жколись треба. Розпитували тільки, коли та де буде весілля, ким працюємайбутній зять та який він із себе. Катря втомлено відповідала, щовесілля бажано було б справити наступної неділі тут, на хуторі, бо тутїй веселіше буде —серед своїх як-не-як, що обранець її працює нашахті інженером-економістом, а про те, який він із себе, сказала:—Приїде,— йому шахта дає«Волгу» на два дні,—самі побачите.Мені подобається. А вам… Вам же, тату й мамо, з ним нежити.Лагідненько сказала, одначе зтакою недівочою печаллю в очах, щобатьки зрозуміли: який би той хлопець не був, а розраювати дочку чизволікати з весіллям не слід…Катрю поклали спати у світлиці на її щедівоцькому ліжку з гороюподушок —мало не врівні з мальованим килимом на стіні. На томукилимі зі старої баєвої ковдри заїжджий маляр утнув синє круглеозеро, двох довгошиїх лебедів, що цілувалися дзьобами, і все теобсадив великими червоними й жовтими квітками —теж круглими.У світлиці було чисто й затишно, як буває тільки в хатах, де несини, а дочки. На стінах, запнуті рушниками, висіли портрети всіхтрьох Степанових дівчат —тонколиких, кучерявих, з трошкинаполоханими очима: видно, що фотографувалися уперше в житті.Вони були схожі одна на одну, як близнюки, може, тому, щофотограф-портретист із Полтави підмалював їхні брови усім однаково —рівно.Катря блукала поглядом од портрета до портрета, замріяноусміхалася, тоді сказала до батька й матері, що рядочком сиділи налаві проти ліжка й журно дивилися на дочку:— Він нічого. Тільки строгий і неговіркий. Ви, як він приїде, недуже з ним розбалакуйте, бо ще щось не так скажете…
Це я прошу.Степан на те промовчав, тільки метушливіше, ніж завжди, обмацавкишені, шукаючи цигарок, а Степаниха сказала тихо:— Та що ж ми —вороги своїй дитині? Якось догодимо.Коли дочка задрімала, старі тихо вийшли в хатину й посідали натеплій лежанці так само рядочком, як сиділи в світлиці. Довгомовчали. Степаниха зітхала, а Степан курив. Тоді сказав:— Видно ж і штука!— Та вже який трапився,—сумно одказала Степаниха.Світла не вмикали. Степаниха навпомацки послала постіль —собіна залізному ліжку, що горіло у війну, проте ще держалося, чоловікові —на лежанці; Степан тим часом пішов до корови, укинув у ясла 133 оберемочок сіна, щось бурмочучи сердито, тоді ні з сього ні з тогоувірвав корову навильником по боку і сказав сердито:— Повернись, стерво с-собаче! —І враз йому одлягло од серця,стало шкода і корови, і жінки, що все вміла терпіти й ніколи несварилася, а тільки зітхала, і дочки —останньої втіхи своєї. Думалося,приведе у двір доброго парубка, хазяїна молодого, та й: житимуть навсьому готовому, для них-таки приробленому, а їм ізжінкою будедокого настарості голову прихилити, бо старші дочки, теж недочекавшись сватів у хату, поїхали шукати свого щастя —одна в Сибір, по вербовці, друга націлину. Їхали ненадовго, а зосталисяназавжди. Повиходили заміж, обквітчалисядітьми, тепер тільки листивряди-годи шлють та дописують в кінці «Досвидания. Цілуємо вас,папа й мама, сім’ я Андрєєвих». Цестарша. А середульша, лагіднішавдачею: «Цілуємо вас, дорогосенькі таточку й мамочко, сім’я Євтушенкових». Приїздили якось із дітками й чоловіками. Нічогохлопці. Моторні, балакучі, собою непогані. Онуків та онучок навезлипівдвору —щебетунчиків малих.«Дєда, а це як називається?!» —«Ціп».—«А що ним роблять?» —«Молотять».—«Як?» —«А отако».«Бабо, а кому це такий великий чавун картоплі?» —«Паці,дитино».—«Папі? А хто це? Порося?!» І плещуть у долоньки тапідстрибують: «Паця-паця, паця-паця!»Казав зятям: зоставайтеся, хлопці, тут. Хати вам усім хуторомпоспинаємо в одне літо, садиби колгосп наріже такі, що садки за два-три роки вижене, як з води; теличку, поросяток дамо на розплід, нанові хазяйства. А вони: «У нас, папаша, там рідні, там квартири,заробітки непогані —чого ж іще?»Правильно, звісно. Хто ж своє рідне покине або од добра добрашукатиме.Тепер і Катря вилітає з батьківського гнізда.
Зо-о-оставайся лавка зтоваром, живіть, мамо й тату, як знаєте. «Ми вам на старості всігуртом помагати будемо, а як схочете —до себе заберемо». Спасибі,діти. От тільки хто води подасть, як занедужаємо, хто діда дідомназове й на плечі хто попроситься, щоб «косі» повозив, хто бабі дровурубає чи попросить казку розказати, хто садок догляне, щоб незахирів, а цвів щовесни, як новенький храм, хто батькову чиматерину пісню заспіває зимовими вечорами?«Заберемо». Килину Волохівську оно забирали діти. Хата два літапусткою стояла, ребрами світила, вікна порайдужніли, наче їх дьогтемхтось намастив, садок по саме віття бур’ янами заріс. Не дворище, азакинута могила, тільки їжаки ночами в тих бур’янах хрокали таздичавілі коти очима світили. Продати б, але ж хто його купить, як усів мандри пустилися. А се літо вернулася Килина. «Тут народилася —тут і вмру,—сказала дочці та зятеві.—Якщо хочете, щоб мати довше 134 пожила, не руште з місця». І знову ожила садиба, садок почистішав,хата підсиненим околом красується, а їжаки та коти зійшли геть.«Заберемо»… Ег-ге!Хіба, може, мертвих. Тоді —однаково.Коровашелестіла сіном, похрумкувала сухими стебельцями тацьвохкала Степана китицею хвости. Степан уже не сердився на неї,одм’як душею. Щепостояв серед двору, наслухаючи, як розбираєтьсявітер. Голі дерева в саду не шуміли, а сурмили в осінні свої сурми.Не спали довго. Перегомоніли з старою про те, що завтра требапокликати колія та заколоти кабана раненько, щоб до вечора вже й зковбасами впоратися, бо до суботи лишилося три дні, а холодцюможна буде і в четвер наварити; олії вирішили не бити, а обміняти волійниці, щоб швидше; борошно ж було своє.
Степаниха прикидала,кого покличе кухарити, а Степан розмірковував уголос, скільки требабуде самогонки, якщо запросити на весілля усіх родичів і хуторян:— Андрушко вигнав сьогодні два бутлі. Давав куштувати, такдобра, в ложці горить і додолу скапує —горить.Скажу, щоб придержав. Завтра Мотря Решітківська гамурдітиме,то вже ж не пошкодуєна таке діло. То й Федір, брат, без своєї неживе. А ще в лавці візьму ящик, бо це ж, мабуть, і свати приїдуть.Так за клопотами забулася й журба.—Сло’ м, якось одбудемо,—сказав Степан, позіхаючи, і незабаромзаснув, а Степаниха ще довго ворочалася, зітхала, тихенькосхлипувала й задрімала десь аж перед першими півнями.—Як же, дочко, весілля справлятимемо? —спитав уранці Степан,розбираючи вже внесеного в хатину кабана.—По-старому чи по-новому?Катря одною рукою допомагала матері поратися коло печі, адругою притримувала нижче грудей кінці великої квітчастої хустки. В цій хустці, давній, ще бабиній, береженій на дні скрині якнайдорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листямвід молі та задля пахощів, Катря була схожа на гарненьке ображенедитя з великими очима, повними дорослого смутку.—По-новому, тату. Посидять люди, погуляють та й розійдуться.—А може б, і дружок поводила та присогласила людей на свайбу,хоч би родичів де ближчих? —несміливо запитала Степаниха.—Які там дружки, мамо,—усміхнулася Катря. —Та йхто тут змоїх однолітків зостався…—Хоч фату ж надінеш?—Надіну, як хочете.—І то слава Богу,— зраділа Степаниха.—Тепер така мода пішла, що по-нашому вженічого нероблять,—докинув колій Кузьма Білокобильський, прискалюючи єдине своє око.135 Він краяв сало на широкі смуги, тоді рівненько ділив на шматки,четвертував і, густо посипаючи сіллю, складав у дебелий німецькийящик з-під мін.—Тепер так: раз, два —і в дамках! А буває, сьогоднісвайбу одгуляли, а завтра —га-га! —дивись, молоду вже й у родилкуодвезли!Катря почервоніла, низько нахилила голову й вийшла у світлицю. А Степанихасказала сердито:—І таке вже змеле при дитині, що хай Бог милує й криє.—А що, хіба неправда? —образився Кузьма. Вінбув добрийчоловік, під’юджувати людей не любив, а завжди говорив по щирості,як думав, тому не зрозумів, чого на нього розсердилися.—Годі вам,—втрутився Степан.—Подавай, стара, свіжину на стілта будемо снідати.Після доброї чарки, випитої до свіжини, Кузьма розчулився, разівзо три бажав Катрі, щоб їй за чоловіком жилося, «як з гори котилося»,щоб дітей «навела» багатенько та не забувала батька з матір’ ю в «чужім, дальокім краю»: Кузьмі здавалося, що Донбас за морями десьта за горами високими.Катря прилягла бочком на подушки, затулила очі хусткою йзаплакала, а Степан, побуряковілий після склянки перваку, частозакліпав очима, хутенько зав’язав у вузлик шмат грудини, два куснісала колієві на гостинець і, подякувавши за поміч, вирядив Кузьму заворота.— А перестала б ти рюмсать! —гримнув на жінку з порога,помітивши на її щоках червоні од вогню в печі сльози.—Це тобі що —свайба чи похорон?!Степаниха швиденько втерлася й сказала так, наче й не вонатільки що плакала:— Та вже ж що свайба. Ти зранку надудлився, то тобі й байдуже, аматері, може, й поплакать хочеться.Степан на те змовчав, бо таки чув у голові джмеликів, пройшов усвітлицю, погладив дочку по голові, як колись гладив маленькою, йсказав:— Цить, Кать, цить. Тут, бач, таке діло: не вікувать же тобі збатьками. Достань краще мені вдягачку, піду лавку одчиню, бо вже йтак нерано.Влавку Степан прийшов, як нова копійка: у широкому галіфецупкого синього сукна, набрижених хромових чоботях та діжурці зтого ж таки краму, що й галіфе. Ще й тонкими доччинимипарфумами пахтів, бо Катря покропила йому смушевий комір іманишку.Люди, що товпилися коло лавки, зустріли Степана чемненькимивітаннями, а не лайкою, як то бувало завжди, коли лавочникприпізнювався,—знали-бо всі: у чоловіка клопоти.136 — Хліба набирайте, щоб хватило аж до понеділка,—оголосив Степан,—бо мені ніколи буде, самі понімаєте. А щедочка просила тай ми з старою просимо, щоб приходили уцю неділю на свайбу.Хуторяни поштиво дякували, розпитували, де буде гульбище та хтомолодий.— Надворі посидимо, як година стоятиме, щоб усі вмістилися. А молодий —главний інженер на шахті,—прибрехав Степан, думаючисам собі, що «Волга», якою приїде зять, своє діло зробить: кому б жеще дали гнати таку машину за чотириста верств, як не головномуінженерові…Люди шанобливо кивали головами, ті, що жили ближче до Степана,обіцяли позичити столи, стільці та посуд, і всі брали хліба по багато.Жінки одразу ж розходилися, а чоловіки терлися біля прилавка, йколи остання молодиця, напташивши повен кошик хліба та ситра,вийшла, заоскирялися до Степана:— То, може, Кіндратовичу, сьогодні заради такої оказії той… додесяти…—і занишпорили по кишенях, дістаючи пожмаканікарбованці, а дехто порпався поза пазухою тільки задля, годиться:мовляв, чого спішити з-поперед батька в пекло, мо’, лавочник нарадощах і свою виставить.Степан і справді одгорнув геть купку грошей, сказавши: «Заберіть,я вгощатиму»,—накинув на двері защіпку й дістав з-під прилавка двіпляшки «Столичної».Після двох пили ще й третю, закусуючи консервами, хлібом тапряниками, вихваляли усіх Степанових дочок за вроду й за те, щоотак ловко зуміли «пристроїцця» в житті, аж доки Петра Малинюківського, великого співця хутірського, не потягло на пісню.Тоді Степанпоклав на прилавок долоню й сказав:— Годі,хлопці, у мене ще роботи та роботи.Чоловіки, хто заточуючись, а хто ступаючи твердіше, ніж треба,розійшлися, а Степан зачинив лавку й подався в село запрошувати навесілля брата Федора, музик та голову колгоспу. (Думка така —телевізора молодим він, звісно, неподарує, бо не колгоспники, асоломи корові на підстилку чи купку дровколись виписати непідмовить).З селаСтепан повернувся на доброму підпитку, і так йому сталошкода Катрі та себе зжінкою, що він аж заплакав. Одначе згадка проте, що оддає, дочку не за когось там, а за головного інженера (повторивши кілька, разів свою брехеньку, Степан і сам повірив унеї), заспокоїла його, то вмовк, утер горілчані сльози й заснув, якбув,—у чоботях, празниковому галіфе та шовковій сорочці.У неділю з самого ранку в Степановому дворі вже вешталися люди —родичі, сусіди, кухарки. Ставили в ряд столи од воріт аж до садка,майстрували лави з жовтих, добре виструганих дощок, а в хатині та 137 сінях усе, навіть долівка, було заставлене мисками з холодцем,узваром та киселями. У світлиці на столі, обставлений свічками зчистісінького воску й уквітчаний калиною, красувався коровай: наліжку було розкладено біле як сніг плаття молодої, фату, прозоро-матову, як березова гілка в інеї, вінок і новенькі білі черевички, ще невиймані з коробки. Все це привезла Катря.Свічки на столі тихо горіли, поблимували, як хтось одчиняв дверідо світлиці, опливали гарячим воском —в хаті стояв церковний дух.Катря сиділа на покуті, запнута по-жіночому тою ж таки бабиноюхусткою, й, не кліпаючи, як телятко на вогонь, дивилася на свічки.Кухарки, що поралися в хатині, улучивши хвилинку, коли Степанихавиходила по щось у погріб чи комору, перешіптувалися між собою.—Видно, не дуже солодке заміжжя буде, бо сидить Катря, як ізхреста знята.— Тай молодого ж нема, а йому б ще вчора пора приїхать…Надворі порядкував Федір, молодший Степанів брат, високий,показний чолов’яга з такими ж, як і в Степана, тугими рум’янимищоками та гострими карими очима, щоправда, потайнішими, ніж устаршого брата,—може, тому, що Федір часто прискалював їх, начецілився в когось.— Отой великий стіл посередині застеляйте найкращоюскатертиною, там сидітимуть молоді й гості,—командував жінками Федір.—А оті два, що по боках, можна й гіршенькими, там посадимобатьківта родичів. Далі, для всіх, можна заслать клейонками: невеликі пани!Голос у нього був гучний та веселий, парубоцький голос. Жінкиохоче корилися йому, хихотіли, крутилися як дзиґий намагалися бутиближче до Федора, а він не поминав найменшої нагоди однувщипнути, іншу пригорнуть за плечі й шаснути рукою по нап’ятійгрудьми кофті чи ляснуть, нижче попереки. Федорова жінка,меткенька, чепурна та беручкадо роботи, бачила все те, одначе несердилася на чоловіка, а сміялася разом з усіма йцокотіла:— Федю,ти б жей мене хоч раз обняв, як он Гальку, що аж духмолодиці забило!—З тобою я й дома наобнімаюсь!—Е, дома воно не так приятно! А в темненьких сінях —то начечужий!Година стояла, як у бабине літо. З-за садка крізь голе віття жовтосяяло сонце, пахло ще не підопріле, росяне листя; холодне післявранішнього приморозку, воно лежало попід кожним деревомпухкими купами, а з поля тягло духом ріль та осінньої стерні.Степан як з ніг не зіб’ється: то показує, де що брати, то висилаєхлопчаків по черзі бігать за хутір і виглядати, чи не видно од шляху 138 легкової машини, то ходить навколо столів і, киваючи пальцем таворушачи губами, вже вкотре підраховує, скільки людей уміститься.Під обід почали сходитися хуторяни, і в кожного під полою як непляшка, то дві, а то й ціла сулійка. Прийшли й музики з села:Іванушка-скрипаль, у якого верхня щелепа видавалася вперед, анижня трохи запала, очі в Іванушки були великі, сірі й дивилися насвіт з довірливою добротою; Шурко-баяніст і завклубом, білочубийсором’язливий хлопець, який зимовими вечорами, коли в клубі не булонікого, сидів у порожньому фойє і складав свою музику —в нійучувалася піщана пустеля, спекота і тиха журба за домівкою: Шурконедавно ще служив у Середній Азії; Василь Кривобік —сопілкар іконюх у лікарні, що привіз ізвійни один-єдиний трофей —фабричнусопілку добрячої роботи; четвертим музикою був Мишко Мушник,бубніст і колгоспний шофер, що міг вибивати на бубні кийком,ліктями, коліньми, підборіддям, головою і вигукувати під гопак,червоніючи й витріщаючи очі: «А давай-давай-давай! Гоп-ца! А ца-ца!» Музики стиха гомоніли між собою, пробували інструменти, а Іванушка та Шурко настроювали скрипку: Шурко давав ноту, ведучиїї довго, а Іванушка побринькував струнами, то підтягуючи їх, топопускаючи. Потім для проби програли одне колінце з білоруськоїпольки, склали інструменти на ослоні під хатою й закурили: Степанзволів не грати, доки не приїде молодий.До дванадцятої години люду найшло повен двір. Чоловіки, бачачи,що весілля зволікається, сіли за крайні од садка столи й почали гративкарти. Усі вони, як один, були в діжурках, жовтих та чорнихшкіряних шпиках, галіфей хромових чоботях. Жінки цвіликвітчастими хустками, як макова грядка, а дітвори аж кишіло —грали в ладки, шастаючи поміж дорослими, якгоробчики поміжголубами, поза хатою, поза хлівом та погрібником.Але ось від крайніх хат прибіг захеканий хлопчак, Степанівпосланець, і крикнув:—Їдуть! їдуть!Чоловіки швидко зібрали й заховали карти, попідводилися й слідомза дітворою та жіноцтвом посунули до воріт. Тут уже стояли четверохлопців із тих, що не жонаті ще, пересміювалися та переморгувалися,чекаючи на молодого: вони мали брати могорич і почувалися трохиніяково. Степан крутився коло них і шепотів то одному, то другому:—Ви ж, хлопці, дивіться, той… робіть діло ладком та мирком, щобне дай Бог бійки не завели, а якщо як, то я вам своєї цеберкувиставлю.—Своєї, дядьку, не інтересно!—Ти, Кіндратовичу, не мішай парубкам. Що ж то за свадьба безмогорича за молоду?139 З-за крайніх хат піднялася пилюка, ледаченька, осіння; кури,розкинувши крила, метнулися з дороги попід тини, і «Волга» на повнійшвидкості підскочила до двору. Натовп принишк, подався вперед, ажворота затріщали. З машини вийшло троє: два молодики, з-поміжяких важко було вирізнити жениха, бо обидва вони були вдягненіоднаково гарно —у білих нейлонових сорочках з краватками, суворо-урочистих чорних костюмах та новеньких болоньях. Третьою булажінка, видно, мати молодого —дуже напудрена й з нафарбованимигубами.«Ач, яка панська сваха у Безверхих… Котрий же з них молодий? —зашушукалися в натовпі, пхаючись один поперед одного та стаючинавшпиньки.—Ні квітки немає, нічого…»Хлопці-могоричники також розгубилися: з котрого ж правитивикуп?— Просимо дорогих гостей до двору,—уклонився Федір і обомаруками вказав на хвіртку.«Молода!» —зронив хтось у тиші, і всі обернулися до хати. Там напоріжку стояла Катря у білому просторому платті, що приховувалостан, калиново-срібному вінку над короною гарно зачесаного волоссяй довгійфаті, яку, немов хвилю туману, тримали на руках дівчата ймолодиці у старовинних вишиваних сорочках та квітчастих хустках здовгими китицями рум’ яні, усміхнені, схвильовано-цікаві, їм нетерпілося швидше побачити молодого: кому назустріч вивели такуквітку? Катря стояла, опустивши руки вподовж тіла, від чого їївузенькі плечі стали ще вужчі, біла тонка шия, якої ніби ніколи неторкався сонячний промінь, стала ще довша; голову ледь нахилила іспідлоба дивилася поверх натовпу туди, на вулицю. Очі її сяялитихим, сором’язливим усміхом, а губи тремтіли од хвилювання (зродуна неї не дивилося стільки людей), то прикрила їх пальцями і не пішла —попливла до воріт, як пава.—Отаку кралю викохав Степан,—зашепотіли жінки.—Діва непорочна —й квит…—І куди нашіхлопці дивилися?..—А що б вона тут робила —до свиней?—Он, он молодий, бач: перший до хвіртки йде!..Молодий —то був хлопець років двадцяти восьми, змиршавеньким чубчиком, зачесаним на проділ рідким гребінцем,трохи чи не нижчий за Катрю, проте широкий у плечах, суворий злиця, трохи пещеного й блідого. Ледь усміхнувся до Катрі й простягбув руку, щоб одчинити хвіртку. Але тут один з парубків заступивйому дорогу, набичив голову й буркнув:—На могорич давайте!—Що? —не зрозумів той.—На могорич, кажу, давайте. Нашу дівку берете, треба викупать.140 —Це, звиняйте, у нас так заведено,—пояснив Федір, прискалюючина молодого усміхнені очі.—Ставити могорич за дівчину.—Гм,—мигикнув молодий і високо підняв одну брову,—Що ж,пожалуйста.—Дістав з кишені гаманець, повільно перебрав гроші йпростяг парубкові новенькі, ще не згинані п’ятдесят карбованців.—От-так! —захоплено видихнули в натовпі, а парубок сховавлопотючий папірець і сказав уже милостивіше:—Тепер заходьте.Молодий узяв Катрю під руку й повів до хати вузенькимкоридором, бо хуторяни не дуже розступалися: кожному хотілосяподивитися на приїжджих зблизька. Біля воріт вже прослали килимок —нове рядно в чорну та червону смужку, ткане ще до війни, а за нимстояли Степан з мискою пашниці й срібняків і Степаниха: вона —трохи згорбившись, а він —струнко, як солдат, з двома орденами ірядочком медалей, пришпилених негусто. Катря тричі низьковклонилася батькам, а молодий лише голову схилив.Степан посипав молодят пашницеюй грішми, тоді сказав якомогаурочистіше:— Живіть, діти, у мирі та злагоді.Степанихатеж прошепотіла щось тремтячими губами, поцілувала Катрю й зятя, який стояв, так само нахиливши голову, і затулилахусточкою очі.Музики хвацько вдарили «Ойру» —і молоді рушили в хату.—Навіщо ця комедія? —невдоволено шепнув молодий Катрі навухо.—Зібрались би родичі, скромно, тихо…—Хай роблять, як хочуть,—смирно одказала Катря.Доки родичі товпилися в світлиці, знайомлячись,—приїжджа свахапри цьому ні з ким цілуватися не забажала, атільки подавала руку,називаючи себе Клавдією Купріянівною,—кухарки хутеньконакривали столи, виставляючи пироги й сметану, соління, капусту,свіжу ковбасу, поламану на кільця, а дівчата й молодиці, що тримали Катрі фату, винесли коровай. Свічки одразу жпогасли, зате калиналеліла в сонячному промінні, як весільне знамено. Федір виставляв настоли самогонку в трилітрових бутлях —сизу, синювату, чисту, яксльоза,—і незабаром над столами ніби туман устав: так багато булобутлів. І над туманом тим, напроти короваю, де мали сісти молоді,мовби церковці з срібними банями, височіли три пляшкишампанського.Коли на поріг вийшли молоді й свати, музики утнули туш, боіншого нічого підходящого не придумали, а це було знайоме: наурочистих зборах грали, коли колгоспникам вручали премії й грамоти.Першому, як представникові влади, надали слово голові колгоспу.— Дорогі товариші! —сказав голова, худий смирний чоловічок здовгим носом і глибоко запалими щоками.—Це добре, що ми оддаємо 141 сьогодні Катрю Безверхівну, алеце й погано. Добре, бо людиназнайшла своє щастя —тут не радіти не можна, і погано, бо не Катряпривела чоловіка в наш колектив, а її од нас забирають. Це —мінус.Отож я й кажу: товаришідівчата й молодиці, котрі не замужем,приймайте приймаків! —Тут голова й сам засміявся разом з усіма,навіть молодий пересмикнув устами, нібито усміхаючись.—Заманюйте чоловіків у наш колгосп! А ми з свого боку будуватимемовам хати й садиби даватимемо найкращі. Он у старому садкуколгоспному хіба не землі? Та там, як писав наш земляк Гоголь, дишловстроми, а виросте тарантас! Так що пожалуста. За це й вип’ємо!—Правильно,— гули чоловіки, бурхаючи собі в склянки просто вбутлів.—Говорить, як з листу бере!—Правильно! —вигукували жінки де завзятіші, тяглисячаркамидомолодих, до голови, обережно, щоб не залити закуску, а музики щераз програли туш.Потім пили за батьків молодої ймолодого, причому хтось ізпідпилих, певно, ще до весілля, задерикувато вигукнув:—А де ж це сват домбасівський? Чи, може, посадженого батькамолодому виберемо, та?—Свата нашого дорогого,—підвівся Степан із чаркою в руці,—срочно викликано на совіщання уВорошиловград! Так що вінотсутствує через державні діла, і я п’ю за нього позаочно!Степан сказав це так урочисто, а сваха, Клавдія Купріянівна, такпихато склала яскраво-червоні уста, що дехто з хуторян нахиливголову, ховаючи посмішку…Молодий скривився і щось шепнув Катрі, а та благальноподивилася на батька: мовляв, я ж вас просила…Скориставшись тишею, що запала на мить, з-за крайнього од садкастолу підвівся Омелькович, вантажник при сільпо і першийвиступайло на всіх колгоспних зборах. Омельковичів брат працювавдесь у Астрахані юристом, влітку наїздив у село і консультував усіхскривджених, тож Омелькович узяв моду говорити грамотно йофіційно. З його виступів завжди реготали, проте слухали охоче: словаінтересні.— Тарші! —гучно і впевненовиголосив Омелькович.— Фактіцско,юридіцско і практіцско перед нами вже не молоді, а чоловік іжінка!..—Катря залилася рум’ янцем і сховала очі, молодий високопідняв брови й дивився на промовця з неприхованим презирством, агостроязика Федорова жінка швидко-швидко зацокотіла:—Що ти, Омельковичу, ото верзеш? Ну як скаже —то як у попілторохне, їй-богу!За столом розлігся регіт, а Омельковичпришелепкувато кліпнувочима й сказав:142 — Юридіцеко вони вже розписані, значить, усьо, значить, поворотудо холостої жизні нема, хіба через развод. Ось що я хотів сказать!..—іпереможно сів.Музики, хоч були і напідпитку (перед їхнім ослоном поставили двітабуретки з горілкою й холодцем), зрозуміли, що промову Омельковича треба якось заскородити, зморгнулися і втнули «польку-бабочку», але тут підвівся дід Лаврін, знавець і пильнувач весільногообряду, махнув рукою, щоб затихли, й сказав, дочекавшись повноїтиші:— Кхи, а чого цети, Катрю, неперев’язала молодого хусткою? Хібати не хочеш прив’язати його до свого серця?..— Правильно! —заґелґотало жіноцтво.—Оце до ладу!А за крайніми столами, де розташувалися чоловіки (коло жінки яксядеш, то хіба вип’єш по-людськи!), забубоніли:—Як схоче в гречку скакнути, то й на налигачі не вдержиш, ги-ги-ги!..—Щось він дуже маніжений. Таке пхе тільки газети читає та втілівізор дивицця…Катря повільно встала, висмикнула тоненькими пальцями хустку з-під рукава —нову, шовкову, спресовану в рівненький квадратик, ілагідно усміхнулася до нареченого. Той підвівся, неохоче підставивруку, немовби для укола. Коли хустка на його рукаві зблиснулашовковим клинцем, весільна громада, ніби змовившись, гукнула:— Гір-ко! Гір-ко! Гір-ко!Катря всім тілом подалася до молодого, ладна, здавалося, хмелемобвитися навколо нього, заплющити очі й летіти в поцілунку, як упрірву… А молодий, напружившись у шиї так, що аж комір у неївп’явся, ледве дотягся стиснутими губами до Катриноїщоки йторкнувся, її —гарячої, як вогонь.—Не т-а-ак! —залементувало жіноцтво.—Так, як уперше, давай!—Як на самоті!—Гірко!—Покажи, як інженери цілуються!—Ха-ха-ха!..—І-і-ги-ги!..—Язичники,—тихо сказав Катрі молодий, коли вони вже сіли,таки поцілувавшись, і пригубив з чарки, що тремтіла в його руці, а Катря випила свою до дна й одказала мирненько:—Люди як люди. Ти б краще випив, як усі.Молодий суворо глянув на неї збоку, проте змовчавшище міцнішестис губи.143 Жінки завели пісні, простої, не весільної, бо таки розуміли: якщо «В нашої княгині» не личить молодій, то «А в нашого князя» аж ніяк неличить молодому. Такий дутель —і князь?.. Ні!Катря, осміліла після двох чарок шампанського, теж пристала допісні, зразу тихенько, немов сама собі співала, коли ж чоловікипотужними басами заглушили підголоска, взяла раптом першим,дзвінким і чистим, як бурунець на дні криниці, голосом:Ой, братіку, сокілоньку,Ой, братіку, сокілоньку,Та візьми ж мене на зимоньку…Від цієї давньої, ущерть налитої смутком пісні, з якою виросло неодне покоління хуторян і не одне покоління пішло на той світ, у жінокбриніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима йпрохмелялися, наче й не пили, а Грицько Байрачанський витав своїмтремтливим тенором високо-превисоко, як одинокий птах попідхмар’ ям. Здавалося, не десятки людей співало ту пісню, а однамногогласа душа… Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі побіляклубу п’яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу, азнайшовши (то був колишній бригадир), підходив до хлопчаків іблагав першого-ліпшого: «Ванько, піди займи бригадьора, хай він тебевдаре, я йому пику наб’ю»…Ще недавно Параска Шмуркова з піною на губах гризлася зсусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму… А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню,знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних та поштивих дітейодних батька-матері. Вони то були —і не вони.—Дають хохли! —захоплено сказав до молодого хлопчина, щоприїхав разом з ним «Волгою». Голосно сказав, сподіваючись, мабуть,що його за піснею не розчують. Однак Федір Безверхий, який сидівнеподалік за родинним столом, таки дочувся, примружив очі йспитав:—А ви самі, звиняйте, звідки будете?—О, я, папаша, здалеку,—поважливо одказав молодик.—Я з Вінниці. Тобто батьки звідти. А я корінний донбасівець.—А-а… То далеко! —реготнув Федір.—Це ж у вас, у Вінниці,кажуть рабий замість рябий?..—Та ні, кажу я вам: я корінний донбасівець. То батьки…—Ну, то давайте вип’ємо за ваші краї,—оскирнувся Федір.—Поповному, щоб дома не журилися, як то кажуть.Випив, утерся хусткою і гукнув до співаків:— А чого це ми такої сумної завели? Хіба веселішої немає радитакого дня?— То давайте «Із сиром пироги»… Давайте?144 Але тут знову підвівся дід Лаврін й сказав:—Кхи, цієї пісні за моєї пам’яті ніхто у нас ніколи не співав. І нетреба. Бо якби козаки билися тільки за дівчиноньок та пироги, то досібули б ми турками. Хай кращеоно музики грають, атонавіщо ж їхпокликано…—Мені —мою,хлопці, вибрався з-за столу Лука Ількович Власенко,колишній кавалерист і ротний кухар, а нині лавочний сторож на селі.Все своєжиття, і довоєнне, й повоєнне, Лука Ількович танцював нагульбищах тільки «бариню» —Баринею його й прозвали,—а своюрозповідь про минуле починав так: «Як служив я в кавалерії, то шабляв мене була довга й на коліщатку…»—Грій, Мишко, бубну,—розпорядився Іванушка-скрипаль.Мишко-бубніст підпалив шмат газети, трохи потримав надполум’ям свій саморобний струмент із собачої шкіри —і бубон загув,як дзвін. Іванушка притиснув скрипку підборіддям до плеча, піднявсмичок, Василь-сопілкар послинив язиком мундштук сопілки, Шурко-баяніст програв акорд, а Лука Ількович став у свою улюблену позицію:поклав долоню правої руки на потилицю, лівою взявся в бік івиставив уперед коротшу поранену ногу. Тоді чвиркнув крізь зуби йсказав:— Ну?Іванушка коротко махнув смичком —і баяніст повільно, карбуючикожен такт, на самих басах заграв вихід. До басів непомітнопідпряглася скрипка й, солоденько зойкаючи, як лукава молодиця,пішла з ними в парі; за нею струмочком влилася в мелодію й сопілка,тільки бубон мовчав, ждучи слушної нагоди…Лука Ількович покрадьки пішов по колу, накульгуючи на лівупоранену ногу, а праву викидаючи перед себе рівно,як лелека,—очіпримружені, короткі сиві вуса настовбурчені, бо підпирав верхнюгубу нижньою, вдаючи коверзуху-бариню. А Мишко-бубніст, нібикепкуючи з тої великої пані, скривив набік великий рот і вимовляв утакт музиці:Е-е-е ба-ри-ня ла-са, ла-са До лю-бо-ві у-да-ла-ся,Ба-ри-ня-цяць-ка,Ба-ри-ня-киць-ка!..Іх, іх, і-хи-хи-х —залилися сміхом мідні брязкала на бубні і вразумовкли.Що не вечір, то й новий! —зареготав бубон,—Що не вечір, то й другий!145 І враз мелодія закружляла, мов вихор.Бариня —кицька!Бариня —ласка!—А давай-давай-давай! —не своїм голосом заволавМишко,червоніючи й витріщаючи очі.—Гоп-ца! Га-ца-ца!..Лука Ількович і собі щось вигукував, молов ногами куряву,вимахував руками, як вітряк раменами на доброму вітрі, вигинав тілосюди й туди, так і сяк, і здавалося —не танцює він, а перекидаходить… Тоді цоб —став як укопаний і всі, навіть ті, хто бачивстарого в тапку не раз і не два, подумали: все, заморився, кінець. А Лука Ількович, виждавши потрібний такт, пустився раптом знову, зтаким завзяттям б’ ючи себе долонями по литках, по стегнах, погрудях, по шиї й підошвах, що вже й музики не чути —тількивиляски. («Після кожної «барині»,—хвалився не раз Лука Ільковичдядькам,—у мене все тіло в синцях, і долоні, й пальці —чарки невдержиш. Птьху!»).—Ну, дають! —хапаючись за чуприну, вигукував крізь сміх «корінний донбасівець» і штовхав молодого під бік. Той теж сміявся —не скупо вже й не зверхньо, а щиро по-людськи —і виявилося, щосміх у нього тихий, м’який, як узахопленогохлопчака, а зуби рівні табілі. Він обіймав Катрю за стан, чув під пальцями її гостренькийтвердий живіт, і приємна хвиля батьківської радості огортала його.—Вип’ємо, Катюша? Вдвох…—сказав тихо.Вона здогадалася, за кого, опустила очі й знову звела їх на нього —глибокі, прекрасні, закохані до нестями,—і кивнула:— Я тріньки, бо мені вже не можна, а ти всю.Їй хотілося обняти зараз і дядька Луку, і музик, і всіх гостей за те,що її коханий став знову такий лагідний і добрий, як у перші дніїхнього знайомства…—Молодця! —загукали весільчани, коли музика змовкла і Лука Ількович, заточуючись від утоми, рушив був до столу.—Гойдатьтанцюриста!—Гойдайте,—погодився Лука Ількович,—тільки дивіться невпустіть, бо як і другу ногу скалічу, тоді квит «бариням»…Дужі хлопці-трактористи кілька разів підкинули дядька вищестріхи, під загальний регіт хуторян однесли до столу й налили повнусклянку —як премію. Музики теж обсіли свої дві табуретки зхолодцем та горілкою. А за крайніми столами, де сиділи чоловіки, булочути скрадливий голос відомого на всю сільраду брехуна Самійла Шкурпели:—Поньмаш, чорт, забігаю я, значить, у Берлін і питаю:де тут Гітляр? Дивлюся, треться один у гурті серед німчуків, вуса отако 146 ствпчиком, чубчик набік і збілим хлажком у руках… А сам уцивільному… Бачу: бочком, бочком — за спини ховається. Генде гохі!—кажу… Попався, гад? —І автомат йому вгруди наставив.—Ком замною, кажу…—Ну й брехло ти, Самійле. Гітлер же спалився!—Підожди, підожди,—обидився Самійло,—ти зразу дослухай, тодіобзивай… О, приводжу я його до штабу, а там таких, як він, цілачерга стоїть, душ триста. Двійники, паньмаш!..—Так ти сам забіг у Берлін чи з військами?—З військами, в самому авангарді був…—А я, як служив у кавалерії,—вже ледь володаючи язиком після «преміальної», мовив Лука Ількович,—то шабля в мене була довга і наколіщатку…—Да-а,—озвався молодший Самійлів брат Симін,—як служив я в Карелії, то командир полка викликає мене раз та й каже: «Бери,сержант Шкурпела, сімдесят тягачів, сам во главу колони і паняй утундру за лісом, бо нічим солдатам баню топить»…—…Думаєш, чого отой опішнянський Кольчак так багато зайцівторік набив і всіх з лівого дула? Бо воно в нього хрестиком золотимпрострелене… І перед кожним полюванням він собі очі вовчою жовчюмаже —тоді видно чорт-тій куди…— …Це правильно, що впровадили виховання молодші. Бофактіцскі вона забула, що до чого. Мене, було, отак у сорок шостому Захарко викличе в сільраду й каже: «Збери хлопців-допризовників,построй —і марш-бросок під зіньківську гору». То я вистрою та яккрикну: «Біго-ом! Ширє шаг!» —то тільки хекають і анічичирк. І тибіжиш. І чувствуєш за плечима отвєтственность…—І ніякий цей молодий не інженер, а снєсар…—озвався вперше завсю гулянку Данило Шкабура, який ніколи нікому й ні в чім не вірив,а казав завжди: «Все це брехня».—Як не інженер? —спитали в нього.—А так. Інженери не такі.—А які ж?—Не такі…Були вже й п’яненькі. Першого одвели попід руки в хату і вклалина горіле ліжко голову колгоспу, бо Степан йому, як начальству,підливав найміцнішого перваку, аж доки не звалило чоловіка зстільця. Голові ще до того, як йому впасти, казали: «Може, підете,Іване Луковичу, в хату та одпочинете?» Алевін образився: «Хто? Я? Ні-ні… Я свій взвод у бою ніколи некидав —і вас, непокину!»Олексій Цурка швендяв од столу до столу, втуплювався ледь ненакожного червоними, як мочені сливи, очима й питався: «А дебригадьор? Найдіть мені бригадьора, я йому голову зверну —ізпівночі н-на південь!..» Чіплявся навіть до господаря: «А-а, Степан Кі-147 кіндратович… Ідіть сюди, ближче… Не хочте, боїтесь… Знаємо, як виторгуєте… Пшоно як продавали? Три кіла пшона —півкіла розталихканхветів у нагрузку. А самі брали ті к-канхвети, той дьоготь?Знаємо!..»З-за садка, здавалося, одразу за ним, підіймалася супротиполуденного сонця велика, у півнеба, синя хмара, задув холоднийвітер, і незабаром рушив густий навкісний сніг, лапастий і мокрий —перший сніг.Молоді пішли в хату, бо зодягнені були легко, то померзли. А щетреба було збиратися в дорогу.Один по одному, подякувавши господарям за хліб-сіль, сталирозходитися й хуторяни, жінки та діти здебільшого. Чоловіки жперенесли кілька столів під погрібник, у затишок, гомоніли, співалиохриплими голосами, а хто вже був геть п’яний та тонкий на сльозу,той плакав, згадавши свої обиди чи від жалю хтозна й до кого…Смеркало, коли молоді, вдягнені по-дорожньому, сваха й товаришмолодого вийшли з хати до воріт, біля яких їх ждала вже заведена «Волга».Катря й Степаниха плакали і раз по раз припадали одна доодної, молодий кривився, як від болю, а Степан, бувши під доброючаркою, уже вкотре торочив йому:—Ти ж, синку, не обиджай Катрі. Вона в нас жила, як ластівка вгніздечку, ні горя, ні нужди не знала, то дивись. Жінкою вона будетобі золотою —вір батькові.—Вірю, папаша, вірю,—заспокоював його молодий, тримаючируки в кишенях плаща.—Не хвилюйтеся, все буде добре.—Ави ж, свахо,—обіймаючи Клавдію Купріянівну та цілуючи її всухі, напудрені щоки, воркотав Степан,—дивіться там. Якщо не такщось робитиме, підкажіть, навчіть, ну, не обиджайте. Вона ж унас…—І махнув рукою.—А я вам… Пишіть, чого треба, всеприставлю: картоплі, яєць, свіжини. Чого ж, для своїх не пожалію…Все оддам, аби жилося…Молоді та гості повсідалися, хряпнули дверцята, дужче загув мотор,і машина, зриваючи сніг, помчала вуличкою, лишивши за собою двісмуги од коліс.—Та моя ж ти дитиночко дорогосенька, коли ж я тепер тебепобачу!..—скрикнулаСтепаниха і зайшлася плачем.Федір із жінкою підхопили її попід плечі й повели в хату, а Степанзгорблено пішов до погрібника, де гули чоловіки.Машина вискочила за хутір, підсвічуючи фарами чашечки нателеграфних стовпах, і помчала до шляху, а Катря все дивилася йдивилася у заднє віконце, за яким уже ледь бовваніли хати,поблимувало де-не-де світло на стовпах та у вікнах, а коли хутора не 148 стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їйдрібно тремтіли.