Вогник далеко в степу – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

ВОГНИК ДАЛЕКО В СТЕПУ

Нас прийняли до училища разом: трьох Василів —Василя Силку,Василя Обору, Василя Кібкала —і мене. Мене-то звати Павлом, апрозивають Павлентієм. Ну, та я, правда, сам і винен.Василів узяли першого ж дня, а мене забракували: сказали, щомалий. Хлопців одразу й перевдягли. Видали їм новенькі хаковіпілотки, новенькі, теж хакові, гімнастерки з натороченими товстоюбілою ниткою кишенями на грудях (не по дві, як у військових, а поодній), штани, черевики, широкі брезентові паски підперізуватися,навіть шкарпеток, про які ми тільки чули, по дві пари. До того всього,сказали, видадуть перегодом ще сірі шинелі з солдатського сукна ішапки.А я в чім прийшов —не буду казати, в чім, бо це невесело,—у тім ізостався.Хлопці раділи, обмацували один на одному одіж, упізнавали одинодного і не впізнавали, розчервонілися всі,пілотки набакир… А Василь Силка, як оглянув себе в новому, ляснув у долоні, крутнувся наодній позі і вигукнув—як лоша заіржав:—Чи це я, чи не я? Чи нова копійка?!Я теж обмацував їх і теж пробував усміхатися, та, мабуть, лишекосоротився, і під окомсіпалося. Мені коли погано, то під окомсіпається.Дорогою до села Василі втішали мене, що, мовляв, на той рікприймуть і тебе, що їхня форма до того року вже приноситься, а вмене буде нова, що вони однак будуть зі мною товаришувати —разомкрасти соломувночі з поля, бити пеньки в лузі, грати у два голоси набалалайках вечорами в неділю, а я на бубні вибиватиму. Я тоді набубні саморобному, з собачої шкури, вибивав під Василеві балалайки:в мене-бо слуху немає, ото тільки на бубні. До того вони менедовтішали, що я мало не розкис був. Ну, вдержався якось.А вдома… Краще б я не приходив додому.—Ну, що, Павлику? Що виходив? —спитала тітки Ялосовета,тільки-но я переступив поріг, і дивилася на мене з такою надією, щомені знову засіпалося під оком.—Невзяли. Малий, сказали,—ледве вимовив я: так у горлілоскотало.Вона сіла на вичовганий піл з двома ненакритими подушками вузголів’ ї і заплакала.—Та й що ж тепер? —Тітка дивилася на мене крізь сльозинещасними очима.—Як же тепер, га?—Не знаю… На роботу піду.406 —В чому? Подивися на себе. А їсти що? Хліба намолотили тільки вдержаву і то не хватило до плану.—І знову заплакала, затуливши очідолонею.

Вона любила плакати.Я тихенько вийшов з хати, знайшов у сінях мотузок і подався вберег, до річки: може, де вільшеня або вербеня сухе трапиться —треба ж якось її втішити, щоб хоч уночі не плакала.Тітка Ялосовета мені мачуха. Вона пішла за мого тата «на дитину»,як мені було дев’ять років, і прожила з ним до війни рівно місяць, а зімною оце вже шостий рік мучиться. Я-бо ніколи й разу не назвав їїматір’ ю, якось язик не повертається. Якби хоч тато був… А вонаобижається, думає, що то я нарошне, на зло. Нічого, знайду осьвільшечку —переплаче. Вона радіє, як є чим топити. Спробуй її щезнайти, ту вільшечку!.. Казав уже їй раз: ідіть заміж, а я й сам якось.Плаче. Ну, хай як хоче. Я ж не заставляю. Та ще й півхати нема,зосталася тільки хатина, а більшу половину одірвало бомбою. У нас упівсела нема хат —такий сильний бій був… Нічого, нарубаю дров,зваримо щось їсти, а далі воно покаже. Не плакатиме ж вона зложкою в руках!Над річкою вечоріє, прохолоднішає на ніч. Заграва од захід сонцяпоринула аж до дна і звідти світить. На лататті місцинами густобіліють лілії, вони схожі на зграї білих чаєнят, що сіли на воду. Тут явитягав дерево з нашої хати надбитої. Двері плавали майже цілі іобаполи. А вікон —ні однісінького і в трісках не знайшлося… Піймаюобапіл, ухоплюся за нього руками і правлю до берега, вибиваючиногами. Зубами цокочу, губи не зведу —така холодна вода була. А тітка Ялосовета бере те, що я до берега приправив, та у двір носить. Я тоді з місяць кашляв: простудився. На те літо, як мине неврожай,може, доточимо хату. А зараз треба знайти якийсь сухостій та вечерюзварити. Нічого, переплаче…Другого дня ми пішли в училище удвох а тіткою Ялосоветою. Я-тоне наважився б, а —вона.Зайшли просто до директора.Директор був у кабінеті сам. Стояв біля вікна спиною до дверей,невисокий, щупленький, з блискучим лакованим ціпком у руці,дивився в училищний двір —звідти лунали різноголосі командишикуватися «по ранжиру в колону по чотири». Було перше вересня.Коли ми ввійшли і стали при порозі, директор озирнувся. Він був увсьому військовому, з портупеями через плече, тільки без погонів: нагімнастерці два ордени, а решта —планочки. Подивився на тітку Ялосовету, потім на мене. Якийсь захололо-уважний подив був у йогосірих опуклих очах.—Що ви хотіли? —спитав він.407 Тітка Ялосовета одразу заплакала, почала розказувати, що хатунашу «вкинуло бомбою в річку», що живемо ми в тій хаті, як у норі,одягатися ні в віщо, їсти теж не дуже… А я стояв, дивився у підлогу ітримав у спітнілій руці згорнуті в дудочку документи: заяву, метричнудовідку, табель за п’ятий клас і автобіографію. Мені було ніяково відтого, що тітка Ялосовета розказує все про нас —хоч воно й правда —та ще й підхвалює мене:—Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий отомалий. Він підросте. І вчиться ловко, самі ловкі оцінки. Якби було зачим далі учитися, то хіба я його привела б оце… А то таке, начезбуваю дитину…—Скільки тобі років? —спитав директор, перевівши свій уважно-здивований погляд з тітки Ялосовети на мене.Я подав йому документи. Він пробіг їх очима і посміхнувся. Тітка Ялосовета дивилася на нього благально.—Те, що малий, нічого.—Директор обміряв мене поглядом, а ябоявся і дихнути. Стояв і не дихав.—Ми йому підставку зробимо, щобдо верстата діставав. Але ж йому нема ще й п’ятнадцяти років…—Та скільки ж там —без одного місяця не п’ятнадцять.Директор ще раз переглянув табель, заяву (я написав її дужекаліграфічно, майже намалював) і раптом запитав:—А що в тебе за ім’я —Павлентій?Тітка Ялосовета теж глянула на мене здивовано.—Чого він Павлентій? Павлом його звати. Павло Трохимович…Я втупився собі в босі ноги в пилюці після дороги і чув, як дрібніголочки пошпигують мені у вуха, у щоки, шию —все горить. Стукнулож отаке в голову —Павлентій!..А було так. Покликала мене одного разу баба Прониха, сусідканаша, щоб я їй листа від дочки прочитав. У неї в Донбасі дочка живе,Ольга. Ну, прочитав усе, ще й число знизу, і підпис: «Ольгея Павловна Пронь».«Ач,—зраділа і запишалася Прониха.

—Поки тут на свинарникуробила, то інакше, як Ольга Пронька, ніхто не звав. А попала міжлюди —Ольгея Павловна!..»Потім, коли я писав заяву до училища, то й собі подумав, що це ж ія йду між люди. І утнув не Павло, а —Павлентій.—Ну, що ж, Павле… Трохимовичу,—сказав директор.—Беру тебепід свою відповідальність. Будеш у нас відмінником.Він прорипів до столу протезом у хромовому офіцерському чоботі,підтягуючи його за ціпком, написав щось червоним олівцем на заяві іпростягнув її мені. Від нього пахло підсмаженими на сонціпортупеями і «Казбеком».—Віддаси завідуючому складом, отут у дворі, у підвалі він,скажеш, що я просив знайти тобі найменший розмір форми. Тільки 408 дивись, дисципліна у нас сувора, майже військова. Щоб не просивсяназад. Приходь завтра на заняття у п’ яту групу. Будеш унайбідовішій… п’ятій групі.Тітка Ялосовета вклонилася йому низько ісказала крізь сльози:—Спасибі вам, чоловіче добрий!Директор глянув на неї суворо, подив у його очах зробився щехолодніший.—Облиште це! —І додав лагідніше:—Це ж не моє власне училище,жінко.Дорогою до складу я сказав тітці сердито:—Чого ви ото?!Кланятися заходилися…—Ти розумний! —теж розсердилася вона.—Треба ж людині якосьподякувати? —І одразу пересердилася, сказала з полегкістю: —Ну,слава богу!Навіть найменша форма була мені завеликою: гімнастерка, якпідперезавсь, стала на спині халабудою, штани були кругом широкі йдовші, ніж треба, десь на півчверті, то довелося вбрати холоші ушкарпетки. А черевики і пілотка підійшли.—Нічого, нічого,—приказувала тітка Ялосовета, обсмикуючи менез усіх боків, і я чув, як вона пробувала матерію на пучку.—Міцненьке… Підемо до діда Кравця, він попідшиває.—І спиталася узавскладом:—А як тут у вас, чоловіче, годують? Тричі?Завскладом, побитий на обличчі деінде віспою, з бистрими очима,весело сказав:—Тричі, молодице. І все, хоч і рідке… затегаряче… Та сімсотграмів хліба щодня. Це не шуточка, це —як шахтарям пайка, трошкитам менша.Додому ми йшли швидко, бо тітка Ялосовета відпросилася убригадира тільки до обіду. Під Писаревим лісом молотила молотарка.Над нею стояла проти сонця хмарка пилюки з половою. Ясний,прозорий день був.—Ач, як сонячно! —сказала тітка Ялосовета і по-молодому збилахустку на плечі.—А красивий директор. Такий якийсь… Наче й наш,наче й не наш —культурний.—Кажу ж: ідіть заміж. Так ні…Тітка Ялосовета тихоякось так засміялася, зітхнула.—Дурненький ти ще, а вже совітуєш,—сказала необидно.—Всілюди красиві, як добрі.—Ішла вона легко, світилася. І одно поглядалана мене збоку.—А в черевиках ти повищав. Такий —наче підріс на очах. Ну,звісно, підбори ж…—Нічого, ось вивчуся —купимо і вам черевики,—сказав я. Такбуло мені на душі щасливо, що аж попробував у голові: «мамо»,—ні,не вийшло. То йшов мовчки. Форма шелестіла від ходи, аж 409 порипувала, наче накрохмалена. «Нічого, приноситься»,—думав я.Поліз до нашивної кишені на грудях, намацав пальцями новийолівець. Купили у книгарні за двадцять копійок, бо там же у розкладіна завтра написано: «Креслення…»* * *І от я стою у п’ятій своїй групі, в найостаннішій шерензі. Воназветься «шкентель». Лунають команди «рівняйсь!» і «струнко!». Томайстри, після того, як старости —майстрам, доповідаютьдиректорові, хто є, кого немає і чому. Ті, що попереду, правофлангові,крутять головами, роблячи ними «рівняння на середину», і стовпіютьпід команду «струнко!», а задні ряди гудуть, хихикають, штовхаються —нікому до них нема діла. А найдужче у нашій групі, бо в нас, хочнавчаємося ми вже п’ятий день, і досі немає майстра. Хлопці кажутьпо-всякому: одні —що не знайшли ще, інші —що майстри-то є, аленіхто з них не хоче брати нашу групу. Тому решта дев’ ять груп, які змайстрами,—і «механіки», і «столяри»,—вже були на практиці вемтеесі і в столярні, а нас ведуть щодня після сніданку в старийдвоповерховий будинок —учбовий корпус —на «теорію». Класи таммалі, сидіти тісно і душно, а писати зовсім ніяк, хіба що боком, і топідбиваємо один одному. Класи ті називаються «аудиторіями». Буливже у нас два політзаняття, креслення, фізика, технологія металів (цепро те, які бувають метали та що з них роблять) і диктант зросійськоїмови.Командує нами староста на прізвище Гришуха, худощокий,суворий з лиця дитбудинківець, з рудим пушком на верхній губі.Майже вся наша група —дитбудинківці. Їх двадцять три —і всі одинза одного, дивляться прямо й сміливо і називають нас сімох селюківабо «кугутами», або «макухою», але не сердито, а так, наче зарадирозваги, чи що. Підійде котрийсь, візьме пальцями за ґудзик нагімнастерці, крутить і дивиться у вічі: «Садок є, кугуте? Принесигруш. А я за тебе заступатися буду. Нема? Що ж ти тоді за кугут?»Мене не займають. Один почав був щось про «жратуху», щоб я принісчогось із дому попоїсти, але Гришуха сказав йому: «Ша, він наш».Видно, він знає наші автобіографії. Мені чужо в цій п’ятій групі іхолодно всередині, тремтить там щось, хоч он як сонечко світить, ігоробців на деревах навколо плацу —як попелу: цвірінчать, гріютьсяна теплі. Вийти б тихенько з оцього «шкентеля» та поза спинами, позаспинами, наче мені кудись треба. А там завернути за Нарбуд —ідодому. Ішов би оце шляхом понад стовпами до села… Молотарка вполі гуде, од паровика дим стелеться і пахне теплим, ворони по стерніпоходжають, хетезе коло лісу просянище оре… Зайшов би в ліс,410 напився води з джерела, попоїв грушок-падалиць… Вони заразлистям прикидані. Накриєшлисток долонею —щось тверденьке. Якне патрон, то грушка, м’яка, коричнева всередині, сама тане в роті. А завтра приніс би оцю форму, поки нова… Ні, ти ба! Сам он якпросився, у директора був… П а в л е н т і й ! А тепер назад рачки…Тепер уже стій! І я зводжуся навшпиньки, щоб побачити своїх Василів. Усі вони в першій, найдорослішій і найграмотнішій групі —«механіки сеге 1 машин». Не видно Василів. Однакові пілотки, однаковістрижені потилиці.Незабаром груші, починаючи з першої, одна за одною, строєвимкроком рушили з плацу до їдальні. Попереду —майстри, збоку,прикомандуючи: «Раз! Два!.. Лівой!» —крокували старости. Ішлинапружено, як дерев’яні, сікли ногами дорогу, вибиваючи підошвамитакти під оті «рраз-дваі!» Директор, викладачі, замполіт віддаваликожній групі честь і ледь, посміхалися при цьому.А наша п’ята зосталася на плацу. І стояли ми вже не строєм, а якпопало.—Алло! Чого стоїмо? —загули дитбудинківці.—Гришухо! Води на рубон 2 !Староста, який стояв спиною до нас, обернувся і повільнопросвистів з-під тонкої губи в рудому пушку’:—Тссіхо!Мабуть, його побоювалися і дитбудинківці, бо замовкли одразу.І раптом хтось вигукнув:—Бра’! Майстра ведуть!Із двору училища, куди вмаршировувала остання, десята, група,ішов до нас директор, швидко підтягаючи ліву ногу за лакованимціпком. Поруч, ледве встигаючи за директором, дріботів якийсьдідусик. Він був у ремісницькій формі, новій-новісінькій інастовбурченій ще гірше, ніж у мене; передня пола гімнастеркисягала йому нижче колін, і, йдучи, він підбивав її ними, якфартушину, брезентова реміняка, з нікельованою бляхою «РУ», булазаперезана аж під грудьми; штани мели пилюгу, і з-під одної холошіза кожним крочком викидався вперед довгий шнурок від черевика.Коли він, щось кажучи директорові на ходу, повернувся до нас боком,ми побачили… Ні, він не був горбатий, але такий сутулуватий, начепід гімнастеркою за плечима у нього висів баян… Руками дідусикрозмахував по-стройовому, дуже кумедно, як підліток, що вдаєвійськового в строю.1 Сеге —сільськогосподарських.2 На рубон —їсти.411 Ми заніміли. Ми перестали дихати, як я у директоровому кабінеті.А Гришуха викинув убік праву руку і скомандував:—У дві шеренги —становись!Доки ми розштовхували один одного, щоб бути в першому ряду,директор і майстер підійшли. І не встигли ми ще ні вирівнятися, нізробити «рівняння на середину» під команду Гришухи, як майстеруперся кінчиками пальців собі у праве вухо, випнув груди, наскільките дозволяв «баян» на його спині, і бадьорим тоненьким голоскомкрикнув:—Здрастуйте, товариші ремісники п’ятої групи! —і усміхнувсязовсім беззубим ротом.Якби він хоч ногами, перед тим, як узятися під козирок, нічого неробив, а то клацнув розшнурованим черевиком об зашнурований такхвацько, що ледь не збив самого себе, і шнурок простягнувся збоку.—Здрав’я желаєм, товариш майстер! —урозлад, весело крикнулими.Майстер прибрав руку од вуха і, сміючись старечим сміхом,хрипкенько, сказав:—Ну, от ми й зустрілися! —Він нахилився, наставив на нас свій «баян» і почав зашнуровувати черевик.Директор теж усміхався. Потім посуворішав, подав команду «вільно».—Товариші ремісники,—сказав він, підождавши, поки дідусикупорався з черевиком і випростався.—Нарешті ми знайшли длявашої групи майстра. Федір Демидович Сніп —слюсар-інструментальник найвищого розряду. Крім того, він ще і слюсар-лекальщик, тобто вміє робити з металу все: від молотка донайдрібнішого годинникового механізму. Під час війни Федір Демидович був слюсарем-зброярем на заводі і робив для фронтукулемети. Зараз Федір Демидович пенсіонер. Але, зваживши на нашевелике прохання, він погодився взяти і вивчити вашу групу. Непрошу, а н а к а з у ю ,—директор виразно підняв палець,—наказуюшанувати його золоті руки, його похилий вік і звання робітника-вчителя. Багато хто з вашої групи подали мені заяви, у яких просятьпереводу вмеханіки. Ця група вже набрана, товариші, з тих, хто маєвищу, ніж у вас, шести-і семикласну освіту. До того ж скажу вам посекрету: хто такий механік? За два роки вони вивчать два трактори —ХТЗ і «Універсал» та два комбайни —«Сталінець» і «Комунар», от івсе. Ми розішлемо їх по емтеесах у райони нашої області. А ви!.. У васбуде освіта і спеціальність заводських інтелігентів —інструментальників! Вас ми направимо у міста на великі заводи.Ваше майбутнє —завтрашній день робітничого класу, завиднемайбутнє, хлопці! І ще одне: майстер —ваш учитель і батько, всі виперед ним рівні, як рівні перед батьками, хоч більшість із вас,—412 директор опустив очі і притишив голос,—можливо, й не пам’ятаєсвоїх батьків…Він глянув на майстра —той кивав головою і швидким чіпкимпоглядом черкав по кожному обличчю в строю. Дивно, але навітьдитбудинківці не витримували його погляду: стільки було вмайстрових очах якоїсь гострої приціленості і старечого суму.До їдальні ми йшли, чітко вибиваючи крок і з гордо піднятимиголовами: тепер і в нас є майстер! І будемо ми не якимись там сегемеханіками, а заводськими інтелігентами у великих містах!Снідала вся група за трьома столами, по десятеро за одним. Передкожним уже лежала пайка хліба по двісті грамів і стояла залізнатарілка вівсяного супу —ми звали його «суп-і-го-го».Майстер теж сидів з нами, за першим столом, причепившись накраєчок довгого ослона, хоч для майстрів був окремий стіл у куткутісної, як і учбовий корпус, їдальні. Він їв, поклавши пілотку, як і всіми, собі на коліна; їв по-старечому —швидко кутуляв трохивиставленими вперед губами і підборіддям.Потім подали друге —чай в алюмінієвих кухлях. Десять кухлів наалюмінієвій таці на кожен стіл. Ми зацокотіли ложками, мішаючирудуватий окріп —хто мішав держачком, хто черпачком. Кухляпросто так, пальцями, не вдержиш, то подіставали з колін пілотки і —пілотками. Чай був дужче не солодкий, ніж солодкий: пийнеш раз —наче з цукром, пийнеш удруге —наче ні. І в цій чайовій тиші —тільки губи дмуть у кухлі —майстер раптом голосно сказав, піднявшикухоль високо над столом і теж обгорнутий пілоткою.—Чай, дітки, треба мішати в обидва боки: спершу наліво, потімнаправо —тоді він буде солодший.Наша і ще дві групи, що сиділи за іншими столами, засміялися.Майстри —теж. А кухарі за «амбразурою» мовчали.Ми дивилися на інші столи переможно: ось який у нас майстер,дарма що маленький і старенький!Сніданок ми ніколи не їли з хлібом. Що б там не подавали, суп чикашу, хліб залишався цілий. І вже коли ось-ось мала пролунатикоманда «встати!», ми пускали по луках солянку з сірою крупноюсіллю, кожен брав з неї пучку солі і трусив нею пайку, потімудавлював дрібки великим пальцем у м’якушку і ховав хліб до кишені.Цей винахід сподобався усьому училищу, бо ні до сніданку, ні всніданок нам не хотілося їсти дужче, ніж після сніданку.Дорогу від училища до МТС, де інші майстерні, ми проходили зпіснями,—аптеку, заготзерно, сушарку, базар —все з піснями. Далібуло пустирище, за ним —МТС. Тут ми вже йшли мовчки і не в ногу.Вирушаємо з училищного двору п’ятьма колонами. Майстри —надва кроки попереду кожної групи, старости —збоку.—Заспівуй! —лунають команди.413 І починається… якесь місиво з пісень, вихор якийсь, бо в кожноїгрупи —своя пісня. У першої —«Смуглянка», у другої —«Ох, давспомним, братцы, вы кубинці.!», у третьої —«В степи под Херсоном»,у четвертої —«Скакав козак через долину», у нас —«Дальневосточная»… Решта п’ять груп лишилися на «теорію», у них тежє свої пісні.І от щоранку, від восьмої до дев’ятої години, коли групи йдуть напрактику, наш маленький райцентрик, наполовину розбитий бомбамиі снарядами, гуде піснями. Назустріч нам, бруківкою, теж строєм,ідуть на свою практику —у кравецькі майстерні —дівчата зсорокового училища, «сороконіжки»,—ті, щозосталися під війнусиротами. Їх назбирали з багатьох районів. Зодягнені вони в чорні абосині плаття до поясочків з блискучими вузькими бляшками «РУ-40» і вчорні берети з білими молоточками, як і в нас на пілотках. Чорняві,біляві, бліденькі, тонкі… Уних теж є «шкентелі», там тупцяють дрібні,як оце я. Вони теж ідуть з піснями —ми кажемо: «пищать», і,порівнявшись з ними, глушимо їх, надриваючи горлянки до охрипу:Сто-им на стра-же, всегда-всегда!А если ска-жет страна труда:Прицелом точным —врага в упор!Даль-не-вос-точ-ная, даешь отпор,Кра-сно-зна-менная, смелее в бой!Смелее в бой!Коли ми отак «грякаємо» пісню, «сороконіжки», із середини строю йті, що на «шкентелі», затуляють вушка долонями і всім виглядом своїм,усмішечками виказують любенькузгоду, що ми, мужчини, такисильніші за них. А дівчата правофлангові, вищі, сягнисті, вже схожічимось на жінок, підморгують нашим правофланговим —це дебідовіші, а сором’язливі —ті опускають очі й на щоках у нихзаймаються рум’янці. Я в цьому теж трошки вже тямлю.Співаємо до пустирища за базаром. Далі виймаємо з кишеньприсолені пайки і мовчки їмо. Староста —теж. А майстри сходяться вгурт і йдуть гомонять про щось своє. Крім нашого. Він біжка подавсявід колони вбік, згорбився, наставив у небо свій «баян», рве щось утраві і похапцем запихає до кишені. Майстри з інших груп стежать зайого заняттям і посміхаються…У майстерні, куди нас завели «справа по одному», не було нічоготакого: ні дивовижних верстатів, які ми кожен сам по собіповигадували, ніінструментів, розкладених по поличках, ні кресленьта схем на стінах. Стояли тільки зсунуті один до одного п’ятьверстаків з неструганих дощок і на кожному —шестеро лещат, потроє з обох боків. Біля них лежали молоток, зубило, терпуг і товстазалізна плашка. В одному кутку —бормашина з великим колесом (нею 414 свердлять залізо), у другому —ручне наждачне точило. Все це мибачили ще дітьми у колгоспівських кузнях, і, може, тому похнюпилисяусі: отака майстерня!… Єдине, що здивувало нас,—купа снаряднихгільз, рівненько складених попід стіною, штук сто, а може, і більше.Вони дивилися на нас пробитими капсулями… Верстаки були неоднакові: перші два вищі, ще два нижчі і п’ятий, останній,найнижчий. Майстер обміряв нас очима і метушливо, майже бігцемрозводив по місцях. При цьому він брав кожного за плечі і легенькопхав поперед себе, примовляючи: «Сюди, сюди, сюди…» Мені та щеп’ятьом малорослим хлопцям випало місце за найнижчим верстаком.Розставивши всіх, майстер подрібушив до свого верстачка,присунутого до наших упоперек, став за ним і урочисто, як з трибуни,промовив:—Товариші, увага сюди! У-ва-га! Перед вами —ваші робочі місця.Зараз вони вам ще чужі, але незабаром стануть рідними…Його слухали понуро, зорили у вікна, за якими посередемтеесівського двору порпалися біля комбайна «механіки». Майстерперейняв те позиркування і, швидко червоніючи, тоненьким голосом,що буває у дітей та у старих, закричав:—Не ви-ду-му-ва-ти дурного! Завтра ваші ме-ха-ні-ки робитимутьотуто те ж саме, що й ви сьогодні. Всі починатимуть з ручок і з пучок!Панів не буде. У-ва-га: тема сьогоднішніх занять —рубка металу задопомогою мо-лот-ка,—він узяв з верстака і підняв угору молоток,—ізу-би-ла. Ось воно.—І показав зубило, тримаючи його посерединідвома пальцями, як цяцьку. Він сяяв увесь, показуючи нам зубило ймолоток, жести його були рвучкі, очиці світилися, і ми почали слухатийого не так з цікавості —що ми, зроду не бачили молотка й зубила? —як від подиву: чого він так ото радіє? А може, ще й те приспокоїло, щомеханіки теж недалеко від нас одскочили, раз і їм цієї майстерні неминути…—А тепер узяли всі у праву руку молоточки. Хто лівша —у ліву. Несоромтесь. Великий «Лівша» —читали таку книжечку? —теж бувлівшею, але блоху підкував…Ми узяли молотки.—У світі є три,—майстер значущо підняв угору вказівнийпалець,—всього три удари молотком. Перший —кистьовий, колирука згинається лише в кисті. Отак. Усі робимо за мною: раз-і, раз-і,раз-і…Ми помахали молотками, самою кистю.—Другий удар —ліктьовий, при якому рука згинається тільки влікті. Цей удар сильніший, ніж попередній. Спробували: раз-і, раз-і.Ми ще помахали молотками.—Третій, найсильніший удар, плечовий. Він нам поки що непригодиться… Тепер зубильне. Його тримають не двома чи трьома 415 пальцями, а в кулаці, щоб не виприснуло від удару і не влучило усусіда. Взяли зубильця, обняли всіма пальчиками… Так. Щоб рубатиметал, треба бути сміливим. Якщо котрийсь із вас ненароком влучитьсебе по пальчику або щиколотках —це буває —не бійтеся:прикладемподорожничку, а біль буде наукою, по чому цілитися —по зубилу чипо руках. Від болю прибуває ума! Така теорія. Переходимо допрактики. Нам треба взяти всім по гільзі, розпустити їх зубилом імолотком уздовж, одрубати денця з капсулями і відрихтувати залізо,щоб воно було рівне, як аркуш паперу…Гільзи були широкогорлі, але не дуже довгі. Ми рубали їх надворі,стоячи навколішки або сидячи на траві під майстернею, бо майстерсказав, що земля —«найкраща маса», бо від неї нема віддачі. Майже вкожного з нас були вже садна і синці на пальцях і щиколотках, мимовчки, крадькома один від одного лизали їх час від часу,пересміювалися, якщо хтось там, ударившись, починав сичати відболю і дмухати на ліву руку. А майстер метався поміж нами, воркотівлагідненькі слова, показував кожному сам, як рубати, і роздавав зкишені прив’ялі, м’ які листки подорожника: видно, ото вінподорожник і рвав на пустирищі. —Обережніше, об-бе-реж-но! —вигукував він.—Набити руку —це не означає побити руки… Йоду внас немає. Йод пішов на фронт!Потім він теж став навколішки, швидко розпустив дві гільзи підрядкороткими і, здавалося збоку, легенькими ударами молотка по зубилу,і «баян» за його плечима ворушився, наче в нього пробували міхи.Розрубані гільзи ми розгинали спершу об груди, вчепившисьпальцями в гострі краї, потім гуцькалися на них ногами, а поправлялимолотком. І кожен намагався закінчити першим.Сонце підбилося високо, в емтеесівському дворі запахло розігрітимсолідолом та соляркою, біля механічної майстерні бухкотів і дужекурів димом двигун —крутив широкими й дужчими пасами якісьневідомі нам верстати крізь прорубані у стіні діри. За двором МТС починалося поле, звідти дихала суша.В такий час на «теорії» нам уже хотілося обідати, а тут —ні. Зароботою ми забули і про себе, і про їжу. Згадали про неї лише тоді,коли майстер оголосив перерву і повів усіх до майстерні показувати,які інструменти ми скоро будемо робити своїми руками. Мистовпилися навколо його верстака.Він дістав із тумбочки внизу невеличкий дерев’яний сундучок,обкований по вуглах старою синюватою міддю, і ледве висадив йогонагору. Коли він метушливо, хрипкенько хекаючи, відімкнув дрібнийвисячий замок і підняв кришку, ми поторопіли: з сундучка вирвалосяна сонце сяєво. В аудиторії з креслення ми бачили на стендах усіслюсарні інструменти і знали, що як називається, бо вони були 416 підписані. Звичайні чорні інструменти, тільки й того, що не захватаніі не торкнуті іржею.—Хочеться подержати в руках? —спитав майстер, поклавшиволохаті куценькі брови на круглі окулярики в залізній оправі. Мизакивали: хочемо.—Нате. Тільки добренько держіть у руках…—І вінпочав роздавати молотки й молоточки, плоскогубці й плоскогубчики,циркуль, керна, зубила й зубильця, викрутки й викруточки, ручнітиски, завбільшки з сірникову коробочку, кронциркулі, внутроміри,крейсмейсер, ножички для тонкого металу… Всім хватило. Меніперепали плоскогубці, і я ніяк не міг удержати їх на долоні: вониковзалися на ній, бігали, як ртуть; я підхоплював їх з долоні надолоню, аж поки вони не встоялися у пригорщі, і тоді по них потеклисонячні промені —як прозорий димок по дзеркалу. З хлопцями, комупопався інструмент без ручки, було те ж саме: вони перекидали його здолоні в долоню, як жарину, і сміялися так, ніби їх лоскотали.Майстер і собі сміявся, закинувши голову назад, і в його роті буловидно маленький тремтячий язичок. А з наших долонь на стелю й настіни майстерні розбігалися сонячні зайчики.—Це інструмент полірований,—сказав майстер, пересміявшись.—Того він і в’юнкийтакий.—А ним можна щось робити? —спитав хтось.—А я ним і роблю. Навіщо ж я його виготовляв би? От прийду відвас додому, буду щось робити. Гратимусь… Ви ж любите гратися,скажімо, з м’ ячем? Ну, а я —з металом. Старому, як малому —втіхитреба.—Ави голки вмієте рльобити? —спитав Іван Пиріг із сусіднього знашим селом хутора Пироги (він вимовляв: «Пирліг, я з Пирльогів, ати?»)—Що, нема голки вдома? —спитав майстер.—Була, та я ненарльоком поламав, а мати б’ ються…—І роззявиврота. У нього не хватало губів стуляти рот.Майстер зняв свою пілотку, вимотав з неї нитку з голкою іпростягнув Пирогові.—Віддаси матері, хай не сердиться.Той узяв і ще дужче роззявив рота, показуючи, що то вінусміхається.Хтось із дитбудинківців ширнув його під бік і прошепотів над самевухо, але почули всі: «У-у, кугут, уже вициганив!» Пиріг скрививсяплакати і промимрив: «Я ж не прльосив…»—Тихо,—сказав майстер дуже мирно.—У когось ще немає голки,підніміть руки. Чесно, не соромтесь.Ніхто більше не підняв. Майстер покивав головою.—Роблю й голки, чого ж. І ниточку можу викувати… срібну.—А вушко чим —свердельцем провірчуєте?417 —А в мене щипчики такі є: угорі зубчик, унизу гніздечко. Нагрівтовщий кінець голки, клац —і є вушко. Потім знову загартовую.— А розкажіть, як ви кулемети робили.—Кулемети? А я їх і не робив. Я тільки підчищав —те, се… Так,щоб вони були безвідмовними.—Він знічев’я заозирався, понюхавповітря і схопився на ноги. Ми теж заозиралися і побачили трьохнаших за бормашиною: вони швиденько затягалися і передавали одинодному недокурок.—У-ва-га, на гурт! —вигукнув майстер, і не встигли ми й окомзморгнути, як у бормашину, перекидаючись у повітрі і мелькаючишнурками, полетів черевик. Він ударився об колесо й упав додолу.Ті, що курили, кинулися до. дверей.—Назад! —тоненько закричав майстер.—Принести мені черевик!—Він стояв, тримаючись рукою за верстак, і підстрибував на однійнозі, а друга була в самій шкарпетці.Ті троє боязко, огинаючись, принесли черевик. Майстер узув його,притупнув ногою і сказав звичайним голосом:—Ну от… А то що ж я —на одній нозі вчитиму вас далі, чи як? —Він вийняв з кишені ще довоєнний «Кіровський» годинник, якийсь часдивився на нього то зблизька, то здалека і знову крикнув тонкимголоском: —Кінець перерви!Ми позносили його інструменти, але як не намагалися скласти їхкупкою, вони розсковзувалися. Так і зосталися лежати проти сонця наверстаку, виграючи сріблом…Майстер дістав зі своєї тумбочки жерстяну викройку, наклав її налист заліза, щоми виправили з гільз, і обвів кругом тоненькимшильцем. Викройка була схожа на невеликий щит, які малюють упідручниках з історії стародавнього світу, а вгорі, над щитом —схожещось на крильця. Хлопці вгадували по-всякому. Одні казали, що цедля комбайнів, інші —що для сошників на сівалки, тільки треба щегнути і зварювати електрозваркою.—Рубаємо по контуру, за міліметр од лі-ні-ї,—оголосив майстер,закінчивши розмічати.—Тепер уже не до землі, а до плашок на вашихверстаках. Хто рівніше обрубає, томубуде легше обробляти своюзаготовку терпугом. До ро-бо-ти!І знову перепадало нашим пальцям, знову ми сичали й зализувалисадна. Але цього разу було ще болячіше, бо ми били себе вдруге у ті жсамісінькі місця, що й до перерви.Коли ж ми закінчили рубати і«по контуру» і, затиснувши заготовкиу лещата, взялися за терпуги, то в майстерні розляглося такегарчання, що в животі холонуло. Під фронт наші «катюші» й німецькішестиствольні міномети стріляли тихіше…За півтори години до обіду майстер і Гришуха зібрали заготовки —хто добре обпиляв, хто абияк —і понесли до кузні у протилежний 418 куток емтеесівського двору. А нам наказано було прибрати «робочімісця» і відпочивати, доки вони повернуться. Ми позмітали обрубкита ошурки з-під терпугів (у майстерні закружляв проти віконблискучий металевий пилок); потім крутили бормашину, хто дістававдо ручки; інші пробували обточувати на наждаку шматочки заліза, а вкого був козик —то козик. Одне слово, проганяли голод.Емтеесівський двигун просвистів на обід, запахкав повільніше,повільніше і зовсім став. Паси теж зупинилися. У дворі зробилосятихо. Ми вже нічим не забавлялися. Сиділи попід стіною майстерні насонечку, як сонні горобці —рядочком, а перед очима стояла тількичерга до їдальні.Саме в цей час якогось сірого гуртового оніміння з-за механічноїмайстерні, де кузня, вийшли майстер і Гришуха. Обидва вони неслипо дві в’язки нанизаних на дротиння готових-готовісіньких… лопат: зпродовгуватими горбиками посередині, з рунками, заклепані, здірочками для цвяхів, щоб держак прибивать —ну все, як усправжньої лопати! Ми попідхоплювалися з-під стіни, стовпилися.—От…—сказав майстер, поклавши в’язки на землю і втираючипілоткою мокре чоло.—Перша ваша продукція. І —першого сорту!Лопати ваші не гнуться й не ламаються! Отже…—Він раптомвипростався, знову, як і вранці, коли його привів директор, ударивправим черевиком об лівий так, що аж похитнувся, і, приклавшидолоню до вуха, як то роблять старі, коли недочувають, крикнув:—Вітаю вас, товариші, з першою лопатою!!!Не буду розказувати, що з нами робилося… Ну, штовхали одинодного в груди, легенько так, звісно, не боляче, ляскали долонями поплечах, сміялися, перепитували один одного: «Як тебе звати? Іван?!Диви, і мене Йван!..» Я теж когось штовхав і допитувався, як йогозвати, і казав, що я —Павло…Йшли до училища не через місто, а навпростець, вирубанимпарком —самі пеньки та пагіння од колишніх дерев. Не строєм ішли,а так. І в кожного у руці —по лопаті, і кожен хоче впізнати, де ж та,що в і н робив. Авони всі однакові: сірі після вогню, трохи в сажі.Тридцять дві лопати! Тридцять наших і дві майстрових.Були вже й підлабузники. Я знаю ще зі школи їх —оті, що довчительші лащаться. Вони терлися біля майстра. А Пиріг із Пирогівнавіть іти йому заважав —забігав наперед, зазирав в очі тадопитувався:—А післязавтра будемо ще рлюбати метал?—Ні, не будемо,—одказував майстер голосно, всім,—бопіслязавтра ви ні зубила не вдержите, ні молотка. Хай вавкипозагоюються, руки відпочинуть, тоді знову рубатимемо. Щенавтішаєтесь…—А інтерлєсно рлюбать! Наче матерлію ножем рліжеш!..419 Хтось таки знайшовся, відтер Пирога від майстра, і він ішов збоку,зобиджено роззявивши рота.Обідала наша група останньою, бо ще ж лопати на склад здавали.На перше був борщ, на друге —пшоняна каша, прилита зверхупересмаженим, аж чорним, борошном з цибулею, на трете —чай.Дитбудинківцям видали пайки по триста грамів, бо їм же й на вечірпо двісті грамів залишали, а нам, кому йти додому, то п’ятсот —вечеряти ми не залишалися. Нашу вечерю, квасоляний суп або куліш,дитбудинківці ділили на гурт, менш як по півпорції на брата.Їли вперше за ці п’ять днів навчання мирно, не гиркалися, якщохтось там комусь підбив ненароком ложку чи зачепив ногою підстолом. Кусали чорний, важкий, ажвогкий, хліб з обранених рук (вони пахли старим кислим пороховим димом од гільз) тапосміювалися, що ложка в кожного теліпається у наморених пальцях —борщу до рота не донесеш.Ця перша практика зробила нас однаковішими,—може, тому такмирно ми й обідали. «Якби ще не Пиріг з отою голкою своєю, то й щекраще було б,—думав я сам собі.—А то наче тільки в нього немаєголки! У нас теж немає, позичками живемо».Після обіду оголосили: знову буде лінійка. Ми дивувалися —чомуце? Ніколи ж не було лінійки вдень.Вишикувалися на плацу,вирівнялися, гудемо веселенько, наобідавшись. У кишені в менепівпайка хліба, двісті п’ятдесят грамів: буде нам з тіткою Ялосоветоюна вечерю. Першого дня приніс, а той шматочок злежався у кишені,сплескався, зробився схожий на чорненький такий гаманець; поклавна стіл, а тітка: «О Боже! Де це ти взяв?» —«Пайок,—одказую.—Одпайка зосталося, їжте, це я вам». Одщипнула крихту, жує помаленьку,слухає на смак, а тоді: «До-обрий!» —І очима кліп-кліп. О, зновуплакать заходжується! Отозвичка! І пішов на грядки картоплиннязгрібати.—Гр-рупи, р-рівняйсь! Стр-рунко! —скомандував старшийвоєнрук Бушний. Він завжди командує лінійкою і дуже красивокозиряє, як нап’ята струна ввесь.Лінійка затихла: на плац виходили директор, майстри, викладачі —всі ті, що й зранку. В одній руці директор тримав свій ціпок, а вдругій… нашу лопату. Він щось промовив до Вушного, і той, узявшисьпід козирок, скомандував:—Училище-е… рівняйсь! Стр-рунко-о-о! П’ята гр-рупа! Десятькроків уперед… маарш!Ми відстукали десять кроків і опинилися перед лінійкою.—Кр-ругом! Увага всім!—Товариші ремісники! —голосніше і урочистіше, ніж завжди,промовив директор.—Сьогодні п’ята група на чолі зі своїм майстром Федором Демидовичем Снопом (наш майстер покивав головою)420 проявила себе наполегливою як у навчанні, так і в праці… Можнасказати, по-геройськи проявила себе. За чотири години практичнихзанять вона виготовила для народного господарства першезамовлення: тридцять дві ось такі лопати.—Директор підняв надголовою лопату. Лінійка загула, заколивалася: то задні ряди почалипробиватися наперед, щоб подивитися на нашу лопату.Директор говорив довго: про війну, про тяжкий рік, про великунадію держави на нас —трудові резерви. І закінчив так:—Замість трьохсот комбінезонів, що ми маємо одержатинезабаром для всіх вас, до складу надійшло поки п’ятдесят. Наказую:нагородити п’яту групу комбінезонами!Біля училищного двору мене ждали Василі. Ми швиденько вийшлиза райцентр, і там, у полі, де нікогісінько,—усі по черзі приміряликомбінезон,—чорний, як галка, блискучий, з цупкого хебе. Красивийкомбінезон, ще й з великими кишенями вище колін —майстер сказав,що то для найпотрібнішого слюсарного інструменту, щоб завжди підрукою був.Як підходили вже до села, ВасильСилка попросив мене:—Дай я пройдуся в комбінезоні до твоєї хати, а там під мостомзніму.Так ми і ввійшли у село: Василь Силка у чорному, як танкіст, а митроє в зеленому.* * *Осінь того року була суха, як і літо,—ані дощинки. Земля на шляхупорепалася, трава обабіч нього вигоріла —не трава, а руде прядівце;навіть деревій, нащо вже терплячий, і той поіржавів, поламався. Саміпорепини в землі кругом чорніють, і, здається, ніби й вони гарячимдишуть. Лише від Писаревого лісу, як дійдеш навпроти нього,вологістю повіває: там у гущавині по яругах джерел багацько тапотоків, більших і менших. На тернах понад лісом павутина блищить,вона висить і на дротах між телеграфними стовпами. Голо кругом —лише де-не-де у полі маленьку приземкувату скирту соломи видно. Тапавутиння. Навіть зайці кудись повтікали. Скільки ходимо, ще й разуне бачили.Якось ми з Василями, йдучи з училища, сіли перепочити напожухлій траві, і котромусь із нас спало на думку: скільки ж токілометрів треба пройти нам за два роки навчання, якщо відкинутиод них неділі та канікули?Множили паличкою на землі (в умі-бо спробуй помножити!): 250 днів на вісімнадцять кілометрів —дев’ять від села до училища тадев’ять назад. Вийшло рівно чотири тисячі п’ятсот кілометрів.421 Зразу ми потетеріли. Сиділиі дивилися один за одного мовчки. Тоді Василь Силка Чи це я, чи не я (так ми його прозвали після отогоперевдягання в училищі) підхопився на ноги і вигукнув —як лошапроіржав крізь широкі рідкі зуби:—Хі-гі-гі! Підождіть! Це ж як за два роки разом, то багато, а якщодня потроху, то й не багато!—Ай справді! —здивувалися і пораділи ми.—То ж як разом!І потупцяли далі.Усім нам зробилося весело, ноги враз полегшали. А Василь Обора,наймовчакуватіший і найдужчий серед нас, проказав на радощах,затинаючись:—А’а мені брат В’ олодя на весну т’апочки з Харкова при’везе! Націй… на резиновій підошві із ската.—Обора, коли дуже сердився аборадів, то говорив отакою коротенькою спотикачкою.Я теж не втримався —розказав про те, як повеличав себе у заявідо училища не Павлом, а Павлентієм, і ми розсміялися гуртом.Та найдужче зрадів зі свого відкриття Василь Чи це я, чи не я. Вінне вмовкав аж до села, гордо чвиркав крізь зуби, сміявся-повискувавта одно допитувався:—А ви злякалися, що чотири тисячі з половиною, еге ж?—Коли б…—А я дивлюся, злякалися мої хлопці! І думаю собі: стій! Це ж якразом, то багато, а як щодня потроху…Дорогу від села до райцентру ми поділили на станції. Перша,одразу за селом,—Провалля, або Млин (за проваллям на горі стояввітряк). До цієї станції дорога була крута, нагору, але брукована, адалі йшла ґрунтова, аж до райцентру. Друга станція звалася Ли —цедва телеграфні стовпи, що підпирають один одного. Третя А, такі жсамі два стовпи, як в Ли, тільки з поперечиною посередині. Четверта —Осика, п’ята —Вербичка, далі Місток, Олійниця… І так аж доучилища. З цими станціями нам стало ходити веселіше: не встигнешдійти до першої, а вже й другу видно.—Оце якщо комусь далеко ходить,—розмірковував уголос Чи це я,чи не я,—треба сказать йому, хай придумає собі станції: ближче буде,еге ж, хло’ ?—Або купить самокатку,—мляво докинув третій наш Василь,Кібкало. Він і в ході, і в рухах, і з лиця млявий, аж кислий. І весьякийсь видовжений: руки довгі, ноги довгі, обличчя довге, навіть лобне можна сказати, щоб високий, а розтягнутий угору і звужений, депочинається чуб; брови над переніссям двома клинчиками, теж угорупнуться, майже сторчма, і не розбереш, чи то він дуже здивований,чи ось-ось заплаче. Коли Кібкало мовчить і нічого не жує, губи йомузавжди одвисають куточками вниз —аж нудьга від них, як глянеш. А 422 може, то він тільки мені таким здається, бо він же мені (чи я йому?),той… суперник!Ми троє, ідемо босі, а черевики, зв’язані шнурками, несемо черезплече —на них ще зима буде. Тільки Кібкало ходить узутий, бо в ньогопро зиму чоботи є і валянки шиті з калошами. Ще є в ньогоофіцерська польова сумка. Ми носимо свої зошити в руках або впазусі, а він —у сумці на вузенькому блискучому ремінці. З неї Кібкало усе щось тягає вранці, як ідемо до училища, і їсть. Ми ще йразу не бачили що. Навіть коли витягає, не бачимо, бо він, як надумаєїсти, випереджає нас кроків на три, перекидає сумку з-за спининаперед і длубається в ній, по-курячому нахиливши до неї голову,потім знову пересуває за спину, і нам ззаду видно, як у ньогопочинають ворушитися жовна… Тоді й нам починає канудити підложечкою.—Ти, В’асилю, якщо ж’ ереш, так іди п’озаду нас,—глухо каже Василь Обора і тоді вже мовчатиме, поки і до училища дійдемо. Бровиу нього над самими очима, густі і чорні, плечі похитуються при ходьбівгору-вниз, угору-вниз, а ноги товсті і коротші, ніж тулуб.Кібкало відстає і йде позаду.Понуро, мовчки йдемо всі. І раптом Василь Силка, начепрокинувшись тільки що, вигукує:—А мені сю нічснилася Австралія! Наче йду я по Австралії, акругом жовто-прежовто, і сонце пече…Силка любить географію і розповідає про кожну країну так, начевін там був. Від старших двох братів, які пішли на війну і неповернулися, Василеві зостались їхні підручники, географічний атлас ікнижка про Дерсу Узала. Ми читаємо її по черзі: то він, то я. Ужеразів по десять прочитали. А Обора і Кібкало й разу —вони нелюблять читати.—…Так жовто, як Штокаловому садку од абрикос. Банани,апельсини, ананаси…Ніхто з нас не куштував абрикос, бо ні в кого в селі вони неростуть, тільки в Штокала на горі, біля провалля. Старий Штокалостереже їх удень і вночі, а як не він, то його жінка —Штокалка, страхяка криклива і гугнява баба. Вона як скаже посеред двору увечері «Га?» —то скрізь у селі чути, і собаки починають гавкати.Тепер щодня, після Силчиної оповіді про абрикосову Австралію,ідучи в училище й назад, ми дивимося на Штокалові абрикоси такимиочима, що дід кам’яніє посеред садка —довгий, сухий, сивий —ісвариться на нас пальцем.Тоді ми одвертаємося, вдаючи, що й не думали дивитися на йогоабрикоси.Спускаємося з гори кам’ янкою. Сонце вже низько, ховається завітряк над проваллям. Кам’ янка ще трохи тепла, усипана підгорілим 423 покарьоженим листям з кленів над дорогою —воно лускотить босиминогами, ламається. Не доходячи до Штокала, сідаємо взуватися, щобселом іти при повній формі. Зав’язуємо шнурки, а самі зоримоспідлоба на абрикоси. Їх ще багато, аж гілля гнеться, і вони сяють унизькому довгому сонячному промінні, горять жовтогарячим багаттямі пахнуть. Дз-з-з,—гудуть оси та бджоли попід тим багаттям.Ні Штокала, ні баби не видно у садку.—А що як давайте накрадемо хоч покуштувати! —шепоче Силка.—Тільки не дивіться туди… Підождемо, поки смеркне і… Хочпожмені.—Ну да, ми накрадемо, а він в училище докаже? І виженуть,—кисло пророчить Кібкало.—Та хіба ж це крадіжка, як по жмені? —дивується з нього Чи цея, чи не я. Щоки у нього повні, червоні від хвилювання і в дрібномупушку, що блищить проти сонця. Великий лоб теж червоний, пілотканад ним стирчить, поставлена руба —мала. На Силчину голову усінаші пілотки малі. А на Кібкалову —великі, бо в нього гостра голова.Мати вшила йому пілотку, і вона смішно стирчить ззаду курячимгребенем.—Ви —як хочете, а я пішов.—Кібкало плаксиво наставляє вгорусвої кілочки-брови і йде геть, підкидаючи худими культами польовусумку.—Ну й хай іде! —втішає Силка мене та Обору.—Ми й самі, еге ж,хло’?Обходимо стороною Штокалів садок, сторожко оглядаючись, а чиніхто нас ізвідти не бачить, і, придержуючи зошити за пазухою,сунемося навсидячки в провалля аж до дна. Щурики вилітають зісвоїх нір у червоній глиняній стіні над нашими головами і зчиняютьпереляканий лемент, ширяючи над проваллям. У нас його звуть ще «стінкою», бо дуже крутосхиле: потоки з Писаревого лісу прорили. У проваллі холодніше, ніж там, на горі. Тихо шумить вода, чиста, злісових джерел. Напилися, лежачи і вмочаючи носи у воду,—холодна,аж зуби ломить. Сидимо тихо.Щурики потроху вмовкають і знову зі швидкого лету, стріламивлітають у свої нори-гнізда. І як вони ото влучають? Жодна йкрильцем не зачепить глини. Складе їх, зведе хвостик-ножичкидокупи і —фіть —уже в норі.Над проваллям ще видно, а внизу довкола нас уже сутеніє, водачорнішає і шепотить-шепотить… Ми мовчимо і водимо очима, яксправжні злодії.Хліб мій у кишені, двісті п’ ятдесят грамів, аж до матерії вжеприлип. Як же це тітка Ялосовота вечерятиме без хліба?.. Нічого,скоро, казано, даватимуть на трудодень. Якби просом дали, то краще:варили б цілу зиму кулеші. Куліш, якщо густенький, можна і без хліба 424 їсти… А втім —чого ж без хліба? Я ж носитиму потроху. Нічого, тепер,як я в училищі, не пропадем. Одежа є, сімсот грамів хліба щодня.Дров на саму хатину небагато треба. То як велика хата, тоді ненастачиш.—Вовків за війну розвелося, як чортви,—шепоче Василь Силка.—Вчора на нашому кутку виломили у бабиному Остапишиному хлівчикустіну і забрали козеня. Плакала баба —страх. Вона плаче, а коза йсобі: ме-ке-ке, ме-ке-ке —теж плачеза козеням, дитина ж.—А я не боюся в’ овків,—каже Василь Обора.—Я, як упіймаю хочодного, то задушу —і все.Ще б! Обора такий сильний, що… Він брав колись в обидві руки подві німецьких протитанкових міни і виважував поперед себе.Поночі вже. Зорі над проваллям блимають. Звідси вони більші іяскравіші. Недарма кажуть, що з колодязя і вдень можна зорюпобачити.Холодненько. Вже і дрижаки у тіло вступили. Сидимо-сидимо, тодіто у Силки, то в мене плечі смик-смик! Самі. В Обори ні, а в нас.—П’омерзли? —питається Обора.—А мені байдужечки. Ту зимусиджу в хаті б’осий, бо мати кудись п’ішла і ч’оботи взула. Т’ак яв’искочив на к’алюжу, наковзався б’осяка досхочу —і в хату. Так ізашпорів не б’ уло… У мене шкура б’ичача.Прислухаємося. Чути: дзелень-дзелень… Напружилися,випросталися сидячи. Дзеленькання —далі, далі. Стихло. А-а, томірошник з млина пішов, ключем подзеленчав.—Так,—ляснув себе долонею по коліну Василь Силка.—Ти, Па,сиди тут, а ми з Оборою на розвідку.Василі подралися вгору, покотилося груддя з-під їхніх черевиків ізабулькало в струмок. І тільки-но за ними стихло, чую: У-у-у-У——Десь за млином.Здригнувся увесь, а холод аж у п’яти шпигнув: що воно? І знову: У-у-у…—жалібно-моторошно так.«Вовк? Ві-ін, вовчик-братик!»Видно, голодний… Бо таки дуже жалібно виє.Вгорі хекають Василі, сунуться разом з груддям до мене.—Вовкулаку чув? —питають.—Чув. Ну, що там?—Швендяє по садку… Блискав цигаркою і кашляє, аж у грудяхреве. І ти скажи, не спиться ж йому! Уже по селу ніде й вогника.І знову сидимо, слухаємо воду в струмку та вовка за млином.—Чого він тожто коло млина тиняється? Там же ні кошари, нісвинарника.—Він не тиняється, а сидить на задніх лапах, закинув голову іплаче з голоду,—каже Силка.—Жде глупої ночі, поки люди поснуть.—Як оце ми ждемо…425 —Все одно н’аша візьме! —вигукує Василь Обора.—Брехня, доранку не виходить.Ці Штокали, дід Прокіп і баба Ганна (її дражнять Гендзя загугнявість), мабуть, найскупіші в світі. У сорок п’ятому, якпоприходили наші з війни, хто зостався живий і не пропав безвісти, вколгоспній конторі були гульби. Дещо з комори виписали, дещо людипоприносили у складчину. Штокалам загадали киселю принести, бо вних найкращий у селі садок. І з усіх —по чвертці горілки. Штокалипринесли і кисіль, і чвертку. Почали гуляти, пісень завели, три лампидванадцятилінійні горять —теж у складчину принесені. Співали,співали, дійшла черга і до «Ґандзі». Цієї пісні у нас найкраще вміли щедо війни. Весело так, що хоч танцюй під неї. Проспівали першийкуплет, починають другий, а баба Ґандзя Штокалка встала і голоснопрогугнявила до свого діда: «Хедім віцціля, Прекопе, бо нас тутдрежнять!»Кинулись її вмовляти: що це ж —пісня, що не тільки ж вона —Ґандзя, а і в пісні —Ґандзя… Де там! Витягла діда з-за столу —і додверей. Тоді обернулася та:—Оддайте наш кисіль!Усі зареготіли і віддали їй кисіль. А голова колгоспу Осадчийвідкоркував чвертку з горілкою, розлив по склянках і сурйозно, безпосмішки, сказав:—Доженіть їх та оддайте і ото чвертку, хоч вона й порожня!..Догнали, Віддали. Взяла й порожню…—На олію буде,—сказала.А Штокало мовчки теліпався за нею.Пісню таки доспівали, але вимовляла вже не «Ґандзя», як треба, а «Гендзя»:Гендзя цяця,Гендзя птиця,Гендзя гарна молодиця!..Угорі почало виднішати —місяць зійшов. Він світив край провалляз одного боку і в нори щурикові заглядав, либонь, аж до дна. Ми з Силкою вже не пересмикували плечима, а дрижали. Мені було чути,як під гімнастеркою виступили на тілі сироти.—Д’авайте вогонь розкладемо,—сказав Обора,—бо жалько на васдивицця.Наламали бур’ яну понад струмком, назбирали сяких-таких паличокі запалили. Коли пригріло в груди, підставляли спини, держали рукинад полум’ ям, доки в долоні припече, і ховали їх попід пахвами: колитам тепло, то і всьому тілові тепло.—Як на екваторі! —радів Чи це я, чи не я, зогрівшись. На йогообличчі, осяяному полум’ям, блищав золотенький пушок.—Є 426 екватор,—пояснив він,—це така умовна лінія, що ділить земну кулюпополам. І є Еквадор —це країна, їх не треба плутати…—Як вивчусь на механіка, не піду в механіки,—сказав Василь Обора,—сяду на трактор. Механік —що? У моторах колупатися тазапчастини діставать… А то сам за рулем. Я колись орав уночі, якприцепщиком був. Л’ овко —страх. Фара світить, скиби попередублищать, тракторист під скиртою спить, а я сам. Стану, прочищуплуги од бур’яну —і далі погнав…—А я піду вчитися на географію,—сказав Силка.—Так після училища одробляти ж три роки треба…—То й що? Одроблю і піду на географію.—А ці абрикоси і вс’ ередині жовті чи тільки зверху?—Хтозна. Я тільки кісточку бачив: гостренька така з одного боку, здругого тупіша…—Мені здається, що вони гарячі. Оце ніч, а вони гарячі…—По-моєму, вони в пушку, еге ж?—Хтозна… Скоро осьо взнаємо.Вогонь почав пригасати. Тільки жарок ще грав і мінився.—І вовк чогось мовчить…—Пішов стіну в когось ламати.—Ану, Па, сходи ще ти подивися за Штокалом, твоя черга, —сказав Силка. Прислухався,—Цсс, наче хтось іде,—зашепотів він. —О, чуєш?Угорі справді щось наче протупало і зникло. Потім звідтипокотилася грудка, упала в наше багаття, і з нього шугнули іскри. Мипосхоплювалися на ноги і задерли голови, але після вогню не бачили йна крок від себе.—Не бійтеся, це я,—хрипко сказав хтось ізгори.Донаших ніг потекла дрібна глина, а слідом за нею з’їхав…Штокало. Він тримав обома руками біля грудей кепку з абрикосами…—Нате їжте та йдіть уже додому, бо мені спать хочеться.—Штокало дихнув на нас ядучим тютюновим духом з рота.—Сідайте,чого ви постовпіли? Хто ж так лагодиться красти? Кричать,балакають, не тільки мені —у село чути. Вогонь кладуть! Злодіїназивається… Тихо треба, якщо вже замірилися красти!—Та ми, діду, тільки покуштувати хотіли! —вигукнув щиро Чи цея, чи не я.—Хіба ми красти?..—Оце ж беріть та й куштуйте. Та і я з вами якусь із’ їм, бо ви туттак про них балакали, що аж мені закортіло.—Дід засміявся і першийузяв з кепки жменю абрикос.Ми й собі несміло потяглися руками до кепки, взяли по одній,відкусили потрошку, тримаємо в роті і слухаємо на смак, як тітка Ялосовета ремісницький хліб.427 Ні, зразу не добереш того невиданого смаку! Як мед? Куди тамтому медові! То мед —і все. А це… І сонцем пахнуть. Хоч і холодні. А ми думали, що вони гарячі…—Як ананаси! —вигукнув Силка.—Я читав.—Кі’в трясці нанаси! Обрикоси, та й годі,—хрипів прокуренимгорлом Штокало.Він дуже плямкав, джявкав, прицмакував, бризкався соком і бравз кепки зразу по жмені..,—Чи ти бачив отаке! —дивувався.—Щодня топчуся по них, аніколи ще такі добрі не були! Трясці-зна що! Ану ке лиш, збігайтекотрийсь та нарвіть ще кепку. Тільки тихо і не з одної гілки, бо старазавтра як обнаруже, то буде мені позашию…Першим подався Василь Обора. Приніс певну кепку з горою. Заним —Силка. За Силкою —я.О, якби тільки хто знав, яке то щастя —рвати абрикоси уночі примісяці! Нахилиш гілку, а вони тебе лагідненько по маківці —тук-тук-тук… Об щоки труться оксамитно —є-таки на них пушок. А котра йсама за пазуху впаде, полоскоче золотою мишкою і пригріється, і вжеїї не чути…Ми носимо, а Штопало їсть і їсть та кісточками пахкає з губів, як змалокаліберки.—Ху-ух! —простогнав він після останньої кепки і відкинувсяспиною на глину. —Оце вмолотив за гурта! Живіт такий важкийзробився, що й з провалляне вилізу.Ми з Василями затоптали вогонь —бува, вітер зніметься —іпобралися нагору, піддержуючи діда попід руки. Хлопці —попід руки,я позаду в ступні його пхав.—От-от спасибі, о-от спасибі,—сапав і хрипів Штокало.—Старістю тільки в провалля легко…Нагорі нас зустрів місяць, безвітряна тиша і тепло.—у проваллібуло набагато холодніше.—Нарвіть же тепер і в пілотки, додому понесете,—сказав Штокало.—А я пішов спать. Ох, Боже-Боже, живіт як не лусне, хайвам абищо… Заходьте й ще, як закортить.У проваллі ждіть, я вас там знайду…Ми йшли кам’янкою, що холодно блищала при місяці над горою, інесли, притуливши до грудей, як немовлят, пілотки з абрикосами.Вони тьмяно жовтіли і пахли, здавалося, на всю ніч, аж за село. Ішли івсяк хвалили Штокала, дихаючи в лице один одному абрикосовоюдухмяністю.Василі повернули до своїх домівок.Мені ще до мосту йти з кілометр.428 Уночі наша півхата —як чулан на березі річки. Тільки й того, що збовдуром угорі. Ба! —у вікні світиться! І біля хвіртки чорніє хтось. Іденазустріч. Тітка Ялосовета.—Це ти?—Я.—Господи, ледь серце не розірвалося…—схлипує.—Де ти був? Я вже аж на гору ходила виглядати.—Нате,—простягаю їй хліб і пілотку з абрикосами.—Та не плачте,я більше не буду…* * *Збираємося ми щонеділі біля двору Василя Силки, як уже засинюєна вечір, і місяць, холодний, жовтневий, стоїть посеред неба. Сидимона лавочці перед оградочкою —з німецьких снарядних ящиківзробили. За оградочкою лежить солдат Іван Іванович Кудряш. У сороктретьому Іван Іванович стояв у Силки разом з іншими артилеристами:його вбито під час бомбардування, коли він держав за поводи коней-гарматовозів, щоб вони не злякалися вибухів та не забігли. Конілишилися цілі, а Івана Івановича пронизало дрібним осколкомнапроти серця.Миз Василем розібрали п’ять ящиків на дощечки. Силка з Обороюобрізали на них шипи (для снарядів ящики, а на шипах, як скрині), язатісував їх під штахет, а Кібкало прибивав до лат 1 навколо могили.Низенька вийшла оградочка, але рівна, під шнур.Перед тим, як грати, Василі настроюють балалайки по першійструні, а я підігріваю сірниками шкуру на бубні, щоб дужченатяглася, тоді вона дзвінкіша.—Що будемо грати? —питає Чи це я, чи не я.—Може, Підозірськупольку утнемо?«Підозірська» —од назви нашого села.Цю польку Силка придумав сам. Він радіє, що придумав її. Тількислів немає. То ми вже самі приставили їх: «Ой ти, полька,закадрелька…» А далі немає слів підходящих, і ми співаємо, що вголову стрельне, або просто триндикаємо. Василі співають, а я мовчу,бо колись почав підспівувати, а вони кажуть: «Ти, Павле, тількивибивай, співати не треба —ти впоперек тягнеш». То я вже їм і незаважаю.У головах Івана Івановича ми посадили тополеня. Воно одразу йприйнялося і погнало вгору, як з води. За три роки на півтора метрапідросло.1 Л а т а —довга жердина або дошка, до якої прибивають штахети.429 Коли ми домовляємося, де зустрітися увечері, то кажемо: біля Івана Івановича. Є чутка, що його і всіх солдатів, які поховані в полі, придорогах і в садках, будуть викопувати і звозити до братської могили уколгоспному дворі. Ми вжевирішили, що не дамо Івана Івановича.Обступимо могилку, візьмемося за руки і скажемо: «Ні!» Тут він підшляхом, на виду —раз, тополька —два, оградка —три, до того ждівчата наші кругом горбка насіяли потурнаку, а на самій могилінагідок та гайстрів насадили. Не дамо.«Наші» дівчата —це Соня Приходько, Маня Ківшик і Оля Єхнич.Три. А нас четверо. Доки ми ходили в самих гімнастерках, то всісемеро вміщалися на лавочці коло Івана Івановича. Тепер у шинелях, ілавочка стала тісна. Довелося доточити.Дівчатам більше років, аніж нам, але вони ходять до нас, бостарших парубків немає. Семен Петик є, так він ходить «на чужу», нахутори. Він і там нарозхват.Василі починають польку. Силка грає з медіатором 1 з плексигласу,на кожній струні окремо, як на мандоліні, Обора всіма пальцями, повсіх струнах разом (у нього «хтора»), а я пробую бубну —кийком,ліктем, об коліна,—щоб чути було брязкала. Затим вступаю, легенько,непомітно. Василі наказали мені: «Ти бери такт, от і все». То я й берутакт.А дівчата наче ждали —та ждали, ми знаємо —вже йдуть он примісяці, мережаною від гілля на деревах стежкою, і Маня голоснорегоче, щоб ми почули, що —йдуть. Мані уже сімнадцятий рікпочався, і вона каже, що я дуже хороший. «Ти такий хороший, Павле,що —не знаю…» Вонадо мене щоразу підсідав і як не сміється, тозітха. Оце вже півроку, мабуть, Василі, Силка та Обора кажуть:«Любить вона тебе, упадає, бач? А ти дурний. Ти її пригортай, кажи їйщо-небудь, бо подумає, що ти жевжик, і піде до Петика». Хай іде, промене… Якщо вона така.Дівчата підходять. Усі під ручку, заплетені, у хусточках.—Здрастуйте, хлопці!—Дра’! —одказуємо ми. Раніше, доки не носили форми, простоздоровкалися, а тепер отак, по-парубоцьки.—То можна й сісти чи стояти?—Сідайте, в ногах правди нема.Підрегочують, сідають. Маня вибирає місце між мною і Кібкалом.Вмощується затишно між нашими шинелями. Чую: тернулася об моєплече, злягла на нього трохи. Нарошне… Що я —маленький?—Добрий вечір,—каже мені на вухо, тихенько.—Добрий вечір, Маню.1 Медіатор —пластинка з загостреним кінцем, якою грають на деякихмузичних інструментах.430 Спіткнулися ми таки: Василі невлад бренькають, я невладвибиваю.—О, взяли збили! —вигукує Силка.—Давай заново.І ми починаємо спочатку: «Ой ти, полька, закадрелька…» Менітреба, щоб ліктеві було вільно вибивати. Кажу Мані:—Одсунься трохи, бо ліктем ніяк ворушити.Вона одсовується трохи, пхаючи Василя Кібкала до краю лавочки.—Кому кохання, а кому штовхання,—кисло мимрить Василь.Натякає.—Ти тепер, як воєнний,—вигинається до мене Маня, щоб непідбити ліктя.—Така форма,—кажу. І дзеленчу брязкалами, струшуючи бубну,потім знову вибиваю кийком.—Хло, давайте «Ой ти, Галю», —просить Оля Єхнич.—Можна,—погоджується Силка. Музикою у нас заправляє він:вказує, коли як грати, коли як вибивати.Ми починаємо «Ой ти, Галю», що «хорошого стану, а хто ж тебелюбить буде, як я перестану».Хлопці й дівчата співають. Гарно виходить: і весело, і жалібнотрохи. А я мовчу. Виводить Маня. Голос у неї не дуже дзвінкий і ледь-ледь тремтить, як вона високо бере.—Та й ким ти будеш? —тихенько питає вона посеред пісні.—Шофером чи трактористом?—Слюсарем,—кажу.—З металу що ото все роблять. Лопати… і всетаке. А майстер казав, що вивчимось, то сережки вмітимемо…—І мені зробиш? —Маня нахиляється близько до мене, зазирає вочі.—Не знаю… Металу треба. Золота або срібла…—Можна і з п’ятака. Я у перекупок на базарі бачила, такі ловкі-ловкі!—Можна… мабуть. Не знаю, спитаю у майстра.—Ти, Маню, або співай, або балакай,—кидає Василь Кібкало. Віннічого не робить, ні співає, ні грає. І сердиться, як Маня до менеговорить чи просто так сидить поруч. То й ходи з нею, хіба я що!—А ці, як їх —«сороковки», що в дівчачому училищі, красиві?—Всякі є.—Ти там собі ніякої ще не надивив?—Та ні…—кажу.—Дрібні вони ще, на «шкентелі» ходять.—Гляди, бо я плакатиму,—шепоче Маня так близько, щоторкається губами мого вуха, і мені стає жарко.—Ти он до Кібкала обізвися. Бачиш, надувся.—Ну й нехай!—Твоє діло.431 Кібкало повертається до мене боком, налягає на Маню грудьми ікаже кисло:—Ти вибивай, а не —сачкуєш.—А ти не лізь! —Маня сердито відштовхнула Василя.—Заграйте,хлопці, «Чорноморця»,—попросила вона і почала неголосно:Чорноморець, матінко,Чорноморець,Вивів мене босую На морозець…Вхопила повітря, як схлипнула:Вивів мене босую Та й питає:Чи є мороз, дівчино,Чи немає?..Я не вибивав і не брязкав. Так сидів і слухав.А місяць! Ну, не знаю: чого місяць у неділю так світить? У буденнідні він якийсь байдужіший! А в неділю —не зводив би з нього очей. І ні слухати нікого, ні грати не хочеться, а йти і йти степом кудись…Тіні од квітів над Іваном Івановичем падають аж за оградку, йчорнобривці і гайстри тільки красуються, а нагідки гіркувато, сумнопахнуть. Вони цвістимуть, доки й сніг упаде, ще й над снігомжовтітимуть днів два, якщо, не буде морозу… Отак десь і тато лежить.А може, й не так, може, присипало десь. Присипало ж у нас на Джулаєвому ярку солдата в окопі. Ненароком знайшли оце недавно.Тільки автомат, ремінчик і котелок цілі, а то…Ой, нема морозу,Сама роса,А я молодая Стояла боса…—Ти, коли будемо розходитися, йди, а я дожену,—шепоче Маня.—Не швидко йди.—Та вже ж,—одказую.—Підожду.Вона мені —як віжки: куди смикне, туди й повертаю. Хай бикраще Кібкалом отак повертала. Або ні, не Кібкалом… Ну, Силкою, ну,Оборою…—Гайда, дівчата, танцювати абощо,—каже Василь Чи це я, чи нея.—Бо чогось нудно. Сидять усі, як привезені. А ти, Маню, до насбільше не приходь. До замостян іди оно, там парубки бідовіші.У мене камінчик.—Чого не приходити? —дивується Маня. Нарошне, чути, грається.—Того, що Павло, як ти тут, не вибиває, а клепа як попало іневлад. А Кібкало всихає на очах!432 —А то вже я не питатиму, куди мені ходити,—гонористо відказує Маня. І просить ласкавенько, наче й не сердилася тільки що:—Заграйте нам «Ойри».Граємо «Ойру». Я вибиваю старанно, щоб Чи це я, чи не я неодсилав Маню до замостян. Це —за міст, там теж збираються навулицю. Оно вони співають: «Однажди два герої просилисьночувать…»Вони з Олею ідуть танцювати вдвох, бо Василі ж грають, а Кібкалобере Маню. Вона неохоче встає, іде з ним за руку, а сама оглядаєтьсяна мене і винувато посміхнеться. Чого? Кортить —танцюй. Я ж всеодно не вмію, хоч би й не треба було вибивати.Василь крутить Маню навколо себе, віє полами шинелі, а бровистовпчиками вгору —дивуються чи плачуть на радощах… Він з Маніне зводить очей, а вона з-за плеча у нього —з мене. Очі в неї сумні,благальні. І я одвертаюся.Василі заграли швидше, я ледь устигаю за ними з бубном, але тактреба під кінець «Ойри». Потім балалайки враз, óдрубом умовкають.Василі разом накривають струни долонями, а я ще якийсь частихенько, ніби даленіючи, дзвоню брязкалами —це теж так треба.—Ой підбилася! Ой упаду! —лящить Оля Єхнич несправжньо,роблено, щоб схоже було на дівку, і перевальцем,по-качиному йде долавочки. Вона дуже натоптувата, неповоротка, їй не личить лящати.Тоненьким личить, а їй ні. Соня справді зморилася, бо аж нездишеться: в танці вона «водить» Олю —не водить, а тягає за собою.Тоді просить Василів:—Не треба більше так швидко грати, хлопці, бо серце вискоче.Дівчата сідають на лавочку: Оля —коло Василя Обори (вони личатьодне одному), Соня —біля Силки, біленька, тиха і покірна. Коли Силканищечком розказує їй про географію, вона тихо зойкає і дивується:«Ой, а де це —Гренландія?»Кібкало і Маня сідають не одразу, бо він її не пускає —обхопивдовгими руками, скиглить їй щось на вухо, а вона випручується ікаже вголос:—Пусти, бо вдруге не піду з тобою. Сам танцюватимеш! —І сміється поблажливо і звабно водночас, наче й проти і не проти того,щоб Кібкало обнімав її. Що за мода?..І знову сидимо всі рядочком, як під вінцем. Дівчата ніби чогосьждуть, а ми не знаємо, що й робити: йти чи ще побути.Кисла вулиця. Може, тому, що нам уставати завтра о п’ятій годині ійти, щоб устигнути на лінійку та сніданок. Дівчатам що —їм дошколи на вісім годин. Батьки є, матері є, хати цілі у всіх…—Давайте, хлопці, ми будемо вчити вас танцювать! —пропонує Маня.—Без музики, під язик. А можна в умі співать.433 —О, це діло! —вигукує Силка, розстібає шинелю, накриває полою Сонині вузенькі плечі, і вони починають крутитися, ходитималенькими крочками назад і вперед. Василь щось воркоче, а Сонятихо проситься:—На ноги не наступай, бо в мене й так підошва надірвана.Василь Обора з Олею теж пішли товкти товченицю: вони обоєважкі в ногах. А Маня взяла мене і, як ласочка, огинаючись (видно,під свою музику «в умі»), повела по колу, тоді далі, далі від гурту. Очісяють, пальчики, в яких вона тримає мою долоню, гарячі.—Ти мене любиш? —спитала тихо, самим лише подихом.—Я? Не знаю…—Як —«не знаю»? Ні трінечки?—Хтозна…—Ну от я тебе… як побачу, хоч здалеку, то так радію, що побігла бназустріч. А сама з місця не рушу —терпну і дивлюся на тебе,дивлюся… Ти позавчора тяг дрова злугу, якесь гілля, голову в плечінагнув… а мені жалко —страх. Побігла, помогла б, якби не люди.Вони ж такі, що зразу придумають. А ти радієш, як побачиш мене?—Радію. Думаю: он Маня йде…—І все?..—Маня високо піднімає брови, і вії, губи їй дрібнотремтять, пальці слабнуть на моїй долоні.—А що ж іще?—Ну от я до тебе як доторкнуся, то мене в жар кидає одразу…—І мені так було! —радію.—Як ти шепотіла, що плакатимеш.Маня припадає лобом до моєї шинелі.—Ой, колю-юча яка! —шепоче і, піднявши голову, сміється домене очима вгору: вона трохи менша від мене на зріст.—Нова,—кажу.—Позавчора тільки видали.—Давай утечемо.—Маня гаряче дихає мені в підборіддя.—Давай?—Та ні, підождемо, поки всі будуть розходитися, бо скажуть…—Хай скажуть! Нам-то що?—Ні, ми ж усі разом ходимо щодня, а тут на тобі —хто куди.—Тоді я тебе дожену,—шепоче вона ще раз те, що вже казала.—А Василь?—Я од нього вирвусь. Або обдурю. Ти не бійся.Ми знову підтанцьовуємо до гурту —не я, а вона, я просто йду.Вікна по селу, хоч і так не густо світилися, почали гаснути. Тіні відтопольки і квітів на могилі Івана Івановича подовшали і примерхли —місяць подався вниз, почав пригасати, а зорі пояскравішали напівніч.—Пора ком на хауз!1 —оголосив Силка.—Тепер аж до тої неділі.1 Ком на хауз —перекручений німецький вираз «йти додому».434 Він одніс у двір балалайку (обидві вони його, теж від братівзосталися), накрив біленьку Соню шинелею так, що вона всясховалася під нею, і пішов проводити додому та розповідати дорогоюпро дивовижні країни за горами та океанами. Завтра він розкаженам, про яку саме країну розповідав Соні і як Соня дивувалася. Вінрадіє, коли його слухають і дивуються.Василь Обора взяв Олю Єхнич і попрощався з нами:—П’ока!А ми втрьох зосталися. Василеві Кібкалові йти під гору, він живенедалеко від Штокала, а Мані й мені —до мосту.—Що ж, пішов і я,—кажу.—Щасливо. Ти не йдеш, Маню?—Іду. Я сама боятимусь…Але Кібкало міцно тримає її за стан і дивиться на мене кисло-ненависними очима. А до Мані каже:—Я проведу. Чого ти боятимешся?—Пусти, Васю! —проситься Маня улесливо.—Тобі ж зі мною не подорозі. Тоді ще проситимеш, щоб я тебе провела, сам боюся, скажеш…—Чого б я боявся,—гогошиться Василь і повертається до мене зісвоїм гребенем на пілотці.Відходжу геть. Але сьогодні мені не так легко йти, як було раніше,коли Кібкало держав Маню, щоб зосталася. Сьогодні мені болить ітисамому. Не знаю, що робити. Вернутись і просто вирвати Маню з йогорук,—так вона ж сама бісики йому посилає і танцювати біжить,—чийти, хай як хоче? А вони торгуються. О, регоче!.. Наче лащиться. Ну йрегочи!Вже як одійшов далеченько, чую:—Василю, пусти, бо вдарю!Оглядаюся —біжить, вистукує черевичками, хустка біліє.Пристоюю, жду.—Ой, насилу вирвалася! —Маня швидко дихає і спершу бере менепід руку, потім прокрадається долонькою в шинельну кишеню, де ймоя рука, бере її м’ яко і тисне —От причина цей Кібкало! Такий свогоскрізь доб’ється, дарма що з виду —тяптя.—І тебе доб’ ється?—Ні-і, мене —дзуськи!—Ти ж сама до нього… смієшся якось так.Маня зупиняється. Я теж, бо руки ж наші в одній кишені.—Тож я наро-ошне! —вигукує вона посеред шляху сміхотливимшепотом.—Я люблю, як мене люблять! І граюся нарошне… А не люблюйого і на остілечки,—показує мені дрібненьких півпучки.—їй-богу! А ти подумав…—Хіба тебе розбереш? То «хі-хі», то «вдарю»…Маня сміється.435 —Ходімо, бо він ще доганяти здумає.—І зітхає.—От не везе мені звами…Ми рушаємо далі.Заходить місяць, глухне ніч. За річкою вже також тихо, лише то водному краї Замостя, то в іншому чути повуличках короткий лункийреготок: там теж розходяться по домівках, і дівчата проводжаютьодна одну, щоб не страшно.Маня живе від мене через п’ять хат. Коли я йду з училища, вонаабо виходить на поріг, або дивиться через фіранку у вікно і легенько,потайки, перед обличчям собі махає до мене пальчиками, щоб ті, хто вхаті, не помітили. Я завжди киваю у відповідь, що —бачу.—Ходімо до вас у берег, на вербі посидимо.—Ходімо.Ідемо до мосту, а там збігаємо з крутої греблі і понад річкою —доверби. Її спиляли ще до війни. Кора давно обсипалася, спід почавбратися мохом, а зверху стовбур блищить, вичовганий посиденьками:бабусі, дідусі і молодші та діти сходяться сюди щонеділі на балачку —послухати, погратися, насіння пошеретувати…Верба холодна. Маня пробує її рукою і просить:—Одкинь полу, щоб я на неї сіла, бо в мене спідниця тонка.Я розстебнув ще не слухняні нові гаплики на шинелі, відкинувполу. Маня сіла, пошукала рукою нірки у мене поза спиною, знайшла іобняла за стан.—Ой, те-епло! Теплий ти.—Коли б, під таким сукном…—кажу. Хотів погладити її руку, вжей підняв був свою і знову опустив: ще подумає —заграю.На річці тихо і зоряно. Під берогом, поміж лататтям плюскаєтьсядрібна рибка; лілій уже немає, обсипалися, лишилися тільки зеленіглечички. Скоро і латаття, і вони поринуть під воду і лежатимуть надні до весни. Їх видно буде крізь молодий лід, але будуть вони вже незелені, а червоні, з прозеленцем.Маня кладе голову мені на груди і легенько, тремтливо зітхає. Я нахиляюся, дихаю їй за комір, щоб зігрілася у своєму легенькомупіджачку та ситцевій білій кофтині. Вона тихо сміється і міцнішеобіймає мене.—Тепло? —питаю.—Лоскотно,—шепоче.—У шию лоскотно.—Пора б уже і йти, мені ще креслення робити.—А мені алгебру…—Це, якби не війна, ти була б уже .в дев’ятому класі?—А ти?—Теж у дев’ятому. Я з шести років пішов до школи. Закортіло…436 —Якби ми торік сюди переїхали, я з тобою походила б хоч зиму водин клас…—Манині батьки недавно переїхали до нас з-під Кременчука.—Сиділи б за одною партою, еге?—У нас не заведено, щоб хлопець з дівчиною сидів. То вжепропащий: засміють і хлопці, й дівчата.—А що тобі креслити?—Молоток. У трьох проекціях: вид спереду, вид згори і вид збоку.—Навіщо?—Щоб потім за цим кресленням зробити молоток.—А так, без креслення, хіба не можна?—Ні, треба, щоб точно, по розмірах.Маня обертається обличчям до мене, очі їй темно, глибоко і гарячеблищать, аж страшно трохи. Біляве, лискуче зблизька при зоряхволосся вибилося з-під хустки на лоб, на щоки.—Поцілуй мене,—шепоче.Я відводжу погляд від її очей і кажу навпростець —чого ж туткритися, як це правда:—Я не вмію.Тоді вона підводиться трохи і сама тулиться щокою до моїх губів.Щоки їй горять. Я трохи поворухнув губами і знову стис.—От, а казав, не вмієш,—млосно шепоче Маня і знову вмощуєтьсяголовою мені на груди.Я таки наважився: погладив її руку.—Ти що не змерзла?—Ні…Маня міцніше обіймає мене за стан, горнеться і питає:—Скільки тобі вчитися в училищі?—Два роки.—А тоді?—На заводи пошлють. У городá, кажуть.Маня зітхає:—Тоді в армію…—Мабуть.—Я все одно тебе ждатиму. І з города, і з армії. Хоч і п’ять годів! —Вона рвучко підводиться і пильно дивиться мені в очі.—Віриш?Кажи, що вірю, бо я розсерджусь і заплачу. Я вже за тобою плакала,що ти такий…В очах у неї справді зблискують сльози.—Вірю,—кажу хрипко, бо голосу чомусь не стало.Маня знімає з мене пілотку і закидає долонею мою чуприну назад.—А лоб який білий під чубом! Тобі вже можна зачісуватися вгору.Отак, отак,—пригладжує.—Ні, треба з водою.437 Водою, тоді гребінцем. А зверху пілотку.—Вона мовчить,куйовдить пальцями чуб.—Павлику… Чого ти такий несміливий? Ти зусіма такий чи тільки зі мною?Це мене зачіпає.—Розтапшá, еге? —питаюся.—Ні, ну…— Треба так, як Василь? Ухватив —і тягне… Тягни!..Несміливий! Я всі гранати, які тільки знаходив, перекидав —інаші, і німецькі. Тільки протитанкові не пробував, бо вона важка ішвидко рветься —через чотири секунди. А німця як за руку вхопив ікричав, коли він замахнувся на тітку Ялосовету сокирою за те, щовона не віддавала йому валянка приміряти? Він тоді так дав меніносака під бік, що я з тиждень перехняблений ходив. А хату як гасив,щоб половинка зосталася?.. Правда, то все, може, згарячу, не знаю.Думаю так і раптом чую, як у повітрі прямо на нас щосьшурхотить. Одразу впізнав —грудка. Упав на Маню грудьми, аж воназойкнула. А по вербі за моєю спиною —бух! Так і є: грудка. Од греблілетіла.«Ах ти ж гад! Знайшов несміливого?! —і теж хапаю грудку, але невстигаю кинути —роздавив у руці.—Ах ти ж гад!»Від греблі шляхом потупотіло. Не через міст, а назад. А хто —невидно, поночі.Гнався, поки дух забило.А-а, не дожену: він довгоногий. І вертаюся назад.—Хто то? —питається Маня злякано. Вона стоїть біля верби змоєю шинелею в руках.—Та хто ж…—Беру у неї шинелю і вдягаюся.—Василь Кібкало, хтож іще. Шпигує…—Будемо йти вже.—Боїшся?—Та ні. Пізно. Лаятимуться дома.Боїться.Ми йдемо через наші грядки, тримаємося за руки. Серце меністугонить, плечі тіпає. Хай скаже спасибі, що не догнав!Виходимо поза хатою на стежку попід шляхом. У нас не світитьсявже: тітка Ялосовета знає, що в неділю я вибиваю на бубні і приходжупізніше, то не жде.—Далі я сама,—каже Маня і легенько, в’яло забирає свою руку змоєї. Вона йде до свого двору, а я стою і відчуваю, як пусто і тоскноробиться мені —нічого не хочеться: ні додому в темну хату, нікреслення робити; устану годин у три та й зроблю. Ішов би оцекудись, хоч і місяця немає… А куди? Ніколи зімною такого не було.—Маню! —гукаю тихо.—Не йди…438 Вона зупиняється і стоїть якийсь час нерухомо. Потім повільно-довільно вертається, опустивши голову. Підійшла близько, припала домене, хапає мою голову в долоні, і я чую на своїх щоках її мокрі вії ігарячі тремтливі губи.—Ма-аню, ану ступай додому! —чути від її двору, не голосно так,несердито. Мама. То —її мама.—Чуєш, Маню? Ось ти в менеподівуєш…* * *Почалися дощі. Зранку, в обід, увечері, вночі —щодня хлющить.Видно, за все літо провину спокутували. Шинелі наші не встигаютьпросохнути наскрізь, тільки нагріваються за ніч у хаті, а вранці, якідемо, парують до першої десь або до другої станції —і знову дощ.Ходити стало важко. Грейдер розгас, трави на узбіччях немає, тамбуло б твердіше. Сковзаємося, падаємо разів по три, доки до околицімістечка доплуганимося. А там уже кам’янка, там легше.Інколи нам трапляється машина —з Харкова, Полтави або з Лютенської МТС: «шевролоти», ЗІСи, півторатонки, «студебеккери». Мипіднімаємо руки, «голосуємо». Зупиняють —сідаємо, і коли машинапочинає десь буксувати, найчастіше супроти середньої нашої станції Осика, у крутому видолинку —пхаємо її, доки виїде; не зупиняється —чіпляємося. Військові шофери завжди беруть нас: мо’жаліють, амо’, за форму. Вона ж майже однакова з їхньою, тільки ми вчеревиках із «кльошем», а вони в чоботях і галіфе.Першим підчепився на попутну, ще як було сухо, Василь Обора. Підгорою, коли шофер перемикав швидкість, учепився ззаду за борт,дриґнув товстими ногами в повітрі й опинився в кузові. Тільки рукоюнам помахав.Деремося кам’янкою вгору, хвалимо Василя, що молодець, непобоявся, що давно нам пора було б до цього додуматися.—Це ж проїхали раз —уже відкинь від чотирьох з половиноютисяч дев’ять кілометрів. Удруге —ще й дев’ ять!—вигукує Силка.Зійшли на гору, а Обора лежить на листі під кленом, підпершидолонею голову.—Чого ти? —дивуємося.—Зігнав?—Ні. А що мені за інтерес с’амому їхати?І ми поклали собі, що тепер будемо підчіплюватися усі гуртом. Хтоперший вскочить у кузов, той подає мені руку, бо я не дістану доборта. Я то дістаю, як іде «студебеккер» або «шевролет»: у них заднійборт низький, з ланцюжками по боках, та й буфери великі —за щосьта вчеплюся. Спершу можна за буфер або ланцюжок, а тоді вже й заборт.439 Ми добре знаємо свою гору: де шофери перемикають швидкості зчетвертої на третю, де з третьої на другу і з другої на першу. Правда,це залежить ще і від того, навантажена машина чи порожня, але минавчилися здалеку, по мотору впізнавати: така чи така. Зістрибуємо врайцентрі біля олійниці: там найбільші вибоїни, і шофери завждипригальмовують перед ними.Трапляються й злі. Один вивіз нас на гору, розігнав машину —радіємо: їдемо! А він раптом —тиць на гальма! Ми посплигували —іврозтіч. Хвилин десять ганявся за нами з корбою в руках. «Ви,—кричить,—борт мені одломили на тому тижні! Я вам покажучіплятися!..» Гукаємо здалеку, що то не ми, що то він переплутав.Свариться корбою і зло шкіриться. Тільки він до кабіни —ми зновупідходимо. І як би не рвав змісця —вчепимося. Але таки доїхалишвидше, ніж дійшли б! Ми прозвали того шофера Фріцом, бо на ньомубула жовта шкіряна шапка з козирком.Василь Кібкало теж простягає мені руку, як підчепимося, разом з Оборою та Силкою, але я її, після того вечора з Маною, не беру.Другого дня дорогою до училища придержав його за рукав, докихлопці одійшли далі.—Ти вчора груддя кидав? —питаю.—Яке груддя? —поставив брови-кілочки вгору.—Чого б це я йогокидав? Я спати пішов.Чую по голосу, бачу: бреше він. І після того за його руку нехапаюся. Не сяду —пішки дійду.Тепер він підлизується до Василів —виносить їм уранці і ділить натрьох пиріг або окраєць перепічки: в нього батько машиністом білямолотарки…Добре було у вересні та на початку жовтня. Виходимо з дому оп’ятій годині, а надворі уже видно чи розвидняється. Тепер нампочинає розвиднятися під райцентром. А то поночі йдемо: один заодним, вервечкою, слід у слід, і міняємося місцями —або Василіпопереду, або я. Робимо протопти наосліп, навпомацки.На теоріїнічого, встигаємо за півдня відпочити. Коли ж практика,тоді цілий день на ногах: пиляємо, свердлимо бормашиною, ходимо вкузню молотобійцями, а треба —заготовляємо поковки для зубил,молотків, плоскогубців, хвостовиків для мулярських кельм.У мене і ще в десятьох наших —молоток. Майстер видав намнайкращі, найновіші терпуги: багато пиляти —чотири плоскості ібойок п’ятий. Руки вже звикли, не болять, а от ноги…З теорії в мене все чотири й п’ять, окрім креслення. Я тоді вночіпоспішав, порушив розміри, понаплутував. Далеко було від менекреслення тої ночі. Все далеко було: і тітка Ялосовета, і училище,навіть тато, про якого я думав щодня, бачив його останню усмішку ісльози в очах; чув його слова до тітки Ялосовети: «Лесю, рідна, доглянь 440 хлопчика, як не вернуся. У нас же з ним ні кровиночки рідної немабільше, тільки ти, Лесю… Хороша, люба, спасибі тобі, що стріласянам». Він так і сказав: н а м …Тітка Ялосовета засвітила обидві гільзи —і петеерівську, і змалокаліберної зенітки, щоб видніше було мені креслити. Недопомогло.—Довгенько ти сьогодні. Грали? Я виходила, то не чути було.Тільки у березі хтось гомонів коло верби —не впізнала.—То ми з Манею.—Ви?!Навіщо б ото прикидався? Упізнали ж, я ж по тому, як вонидихають, знаю, що в них на думці.—Ловка дівчина,—помовчавши, каже тітка Ялосовета.—І з лицятака ласкава. Все й здоровкається до мене: «Здрастуйте, тьотю Ялосовето!» І червоніє.—Лягайте, то, може, хоч ви не заспите завтра. Чи воно вжесьогодні почалося…У нас немає годинника. Був, доки хату не підкинуло, ще й дзвонив,хоч і потихеньку. Тепер десь у небі дзвонить…Тітка Ялосовета лізе на піч і, зітхаючи, каже звідти ще раз:—Ловка…Щоб не так нудно й моторошно було йти вранці чорним шляхом істепом,—ніде ні вогника, ні звуку, тільки вовки виють, то збоку, тодесь попереду, то позаду нас,—ми придумали розкладати звечора, якповертаємося з училища, вогонь напроти Писаревого лісу. Розпалимохмиз —полум’я шугає аж під дроти на стовпах —гріємося біля нього,обкладем багаття трухлими пеньками і йдемо далі, додому. А вдосвіта,ще від станції Ли бачимо: є наш вогник! Здається, що він далеко-далеко. А він осьо, за гони від нас. У дощі вогонь загасав. Коли жпідмерзло, знову жеврів щосвітанку. Поминувши його, ми ще довгооглядалися і вигукували:—Видно, дивіться!—І досі видно!—О, немає, сховався…І нам робилося трохи сумно, але ненадовго, бо незабаром попередувже виднілося містечко і вогники, деінде розкидані по ньому з вікон.Так і ходили щодня: від вогників у селі, як оглянемося згори, донашого посеред степу над шляхом і попереду —в містечку.* * *Мені часто сниться страшний сон: ніби в хаті уже стоїть білийранок. І я прокидаюся, холонучи від думки, що проспав лінійку,441 сніданок, що група наша вже йде містечком, горланячи «Дальневосточную», а мене на «шкентелі» немає…Одного разу прокинувся, а в хаті справді ясніє од вікна м’яке білесяєвце. Припав лобом до шибки —біло надворі, а небо чорне, анізірочки на ньому, ані просвітку, хоч малого. Ні, не схоже на те, щоброзвиднялося. Ми з Василями вже примітили, що небо, тільки-нопочинає братися на світанок, спершу сивіє, наче по ньому розлився Чумацький Шлях від обрію до обрію. Трохи перегодом угадується надстепом несмілива тиха просинь, і тоді кожен кущик при дорозівидаєтьсяздалеку людиною…А все було просто, і маленька давня радість лоскотнула мені в горлі:знадвору у вікно зазирав перший сніг. Він прийшов опівночі івидався мені досвітком. До війни перший сніг був нам за свято: гралив кулі, качали першу бабу і самі качалися по ньому з пригорків,гублячи шапки, а він ласкаво рипів під грудьми, під плечима, підліктями…Погано без годинника: цілу ніч мариться, що пора вставати. Хоч бипівень був. Немає ні півня, ні курей. Під війну —німці витрощили, азараз —годувати нічим. По селу то є у декого півники, але ж спробуйпочути їх здалеку під завірюху, вітер чи відлигу, коли все робитьсячорне і глухе. У відлигу ночі найглухіші.Тітка Ялосовета спить на печі, я —на полу. Одна подушка в неї,одна в мене. За вкривачку мені рядно й шинеля, тітці —саме рядно:на печі більше духу. Раніше там спав я, але тепер, навіть коли дужепромерзну, прийшовши з училища, на піч не лізу, а йду рубати дрова,щоб зігрітися, або одкидаю сніг у дворі. Після тієї жовтневої ночі коловерби, післятого, як Маня повернулася від свого двору, мовчкиплачучи, я ніби виріс на кілька років уперед —і —без вороття…—Ти якийсь не такий зробився,—каже інколи тітка Ялосовета.—І голос перемінився… Басок проривається.Найлюбішою стала мені думка про хату. Сам складу, по деревині,по соломині вкрию, хай тільки потепліє та подовшає день. Доки ж мив курені житимемо?Мені треба вставати найраніше, щоб зайти і побудити Василів —Силку та Обору. Кібкало встає сам, у них годинник є, та ще й непростий, а з дзвінком. Заходжу спершу до Силки. Його будитинайважче, бо все Силчине сімейство спить, як побите. Про те, як вонисплять, усе село знає. Бувало, хвилин по десять стукаю у вікна, докидобуджуся. Спершу мені в цьому допомагала маленька Силчинасестричка Надя. Тільки постукаю у вікно, а вона —чути крізь шибку —в плач:—Ма а! Он хтось у лату лізе…442 Потім звикла і, коли я постукаю прямо до неї на піч —там умазанашибочка —лепетить тоненьким сонним голоском:—Васи, вставай, оно взе Павло плийсов. А ви, тай ма, оце спіть.То по Василя…Василь одчиняє двері, оступається в темні сіни з двома курками надрабині і висапує очманілим від щоденного недосипання голосом:—Хіба вже пора? Ну тільки ж наче заснув! Ще й не снилосянічого…Увіходжу в хату. Тепло, парко від сирих верболозових дров, щосушаться в печі, старою олією пахне. Надя, розкудлана, підпухла зісну, виглядає з печі і шепелявить:—Здластуй, Павлуса! А вони всі й не цули, со ти стукаєс…Інколи вона питає в мене, лукаво примруживши оченята:—Павлусо, а ти мене візьмес заміз, як я вилосту? Я тобі солоцкилататиму, а ти мені косу лозцісуватимес…Силка з Силчихою сміються, хоч і сонні до знемоги, і старий кажехрипко, крізь шинель:—Ну й порода ж! Ще й букви не вимовляє, а про заміж зна!Я обіцяю неодмінно взяти її за жінку. Тоді вона махає мені білимрученям, ховається на піч і засинає…Скидаю шинель, щоб не перегрітися у теплі, доки Васильодягнеться —тоді надворі дрижаки не так битимуть. Прокидаютьсяпомалу і Василеві батьки. Вони обоє працюють на постійній: батькона воловнику, мати біля корів —зморюються щодня, важко вставати.Лежать на полу, так, на самій ряднині, і вкриті старою байковоюковдрою, труть очі, тяжко позіхають, пригладжують долонямиволосся.—Щось ти, Павлушо, сьогодні наче рано зайшов. Мо’, воно ще й непора?Щодня про одне й те саме питають.Може, й не пора. Хіба я знаю?Виходимо з Василем за хвіртку. Могилу Івана Івановича засипалоснігом ледь не вщерть з оградкою, самі гострячки від штахетувиглядають, і тополька на вітрі гойдається.—Треба б одкидати сніг,—кажу.—Нехай, під снігом йому затишніше,—розсудливо відповідає Василь.—Та й квіти весною краще ростимуть.Обору будити недовго. Він виходить майже одразу, як тільки мипостукаємо. Наче й не спав. Мабуть, у ньогоне лише шкура бичача, аі весь він такий —залізний: ніколи не мерзне, нічого не боїться, незморюється і —мовчить. Єдино, що його катує з ранку до вечора,—їсти хочеться. Якось він сказав: «М’ ені і вночі, як сплю, х’ очеться їсти».Звісно, дебелий, сильний… Нам з Сил кою легше, ми дрібніші.443 Доходимо до Кібкалової хати —у вікнах темно. Завжди, яквикликаємо його свистом, у них уже світиться (тоді ми напевнознаємо: вчасно я встав, скоро п’ ята година), а сьогодні поночі. Хібапішов уже, і ми запізнюємося? Так ні, він побоїться сам іти. Чи рано?—Щось не те,—каже Силка.—Ти, як до мене йшов, півня ніде нечув?—Ні… Може, перші вже одспівали, а другі ще не почали?Свиснули раз, удруге. У Кібкалових вікнах зблиснув сірник і зновупогас. Рипнули сінешні двері, і з порога озвався Василів батько:—Рано ще, хлопці. Ще тільки півдругої.І мовчить.Мовчимо й ми. Куди ж тепер? Назад? Знову будити своїх, зновувставати… Іти помалу до райцентру, а там гибіти під училищем наморозі?Стоїмо посеред шляху, сховавши обличчя в коміри.Старий, видно, таки надумався:—Заходьте, що ж…Ніхто з нас ніколи не був у Кібкаловій хаті. Живуть вони, як норці:товчуться у дворі за високим дощаним парканом —не видно, щороблять; говорять —не чути що, лише муркочуть; увійдуть до хати —клац засовом… І то вже не достукаєшся, тільки фіранки на вікнахворушаться, і з-за них виглядає по одному оку: дивляться, хтоприйшов.Кібкало завів нас не до великої хати, а в хатину. У ній пахломолоком, житнім хлібом і натопленою лежанкою.Але найдужче —молоком. Коли то ми чули, як воно пахне! Коло лежанки білів у.темряві оберемок соломи. Кібкало розгорнув її ногою.—Отуто й перекуняєте, доки йти. Лягайте, я розбуджу.У старого Кібкала, як і у Василя, брови завжди зобидженостремлять угору, губи плаксиво опущені, до того ж верхня трохинакинута на нижню, але в селі його шанують як хорошого інекрикливого машиніста.Так ми й поснули: у шапках, шинелях, підперезані брезентовимипасками з лудженими бляхами «РУ». Вперше поснули спокійно за цічотири місяці, відколи ходимо в училище.Уранці йшли бадьоро, швидко, легко: вітер дув збоку, а не супроти,морозець видався м’який, підоспали в теплі… Та головне —Кібкаловамати напоїла нас молоком зі справжнім чистим житнім хлібом. А коливиходили з хати, провела до воріт і попросила Обору:—Ти, Василю, крепкий, приглядай там в училищі, щоб ніхто незобижав мого синочка,—і гладила Кібкала по вузькій довгій спині.Обора пообіцяв, що приглядатиме. На горі він міцнюще обняв менеза плечі і тихо сказав:—Ти ще р’азок устань ч’асів у два!444 Ми й тепер, як випали сніги, берегли свій вогонь біля станції Осика. Вже не задля того, щоб хоч трохи звеселити степову осіннютемряву, а щоб було де перегрітися посеред дороги. Та й звикли донього. Пеньки осикові, трухлі, жевріють по два, а то й по три дні. Миберемо їх у Писаревому лісі. Удариш ногою —він і вивернувся. Наплече —і до шляху. Цілу купу наносили про запас.—Це нам сьогодні таке добриння випало, що й на сніданок можнане спішити! —знічев’ я вигукує Чи це я, чи не я. Він завжди так,зненацька щось вигукує.—Хай би дитбудинківці поласували нашимипайками. Так лінійка ж…Сидимо навпочіпки довкола вогню, дмухаємо в жар, наставляємодо нього долоні так близько, що аж кісточки в пальцях просвічуються.Оборапритяг з лісу оберемок сухого гілля, кинув на жар. Полум’я —стовпом, іскри сіються на сніг і сичать. Обертаємося на місці помалу,як пожежники на каланчі, гріємо шинелі з усіх боків. А коли полум’ япадає і тільки вилюжиться по пеньках, рушаємо далі.Кібкало як іменинник, усміхається раз по раз до всіх, забалакує,упевнений, що сьогодні, за хліб і молоко, йому ніхто не відповістьмовчанкою. Та і в польову сумку не треба крастися рукою —воно ж,мабуть, нелегко їсти при голодних. Коли ми пили молоко, вінспіднишку поглядав на мене так, ніби прицінювався, скільки якоштую. Я ловив той погляд і, не кліпаючи, дивився йому просто взіниці. Він прикривав їх повіками.—Ну хай ми. А чого ти, Васи’, ходиш оце в училище?—спитав Силка. Він ішов попереду, вбравши велику голову в плечі і засунувшируки —одну в кишеню, другу за борт шинелі. Я з таким достатком, яку вас, з роду школу не покинув би, а вчився і вчився.—Тато заставили,—мляво одказав Кібкало.—Кажуть: вивчишсяна механіка, заберу тебе до машини, підучу —коло неї не пропадеш…—Точно! —сказав Обора.—Од машини і в п’аровику можна цей…зерна додому привезти.***Погана випала ніч: кура, вітер на мосту між палями стогне,підвиває по-вовчи, у димарі плаче, а в хаті стужа, вивіяло тепло. А щоробиться зараз, як на гору вийти?.. Не підійдеш, валить з ніг. Булавже така ніч, у грудні, насилу добилися до училища.Разів чотири прокидався, уставав до вікна. Нічого не розбереш.Тільки сніг об скло, намерзло пальців на два, шкребеться.Тітка Ялосовета озвалася з печі:—Спи, синок, рано ще, мабуть. Я од самого вечора і очей нестуляла.445 —Ну мені йти, а ви чого не спите?—Думаю… Вивчишся, думаю, повезуть тебе кудись, і зостануся ясама, як пучка. Ні тата, ні тебе… Кому я здалася?—Чого —самі? Одроблю три роки, приїду. Та й довго ще вчитися.Тітка Ялосовета зітхнула в пітьмі.Треба мені йти. Краще раніше, аніж хлопці через мене зостанутьсябез сніданку. Спробуй тоді до обіду викріпити не ївши. Сьогодніпрактика, можна поверх форми надіти комбінезон, але в такухолоднечу, та ще як проти вітру, краще згорнути його втроє тапокласти на груди під шинелю: тоді вітер не так прошиватиме.Швидко взувся, відкотив пілотку, щоб зробилася, як торбинка,натяг на лоб, на вуха, як німці під війну, а поверх неї —шапку.—Глядися, щоб лице не приморозив,—каже тітка Ялосовета. Воназастібає мені шинель, а я притримую на грудях згорнутийкомбінезон.—Господи, краще б оце мені йти… Одвертайся ж хоч, якдуже проти вітру.—Я, тітко Ялосовето, поки закінчу училище, то й лекції зуміючитати, як проти вітру ходить,—шуткую. Мені жалко дивитися на їїпальці худі, що стягають шинелю, аби якось застібнути гаплички. Всюжалко. Але й пожаліти ніколи. Та ще словами… Краще мовчать.Виходжу на шлях, пригнувши голову до грудей; вітер і сніг січутьпо шинелі, як батогами. Глянув уздовж по селу з-під шапки з пілоткоюі зупинився: світиться майже у всіх уже хатах.Це ж годин шість!Кинувся бігти —не підбіжу. Пхає мене назад. Знаю ж: колисильний вітер у груди —бігти не треба, бо тоді йому легше звалити, вземлю треба дужче впиратися.Скільки ж воно годин?У Мані теж світиться… Постукати у вікно? Спитати? У них теж єгодинник. Ні. Запізнився, у пілотці під шапкою… Краще не треба.Звернув ближче до хат, щоб затишніше було, і знову побіг,шурхаючи глибоко в сухі сипучі замети.До Силки вскочив не стукаючи, бо в них уже теж світилося.—Пішов Василь, Павлику, недавно побіг,—сказала Силчиха. Вонарозпалювала сирі дрова в печі.—А ти заспав? Ой горе, горе.—І пожаліла:—Мої дітки!.. Та хіба втаку лиху годину не заспиш?До Обори я не заходив: Силка, звичайно, його збудив.Що ж, треба доганяти.У Кібкалів поночі, видно, сплять собі. Кібкала у такий холод і вітербатьки до училища не пускають. їм можна. Вони обійдуться безремісницької пайки та сякої-такої побовтюшки.Добився до півгори. Тут, понад голою кам’ янкою, ще гострішийвітер бриє, то йшов, зігнувшись у три погибелі. Дроти на стовпах не 446 гудуть —завивають на різні голоси. І як не перервуться —такпонамерзали.—…ав-ле-е-е!.. ога-аня-а-ай!..—долинуло так здалеку, що ледвечути.Зрадів: хлопці. «Іду, йду, хло…» —бурмочу собі в застебнуту нагаплики шинельну пазуху. Крикнути б, що тут я, що доганятиму —куди ж проти вітру кричати?’Подих заб’є, тільки-но рота розтулиш.Та й не почують однак. Ітиму вже сам, буде як буде. Мо’, вони білявогника підождуть мене, якщо його не розвіяло. У такий вітрюган іпеньки покотить, не те що жар рознесе.Поминув станцію Ли. Ледве впізнав її крізь куру: Ли чи А?Вдивляюся у пітьму з-під інею на бровах. Що воно?! Вогник! Нашвогник! Наш вогник… Але звідки він тут узявся? До нього ж іще йтита йти. А він —осьо. І не грає, не міниться, не кидає іскор, як завжди.Що за мана? Зупинився, пригледівся пильніше —два вогники,близько один біля другого. Чи то мені у віччю подвоїлося? Вийнявзакоцюблі долоні з рукавів, потер пальцями обмерзлі вії, повиднішалотрохи. Таки ж два вогники! І стоїть хтось кроків за п’ять попереду. Чидвоє?—То ви, хлопці? —спитав, холонучи від передчуття, що то нехлопці.Вогники світили нерухомо; вони були зелені, і я, ще не сказавшисобі, хто то стоїть, позадкував.«Вовк… Це ж вовк!» Я відчув, як волосся на голові почало нібитужавіти, ніби йому тісно зробилося під шапкою й пілоткою.Не знаю, чи то мені здалося, чи я й справді сказав: «Пішов геть!», бововк не пішов геть, а так само сидів і світив очима.—Цюцю, нах! —сказав я ніжно, підлабузницьки і, терпнучи зістраху, простягнув до вовка долоню, наче на ній лежало бабине Остапишине козеня.—Цюцю, нах, нах!..Так ми, малими, завжди підкликали до себе собак і показували їмщось на долоні, а тоді гралися з ними.Вовк не відстукався, але й не наступав, а стояв —наче тішився.Мені навіть уздрілося, що він сидить на задніх лапах і посміхається упітьмі, як дідусь. Тоді я осмілів, розсердився і закричав:—Ану пішов геть, собака! Пішов, кажу! Мені ж на лінійку треба!Чув? Чи тобі позакладало?! Ах ти ж, вовку…—Я хотів вилаяти його «вовкулакою», але затнувся і знову сказав ніжнесенько, тремтячи йцокочучи зубами: —Ах ти ж, вовчик-братик. Злодюга нещасний!Розсівся, як пан… Пусти, сказано тобі!По вовчих очах ковзнув презлющий відблиск, і мені добре сталовидно всього його, високого, худого —дві тіні: вовчу і свою. Я озирнувся: від гори, то кидаючи промені вгору, то впираючись ними взамети і телеграфні стовпи обіч шляху, світило дві фари. Машина!!447 Глянув туди, де тільки що сидів вовк —нікого, лише сніг побілямежового стовпчика в’юниться, обминаючи його з обох боків.Фари наближалися, різали мені в очі, але я все одно дивився прямов них і махав обома руками, шепочучи: «Візьміть, дядьку… Візьміть,дядьку…—А серце як не вискочить, штовхається об комбінезон нагрудях.—Візьміть, дядьку…»Вже стало чути мотор. Він гув на всю потужність, і фари непригасали, як те бував, коли шофер збирається зупинитися і «скидаєгаз».«А може, він не бачить, може, їде і дрімає потроху? Невже нестане? Та не стає ж!»Коли машина порівнялася зі мною, я закричав щосили до ледьосвітленої приладами кабіни: —Заберіть мене, дя’! Тут вовк!!!Але машинапроревла мимо, ударила в мене сніговим пилом табензиновим духом. У заметі вона трохи забуксувала, задні колесазанесло вбік, мотор заревів ще дужче. Я рвонувся вперед і,захлинаючись димом з вихлопної труби, вчепився пальцями заобмерзлий буксирний гак. Це була півторатонка… Я ще ні разу без Василевих рук не діставав до борта, і якби не вовк, якби не його очі,які тільки-но зеленим холодом зорили мені в душу, я, напевно, так і непідчепився б. А то —дістав. І вдержався. І ніяка сила не відірвала бменевід борта… Далі було просто: виважився (недаром дрова тягав тарубав щодня, вистачило сили виважитися), і опинився в кузові. Пішовдо кабіни, заточуючись від того, що кузов підкидало, та й ногизморилися, доки біг, тримаючись за гак. Брезентовий верх кабінихлопав на вітрі, а в кузові, коли сів на дно, пахло теплим борошном. Я ніколи не чув, щоб борошно пахло холодно, завжди від нього дишетеплом… Обмацав мішки, чотири чи п’ ять,—так і є: борошно абодерть. Я зліг на них боком, дотягся до забужавілого кабінного віконцяі крикнув:—Дядю! Там попереду два хлопці йдуть, візьміть їх!Скло помалу опустилося, і я почув:—Таки вчепився, гадьонок! Ну, я тебе покатаю! Ти в менепокатаєшся!..Машина рвонула ще швидше і засигналила довгим злостивимсигналом. Я став коліньми на мішки —попереду у світлі фар махалируками Василі, Силка та Обора.—Спиніться, дядьку! —закричав я, нахилившись близько довіконця.—Ми на сніданок запізнюємося. І вовки кругом! —І побачивна шоферові шапку з козирком. «Фріц! Це ж він!»—Я вас візьму-у… Ви в мене покатаєтесь! —сказав Фріц якимосьзвірячим голосом.Що за людина?.. Вовк —і той був смирніший. А цей завезе кудисьта ще, може, й поб’є.448 Нічого, біля олійниці, бреше, загальмує. Біля олійниці вибоїни такі,що швидко не перескочить. А там ще й коло мосту, перед самимнастилом виямок буде. Якось устану.Але ні супроти олійниці, ні біля мосту шофер не загальмував, і яледь не перелетів через борт, якби не втримався за мішки. На вулиці,єдиній широкій вулиці райцентру, не видно було й душі. Тільки фарибили по вікнах та бляшаних дахах одноповерхових будиночків.Шофер знову трохи опустив віконце і спитав мирно так, аж лагідно:—Ти мій номер бачив?—Ні, дядьку, не бачив,—сказав я, не розуміючи, чого він про цепитає. Номера я справді по бачив, бо вся машина в снігу та й поночі.—Тобі до емтеесу? —знову спитав шофер.—До емтеесу. У нас сьогодні практика,—крикнув я.—Угу. То я там напроти базару пригальмую, зіскочиш. Мені стоятиніколи…Хай, думаю, од базару до училища я й пішака дійду.Машина проскочила центр на повній швидкості, порівнялася збазарною площею. Уже видно було крайні хатки за нею, а далі дорогападала в яр.—Давай! —крикнув шофер.Машина з ходу загальмувала і пішла боком. Я, заточуючись, побігдо заднього борту, перекинув одну ногу, намацуючи нею гак… І в цейчас півторатонка так рвонула з місця, що борт вирвався з моїходубілих пальців, і я перекида полетів на бруківку. Вже лежачи ісилкуючись проштовхнути в груди хоч ковток повітря —так забилодух —бачив, як червоний вогник стоп-сигнала ховається в яр. Разомз ним сховалося мені й небо, низьке, у пасмах летючого снігу, івогники в МТС, і прилавки на базарі, приметені снігом.* * *Перше, що я почув, опритомнівши,—жіночий голос. Жінкаговорила дуже швидко,аж захлиналася:—Вийшла я до базарівського колодязя по воду, гляну —чорнієщось на дорозі. Зразу злякалася та —назад, у двір. Тоді такинасмілилась, підходжу, дивлюся: людина. І хворма ваша, бачу ж.Збігала, покликала матір, занесли його в хату —легесенький, якпір’їночка. І стогне —страх. То я мерщій до вас… Хто ж його так отопокалічив, сегдегу… О, дивіться: розплющився!В очах мені стояла червона пляма, і я не одразу розібрав, що тонаша піч. Ми всією групою, разом з майстром, робили її з залізноїбочки, як захолодало, гуртом скліпували і проводили крізь шибку у 449 вікні довгу жерстяну трубу, щоб тепло від неї розходилося по всіймайстерні.Біля мене сидів навпочіпки майстер і обома руками притискав долоба щось холодно. «Сніг…» —упізнав я. І чув, як по моїх щоках закомір, по плечах і грудях стікають крапельки води й лоскочуться. Нідене боліло мені, тільки в голові щось ніби співало нудну тоненьку ноту.Я спробував поворухнутися і скрикнув: весь лівий бік —ногу,половину грудей, плече —ніби ножем полоснуло, а в голові закалатавглухий дзвін.—Не ворушитися! Но во-ру-ши-ти-ся,—лагідно наказав майстер.Довкола стояла вся наша група. Хлопці дивилися на мене мовчки,дехто злякано, дехто похмуро. Серед них я одразу впізнав і двох Василів.—Васи’…—сказав я так тихо, що ледве сам себе почув.—То —Фріц… Я козирок бачив…—Який Фріц? —спитав майстер, нахилившись близько до могообличчя.—Шофер. Він смикнув… нарошне… щоб я номера не побачив.—А який номер —не помітив? —Майстер нахилився ще ближче.—Хоч одну цифру?—Я знаю номер! —вигукнув Силка.—Я ще восени запам’ятав:ШД-41-18. Точно! Я запам’ятав. Він ще тоді за нами ганявся…Майстер підвівся.—Староста!—Я! —Гришуха виструнчився.—Беріть десять душ і на дорогу. Тільки обережно. О-бе-реж-но!—Зробимо, товаришу майстер,—сказав Гришуха, ніби ажвесело.—Од нас не втече.І він почав називати прізвища своїх, дитбудинківських. Я знаю їх. І подумав: «Од них —не втече…»—І в лікарню, негайно пошліть когось у лікарню,—сказав майстер.—Вже послано, Федоре Демидовичу.Гришуха присів напроти мене, дивився мені в очі прямо, сміливо,зіниці йому були густо-чорні й суворі. Він дістав з-за пазухи шинелісніданкову пайку, розгорнув мені долоню і вклав у неї окрайчик.—Бери. Підкріпись. Це твоя. Підрубай. Полегшає.Я глянув собі на долоню: у хлібові тьмяно зблискували вдавленідрібки солі.Дивлюся, а в грудях тисне щось —отак недуже, м’яко…