Григір Тютюнник
СВІТЛА ДУША
Д о 50-річчя з дня народження В. М. Шукшина
Ті чорнобривці пахли на весь літак. Було їх не букет і не два, а сніп ,оберемок.Про те, що не стало Василя Макаровича Шукшина, дізнався подорозі на роботу, від товариша.З квитками на Москву важко.Що ж сталося ? Недавно йшла «Калина червона »…Квиток таки дістав.Лечу. Осінь. Саме ж калина вистигла… Його не стало вчора.Боюся , що не встигну.До «Калини » прочитав двоє чи троє його оповідань. Маленькіфільми. Пластичні , здорові. Викінчена кінодраматургія. Найдужчесподобалося «Світлі душі ». Закоханим серцем написане оповідання.Я чув і раніше : Шукшин —актор , письменник і режисер.До таких «усебічних » людей у мене недовір’я ще зі служби. У нас бувстарший матрос, який малював , грав на баяні і писав замітки дофлотської газети «Боевая вахта». Все по нотах —і грав , і малював , іписав.Першою побачила «Калину червону » дружина. Прийшла якасьдивна. Задумливо-усміхнена.«П іди подивися ».«Який він ?»«Та… Наче й не грає ».Я вже знаю: головне —не грати. Найголовніше.Тричі дивився. З невеликими перервами —через день-два.Єгор —ліричний , Єгор —«занозистая бестия», Єгор —добра душа,Єгор —безоглядно сміливий , солідарний , Єгор хоче «свята душі »… Всеце те, але не головне. Він ховається за всім цим від головного: Єгор —нещасна душа, але не хоче —від гордості ! —щоб це хтось помітив.Нещасні люди викликають співчуття. Єгор не хоче співчуття. Вінгордий і нещасний. Він хоче розуміння своєї прибитої душі….Стюардеса оголосила , на якій висоті летимо , яка температура,тривалість польоту , і, проходячи мимо, спитала з тою молоденькоюпосмішкою , в якій був натяк , що не личить моїй сивині :—К ому такий розкішний букет?Я покликав її пальцем нахилитися ближче —турбіни ревуть —ісказав:—Тому, кого вже немає.577 Літак прибуває до Внуково о пів на другу. Я боявся , що не встигнуна похорон, і додав:—Я , дівчино , лечу провести Шукшина. Допоможіть мені першомувискочити з літака , щоб одразу таксі взяв.—А -а…—Вона посумнішала.—Гаразд , я вам допоможу.Коли попереду показалася Москва, вона підійшла й сказала, щовибачається —коло дверей крісел немає , а лиш багажний ящик. Я подякував , сказав, що це байдуже , і пішов занею. Так і долетів.Таксист, коли я сказав, що мені до ЦДЛ, подивився на квіти і,помовчавши , спитав :—Ш укшин? Його ще немає в Москві. Він ще в Ростові —назйомках помер… У понеділок привезуть. На Васильєвку.—І пояснив,що це Будинок кіно.Квіти я поклав до мармурових дощок , на яких викарбувані іменапоетів і письменників , які не повернулися з війни.Ми ось-ось мали познайомитися. Не встигли.У понеділок я стояв у черзі , що простяглася від Васильєвки до Б ілоруського вокзалу. Мав у руках три холодних гладіолуси. І якийсьмилий чоловік у формі підполковника додав мені гвоздику. Я. говоривз ним по-українському , і він сказав:—В ы с Украины? Так почему же вы в очереди стоите? Идите, васпропустят.І міліція з дружинниками, що стояли на дверях, пропустили мене.З виразу облич , по калині , по тиші я побачив , як народ умієшанувати свого письменника. Бачив , як несли йому калину, він увесьлежав у калині , а якийсь хлопець тримав цілий калиновий кущ —якзнамено.Мати затуляє обличчя руками:—В ася, Васенька! — І знову затулить і відтулить знову : —Вася!Сорок п’ять років… Не стало його раптово , як на війні. Символічновін і вмер у формі шолоховського солдата Лопахіна.Либонь , я вперше відчув , хто такий народ —без буденнихдріб’язків , а народ як сім ’ ю, що ховає свого сина.Перша година дня. Старші начальники з міліції показують знакамипідлеглим , що при вході : доступ закінчено. А вони знизують плечима —що тут, мовляв , удієш ? Вони дисципліновано не слухали свогоначальства. А воно й не наполягало : видно —бачили «Калину» ілюблять.Народ. Це головний герой і літературних і кінематографічнихтворів Василя Шукшина. Народ —не як безлика маса , а як сукупністьнеповторних індивідуальностей. Добрих душ і ницих. Щасливих інещасливих. Р ізних.Василь Шукшин був з тими своїми героями, що і в сонячні днісвого життя , і в лиху годину залишалися добрими , совісними ,578 справедливими. Тому легко уявити його разом з Єгором Прокудіним уту трагічну хвилину , коли той пішов на видиму смерть, чи з дідом Нечаєм , що так тяжко переживаєвтрату своєї дружини , чи зшофером Гриньком, який безстрашно вів охоплену полум’яммашину… Легко, кажу, уявити , бо сам він був такий. Тому й на екраніжиття його героїв було не зробленим , не зіграним , а до фізичноговідчуття природним. І я зрозумів : отарізнобічність , багатогранність —письменник , актор , режисер —В асиля Шукшина йшла від цільностійого натури , від щедрості переповненого любов’ю до людей серця. Цялюбов —у всіх його творах : вона витає над Михайлом і Ганною , цимисвітлими душами з однойменного оповідання , вона стає святом —нехай коротким, болісним , але святом! —для Сергія Безменова воповіданні «Безпалий », вона ж, коли бачить безпричинне хамство,черствість , підлість , з тривогою запитує : «Що з нами діється ?»Але, як слушно зауважує Сергій Залигін , у Василя Шукшина «небуло й тіні розчуленості чи запобігливості ні перед своїми героями, ніперед самим собою. Більше того, він був дуже суворий і щодо них, іщодо себе тією суворістю , яка неминуча , якщо письменник знає ірозуміє людей і не робить особливого винятку для себе , якщо він хоче ,пристрасно прагне , щоб не тільки їм було краще , але щоб і вони буликращі ».До болю сердечного любив він рідну землю, свою Р осію. Міг биуслід за Сергієм Єсеніним повторити :Но более всего Любовь к родному краю Меня томила,Мучила и жгла.З любові й муки народжується письменник —іншого шляху в нього нема.