Його довелося «випрошувати», щоб одвезти на молодіжні збори, якінідбупалися при шахті ім. Леніна. Там на нього вже чекаликореспонденти преси і телебачення. Віктор мав виступати. Але він буву лаві, і представники міськкому комсомолу звернулися до директорашахти № 4-5 Михайла Яковича Ведєнічева —людини спокійної,уважної до співрозмовника, голубоокої і лагідної (на шахті кажуть, щойого ще не бачили сердитим і не чули від нього роздратованихінтонацій).—Не дам я Віктора,—сказав директор, усміхаючись такдоброзичливо, що аж не вірилося, ніби те сказано твердо.—Михайле Яковичу!…Йшлося про те, щоб підняти Віктора Довбиша на-гора ще до кінцязміни.—Не дам. Як вилізе з шахти, тоді —будь ласка. А раніше —ні. Миж, розумієте, не даємо хлопцеві попрацювати так, як він уміє, ахочемо того чи ні, тільки заважаємо…Трохи згодом вінпоглянув на годинник —був уже кінець зміни,—скосив усміхнені очі на прохача і зняв трубку:—Поквапте Довбиша…Потім вислухав кореспондента, хоч двері кабінету майже незачинялися: той з тим, той з сим,—і часто дзвонив телефон.—Людей хороших у нас багато,—сказав із тою-таки м’якоюусмішкою, що говорив з усіма.—Не лише Віктор.—І почавперераховувати, радячись очима з присутніми:.—Копичка Іван,Василь Супрун, Емеріх Добош, Олександр Парамонов, Михайло Масалов, Ільковський Едуард, Дмитро Кузнецов… Одне слово, всіх неперелічиш. Будете в шахті? От і добре. Придивитесь —самі побачите.Там усе видно.Потім я згадував ці слова не раз: у вибої хоча й поночі, протелюдину там найвидніше.554 Хотя и свет не тот, что наверху,Но ясен человек, как на духу,—писав молодий донбасівський поет, колишній вибійник.Мені вже було відомо, що Віктор Інокентійович Довбиш —заслужений шахтар УРСР, повний кавалер знаків «Шахтарська слава»—І, II і III ступенів, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, відмінниксоцзмагання УРСР, член Української радипрофспілок, депутат Донецької обласної Ради, що дев’яту п’ятирічкувін особисто виконав за два роки й чотири місяці й, нарешті, те, щокілька днів тому його удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці.Отже, два роки й чотири місяці Віктор працював за двох. А були йтакі дні, коли нарубував на зміну стільки вугілля, скільки йогонарубало б вісім вибійників —800% норми. Ясно, що самої лише сили,навіть коли б це був Ілля Муромець, тут замало. Ще Микита Ізотовсвого часу сказав: не сила, а вміння —перш за все. Та й хлопці-вибійники не раз підтверджували істину: потрібні хист, спритність; довугілля, до кожного шару має бути свій «підхід», а на слово «талант»відповідали скептичними посмішками. Те означало, що вони вміютьшанувати слово. Тут, либонь, і літераторам є чого повчитися.Віктор вийшов на поверхню о чотирнадцятій. Навіть якби ви булий височенькі, то й тоді вам довелося б дивитися на нього знизу.Вдягнений у брезентову спецівку, гумові чоботи з коротенькимихалявами «для вентиляції» та в касці, він стояв на морозі з добрячимвітром і не щулився, навіть плечем не повів, і казав, усміхаючись,ледь іронічно:—Їхати отак, як стою? Та ні. Помиюся, перевдягнуся, тоді —будьласка.—Не треба, Вітю! Там тебе ждуть отакого —просто з шахти.Телебачення, розумієш? Не в службу, а в дружбу…—Ні, позувати не буду. Я ж людина, а не цяцька.—І пішов долазні, закіптюжений вугільною пилюкою так, що самі лише очіблищать, широкоплечий і незворушний.Віктор сибіряк. Народився в Амурській області, там і виріс у селі зпромовистою назвою: Державенка. Але батько часто розповідав йому,що походить їхній рід з Полтавської губернії Переяславського повіту. І не тільки розповідав, а й мріяв побувати разом із сином на землі дідіві прадідів. Та все ніколи, все робота. До того ж і світ неблизький.Приїхав Віктор у Донбас 1960 року після служби в армії. Рік,щоправда, попрацював на шахті «Северная» тресту «Кемероввугілля».Кріпильником. А хотілося б самому рубати. Товариші порадили Донбас: там, мовляв, вибійників треба, ще й треба. І справді, на шахті «Нікітовка» Вікторові не відмовили взятися за молоток. Та й як 555 відмовиш? Досить одного погляду, щоб переконатися: добрийхлопець, показний.Це правда: самої сили вибійникові замало. Але ж правда й те, щолюдині слабенькій у лаві робити нічого. Відбійний молоток, що важитьблизько дев’яти кілограмів, не олівець (до того ж працювати накрутому шарі доводиться одною рукою), а вугілля не розпушене поле.Його в прямому розумінні слова треба рубати.Учив Віктора вже немолодий, досвідчений вибійник. Учив словом іділом.—Зарізав куток,—згадує Віктор («куток» цей називається ще «нішею безпеки»),—закріпив його і сказав: «Сиди мені отут, дивися іслухай». Тоді рубав, кріпив і пояснював, що до чого. Добрий буврубака і вчитель. Я йому й досі вдячний…У перші ж дні самостійної роботи в лаві норма одразу скорилася Вікторові, а згодом і півтори, і дві…Ми часто чуємо: тямуща людина в роботі, беручка, щира і т. п. Цевдача. Та ба: вдачі замало, щоб стати видатним трударем. Тутпотрібна найвища якість людського духу —самовідданість. Лишевона здатна відкрити людині її творчу снагу, ким би вона не була —вченим чи шахтарем, письменником чи вчителем, хліборобом чиартистом; лише самовідданість наповнює працю тим прекраснимзмістом, який можна назвати громадянськістю. Тоді приходитьблагородна гордість за себе і своє покликання. Кажемо: благородна, бознаємо ж іще й пиху, самозакоханість, отаке собі візантійство —цінедолугі замінники гордості, цю духовну кризу.—Про мене самого писати і не заходжуйся,—сказав у балачці Віктор.—В нас усі добре рубають Не тільки я та ще десяток хлопцівдаємо план. Вибійників на шахті майже п’ятсот. Цього не слідзабувати. А вихваляти одного не гарно і несправедливо.У цих словах Віктора Довбиша не було й натяку на позу чиприховане хизування. В них чути було лише сувору правду людини,яка добре знає: усіх її товаришів щодень однаково б’ють протяги настволі; всіх однаково огортає хмара пилюги в лаві й сушить горлоспрага, апити треба стримуватися, щоб не сходити потом; і, нарешті,всі вони однаково ризикують —цієї правди теж нікуди не подінеш…Якщо ви вперше потрапили на шахту, то будьте певні: службабезпеки не пустить вас під землю без провідника. А ще вам покажуть,яккористуватися «саморятувальником»: отак ось зривати кришку,отак ось надівати маску —доведеться нею користуватися чи ні, алеви мусите знати, як це робити. Потім вам дадуть у ламповій добрезаряджений акумулятор з ліхтарем, два жетони, які вам треба будевкинути при спуску та виході з шахти, холодну, як лід, флягу згазованою водою, зодягнуть у чисту спецівку —і щасливо.556 На стволі уже зібралися шахтарі першої зміни, стоять тіснимгуртом, щоб тепліше було. В руках у кожного пилочка-ножівка ззалізним станком та сокира, а в декого ще запасні «зубки» длявідбійних молотків поза реміняками. Хлопці здебільшого молоді,мовчазні, бо недавно зі сну, до того ж холодно: адже під брезентовоюкурткою піддягнена легенька сорочка чи теніска —у вибої будежарко.Та осьприйшла кліть —двоповерхова залізна споруда на канатізавтовшки з руку, і всі заворушилися. Тепер не гайся, рушай упередразом з усіма, інакше тебе внесуть у кліть, стиснувши плечима з усіхбоків. Штурмом береться кліть —і заради тепла, і щоб не зостатисячасом. Тугенько стояти, але й затишно —і тілові, й душі: тут усімоднаково, тут немає кращих і гірших, тут усі рівні. І хтось, гляди,пожартує під смішок із сусіда:—Та не тремти, кліть розвалиш!Потім сигнал —і кліть рушає вниз.Поїхали.Вам трохи похолоне в грудях од стрімкого руху вниз. Усе швидше йшвидше… На стінах ствола зверху сивіє іній, нижче на нихполискують патьоки води, а стужа тікає й тікає, і повітря стаєтеплішим і вологішим.На глибині семисот з лишком метрів зупинка. Головний штрек.Металеве арочне кріплення, багато денного світла. Стоять вагони злісом і породою. Ліс пахне сосновим духом. І знову прохолода.Стволові вдягнені, як і там, нагорі, тепло.На головному штреку зміна розходиться, кожен шахтар поспішаєдо своєї лави. А поспішати треба, бо йти неблизько. Вікторові,приміром, 180 пікетів. Це більш, як три з половиною кілометри такижвавої ходи вузькоколійкою, місцями залитою водою. Іди і поглядайугору, чи ніде не стримить з-під стелі уламок дошки на рівні обличчя,пильнуй уперед і озирайся назад, щоб вчасно розминутися з партієювагонеток, які тягне електровоз. Обіч колії труби, що ними під тискому кілька атмосфер подається повітря для відбійних молотків. З трубдеінде б’ють по ногах струмені і гучно шиплять. Їх так і називають:«шипуни». По другий бік вузькоколійки тече ровиком рудувата вода.Молодих шахтарів навчають: якщо ти заблудився у розгалуженніштреків (а воно таки досить складне), чимчикуй за водою, втрапишякраз до ствола.Віктор іде швидко. Кілька разів він нахиляється до води і занурюєв неї сокиру —замочує. Він взагалі небалакучий. Та й не до балачки,коли налягаєш на ноги, і чуприна під каскою вже змокріла.Нарешті попереду з’ явилися рухливі вогні: там працюютьпрохідники. Кінець штреку. Лава.557 Для того, хто не бував у шахті, це слово звучить урочисто і картинауявляється велична: просторий вхід у високе підземелля, блищить-сяєпри світлі ламп стіна вугілля і стоїть потужний гуркіт відбійнихмолотків… Ні. Насправді все набагато буденніше. Он угорі над вашоюголовою квадратний отвір, трохи ширший за ваші плечі. Ото і є «ворота» до лави —гезенк.Віктор знімає куртку і залишається в самій майці. Фляга з водою і «саморятувальник» —важкенька-таки коробка на брезентовій лямці —також лишаються в штреку. Потім Віктор допомагає надітиреспіратор так, щоб він щільно затуляв рот і ніс, і приставляє догезенка дошку.—Вперед, за мною. Тільки не спіши, щоб не зірвався.Деремося вгору, у «колодязь», густо закріплений стояками на зразокзрубу. Каска раз по раз стукається об той зруб і вже не дуже міцносидить на голові, ноги тремтять від напруги, руки хапаються задерево, за товстий повітряний шланг, а проміння од ліхтарів накасках вихоплює вгорі ряди кріплень, і голубуватий морок здаєтьсянескінченний…Оце і є лава, власне, перший її уступ. А вище другий, третій…Всього близько десяти. В кожному уступі —вибійник, віч-на-віч звугіллям. Там уже дудукають молотки, шурхотить груддя вниз догрузоспускних гезенків.Перше враження від вибою —тіснота. Товщина шару тут 60 сантиметрів, отже, від грунту до стелі («покрівлі») три чверті. Оце івесь простір. Дивно, як у ньому поратися людині з такимбогатирським зростом, як у Віктора. Однак він порається доситьвільно і непоспіхом. Підключив молоток, подивився, де і як покладеноліс для кріплення. А трохи вище, просто у вас над головою, ужестукотить немов крупнокаліберний кулемет, і поміж покаліченимитиском стояками шурхотить униз потік вугілля. То рубають в другомууступі. Віктор якийсь час прислухається, промінь його ліхтаряскерований униз: вугілля з-під «другого» не провалюється до гезенка, авсе прибуває і прибуває. Значить, немає порожняка, івідвантажувальний гезенк закритий. Гукати про це вгору —даремнасправа: за гуркотом молотків ніхто не почує. Тоді Віктор бере товстийповітряний шланг і легко переламує його навпіл —мабуть, силачі такпідкови гнуть!Молотки вгорі змовкають.—Що там? —чується глухо вдаля.—Другий! —гукає Віктор.—Підожди, не рубай. Підсипаєш.—Добро…Згодом, зробивши стінку з поличок та дощок, Віктор гукнув:—Рубай!І знову гуркіт. Пішло вугілля.558 Тим часом Віктор подався вниз, і за хвилину звідти почулися довгічерги його молотка. Уступ огорнула пилюга. Крізь неї тьмяновиднілося світло, долинав гуркіт, а в короткі перерви між ним булочути, що Віктор наспівує.Зміна почалася.Є чимало слів, якими можна виказати захоплення золотими рукамилюдини, але саме по собі захоплення, тим паче щодо шахтарськоїроботи, мало важить. Скажемо тільки: Віктор Довбиш —великиймайстер свого діла. Його манера рубативугілля —а вона в кожноговибійника неповторна, як стиль,—схожа на потужну танкову атаку,перед якою безсила всяка оборона. І водночас скільки б ви непридивлялися, навіть маючи певний досвід, то й тоді не помітили б уроботі Віктора ні зайвої завзятості, ні надмірного напруження, ні тимбільше прагнення продемонструвати себе.Інший, кажуть хлопці-вибійники, трьома потами сходить, а вугілляз-під молотка як тютюн з табакерки цяпає. Бо силою людина хочевзяти, іде в лобову. Віктор же достотно валить шар униз, горне йогоперед собою, так, наче молоток у нього стосильний. Недаремно ж узадокументованій оцінці його праці сказано:«На основі хронометричних спостережень установлено, що навиймання кутка разом з кріпленням («куток» —два квадратних метривугілля)інші вибійники витрачають 59 хвилин. Віктор Довбиш —25.У півтора раза швидше знімає він і решту смуги в уступі».Можна було б називати багато рекордних і надрекордних тонн іцифр, описуючи новаторські починання, які належать Вікторові тайого товаришам по роботі (зокрема Іванові Миколайовичу Копичці),але все це лише наслідок, а не причина. Причина глибша.«Мене інколи просто вражає сила його вдачі,—говорить про Віктора парторг шахти Анатолій Григорович Панченко, сам колишнійвибійник, людина життєрадісна і товариська.—Щойно ж немовпіднявся на поверхню, помився й поїхав додому, а вже, дивися, зновуна шахті: прийшов учити молодих вибійників у своїй-таки «Ізотовській школі». І вчити не лише теоретично. Розповісти неважко.Ні. Після лекції —у вибій, продовжувати навчання з молотком уруках. А йому ж завтра знову в першу зміну…»Бувало й таке: сьогодні сесія міськради, на ній має бути присутній і Віктор. Безумовно, йому заплатять середній заробіток, можна б,здавалося, й не надолужити. А він виходить у нічну зміну і вранці, неспавши, просто з лазні —на сесію.Тут причина, тут витоки Вікторового характеру. А від себе, суто по-людськи додамо: почесно бути Героєм, але й нелегко….Назад повертаємося повільніше, ніж зранку йшли до лави,—втома є втома. І Віктор, усміхаючись, розповідає, яка велика була пічу бабусі, там, в Сибіру, в селі Державинці, та які прекрасні казки 559 перечув він у дитинстві. Розповідає —і ота його характернапоперечна зморшка на переніссі під крутим лобом, що за першоїзустрічі здавалася трохи похмурою, тепер лише дужче підкреслює Вікторову добродушність і простоту. «Ми завжди такі, як ми є»,—нераз відчуєте ви, побувавши в Донбасі. Такий і Віктор. Тільки він проце йе скаже, це треба зрозуміти.—Не дуже я тобі заважав в уступі, Вікторе?—Не дуже. Тільки очі сліпив своєю лампою.Ідемо «за водою», до ствола. Звідти вже дихає прохолода.На-гора!Світле це слово, їй-право. Так і сяє воно сонцем…
Василь Васильович