Шахтарська зоря – Григір Тютюнник

—Сьогодні на моєму робітничому календарі 1976 рік. На-горавидано мноюп’ять ешелонів надпланового вугілля,—сказав у одномуз виступів Василь Супрун, Василь Васильович, як його шанобливозвуть на шахті і молодші, й старші.Зодягнений з неабияким смаком, навіть елегантно, стрункий ігарний з лиця, Василь справляє враження добре натренованогоспортсмена-гімнаста, а ще людини освіченої, яка не позичає ні чужихміркувань, ні образу, якщо він потрібен у розмові: колись він починавз поезії і навіть надрукував кілька віршів. Тільки руки, складені наколінах, густо подзьобані дрібними синцями, виказують у ньомушахтаря. Та ще й неабиякого: Василь нагороджений дипломом «Майстер —золоті руки». В двадцять шість років —наймолодшим нашахті —він одержав орден Трудового Червоного Прапора, затимкілька дипломів персонального переможця соцзмагання, два знаки «Шахтарська слава», більш як двадцять грамот та почесних грамот —за відмінну працю, відмінну службу в армії і навіть за взірцевевиховання дітей у піонерському таборі шахти № 4-5 ім. Ізотова. Алесеред усіх грамот є одна, найбільш промовиста: в день суботника начесть 103-х роковин від дня народження В. І. Леніна Василь Супрунвиконав норму на 1160% —трохи не за дванадцятьох вибійників!Вони довгий час рубали в парі —одну зміну Віктор Довбиш, другу Василь. І п’ятирічку виконали майжеодночасно. Впритул за ними, інаслідуючи їх, ішли Емеріх Добош, лагідний закарпатець з м’якеньким «л» у мові; Михайло Масалов, крутоплечий, трохи повільний у рухах («Скільки років працюємо разом,—каже Василь Супрун,—а колимиємося в лазні, не надивимосяна Михайла: плечі широченні, м’ язикрупні, гарно окреслені. Силач!»); Едуард Ільковський —людина забагатьма свідченнями залізної волі (коли загинув старший Ільковський, Володимир Вячеславович, родичі вмовляли Едуарда 560 кинути шахту, але він пішов рубати вугілля на ту ж дільницю, дерубав брат); Парамонов Олександр, Дмитро Кузнецов, про якого Віктор Довбиш каже: «Прохідник номер один».Василь Васильович рубає красиво, сказати б, інтелектуально. Зубокйого молотка, здається, ледь-ледь торкається шару —в одному місці, вдругому, в третьому… І раптом довга черга, молоток майже по самуручку йде у вугілля —й за кілька секунд униз летить метрова брила.Потім знову коротка розвідка —і знову брила! Тільки синювато-чорнакурява клубочиться там, де щойно була блискуча стіна. Куряву тушвидко витягає вентиляційний вітерець. Можна зняти респіратор,тим більше що по сусідству вгорі ніхто не рубає, не підкурює. А Василь уже заходжується кріпити. Чиргикає пилочка, пахне сосною —не надихаєшся. І пісня. То Василь підмугикує, підбиваючи стояк.Дуже знайома пісня: ми-бо з Василем земляки, з одного села, і ще здитинства знаємо пісні нашого краю.Вчора згадували спільних знайомих, усіх Василевих родичів, нашілуки, річку тиху… Та все ж найвеселіший спогад —Василів дід поматері, Свирид. Був він із себе непоказний —низенький, сивий іштани до самої смерті носив на очкурі. Проте, навіть старенького,Свирида побоювалися всі на селі силачі. Він був жилавий і силу мавнеймовірну. Ідеш, бувало, з лугу з в’язкою осоки долівку потрусити,гульк —супиться од річки копиця сіна… Аж моторошно: наче вонасама собі йде. Вибралася на піщаний косогір, стала біля Свиридовоїповітки, осіла на землю, і з-під неї виходить Свирид, сивий, як лунь,утирається рукавом…—Оце уяви собі,—озивається Василь,—скільки стояків виставляюя і скільки затяжок покладу за двадцять п’ять років роботи в шахті…Цілий Брянський ліс!Василь працює по пояс роздягнений, і мені видно кожен його м’яз —напружений і сильний. Дарунок діда Свирида? Чи, може, батьків,чиє місце в шахті заступив Василь?—Можна, Василю, спробувати рубать?—А чого ж —можна.У перші півтори-дві хвилини молоток видається не таким уже йважким, а трохи згодом —двопудовою гирею. Він виламує руку,сапає, пурхає, увійшовши вище зубка у вугілля, і несила вирвати йогозвідти, і не тільки грудка —грудочка з-під нього не падає. Налягаєшна нього вже обома руками, помагаєш плечем —дарма. Зап’ятнадцять хвилин роботи —лантух вугілля. А дихати вже нічим,серце мало не вискочить, ноги й руки тремтять…—Нічого, це тому, що не звик,—заспокоює Василь.—Та й вугіллятут міцне, не дуже-то вчешеш. У нас є така приказка: де саме вугіллявалиться, там вибійник легко славиться. Всякі трапляються шари, івсі їх треба брати.561 Вгорі уже закріплено, іВасиль знову береться за молоток, зновугухкають униз брили і чути вже інший знайомий мотив.По дорозі до лави —відстань до неї від ствола приблизно така ж,як і у Віктора Довбиша,—Василь казав:—Обіцяють нас підвозити по штреку. О, тоді не та буде макуха! А зараз, поки доплуганишся до лави, вже й настрій не той. Настрій унашій роботі, як і у всякій іншій, зрештою,—головне. На фабриках,заводах заради настрою розводять квіти в цехах, стіни фарбують уприємнікольори… А в нас колір один —чорний. Нам лишається тількиодне: психологічна естетика. Ось походи по нарядних і послухай. Тамбурчать, там сваряться… А цього робити не можна. Яка вже потімробота, коли настрій тобі зіпсовано. У мене в бригаді так заведено:жартувати —жартуй, тільки не ображай,по ділу говори. А сваритися —зась. Є в нас у бригаді один милий об’єкт для жартів —Валя Боровков, ярославський сам. Кажемо йому, серйозно так: «Ай-я-яй,старієш, брат, старієш… Пора женитися». А він же ще юначок.Червоніє, соромиться та: «Ну, что вы, ребята, я еще ничево». І котитьсвої кругленькі «о», як обручки.—Василь усміхнувся (добре в ньоговиходить імітація) і додав: —Я його вчив рубати. Залишав «післяуроків» і вчив. Хороший з нього роботяга вийшов, просто добрячий…Василь Васильович —також інструктор при шахтній «Ізотовськійшколі». І, певно, не один учень цієї школи рубатиме вугілля такювелірно, як учителі». А йому ж іще тільки тридцять три роки!Якось я обмовився, що не бачу, не відчуваю ще, як писатиму прошахту, про хлопців.—Та як,—озвався Василь, помовчавши таки довгенько,—перш завсе не пиши красиво. Не треба гучних слів. А то, буває, приїдекотрийсь літератор чи журналіст, повештається, подивиться, тоді якнапише… Наче про легендарних героїв. Таке, знаєш, неприємночитати. Просто напиши, як є. Не підставляй п’єдесталів.—І подавфлягу з холодною водою.—Пийнеш?..Скільки разів за життя доводиться нам сходитися з добримилюдьми чи товариством —у школі, в армії, вузі, на роботі, а потімрозлучатися з ними, несучи в серці добру ітиху печаль, що не разповернеться до нас у спогаді. Таких людей сотні й тисячі. Сотні йтисячі спогадів. Отож не раз і не два згадається мені, як ти, Вікторе, здоброю твоєю Ніною лікували мене від простуди медом та малиною,як частували сибірськими пельменями з юшкою; згадається йп’ятимісячний Інокентій, що ти міг би, Вікторе, посадити його насвою простору долоню і носити отак перед собою, як найдорожчийскарб.Не раз і не два згадається мені, Василю, твоя мудра мова ітовариська відвертість, якої не так-то вже й багато в житті.562 А ще бачу я і довго бачитиму шахтарську ранкову зорю післятретьої зміни, коли на дереві кожен листочок мовби вималюванийтонким пензлем, коли далина така прозора, що ковилу в степу видно,і тиша така, і повітря таке, що рукам крильми хочеться стати.Тож хай світить вам, хлопці, щодень ясна і пахуча, як білий налив,ранкова зоря.