Григір Тютюнник
ЯСЕН ЦВІТ СЛОВА
Василеві Земляку —на його п’ятдесятиріччя
О ті хвилини серед мосту над Ташанню… В зорях, що при самомудні лежать і ясніють крізь темне мілководдя у небо поміж хащами йкущиками туманів і туманців , поміж лататтям і щучими сплесками… І то до самісінького світання , до тої пори, коли повітря наливаєтьсясрібною блакиттю і видно було б, либонь , край світу , якби не Беєвагора,—видно коженлисточок на далеких деревах, навіть зубці -пилочки на них видно, кожен пагін куги посеред плеса, кожнукитичку на очеретах, обтяжену досвітньою росою —така була святапора і тиша свята.—…Я йому знаєш що написав на «Вирі »? —глухо, як завжди врозмові тихій , отій розмові , що так до ладу серед розлогості світанку ,коли, як кажуть , душа душу чує , мовив Григорій.—Я йому написав:«Нехай над тобою, Василю, завжди ячать білі лебеді ». Експромтомнаписав… Але чую —влучив. Так йому пасують лебеді над кучерявоючуприною…Ми говорили про Вас, Василю Сидоровичу. Говорили, і я вже бачив Вас —В аше світле чоло , і синю вроду очей, і Вашу товариську душу «чув », як Григорій Тютюнник ,—лебедів над Вами. Чув і шанував , хоч іне знав Вас особисто і домислював добро й талант Вашої душі. Тощаслива хвиля в житті кожного, хто має і любить товариша івитворює його собі. Ви знаєте се високе щастя —любити товариша !Інакше як би Ви зуміли так глибоко любити Людину…Потім з Ваших трудящих долонь знялася «Лебедина зграя » і понеслау своїх крилах велику шанобу Сина, смуток і втіху , сміх лагідний ітрохи печальний —глас душі безмежно доброї і мудрої. Вона понесламіж Люди Вашу думу про дивовижний і пречистий , наче ота «непочата » вода з вавілонських джерел , світ нашого народу. Як листяна деревах удосвіта , бачаться мені вавілонці. Та й кожен ! Кожен , мовджерело з-під товщі земної. Кожен , мов творіння , а творіння —неповторне.Бачу Вашого світлого Явтуха , і перо само біжить назустріч йому ,щоб іще раз ним помилуватися : «Щонеділі зодягав сорочку-вишиванку , поверх неї чорну касторову камізельку —їдине , щодісталося йому в свій час із панського гардероба, бриля собі виплітаввласноручно й так розфранчений ставав при воринах та мігнепорушно стовбичити там доти , доки вважав се доцільним , вдаючи 564 із себе бозна-якого хазяїна. Тим часом штани мав останньої ветхості ,ноги були потріскані й вічно червоні , як у підвареного рачка,—все тестаранно приховувалося за вориньми , зате свою верхню частину вінміг демонструвати скільки завгодно , і коли вітався з перехожими,стримано та самоповажно , то їм , напевне , уявлялися гарні шароварина Явтухові , ялові чоботи та добротний вовняний пояс у трикольори…»Образ на чверті сторінки —то щільник меду трудового, в ньомувідтворилося ціле суцвіття народних характерів…Отже , в полудень віку хай Вам, Василю Сидоровичу, буде виднодалеко, як далеко бачить лебедина зграя в многотрудній путі своїй доласкавого сонця , а ясен цвіт слова бринить над Вашою сивиною !