Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!..
В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.
ІІ
Ранок. Щось стукає в двері.
— Хто такий?
За дверима здавлений голос:
— Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я — тутешній дяк…
Увіходить: сива шапка, пальто — наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері — гарний…
Знайомиться:
— Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому…
Понесло горілкою, разом із тим бачу — в кишені з червоною головкою пляшка казенки… Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге… Про попа.
— Дерій, зажера, заїдливий…
Питаю:
— Не в миру з ним?
— Не любимо й на перехід один одного. Не людина — собака пінява…
Помовчав.
— Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село — з’їсть.
Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком.
Звичайно, піп давно б «з’їв» дяка, коли ж Запорожців дядько — в консисторії, і люди — теж за дяком. Крім того, поблизу — штунда.
— То й що? — питаю.
Осміхається. Помовчавши:
— Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе — вподобали…
Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.
Інтимно:
— Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то — в монастир на покуту.
— І це було? — заохочую.
— Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся…
— За що?
— Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, — додав він скромно. Зітхнув: — Ех, огидло все це мені до краю.
— То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках?
Підвів голову й серйозно подивився на мене:
— В москалі візьмуть.
Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд:
— А ви самі — якого роду?
Я сказав.
— Умгу…
— А що таке?
— Я — так.
Заспокоївся.
Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно.
Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело — по-бурсацькому.
До мене:
— Ви співаєте?
— Співаю.
— Цю знаєте? — І на всю школу несподівано шугнуло:
Де ти бродиш, моя доля…
Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:
— У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?
Я сказав, що горілки не буду пити.
Він не почув чи не зрозумів:
— Що?
— Кажу, що я пити не буду.
— Чому?
— Не п’ю.
Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно:
— Ви — козак?
Сміюся:
— Козак.
— І не будете? — В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.
Кажу спокійно й рішуче:
— Ні.
Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає.
— Не треба. Казали — приїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе…— Він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов.
У порозі спинився, саркастично зажмурив око:
— Знаю, звідкіля цей вітер… Певне, вже наговорили .. Ну і к чорту — плакати не буду.
Ляснув дверима, зник.
Дивлюсь услід.
Химерна якась людина.
III
Андрій Маркевич, старший учитель в школі,— рудий кремезний паруб’яга. Обличчя — червоне, в ластовиннях; у синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові — кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру, і раз у раз здуває порох.
Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитливий. Не припав він мені спершу до душі.
Думав: певне, вертій на зразок сільських юристів.
До мене він теж поставився зразу, віри не доймаючи: репутація невпокійного учителя, що про неї якось він уже довідався, викликала у його рішучу собі догану.
Після перших розмов я почав тікати од усякої з ним зустрічі.
В школі навчання ще не починалось: я сів за свої книжки і сидів за ними часом допізна.
Став помічати — мій колега спозирає за мною.
Глянувши якось увечері у вікно, я загледів, як блиснула кокарда…
Затулив вікно. Став ще далі держати себе од його.
Коли ж Андрій Маркевич, на моє диво, дедалі стає лагідніший до мене, шукає зустрічі, охотніше стає на розмови. Здаєіься, хоче про щось говорити, тільки не наважиться.
Одного вечора чую — легенько стукає в двері.
Увіходить, трохи сконфужений, замутившись якоюсь дрібницею. Далі підходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.
Питає так, ніби між іншим:
— Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щовечора?
— Читаю потроху, — неохоче одказую.
— Книжки які цікаві маєте? — прихиляється до столу, кидає гострий зір на сторінку розгорнутої книжки.
— Більше — шкільні підручники.
— Може, до якогось іспиту готуєтесь?
Признаватися йому в своїх таємних замірах мені не хочеться, і я одповідаю навмисне якнайсухіше:
— Так, маю таку думку.
Беру мовчки з-перед його очей книжку, загортаю.
Почервонів. Помовчав.
Проте було помітно: чим непривітніші мої до його слова, тим більше розгорається у його цікавість. Трохи переждавши, несміливо, проте з незламною упертістю він почав знову:
— Можна спитати вас, до якого саме ви готуєтесь іспиту?
Брала нудьга — одповідаю з досадою, з ясним бажанням скінчити про це розмову:
— Маю думку держати екзамен на атестат зрілості…
— В університет думаєте?
Мовчу.
Андрій Маркевич засяяв, і на його обличчі я побачив незвичайну, ніжну до себе почтивість. Погляд очей став ясний, по-дитячому довірчивий.
— Бачите, чого я так настирливо у вас про це допитуюсь…— Він зашарівся, як дівчина, і винувато осміхнувся: — Я теж маю сміливість… нахабство колись спробувать і собі продертись в університет. Звичайно, мені ще багато треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь… привик. Тільки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.
Слухаю далі і сам собі віри не діймаю: ніколи я не сподівався знайти в цьому селюкові, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в житті парубкові, знайти такої гарячої жаги до науки, такого ніжного суму за нею, такої туги.
— …Часом глянеш, які нам ставлять мури на тому шляху, то іноді одчай візьме. І хочеться піти туди, стати під брамою університету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди, а як ні — то краще, не одходячи, об той мур розбити голову…
Ніби не та людина: здалося, щось тепле, щось рідне почув я у йому.
Розмова загорілася, як сухий хмиз на огні.
Щира, гаряча, довга.
IV
У якесь свято познайомився і з нею, з Тетяною.
Прийшла до Андрія Марковяча по книжки: десь, певне, прочула, що прибув новий учитель,— прийшла на довідки.
Іще ні разу її не бачивши, я багато дечого чув про неї. Дівчина вчилась у городській школі… в голові вітер… Співає в церковному хорі. Заводить любощі з регентами і з сільськими писарями. О. Василь бере її собі за помічницю в церковній школі і, коли вірити людям, купує їй рожеві чулочки. Казали, що одного темного вечора матушка ходила з хлудиною до школи заганяти свого батю. Охоча до жартів, до вигадок. Багато дечого говорили, і малював я її собі в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кімнаті Андрія Маркевича, я ніяк чомусь не міг пойняти віри, що це вона. Все, що про неї говорили, забулося одразу.
На мене пильно дивились цікаві очі.
Великі, довірчиві, карі.
Ці очі зразу викликали в мене якесь хвилювання і без слів казали, що це та дівчина, що про неї мусять люди говорити.
Висока, ставна, аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причісана й пригладжена, проте непокірно набухає і в’ється по голові кучерявою березкою… Щось невпокійне на обличчі… Коло губ якась сумовита креска… Щось загадчане… Хто вона? Звідки?
Я мимоволі притихнув. Дивлюсь, мовчу.
Андрій тим часом ходив спокійно по кімнаті, розтягуючи якусь нудотну розмову; помітивши, яке враження справила на мене його гостина, він добродушно прикусив у себе на губах осмішку і змовк. Його сині очі під личаними віями засяяли хитро й лагідно.