— А що таке?
— Тетяна наша з тим своїм залицяником мало не спалили.
— З ким? — стукнуло в грудях.
— Та з ним же, з студентом.
— Як саме?
Розповідає; проходив він, Андрій, «випадково» коло її школи, побачив — в кімнаті горить свічка. Заглянув — аж там сидять вони на ліжку, обнялися…
— Що? Обнялися?..
Так, так… Звичайно, це йому не цікаве, і він пішов собі далі. Аж геть туди в поле, до млинів пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вікні жухає світ; зазирнув — щось горить. Туди: в хаті нікого, двері скрізь порозчиняні, долі коло горщика чиясь собака порядкує. Свічка на стіл впала: горять якісь папери, горить на вікні занавіска…
— Не заглянь я в кімнату — досі б школа тільки курилася.— Виводить висновки: — Так от я й кажу: ну, цілуйтеся собі, женихайтеся, та не кидайте огню в кімнаті непогашеного, бо це вже чортвіть-що виходить, аж правда? Тепер жнива, люд томлений…
Жаром ударило в лице, мовчу.
Зітхає:
— А шкода дівчини. Цей студент — відомий бабонюх. Я чув про нього. В таких справах — артист, маху не дасть, не пожаліє…
— Сама вона дитина, не знає, що робить? — кажу, стримуючи себе.
— Воно, звичайно, було б байдуже, коли б були вони одне одному рівня. А то ж все одно він її не візьме — пограється й покине.
Закипає чогось злість у грудях:
— Та чорт її нехай візьме, яке нам, зрештою, до цього діло? Може, це буде у її житті найкращий спогад.
Андрій не розуміє мене: тим же голосом спокійним, розсудливим:
— Навряд. Хіба ви не знаєте, які тут у нас люди? Проходу їй не дадуть. А, боронь боже, як ще буде дитина,— живцем загризуть, з’їдять…
Та «дитина» як гарячим залізом шпигнула мене в груди. Ревнощі люті, палючі пожежею спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвірився на Андрія:
— Ну, а вам що до того? Що до того вам?
— Як-то що? Шкода,— тягне він задумано,— добре, коли знайдеться така добра душа, що візьме й покриткою, а як ні, що тоді?
Мені здалося, що за ту «добру душу» він потаємки має себе, і моє обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:
— За це не турбуйтеся, Андрію Маркевичу, завжди знайдеться якийсь охотник до панських недоносків, що візьме й таку. Із отих, знаєте, що носять даровані з панської ноги приношені черевички, піджачки з панського плеча, «бруки»… Візьме, підлатає, почистить та й піде франтить, ручки в кишені позакладавши.
Андрій із жахом дивиться на мене, очі стають круглі, як ґудзі:
— Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хіба можна рівняти її з якимось дрантям? То ж душа, жива душа!..
Захвилювався…
— Ай, душа, душа!.. Не що інше, як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один її труп, що буде довіку нудитися серед мужицького життя.
Дивиться:
— Ні, ви людина егоїстична, жорстока, несправедлива!
Перебиваю:
— Вибачте, Андрію Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозуміти того, що…
— Е, це вже чорти батька зна що,— встає спокійний, ображений,— з вами сьогодні говорити не можна.
— Та який вас чорт прохає за це!
Пішов мовчки, з самоповагою.
— І к бісу!..
Ліг горілиць на покоси.
В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив’янка-ніч. Одна з тих ночей, що її шкода стає збавляти марне, в самоті… Давило груди.
IX
Дні летять, як у огні. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав там, як суха на вітрі гілка. Здавалося іноді, що вже себе переміг, поборов. Приходив в кімнату, дивився в визір’я: обличчя — як у заплаканого барана, в очах — солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле…
А в селі як день, то новина: хтось одної ночі вимазав у дьоготь Тетянину школу.
Ворухнулась зла радість: гидко, проте… цього й треба було сподіватися… Ніби чогось полегшало.
Ранок…
Увіходить сторож дід, мне в руках шапку, головою хитає:
— Догралися наші — чули?
Жадібно:
— А що таке?
— Всіх порозганяла і театр забила. Панича в город одіслала, а Тетяну й у двір не звеліла впускати — вигнала.
Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна гаряча хвиля:
— Так тобі й треба…
Почував якесь задоволення; чарівний образ, здавалось, почав бліднути, марніти…
Аж ось — ще один день:
…Втекла…. забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась…
Здалека майнули правдиві засмучені очі: «Петре, Петре, де ти тепер?» Образ чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи. Вхопився за голову руками…
Цілу ніч світилися на шкільному подвір’ї зелені бур’яни під місяцем, на дривітні горіли свіжі тріски, як срібло. Цілу ніч не спалося — тинявся сновидою коло школи. Рвав із грудей з корінням, із живим м’ясом… Боліло — був радий — так і треба… А як стала вже ніч пригасати, почув, що гасилося й моє з нею почуття… Погасало — це вже я бачив… І несподівано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотілось сісти в бур’яні, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обікраденою здалася мені молодість моя…
Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві. Ліг грудьми на холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось кригою взялося.
На сході світало. В другий бік — на кучерявих хмарах, як на хвилях, гойдався досвітній місяць, блідий, як мертвий труп старого діда, що за ніч любощами його замордовано — вночі замордовано, а на ранок викинуто в зелене на воді баговиння. Вертаюся до кімнати втомлений.
Беру визір’я: глибоко запалі очі, змарніле лице й строгий, сухий вираз на йому. Солодкого туману немає й сліду в очах: погляд задуманий, чистий… здалося навіть, що в глибині очей промайнув блиск тієї холодної криці, що я її не раз колись помічав в очах у Андрія…
— Ага!
Осміхнувся.
Спокійно окинув думкою; «Ні, тепер уже ніщо не стане на заваді…»
Х
Минає днів зо три — все гаразд. Коли ось: заходжу вранці до Андрія. В його якась жінка з села, селянка. Сидить на стільці, руки на грудях склала, заплакана. Андрій затурбований, задуманий, кусає губу, дивиться кудись у відчинене вікно: погляд блукає десь далеко-далеко. Вслухаюсь в розмову.
Андрій:
— Скажіть мені, тільки по правді: ви не гримали на неї, не дорікали, коли вона вернулась до хати?
Жінка кинулась:
— Ані словечка! Тільки вона на поріг, я одразу помітила, що їй недобре,— то я й розпитувати не стала. Кажу: «Ну, оце й добре, що ти, доню, вернулася — поможеш мені в роботі».
Придивляюся до жінки — в очах, на обличчі ніби щось знайоме. Зразу стукнуло в грудях: стій, либонь же, це Тетянина мати.
— Роздяглася ото вона, сіла на лавці. -Говорю до неї — мовчить. Кине нехотя слово, друге — і знову, як води в рот набере. Потім помічаю: лихо! Не спить, не їсть, як поставить кудись у куток ті очі — не ворухнеться, аж сумно стане. Почала я за нею наглядати, думаю, щоб не заподіяла собі чогось. Та хіба ж услідиш!
Очі в жінки відразу налилися сльозами, не здержалася, од плачу затремтіла.
— О, то чого ж плакати, Гнатихо? Добре, що на тому окошилося…— розважає Андрій.
Жінка зробила зусилля, впинила в собі плач. Витерла рукавом очі, почала спокійніше:
— А як ото вже одрятували її, я й питаю’ «На кого ж ти, доню, хотіла мене покинути при старості моїй? Чи, може, ти на мене яке серце мала?» — «Ні,— каже,— мамо, ви мені ніколи нічого лихого не заподіяли — гріх було б це казати, світ,— каже,— мені спротивився…»