Талант – Степан Васильченко

— А що таке?

— Тетяна наша з тим своїм залицяником мало не спалили.

— З ким? — стукнуло в грудях.

— Та з ним же, з студентом.

— Як саме?

Розповідає; проходив він, Андрій, «випадково» коло її школи, побачив — в кімнаті горить свічка. Заглянув — аж там сидять вони на ліжку, обнялися…

— Що? Обнялися?..

Так, так… Звичайно, це йому не цікаве, і він пішов собі далі. Аж геть туди в поле, до млинів пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вікні жухає світ; зазирнув — щось горить. Туди: в хаті нікого, двері скрізь порозчиняні, долі коло горщика чиясь собака порядкує. Свічка на стіл впала: горять якісь папери, горить на вікні занавіска…

— Не заглянь я в кімнату — досі б школа тільки курилася.— Виводить висновки: — Так от я й кажу: ну, цілуйтеся собі, женихайтеся, та не кидайте огню в кімнаті непогашеного, бо це вже чортвіть-що виходить, аж правда? Тепер жнива, люд томлений…

Жаром ударило в лице, мовчу.

Зітхає:

— А шкода дівчини. Цей студент — відомий бабонюх. Я чув про нього. В таких справах — артист, маху не дасть, не пожаліє…

— Сама вона дитина, не знає, що робить? — кажу, стримуючи себе.

— Воно, звичайно, було б байдуже, коли б були вони одне одному рівня. А то ж все одно він її не візьме — пограється й покине.

Закипає чогось злість у грудях:

— Та чорт її нехай візьме, яке нам, зрештою, до цього діло? Може, це буде у її житті найкращий спогад.

Андрій не розуміє мене: тим же голосом спокійним, розсудливим:

— Навряд. Хіба ви не знаєте, які тут у нас люди? Проходу їй не дадуть. А, боронь боже, як ще буде дитина,— живцем загризуть, з’їдять…

Та «дитина» як гарячим залізом шпигнула мене в груди. Ревнощі люті, палючі пожежею спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвірився на Андрія:

— Ну, а вам що до того? Що до того вам?

— Як-то що? Шкода,— тягне він задумано,— добре, коли знайдеться така добра душа, що візьме й покриткою, а як ні, що тоді?

Мені здалося, що за ту «добру душу» він потаємки має себе, і моє обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:

— За це не турбуйтеся, Андрію Маркевичу, завжди знайдеться якийсь охотник до панських недоносків, що візьме й таку. Із отих, знаєте, що носять даровані з панської ноги приношені черевички, піджачки з панського плеча, «бруки»… Візьме, підлатає, почистить та й піде франтить, ручки в кишені позакладавши.

Андрій із жахом дивиться на мене, очі стають круглі, як ґудзі:

— Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хіба можна рівняти її з якимось дрантям? То ж душа, жива душа!..

Захвилювався…

— Ай, душа, душа!.. Не що інше, як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один її труп, що буде довіку нудитися серед мужицького життя.

Дивиться:

— Ні, ви людина егоїстична, жорстока, несправедлива!

Перебиваю:

— Вибачте, Андрію Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозуміти того, що…

— Е, це вже чорти батька зна що,— встає спокійний, ображений,— з вами сьогодні говорити не можна.

— Та який вас чорт прохає за це!

Пішов мовчки, з самоповагою.

— І к бісу!..

Ліг горілиць на покоси.

В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив’янка-ніч. Одна з тих ночей, що її шкода стає збавляти марне, в самоті… Давило груди.

IX

Дні летять, як у огні. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав там, як суха на вітрі гілка. Здавалося іноді, що вже себе переміг, поборов. Приходив в кімнату, дивився в визір’я: обличчя — як у заплаканого барана, в очах — солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле…

А в селі як день, то новина: хтось одної ночі вимазав у дьоготь Тетянину школу.

Ворухнулась зла радість: гидко, проте… цього й треба було сподіватися… Ніби чогось полегшало.

Ранок…

Увіходить сторож дід, мне в руках шапку, головою хитає:

— Догралися наші — чули?

Жадібно:

— А що таке?

— Всіх порозганяла і театр забила. Панича в город одіслала, а Тетяну й у двір не звеліла впускати — вигнала.

Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна гаряча хвиля:

— Так тобі й треба…

Почував якесь задоволення; чарівний образ, здавалось, почав бліднути, марніти…

Аж ось — ще один день:

…Втекла…. забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась…

Здалека майнули правдиві засмучені очі: «Петре, Петре, де ти тепер?» Образ чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи. Вхопився за голову руками…

Цілу ніч світилися на шкільному подвір’ї зелені бур’яни під місяцем, на дривітні горіли свіжі тріски, як срібло. Цілу ніч не спалося — тинявся сновидою коло школи. Рвав із грудей з корінням, із живим м’ясом… Боліло — був радий — так і треба… А як стала вже ніч пригасати, почув, що гасилося й моє з нею почуття… Погасало — це вже я бачив… І несподівано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотілось сісти в бур’яні, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обікраденою здалася мені молодість моя…

Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві. Ліг грудьми на холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось кригою взялося.

На сході світало. В другий бік — на кучерявих хмарах, як на хвилях, гойдався досвітній місяць, блідий, як мертвий труп старого діда, що за ніч любощами його замордовано — вночі замордовано, а на ранок викинуто в зелене на воді баговиння. Вертаюся до кімнати втомлений.

Беру визір’я: глибоко запалі очі, змарніле лице й строгий, сухий вираз на йому. Солодкого туману немає й сліду в очах: погляд задуманий, чистий… здалося навіть, що в глибині очей промайнув блиск тієї холодної криці, що я її не раз колись помічав в очах у Андрія…

— Ага!

Осміхнувся.

Спокійно окинув думкою; «Ні, тепер уже ніщо не стане на заваді…»

Х

Минає днів зо три — все гаразд. Коли ось: заходжу вранці до Андрія. В його якась жінка з села, селянка. Сидить на стільці, руки на грудях склала, заплакана. Андрій затурбований, задуманий, кусає губу, дивиться кудись у відчинене вікно: погляд блукає десь далеко-далеко. Вслухаюсь в розмову.

Андрій:

— Скажіть мені, тільки по правді: ви не гримали на неї, не дорікали, коли вона вернулась до хати?

Жінка кинулась:

— Ані словечка! Тільки вона на поріг, я одразу помітила, що їй недобре,— то я й розпитувати не стала. Кажу: «Ну, оце й добре, що ти, доню, вернулася — поможеш мені в роботі».

Придивляюся до жінки — в очах, на обличчі ніби щось знайоме. Зразу стукнуло в грудях: стій, либонь же, це Тетянина мати.

— Роздяглася ото вона, сіла на лавці. -Говорю до неї — мовчить. Кине нехотя слово, друге — і знову, як води в рот набере. Потім помічаю: лихо! Не спить, не їсть, як поставить кудись у куток ті очі — не ворухнеться, аж сумно стане. Почала я за нею наглядати, думаю, щоб не заподіяла собі чогось. Та хіба ж услідиш!

Очі в жінки відразу налилися сльозами, не здержалася, од плачу затремтіла.

— О, то чого ж плакати, Гнатихо? Добре, що на тому окошилося…— розважає Андрій.

Жінка зробила зусилля, впинила в собі плач. Витерла рукавом очі, почала спокійніше:

— А як ото вже одрятували її, я й питаю’ «На кого ж ти, доню, хотіла мене покинути при старості моїй? Чи, може, ти на мене яке серце мала?» — «Ні,— каже,— мамо, ви мені ніколи нічого лихого не заподіяли — гріх було б це казати, світ,— каже,— мені спротивився…»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: