Підійшовши мовчки до Тетяни, він моргнув мені оком, поклав їй на плече свою гудзувату руку і жартов-ливо почав:
— Ну то що ж, Тетяно Гнатівно, будемо й цього року театри грати?
Тетяну ніби хто з незнаний вколов голкою:
— Одчепіться з своїм театром…
Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінився.
Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице.
І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки.
Таємні чари розвіялись, як і не було їх.
Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей.
— Розумієте,— звернувся до мене,— театр — Вавилова клуня, сцена — пара перекинутих саней, грим — уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр.
— Дарма,— похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.
— Завіса — з драних ряден, дзвонять у битий чавун…
— Дарма,— горить, як у огні, на місці не всидить…
— А що найцікавіше, так це музики,— допікає Андрій,— рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку.
Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче:
— Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші…
Андрій Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далі сама засміялась.
— Ой, вже мені оцей Андрій Маркевич, може, хто б і не знав, так зразу все викаже.
— Ехе-хе! — зглибока зітхнув Андрій.
— Знаєте,— без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну,— як зробить у «Заступнику мій» оте соло: «тру-у-уд і болізнь»… хрест мене бий — як снігом сипне поза спиною.
Тетяна вдячно подивилась на Андрія; засоромившись, опустила вії.
— Е, ви ще не знаєте нашої Тетяни… От хоч би…— Далі живіше, моргнувши оком: — Тетяно Гнатівно, ану ось отієї,— Андрій узявся в боки:
Ой послала ж мене мати
Зеленого жита жати…
Почервоніла:
Отож пак. Немає чого робити мені, то оце б співати заходилась.
А сама сміється, очі заблищали: помітно — охоче заспівала б — соромиться.
— Ось нехай вона освійчається з вами — почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська… Хіба ото тільки, що книжок боїться,— згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах,— каже, що од їх з ума сходять.
Подивився на неї скоса:
— Взялась була готуватися на вчительку — через тиждень покинула.
Тетяна винувато зітхнула.
— Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно? — починає стиха жувати її.— Немає кому нагнати вас, то ви зовсім свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали.
Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:
— На чорта вони мені?
— Як — на чорта? Та ви ж таки колись думаєте держати іспит? Чи, може, вже годі?
— Нікуди я не піду, ніяких іспитів держати не буду.
— Будете витинати в ковалевій клуні.— Андрій тихенько заспівав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:
І хліб пекти,
Й по теляти йти
— Буду.
Упертість закам’яніла на її обличчі.
— А там і до Явдохи на досвітки підете.
— І піду.
Зразу, несподівано, снопами бризнув з її очей сміх; вона хитнула головою. Схопилась, вирівнялась і, взявшись по-дівочому за щоку рукою, навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь із досвіток дівку, залящала, як десь на леваді:
Зеленая ліщинонько,
Чом не гориш ти, все куришся…
— Хівря Цимбалівна. Єй-бо, Хівря! — сміявся Андрій. Проте недовго: став слухати. Далі кивнув у її бік головою до мене.— Бачите?
Я й без цього вже не зводив з неї очей.
Почавши співати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, ніби скинула з себе щось зайве, гордо свінула очима й без жодного вже жарту сміливо зайшлася піснею, виявляючи на диво сильний, чарівного тембру голос.
Гралася ним, ніби на злість і на заздрість ворогам.
Взялася в боки, сміливо позирнула на Андрія, моргнула бровою. Андрій суворо опустив очі.
Не кидаючи співати, Тетяна кивала йому очима, рукою закликаючи до себе.
Андрій уперто боровся: презирливо одвертався, недбайливо кривився:
«Та й що буде? Ну, що далі?»
Потім змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився, і одразу сині очі його закуріли, заясіли, як волошки після дощу. Махнув рукою, засміявся: «От чорт, не дівчина!»
Почервонів, зірвавсь на рівні ноги, по-парубоцькому обгорнув за стан, став попліч.
Зразу виявилось: не тільки «апостола» в церкві він уміє гриміти:
Коло броду беру воду,
По тім боці мої карі очі.
Стою зачарований, здивований, не збагну, що це за люди тут… А як перестали співати, Андрій зітхнув і похилив голову. Йому ніби було соромно за той порив. Похитав докірно головою й промовив до мене, винувато осміхаючись. Сумовита нотка забриніла в його голосі:
— Оце, як бачите… Правду ото кажуть: скільки ти не вчи його, скільки не стружи,— мужик останеться мужиком. Ні-ні—та й покаже себе.—Далі звів очі на Тетяну і знову синьо зацвіли вони у його: — Тетяно, золото! Може, з нас щось вийде, може, з нас люди будуть, давайте учитись.
Тетяна сиділа задумана, уші палали, як цвіт королевий, а в очах цвіли, як золотий світанок, ті мрії, що впину їм немає.
— Чуєте, Тетяно?
Зітхнула:
— Та чую ж…
Схилилась на руку, ще глибше загадалась. І знову, як було спочатку, на обличчі в неї випливло щось нерозгадане, знову не можна було одірвати очей од неї, а в грудях чогось починав зростати, як і вперше, якийсь невпокій.
V
Після перших ранніх дощів висохло й стояло довго на годині. Люди цього року спізнилися посилати дітей до школи, і з’явилась тривога, що вони зовсім про неї забули. Аж ось упали холодні ночі, наблизилась покрова, і з села, з хуторів, ніби згукнувшись, люди гуртами посунули до школи писати новаків. Новаки приходили з батьками й з матерями, в повному своєму наряді: у великих чоботях, у батьківських жилетках, з пошарпаними букварями під рукою, причесані, вмиті, з червоними носами: перед дверима школи з їх носів старанно видавлювали зайвий сік; увіходили з рішучим виглядом брати ту науку зразу за роги; і тут же під суворим батьківським оком вичитували свої оченаші, демонстрували здібності й знання. Все народ бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, і всі, як один,— казали батьки їх — таланти, здібності, великі сподіванки.
«І не вчив би його, сякого-такого хлопця, коли ж вам таке до всього зарадне, таке беруче — на що не гляне, те й зробить: треба вчить».
Приходили і без батьків, самі. Слухаєш — шкряботить за дверима. Одчиняєш — спершу нікого не видно, і тільки звівши очі вниз, побачиш над порогом величезні чоботи, як ґринджоли, і над ними кудлату шапку. Сопучи й стукаючи, чоботища перелазять через поріг, помалу, зате енергійно чвалають ближче, простягають для привітання руку, з курячу лапку завбільшки, і хрипким баском заявляють, що він, «Гелман Вашильович» (прозвання забув по дорозі), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання.
Праця в школі налагодилась. Власної роботи не починали.
Хоч, правда, Андрій ніколи не забував про свої підручники, і часом на перервах можна було бачити, як він прихватом жадібно горнув очима з книжки, як ложкою з миски.
Стали сходитися вечорами то в нашій школі, то в Тетяниній. Звичайно, було більше жарту й реготу, ніж того вчення, — найбільш надії ми покладали на літо, коли всі будемо вільні од шкільної роботи.
Робота була тяжка в школі, все ж жили без суму, навіть весело.
Розповідає, скажемо, Тетяна про те, як писарчук із волості «по-панському» виявлявся їй в своєму коханні. Андрій з реготу хилиться з стільця, біжить до кухні пити воду і, вернувшись звідти, знову заходиться од реготу. Пересміявшись, він побожно зітхне й докірно похитає головою:
— Регочемося, дуріємо, а чи маємо ж ми на це право, нещасні недоуки?
Тетяна, найперша виновниця незаконних сміхів, набирає сумного вигляду, а в її очах знову вже виблискує якийсь новий жарт.
Бувало, в темну, найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей — синіх, сірих, карих… Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих рибок до самітного в морі темряви огника в вікні. Увійдуть в школу — книжки набік, гомін, сміх, співи… З’явиться скрипка — танки…
Нашумлять, нагомонять і знову в темряву одлинуть. З піснями, з гомоном, мов на човнах кудись одпливають.