Козак почав учащати щовечора, і в них велася мова й розмова трохи що не до світання. Галя вже знала, що козакова хата стоїть недалечке від церкви, з віконечок видко Дніпро і далеко гори округи й гаї, що в його сад величенький і має він теж пасіку…
І дізнала Галя теж усякі різні й многі тривоги та радощі, та тугу, та щастячко, невідомісінькі їй до того часу. З тієї години, як вона несподівано признакомилася з козаком, Галя усе дожидала чогось особливого, сміло та весело дожидала вона, та разом же з тим далося навзнаки їй, як дожидати сподіваного. Спершу вона було сиділа біля віконця й дожидала, а там уже незносно стало їй сидіти спокійненько, коли душа її уся порушалася, серденько колотилося і дух займався, захоплявсь — вона починала ходити та проходжати по луці, зривала квіти, що попадалися, з опалом впивала Їх пахощі, наче лікарствечко від нетерплячки — то вона йшла у цей бік, то в другий, то стояла на одному місці, поки аж козак Нарада не виявлявсь на дорозі.
Одного разу повернулася вона з роботи і застала козака вже на луці коло хатки, і зараз він до неї промовля:
— Я прибираюся додому їхати.
Галя збіліла, спахнула й знов змертвіла і нічого не примогла йому одмовити.
— Галю, будь мені жінкою та поїдьмо ізо мною, — каже козак.
І тоді Галя нічого не примогла йому промовити. Та згодом зате ж як вона щебетала, плакала й сміялася, червоніла й блідніла від свого щастячка.
І у першу-таки неділю після цього вечора Галя у свіжому вінку, рука із рукою з козаком Нарадою, пішла до церкви рано-ранесенько, без дружок і без сватів, без роду й без друзів, удвох самі, і повінчалися собі любенько.
І того вечора таки недільного з Києва виїхав славний новий віз, запряжений двома міцними волами. На возі сидів гарний козак молодий, що йому, мабуть, добре було жити в світі, а коло його близесенько-близенько сиділа молода козачка у білій намітці, — о, яка ж хороша, щаслива козачка! І поїхали вони шляхом до села Глибова.
V
Понад Дніпром, поуз гір, є багато кам’яних печер, і в одній такій печері зібралося дев’ять братів-молодців. Хто лежав, хто сидів; палилося кілька люльок… У! Які ж округи скелі та шпилі! Дніпро проривається, розбиваючи кручі між них, і грючить по камінню й високо прускае, перелітаючи через них. Ясного неба одкид у його хвилі, б’ючій та стрибаючій, крутиться й вертиться. Окрім ясного того неба угорі та грюкучого Дніпра унизу, за шпилями-скалами округи видко ввишку далеко темнії гаї, що позлочувані вони іскряним сонечком.
Старший брат і усім отаман сидить, люлька його згасла, і дивиться він у землю, і нема в його лиці нічого, опріч обичайного суму та моці.
А інші брати не так: один гроші лічить, а коло його другий дивиться неначе з гнівом, неначе з погордою на їх; третій знов теж дивиться, і чи він сумнівається у чімсь, чи він у чімсь кається, хто його зна; один, здається, спить, одвернувшись од усіх до стіни; другий лежить, дивлячись очима, закинувши руки під голову, мов порішивши вже з усіми нудними докучними думками навіки; двоє палять люльки, люльку за люлькою, тільки вилітає іскра та дим в’ється й повіває своїм звієм невеселі їх обличчя; самий менший (молодший) сидить коло входу у печеру, і з першого погляду на його видно й ясно, що сповнена його голова кучерява смутних мислоньок, а серденько біднесеньке сповнене туги та ще гіркої притуги.
А у печері ані золота, ані серебра, ані каміння дорогого. Гола, сіра це печера та й більш нічого. Холодно там, жостко, хруско там прихилити голову.
Вечір наступав тихий та рожевий. І усе порожевіло:
кременисті шпилі, грюкучий Дніпро унизу, далекії темнії гаї на верховинах гірних і прудко пролинувшая пташка понад Дніпром. Лісова берізка легесенько звідкись запахла, і очі не знаходили округи, де було їй тут зрости, ніжній квіточці на дикому камені.
Середній брат, що, здавалося, спав, разом підніс голову й промовив: «Чи не пора?»
Усі оглянулися, і два голоси йому одказали:
— Ще не пора! Ще рано!
Середній брат змовк і знов одвернувся до стінки, знов наче заснув.
Рожевий вечір розгорявсь та розгорявсь пломенистій, — потім почав темніти та темніти; місяць вирізувався з-за гори верха, й заблискотіли зорі на небі.
— Пора, — каже старший брат і устає.
В один мет усі вони були на ході: печера спустіла. Прудко, швидко пробираючися по шпилях, по скалах, брати зникли за ними.
VI
Їдуть козак з козачкою додому. О, весела, весела доріженька! Де глянути—усе цвіте й пахне, про що здумати — усе любо, та мило, та ясно!..
Як тепер усе добре: і згадувать колишні напасті й лихо, і забігти мислонькою уперед, у пришлість одрадісну! Розмовляли вони про те, як житимуть укупі, як господарюватимуть разом.
— Будемо жити самі двойко, — каже козачка, — адже ж у нас нікого нема!
І дві пароньки найщасливших очей ізглянулися із собою. Коли разом щось болем кольнуло наче у серце козачку— вона змінилася на лиці й промовила:
— А де мої брати тепер? Де брати? Чи живенькі?.. Та сльози й побігли по її щасливому личеньку. Тепер було вжедо кого пригорнутися, до кого голівкою припасти. І, наплакавшися ревними сльозами, козачка піднесла голівку і знов промовила:
— Ніколи ще я їх так добре не оплакала, як тепер-то їх бог милує, Михайло коханий, га? спитала вона й дожидала козакового одвіту. — Як їх бог милує.
Почалася в їх тоді мова про братів, і усякі здання. помисли й надії усякі певні уявилися… І в пришлості палкая козачка поладила й погодила усе так, як бажалося її душеньці, як жадалося її сердечку. А козак на все согласнии
У гаю вони невважливе їхали шляхом, не дивлячись округи, поки аж їх не повразило, що десь поблизу шумить млинове колесо, оглянулися вони й зобачили темні гаї з усіх боків, сонечко, що за їх заходило, і управо якийсь хуторець,
—Та ми се з шляху зблудилися, Галю! — каже козак всміхаючись От тобі маєш! Дивись після того в яснії оченята так і дорогу прогледіш!…
Яснії оченята одказали йому таким поглядом, що він знову забув про дорогу.
— А он дорога попереду,каже Галя, показуючи вперед.
Упереді лежав шлях узенький, мало їжджений, такий самий, на який вони з’їхали, попали, самі не знали коли й як.
— Шлях є та кудою він проводить? — каже козак. — Треба під’їхати до хуторця й поспитатись.
І козак, відрікаючись наперед дивитися в яснії оченята, звернув волів до хуторця.
Се був маленький вбогенький хуторець. Усюди, де тільки можна по землі, заріс він червоним маком пломенистим; мак поспіль вкрив городи коло кожнісінької хатки снопчиками та жмутками ріс при дорозі; то забиравсь на дашок одною квіткою пишною, то цілою сімейкою то наче габою внизував округи дашок, перериваючись Де-не-де як порване коралове намисто, і здалека вбогенький хуторець виявлявсь, неначе палав у неспалимому огні
—О, який мак! покрикнула Галя.Що ж за пишнії маки! Я собі насію такого!
Під’їхавши до першої хуторянської хатки скраю, вони стріли молодицю з дитиною на руках і поспитали, де шлях у Гли6ове.
— Не знаю, такого села нема. — одказала молодиця.
— А які ж коло вас села? — спитався козак.
— Хрумово, Іваньково, Кривушино…
— А далеко Кривушино?
— О, далеченько. Лічать чоловіки більш як сорок верствів.
— А як туди проїхати?
— Та от цим шляшком. Перш ви приїдете у Хрумово, потім… Та тільки що сей шлях тепереньки небезпечний. — Чому?
— Та чутно — розбивають тепер і ріжуть. Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру… Ну-ну! Ну ж бо!—спиняла вона дитину, що тягнулася до волів, — ну-бо! не пустуй, не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбійників…
Та дитина, мабуть, була смілого, одважного, козацького роду, — вона, тільки почувши сеє, засміялася і вхопила вола за роги.
— Малий козак, та смілий, — каже Михайло. Мати глянула на малого смілого й усміхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрічалося, що вбачалося, приповняло та прибільшало щастячка й радощів, — Галине сердечко до всіх озивалося.
— То прощавайте, спасибі вам! — каже Михайло молодиці. — Прощавай, козаче, та рости, — каже до дитини.
— Рости, любенький, рости! — промовля Галя.
— Спасибі, щаслива дорога!—одказувала молодиця. — Вклонися, сину, вклонися!
Син не хотів вклонитися й угорно драв голівку увишень, як мати нахиляла.
— Бачте, який! — каже молодиця сміючися. І Михайло, і Галя одказали їй усміхом.