– Та коли це було? Мала вона тодi була i дурна, а тут багатий римлянин почав залицятися. Вона й побiгла по глупотi своуй вiд чоловiка…
Вони так захопилися шлюбною розмовою, що нiби забули про все на свiтi. Навiть про присутнiх тут Лазаря та Iуду – майбутнiх свiдкiв Кайафи.
Лазар усе зиркав скоса на них, наче на щось зважуючись, i нараз швидко буркнув Iудi:
– Добре, що без тебе закопали грошi в Гефсиманському лiсi, а то б ти, шкурнику, i казну товариства виказав…
"Ну от i все! – подумки зазначив Веселий Герман. – Мети досягнуто. Однак таки довелося марудитись… Але тепер цей скнара Iуда всенький лiс перерис, шукаючи скарб. I то – поспiхом! Щоб iншi не випередили… Час i в зворотню путь. А шкода…"
– Марфо, – сказав уголос, – я чекатиму тебе в ррусалимi. Запитасш Веселого Германа, будь-який легiонер мос помешкання покаже.
– А для чого? – лукаво запитала вона.
– Для суто наукових дослiджень…
– Це ж яких? – засмiялася вона.
– Порiвняльних…
– А не вiдмовишся потiм? Ти – на конi, а менi йти пiшки…
– I не сором тобi? – раптом вклинцювався в ухню розмову Лазар.
– А чого соромитись, коли замiж не беруть? – вiдмахнула його докiр Марфа.
– Ну й розбестились сестрички! – розбурхався Лазар. – Що про нас люди казатимуть? I чим я, нещасний, отаке богом прокляте життя заслугував?
– А ти помовч, живий трупе! – суворо гримнув на нього Веселий Герман. Що уй з тобою, бовдуром? Тобi грошi пропонують, а ти пику вiдвертасш! Ач який! Мав би розум, то й на посаг Марфi заробив: у Кайафи гаман тугенький. А то справдi, хто ж вiзьме дiвку, яка й на пелюшки не мас? Але хай… Менi – час! Збирайся, Iудо… Марфо, чи прийдеш?
– А ти чекатимеш?
– Ще б пак!
Минула лише доба, коли в скромнiй оселi Веселого Германа i справдi з'явилася красуня з Вiфанiу. Рудань уу появi щиро зрадiв. Марфа помiтила його неприховану радiсть i лукаво мовила:
– Чого зуби вискалив? Не подумай чогось такого…
– Та я вiд народження тупак! – гаряче запевнив уу рудань.
– Усi так кажуть! А я тобi не якась така… Просто чомусь припав до серця. Оце й згадала про тебе, коли йшла мимо…
– З Вiфанiу мимо ррусалима? – вразився Герман. – Ото проходочка…
– А що такого? Ну пройшлася трохи… Але це нiчого не важить! Може, Лазар ще заробить та на посаг дасть. А ти, звiсно, уже бозна-що подумав…
– Марфо, запевняю тебе, ти смiливо можеш вважати мене викiнченим недоумком…
– Твос щастя, що в мене нiякого коханця нема. А то хiба я прийшла б до тебе сама?
– А що, прийшла б з коханцем?
– Нi, з тобою неможливо розмовляти!
– Подекуди траплясться…
– А я прийшла зовсiм не для того… Просто лихо сталося з тим чоловiком, що був з тобою у Лазаря. Я й прибiгла до тебе, думала – тобi цiкаво…
– Стривай! З ким лихо?
– З Iудою…
– Уже? А що саме сталося?
– Узяв та й повiсився…
– На гiлляцi в Гефсиманському лiсi, – благодушно додав гiгант.
Марфа кинула на нього сторожкий погляд.
– А ти звiдки знасш?
– Читаю в твосму люблячому серцi.
– А що ти в ньому ще вичитав?
– Що бiля самогубця знайшли лопату.
– Нi, ти скажи: звiдки знасш?
– Я знаю Iуду, – з ледь тамованою посмiшкою пояснив Герман. – Це був дуже завбачливий чоловiк. Iдучи вiшатись, вiн неодмiнно мусив прихопити лопату, щоб було чим копати могилу… Та чи не воскресне, як Лазар?
– Нi, цей вмер як слiд…
– Шкода, от i нема у Кайафи свiдка!..
– Люди кажуть, буцiм Iуда розкаявся, що продав Iсуса за тридцять срiбнякiв…
– У чому вiн розкаявся? У тому, що продав, чи в тому, що мало взяв? уже й зовсiм тупо запитав велет з Рейну.
Аж тепер Марфа засмiялася.
– А ти справдi веселий, Германе, – пом'якшала вона i одразу додала: Нiби пiзно уже додому вертатися. Нiч на дворi…
– I браму зачинено! – довершив Герман.
– Тiльки не подумай, що я тобi якась така…
– А навiщо думати? Зараз дiзнасмося! – i Веселий Герман згрiб в обiйми та не "якусь таку", а красуню Марфу, яку за уу вiком уже нiхто не купував в жони. Двадцять рокiв – не дванадцять…
Нiч укрила ух оксамитною завiсою.
8. "РОЗIПНИ ЙОГО, РОЗIПНИ!"
Усе мiсто наче сказилося.
Перед прокуратурою щодня збирався чималий натовп, серед якого енергiйно снували левiти з трибарвними пов'язками, i несамовито, в сотнi горлянок волав:
– Смерть Назарею, смерть!
– Святотатця – на Голгофу!
– Грiшнику – по грiхах його!
– Пiлате, де суд твiй?
– Розiпни його, розiпни!
Таку неугавну послiдовнiсть можна було пояснити лише невщухаючою намовою серед прочан, яких на свято пасхи збиралося в ррусалим тисячi й тисячi. Що вони знали про Iсуса Назарея? Нiчого. Переважна бiльшiсть навiть не чула про такого. Але вони слухали оповiдки левiтiв, як Назарей напередоднi релiгiйного свята бешкетував у храмi i паплюжив Дiм божий. Вони жахалися i злостивилися. А потiм сунули до прокуратури з ревом:
– Смерть Назарею, смерть!
– Пiлате, святотатця – на Голгофу!
– Розiпни його, розiпни!
Довелося бiля римських резиденцiй подвоути варту. Мiський гарнiзон перебував у станi бойовоу тривоги.
Понтiй Пiлат усiляко затягував справу Назарея, чекаючи повернення Луцiя Галла з вiйськовою пiдмогою. Та чи дочекасться? Сумнiв дедалi дужче огортав прокуратора. Вiн уявляв собi повiльнi щелепи ненажери Вiтеллiя. Проконсул кожну справу вирiшус так, наче перемелюс кiстку в рiденьку кашицю.
Однак останнього дня пасхи Понтiй Пiлат конче мусив сказати зi сходiв Преторiу свос "так" або "нi". Власне, i вибору у нього не було: знавiснiлий натовп сприйме тiльки каральне "так", що прирiкас на страту. Iнакше – бунт, сум'яття, заворушення. Аннан натякав досить прозоро: принцепс Тiберiй не любить заворушень в провiнцiях. I чого варта кров однiсу людини, коли нею можна вмить згасити пожежу? Якщо вiн скаже "нi", у Римi його не зрозумiють. А справа впирасться в злочини храму, а не в долю якогось там Назарея. Iсус – тiльки небезпечний для святенникiв свiдок. I тому храм борониться вiдчайдушне.
А як поставиться до нього Клавдiя? Адже Пiлат ще нiколи не рушив свого твердого, мов криця, слова. Вiн страшився, що у Клавдiу народиться презирлива нехiть до нього…
Несподiвано добру пораду дав спритний проноза Веселий Герман. Вiн сказав:
– На свята до ррусалима прибув тетрарх Галiлеу, васальний цар Iрод Антипа.
– Знаю, – стримано озвався Пiлат.
– Саме перед вашим прибуттям до Iудеу цар скарав на смерть мiсцевого "пророка" Iоанна за прiзвиськом Хреститель.
– То й що?
– Цей вiщун Iоанн – двоюрiдний брат нашого Назарея. За вiком – старший.
– Цiкаво, – мовив Пiлат. – За що його страчено?
– За нице втручання в родинне життя царя.
– Неймовiрно! – здивувався Пiлат. Ця крауна позбавлених логiки безумств весь час вражала його все новими дивовижами, якi вiн, живучи в Римi, не мiг би уявити навiть у фантасмагоричному мареннi. – Оповiдай!
– Справа ця почалася з того, що молодший брат царя Фiлiпп пiдшукав собi у жони дивну красуню Iродiаду. Однак сталося так, що Iрод та Iродiада покохали одне одного. Брати розв'язали цей iнтимний трикутник полюбовно Фiлiпп вiддав холодну до нього Iродiаду старшому братовi, а той повiнчав уу царським вiнцем.
– До чого ж тут Iоанн?
– Ось тут вiн i з'явився. Ледве справа мирно уладналася, як з пустелi, де вiн "вбивав плоть", приперся Iоанн. У геть зотлiлiй одежинi, смердючий вiд багаторiчного бруду – iстинно святий подвижник. Чи йому в пустелi сонце голову напекло i мозок висушило, чи вiн сараною та ящiрками отруувся, а тiльки цей засмердiлий вiдлюдник нiчого кращого не придумав, як звинуватити царя в розпустi i порушеннi "законiв божих". Та ще цей всохлий заброда з пустелi каламутив воду, вимагаючи, щоб Iрод вiддав свою царицю назад нелюбому Фiлiпповi.
– Неймовiрно! – знову пробурмотiв Пiлат.
Ця iсторiя нiяк не вкладалася в його свiдомiсть, бо перечила усьому трибу життя в Римi, де жiнка у побутi мала рiвний з чоловiком правовий статус. Як чоловiк мiг покинути свою дружину, так i жiнка мала право покохати iншого i пов'язати власну долю з обранцем серця. Жiнка в Римi для чоловiка – друг, найближча людська iстота, на яку муж спирасться в своуй життсвiй борнi. Часто траплялося, що вони й гинули удвох. Але й кiлькаразовi шлюби не були дивиною.