ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ
Пантелеев.
Из восп. прошл. II, 165
Полярна ніч і волохатий сполох
Над безвістю засніжених долин.
Як терпне серце! Скільки літ один
Німує він у нетрях захололих.
Він згадує: між друзів ясночолих
Кипить розмова; від привітних стін
Спливає світло; і, немовби дзвін,
Він кличе все живе, він б’є на сполох.
Суд і заслання… Мука самоти…
О, як у сяйві небо розкололось!
А тиша мертва, і нема мети.
Враз бубонці: далеко рипнув полоз,
І крізь сніжок, здається, чути голос:
«Ще не покаявся? Не виправився ти?»
23.ХІІ.1933