Сад Гетсиманський – Іван Багряний

Перед внутрішнім зором хтось листає велику книгу… Дива мистецтва, такі чіткі й яскраві й такі хвилюючі, якими вони ніколи не були, напливають одне на одне… Вся всесвітня скарбниця надбань людського генія, думи, й мрії, й титанічні пориви душ великих, позначених Божим перстом, втілені в фарбах і лініях, хвилюють душу…
Це, може, побільшена монографія з історії мистецтв Гнєдіча… Це, може, грандіозна монографія, ніким ще не сотворена, лише існуюча в уривках, тепер змонтованих у цілість пам’яттю, що все увібрала в себе, зберегла й упорядкувала для себе пантеон божеської краси й величі людської душі, людського серця й розуму… Всі галереї світу тут… А межи ними Лувр… І Ермітаж… І галерея Третьякова, й музей Ханенка в Києві, і фрески Святої Софії та Печерської Лаври, і фрески храму святого Петра в Римі… І музей Сковороди… І якийсь провінційний музей де збереглися два почорнілі образки геніального Мурільйо. І розпис козацької церкви в Переяславі… — все це змістилося в тій монографії, яку розгортає пломеніюча уява в чотирикутнику карцеру, ставши феноменальною в обличчя загибелі, — розгортає на глум цьому склепінню й на поругання людської ницості й підлоти.
Божественна Джіоконда мружить очі і напливає на образ Богоматері, на дивні риси мадонни Сикстинської, найпрекраснішої з усіх мадонн, що проміниться любов’ю в ореолі легенди про майстра, що її сотворив, — про безсмертного Рафаеля Санціо…
Шкіци Мікеланджело й його титанічний образ Саваофа під стелею величного храму…
Тайна вечеря да Вінчі з захмареним вірним учнем Христовим — Юдою, з невловимим тремтінням передбаченої зради…
Тіціан-Веласкес… Рембрандт, і Ван-Дейк, і вся плеяда голландських майстрів, надзвичайні образи тиші, й супокою, й могутньої сили землі, — краса і велич життя земного… Зворушливий Мурільйо… Неповторний Дюрер… Менцель… Біблійний Густав Доре… і інші, й інші…
Барвиста галерея, всі в суміш без расового розмежування — людський геній не знає раси,— ті, що належали всьому світові і що світ належав їм, ті, що мають великі імена, й ті, яких не дуже пестила слава, але від того їхня душа не перестала бути божественною.
Казковий Васнецов і монументальний Рєпін, чаклун, що воскресив у фарбах героїчну душу своїх предків… Тихий, незнаний нікому Левченко і геніальний Врубель — перламутр кольорової мозаїки сліпить душу…
Демон з поламаними крилами лежить, повергнутий в прах, і великі очі повні гордих сліз…
Демон дерзання й невгнутої волі, що не хоче обертатися в прах…
Образи перевтілень людської душі, гордий її лет, відображений засобами мистецтва, плине, як ріка, перед внутрішним зором… Час іде… Що таке «час іде”?! Час у карцері не йде. Час зійшовся й вирує — час усіх часів. Час усіх епох, всієї історії. Буття від самих його початків. Життя людей у всіх його барвах і лініях і в четвертому вимірі, що не дається схопити оком, лиш звучить у серці, воскрешаючи те, що не вкладається в геометричні лінії чи фізичні кольори,— думи, радість, печаль… Печаль…
Андрій листає велику книгу… І повстають у ній образи живих людей — обличчя його сучасників, позначених тією ж божою іскрою, які ту книгу доповнили — книгу людської величі… Ось вони посміхаються — його знайомі й незнайомі, друзі й приятелі… Анатоль Петрицький — химерний дивак, велика дитина, незрівнянний майстер перевтілення людської душі в фарбах і лініях…
Але печаль повстає за цим: за цим іде шерега мучеників, митців-мучеників…
Іван Падалка — підстрижений «під миску», модернізований запорожець, геніальний графік і стиліст… Бойчук… Врона… Седляр!.. Їх ціла бригада, тих, позначених божою іскрою, сучасників. І за це вони… наклали головою ось в цих мурах, задушені в отаких от скриньках, розтоптані чобітьми, а чи заслані в «мєста не столь отдальонниє»…
Велика галерея людської величі запливає кров’ю… Хтось іде по ній тяжкими чобітьми… Але все-таки той «хтось» нічого з тією величчю не може зробити.
Там, де пройшли чоботи — монументальні ботфорти модернізованого Кайяфи (Кайяфи, взутого в ботфорти!), стає чорно… Але потім з тієї чорноти встає безсмертний дереворит замученого сучасника:
«Козака несуть і коня ведуть»…
Несуть люди… Несуть поляглого в нерівнім бою, тим стверджуючи його безсмертя в своїх душах… Безсмертний той, хто покладе серце за «друзі своя».
Дереворит стоїть, як монумент, а на ньому — никнуть голови в гніві й никнуть дерева в жалобі…
. . . . . .
І тоді кольори переходять в звуки… Не можна тієї грані вловити, де кінчається колір і лінія, а де починається звук. Кожен колір звучить і звучить кожна лінія за незбагненним законом асоціацій…
Над чорнотою, над безоднею гойдається туга, пекельний понурий гнів і ніжна печаль, що розтинає серце… Шопен… Звуки чіткі до галюцинації. Андрій міцно стискає повіки й слухає всією душею бурхливі каскади звуків, схоплюючи найменші нюанси, — найніжніші ридання флейт і зітхання валторн, октави басів, вчуваючись в тяжку погрозу, в сокрушающий гнів, що десь гряде…
Море звуків гойдається. Міняється. Переходить багато градацій… Переливається, як морський прибій, — від тужливого Шопена до грімливого Бетховена, до мрійного й ніжного Штрауса… До незрівнянного Леонтовича… До солов’їного співу… До жайворонків у степу… До передзвону перепелиного. До шуму вітру над осокою, над сизим бором, над степовими озерами, де він жене ряботиння хвильок і змушує їх так ніжно й так наївно гомоніти… До цикад у степах, що під диском червоного місяця на обрії так пристрасно зчиняють незбагненну музику, як в тій «Аїді», — таку от вечірню симфонію…
Є звуки для серця ближчі, є звуки дальші. Є, що породжують бурю, є, що породжують печаль і легеньку журу…
От рояль розливається щемлячими акордами під тоненькими пальцями. Ім’я композитора, як і обличчя виконавця, як і всі ті школярські роки, Андрій напівзабув, лише не забув мелодії й її влучної, так добре допасованої назви:
«Молитва дівчини». І грає її дівчина. Така собі маленька шкільна товаришка, подруга, може, трішки залюблена по-дитячому і від того, а може, невідомо від чого, така розмріяна й сентиментальна. В шкільному затишному кутку, напівосвітленому свічками, в атмосфері мрій, романтики, загальної закоханості невідомо в що (в усе взагалі!) маленькі пальчики пристрасно грають «Молитву дівчини»…
За одним іде інше, в звуки втілене…
От місяць дивиться на землю й пливе… Він пливе в хвилях любові. Справжньої любові, що вибрала для себе чудесний щильд, — не насмілюючись сказати щось сама, покликала за посередника душу Бетховена… І тепер грає тому місяцеві сонату… Але якому саме місяцеві?! Це велика загадка… І місяць дивиться зачарований, не змигнувши. Ні, він дивиться, як змовник, а зачарований хто інший… Великий геній, бо сотворив сонату не для місяця, а для людського серця. І те серце зробило з неї ужиток… Одне серце грає її, а друге слухає… Слухало її тоді, слухає її й тепер. Слухає, завмираючи й упиваючись нею… Слухає безкінечно…
Аж доки не натрапляє на гострий біль…
Той біль гасить звукову галюцинацію.
. . . . . .
Перекинувши через плече рушницю, людина вийшла геть з карцеру й з мрійливим смутком іде навмання, навпростець, ген, немов світ за очі. Все забути, від всього утекти, бути самим собою…
Весняний вечір стоїть над глибоким яром, зарослим чагарником по краях і всюди. Повітря напоєне запахом легенького диму, що його доносить звідкілясь вітерець, запахом бруньок, що починають вкривати дерева, запахом талого снігу. Одинокі латки того снігу сивіють в присмерку, зберігшись десь в гущавині, й чути, як вони дотають, як тоненько дзюрчить вода з-під них, стікаючи вниз, до дна, де булькотить цілий потічок… Проти вечірнього неба, де тіль-тіль погоріла зоря й небо взялося легеньким буланим кольором, швидко темніючи під навалою темряви, посновано мереживо гілок і гілочок, вершин дерев і ліщини… Ось чути легеньке хоркання: закоханий вальдшнеп летить через яр упоперек, звиваючись, мов кажан, на жовтуватому тлі, в павутинні гілочок.
Людину шарпає інстинкт прапращурів — «Летить!», — але вона стоїть і думає, чи стрелити їй цього закоханого дурника, чи порушити їй вечірню Цю елегію, чи наробити вогню й рейваху… Вальдшнеп тим часом щезає десь в присмерку, викликаючи самицю млосним хорканням, і людина стоїть, посміхаючись… «Проґавив». Але чекай ще… Стій і чекай… І слухай… Ось слухай!
Земля дихає й млосно зітхає. Вона безпам’ятна, безмежно закохана, замріяна. Десь ростуть, пробиваючись переможно з землі, трави, десь оживають коріння, десь в муках народження лопаються бруньки й мліють гілочки — перше листячко вибивається на світ і вже дише, і щось по землі біжить, шарудить по торішньому листу, шаліє в тій самій екстазі — екстазі кохання, життя і цвітіння… І приспівує всьому струмок…
Андрій стоїть, і слухає й дивиться на цитринову смужку, що все темніє, стає синьо-зеленою, сіро-синьою, темною… То надходить ніч. Вгорі щось літає, вібрує крилами, по чагарникові йде шепіт (либонь, глузливий!), дзвенить і булькотить струмочок — весна сховала все од людського зору, закрила темним запиналом, — то є тайна, велика тайна. Нехай…
Вибравшись над яр, людина йде навпростець. Можна йти дорогою, але вона іде навпростець, по озимині, по латках снігу в глибоких борознах., по розкислих ріллях, їй приємно загрузати в глевку чорноземлю, хлюпати по калюжках, плутатись по старих бур’янищах, йдучи без дороги й без компаса, перетинати ниви, вибалки, струмки й доріжки навскоси, йти по прямій (а може, й зовсім по кривій, бо немає жодного орієнтира, та й не треба)… Вийшовши нарешті до бору, вона зупиняється, підіймає рушницю вгору й стріляє, — слухає, як біжать луни в «довгої лози» через бір, через луки, ген десь до далеких вбогих хуторів… Луни замовкають, а вона стоїть і слухає нічний весняний гомін — гусяче далеке ґелґотання в невидимому небі, свист качок над озерами — селезні січуть крилами повітря, немов на скрипки грають, ганяючись за самочками, — гомін куликів-турухтанів на бережках (Андрій навіть уявляє, як вони там прудко бігають по грязючці), крик чаплі, далекий дзявк лисиці в бору… І крик заблуканого лебедя на озері та голосні удари крил лебединих об воду… Може, пристав і тепер кличе друзів, покинений…
Незабутні вечори мандрів на тяги вальдшнепині!..
Чудесні й дні блукань по степових озерах… Сліпуче синє небо серпневе — аж у віччю боляче! — вигнулося мерехтливою банею над гарячого землею. Степи обложені військом полукіпків… Ні, степи нагадують велетенську пасіку, заставлену безліччю вуликів, а в повітрі, замість роїв бджолиних, кружляють смерчами зграї шпаків… Де-не-де ще стоять вівса, ліловіють гречки, стоять щітками дозрівають — соняшники й соковито зеленіють бурякові плантації, здалеку вкриті сивизною марева… Степові озера лежать, як люстра, обрамлені осокою, віддзеркалюють небо й одиноку хмаринку в нім, і лет чайки, й білі груді ластівок, що шугають низько над водою, ловлячи комах. На одній нозі стоїть чапля й дивиться в воду нерухомо. По берегах метушаться кулички. На брідку стоять корови й телята, ліниво ремиґаючи й одбиваючись від мошкари, від докучливих ґедзів і мух. Пастушки грають в ножика або плетуть шаблі з ситнягу… Як гарно босоніж зайти в воду й немалу брести помежи осоками, помежи ситнягами, спочивати на купках і знову брести. Іноді раптом виполохувати качку, стинатися перелякано, коли вона з шумом і криком вилітає з-під ніг, а потім дивитися, як вона, ще більше перелякана, летить, несамовито махаючи крилами в сліпучий синяві, щезає, утікає десь на інші озера… Іноді стріляти й не жаліти, що шріт летить десь, грець його знає куди, минаючи ціль… Ні, він зовсім не минає цілі —він летить зі свистом у сліпучу синяву, саме туди, куди йому й треба летіти, щоб потім впасти на землю й лежати або пірнути в прозору воду і зануритися в мул… Так од озера до озера, од озера до озера, поки не опанує втома. Тоді лягти горічерева на пагорку й дивитися в небо або підставити обличчя під сонце, заплющити очі й так лежати…
А вечорами — хвилююче чекання десь в комишах, в становищі нерухомого стовпчика, й обертання головою на всі боки —зі степу летять качки на озера, й схвильоване серце стежить за ними пильно — як вони пролітають супроти зорі, як вони «плетуть лапті» на червоному тлі неба над водою, готуючись сісти, як вони пливуть по дзеркальній поверхні, тягнучи дві лінії по воді, немовби тими лініями запряжені, везуть зорю в густі комиші. Зоря меркне й меркне… Скоро тільки чути свист крил над головою та жигають комарі чимдуж в усі відкриті місця — в чоло, в шию, в продерту латку на спині… Над озеро приходить ніч, і мисливцеві вже нема чого робити, хіба що ще слухати всім єством, як обертається навколо світ, і прикидати по зорях, в який бік йому стелиться шлях додому…
І такі ж чудесні блукання по луках надворсклянських… Плавні, плавні і ліси очеретів, і «лисиці» на них гомонять з вітром і сонцем… Глибокі саги, обставлені очеретяним муром, з білими й жовтими зірками водяних лілей, з зеленими кружальцями латаття; бистрі протоки між кількома річищами Ворскли; мілкі броди, вигачені по дну хворостом і глицями… Глибокі чорториї на крутих заворотах течи, в яких так гарно купатися… І гарно бродити по мілинах розливів, вкритих списами трилисника, спостерігати, як утікає геть риба, торкаючи стебельця, пильнувати качині табунці, що утікають ще швидше, ніж риба… А тоді пливти човном попід задавленими в воду дібровами, слухати шум водоспадів біля водяних млинів. Курити з привітними і лагідними людьми: геть обдертими, немов старці, старими й молодими рибалками, такими одвертими й простими, як синє небо, з худими й бронзовими (аж чорними!) обличчями — з обличчями індуських дервішів і з таким же філософським настроєм у душі; розпитувати дорогу в білих мірошників, а потім переконуватися, що то люди знайомі тобі й прекрасно знають, що тобі дорога й так добре відома… Для втіхи маленьких пастушків, на їхнє спеціальне замовлення, стріляти в пеньочок або в підкинену ковіньку… Дивитися годинами в прозору глибінь, бачачи в ній здвоєний світ — той, що існує під водою, й той, що над водою, відображений «догори ногами»… Заходити в убогу халупу на крутому березі під лісом до знайомого дідуся… Ось він сидить, зігнувшись, і в’яже ятерину. Йому вже сто років, він білий, як лебідь, в традиційній полотняній сорочці й таких же штанях, ще й широченних, як ті штани запорозькі. І така ж полотняно-біла голова в нього: сива чуприна, сиві брови й сиві вуса. Він розіслав своїх синів і дочок по всіх світах — щоб вони ті світи здобували, щоб ті світи будували, — а сам лишився, всіма забутий. Але він не нарікає, не скаржиться, не зітхає. Він собі в’яже ятерину. Коли приходить Андрій, старий радіє йому, як синові, й зворушливо клопочеться, щоб чимсь почастувати… Та тільки в старого нічим частувати, крім доброго слова. Але Андрій, власне, по це й приходить, все інше він має з собою… Наваривши чаю в глиняному горшку й розіклавши на розстеленому рушнику все, що вони мають, вони подовгу сидять на спориші перед хатиною й дивляться на зелено-фіалкові луки… Дідусь помалу розповідає про світ, що колись був молодим, а тепер старіє разом з ним… Його розповідь проста й саме тим зворушлива. Він розповідає про підглянутий ним, про підслуханий той світ, про який не вичитаєш в книгах. Про вільний божий світ, непідлеглий нікому, «навіть самому цареві». В дідусевій душі той світ відбився, як на особливо чутливій фотоплатівці, зберігши деталі, багатьом неприступні й незрозумілі… А без тих деталей — світ не світ, лише нудна його карикатура. Дідусів світ яскравий і смисловий. Найменша билинка для нього має душу й мову, свої радості й печалі. Найменша кузка для нього позначена перстом Божим, і він про неї може розповідати прекрасні легенди — можливо, навіть він їх сам творить. Найменше явище в природі для нього сповнене глибокого смислу й незбагненної величі. Дідусів світ — світ прекрасного, божеського призначення, світ сонця й радості, світ любові й терпимості, світ, де людина велика й поза Божою волею недоторкана… Де найбільшим злом є наступити ногою кузку, тобою не сотворену… Тому він бере бедрика на долоню й тримає його проти сонця, щоб він полетів. «Ну ж, лети-лети!» І через те дідусеві так тяжко й так не хочеться цей світ покидати, хоч він всіма й забутий, покинений, одинокий. І вбогий, вбогіший, аніж кузка… Ніхто його отак не візьме на долоню й не скаже: — «Лети-лети!». Але він того й не потребує. Він тримається, як патріарх, як володар землі, й неба, і цих лук, хоч нікому те навіть не приходить в голову — визнати за ним такі прерогативи. Але хіба те має значіння!..
Дідусь в’яже ятерину, як та Парка тче нитку людського життя… Але ця ятерина всього тільки на карасів.
Проводжає дідусь Андрія так, як і того бедрика:
Пригортає його тремтячою рукою за плечі, посміхається в очі й каже: «Ну, йди, йди… З Богом!»
. . . . . .
Карцер стоїть, зімкнувшись тісним ромбом, як показник людського безглуздя, як доказ, що світ таки старіє, але не дідусів прекрасний світ старіє, а інший світ, про існування якого дідусь навіть не припускав. Світ злоби й зненависті й тому приречений на передчасну старість, через отруйну злостивість неповноцінних. Але світ злостивих все-таки безсилий проти світу ясних серцем і гордих.
Людській душі і в карцері добре. Бо можна її відібрати від світу, але не можна відібрати світу від неї. Це неможливо, поки та душа жива.
. . . . . .
Дні десь спливають, але Андрій не знає, скільки їх минуло. Він уже думає, що це буде тривати вічність, аже поки він не випариться звідси, не щезне якимось чудом, силою своєї уяви, своєї віри в прекрасне, своєї волі до життя й цвітіння, нарешті, втручанням якоїсь сили втраченого й до болю любленого світу, що однієї миті розсуне ці стіни, рятуючи свого фанатика, і… вранці прийде варта змінятись, відкриє двері й побачить порожній цементовий ромб.
Андрій посміхається — як шкода, що минув вік чудес, вік чаклунів і характерників… Але одне «чудо» все-таки йому приступне — чудо втечі з цих мурів душею, чудо абстрагуватися від них. Минають «повєрки» через підняття сукнинки в віконечку, зміняються вартові, відбуваються раз на день візити до умивальні, де Андрій утирається брудним рукавом, — і знову наступає темрява, а в тій темряві зацвітає втрачений світ.
. . . . . .
Хвилі Ворскли і місячне сяйво на них. Скрип уключин, і мерехтіння весел під місяцем, і блиск крапель, що срібними ланцюжками спадають з весел на малахітову поверхню. В імлі травневої ночі, в серпанку легеньких туманів річка стала безмежною, як море, і вони по ній пливуть… Вони відбилися від гурту галасливої, дзвінкої, безжурної молоді, що святкувала троєцький день на ріці, на човнах, на зелених травах, на вкритих деревами й квітами сонячних берегах, — вони відбилися й пливуть самі собі, крізь місячне сяйво, крізь серпанки туманів — Микола веслує, Сергій на стерні, Михайло меле якісь нісенітниці, а він — Андрій — опустив руку в воду й дивиться на замріяний Катеринин профіль. Вода дзвенить біля руки, а їй вторить серце… Вони щойно скінчили пісню й луни ще десь стрибають ген-ген далеко по ріці, по невидних дібровах і гаях, межи будівлями монастиря, що маячить на горі, дістаючи трьома банями місяця. Старші брати єхидно кепкують з Андрія, «на здогад буряків», але то так, щоб жартувати, бо їх безперечно беруть завидки… Бо, якщо вони сидять в цьому човні, а не лишились там, з галасливою юрбою, то саме тому, що тут сидить Катерина. А Катерина сидить тут тому, що тут Андрій.
А Андрій є наймолодший, і шкода, що така гарна дівчина так в нього безтямно залюблена. Андрій про це знає, як знає й про те, що брати все-таки бажають йому щастя й кепкують тільки для того, щоб їх обох підбадьорити. Щоб сказати те, чого двоє здурілих самі не сміють собі сказати… Але таких речей зовсім не треба говорити. Коли серце зацвітає вогнем, коли груди розпирає мимовільна радість від одного тільки погляду, від однієї тільки риски обличчя, видної в профіль, від однієї тільки думки, що хтось тут сидить зовсім близько, такий безмежно дорогий і такий любий, — тоді слова бліді й зовсім зайві. Не треба. Нехай так пливе човен, нехай він кружляє в місячнім сяйві, й нехай кружляє й тремтить божевільне серце в припливах ніжності, смутку, надій, тривоги, чекання чогось недосяжного й не по-земному прекрасного…
Вони пливуть, гойдаючись на хвилях, і срібні зірочки капотять з весел в малахітову безодню…