Сад Гетсиманський – Іван Багряний

В тюрмі розпочалася своєрідна епідемія — «печатання пальців» та фотографування. Весь другий спецкорпус «печатав пальці». В цій країні гіпертрофованого бюрократизму коли щось роблять, то неодмінно на високу скалю, якщо не можна зробити «в міровом маштабє». І якщо почалася якась кампанія, її ніщо не в силі зупинити. Вона йде тотально. Так і з цими пальцями — їх «печатали» тотально. Це курйоз, звичайно. Не може ж бути, щоб всі в’язні так-таки одноразово готувалися на етап чи нарсуд. Та найбільшим курйозом було те, що, за давно існувавшими правилами по тюрмах цієї благословенної країни, робили дактилоскопічні відбитки та фотознімки лише доведеним злочинцям та засудженим. І ніколи не робили цього тим, чиї справи перебувають в процесі слідства, в процесі вияснення й невідомо ще було, як те все скінчиться. Але то було колись, коли ще існував якийсь глузд. Зараз за всіма ознаками весь той глузд випарився. Проте це, мабуть, таки було за приписами нового, спеціального глузду, за новою скаженою діалектикою, яка каже, що з совєтської єжовської тюрми все одно виходу нікому немає. Хто сюди входить, ніколи назад не виходить. То тоді, дійсно, все це закономірно. Яка різниця, справді, коли робити знімки та «печатати» пальці — на перший день після арешту, а чи на перший день після смертного вироку, чи після вироку на довгі роки каторги. Все одно, рано чи пізно, вирок прийде і це треба буде робити, тож ліпше поробити все заздалегодя. Це є зразок раціоналізації й автоматизації. Можна б навіть взагалі «перепечатати» пальці всім мешканцям СССР, ще до їх арешту, бо ж все одно доведеться «печатати»! Не за розпорядженням пашпортного якогось там бюро, а за розпорядженням тюремної адміністрації, до рук якої ті мешканці так чи так потраплять.
Епідемія ця викликала багато хвилювання, різних припущень, розгубленості серед в’язнів. Особливо розгубилися ті, що потрапили до тюрми недавно і ще жодного разу не були на допитах.
В корпусі стояв шалений рух. З камер брали партіями по 30 — 40 чоловік і водили до приміщення тюремної канцелярії. Там у якімсь темнім закамарку з десятеро тюремних службовців розкачували фарбу на плитках, мастили людям пальці й прикладали до заготовлених якихось папірців, не то анкет, не то арештантських «документів».
Ті папірці лежали стосами» і на них нічого крім ім’я й прізвища в’язня не ставилось. Це теж раціоналізація! Решту додадуть потім. Залежно від того, яка доля спіткає “людішку”. Може статися й так, що взагалі не треба буде нічого додавати, коли, скажімо, “людішка” вмре, або її приб’ють, або випадково розстріляють, тоді папірці просто викинуть у піч, з усіма “пальцями”. Після відбивання вальців партію вели в якийсь темний льох і там кожного окремо фотографували. Давали номер на груди, повертали в профіль вліво, в профіль вправо, анфас» в потилицю… Готово.
Камера 12-та почувалася так, ніби була напередодні великих подій, що нагло можуть розметати всіх в різні боки. Проте час плинув, але подій ніяких не траплялось і, здається, не передбачалось. Телеграф не приносив жодної цікавої вістки, з якої можна б вичитати, що означає вся та дактилоскопічна епідемія.
— Ч у м а к з в є щ я м и!
Всі в камері були страшенно здивовані. Це вперюе за весь час викликають просто, без піжмурок, без переклички “на Чи”, “на Ри”.
— Ч у м а к з в є щ я м и!
Андрій взяв свої “вєщі” — свою незмінну заяложену торбиночку з шкоринкою, Санько вкинув туди свою пайку на придачу — все. Чумак зібрався “з вєщями”.
Але минає година—не кличуть. Не беруть.
Минає дві — не беруть.
Вся камера заінтригована. Починає кружляти логічне припущення… Несамовите, але логічне: беруть вдень — значить, н а в о л ю ! На волю!! Підтвердженням цього є той факт, що не взяли одразу, — значить, “готують документи”. Оформляють. Виписують гроші в бухгалтерії, адже ж Чумак мав там свої гроші конфісковані!? Шукають одежу, яку-небудь одежу, бо не можуть же вони Чумака випустити в самих рубцях, голопузого… Н а в о л ю!
Вже всі були певні, що таки на волю. Буває. В цій химерній країні все буває!..
Особливо ж віра в можливість виходу на волю окрилилася, коли до камери хтось приніс підтвердження, що “таки да” зняли Єжова. Він на власні очі бачив, як раніше впав у кабінегі його слідчого портрет Єжова, і так само на власні очі бачив, що того портрета тепер немає. Зняли! Зняли портрет — бо зняли Єжова.
В камері не знали, що його “зняли” вже давненько, але що їх те в найменшій мірі стосується. Його зняли для “волі”, а не для тюрми. Тюрму з усієї сили якнайсуворіше охороняли, щоб ця чутка туди не дісталася. Бо всі. хто потрапив за мури через “злочинну політику залізного наркома”, були вилучені з числа тих, кому рекомендувалося знати, як то пописалися “вороги народа, що пролізли в апарат НКВД”. Вони пописалися, але те, що вони зробили, мусить бути завершене до кінця. Отже, тюрми це “зняття” не стосувалося.
Але тюрма жадібно ловила непевну чутку, й вірила в неї, й вірила зворушливо в кращу долю. А коли прийшло підтвердження, що портрет Єжова десь там в якомусь кабінеті знято — повикликало фурор. І ось саме тому віра в можливість виходу тепер на волю панувала наперекір всьому.
Андрій перебував у стані облоги. Йому давали нишком безліч доручень, йому звіряли свої болі й таємниці, його посвячували в родинні справи, його просили передати те й оте, сказати те й оте, зайти туди й туди, його просили передати (через рідних) передачу таку й таку, умовлену. Андрій покірно й щиро намагався запам’ятати всі адреси й всі доручення.
Минали години, а Андрія не брали. Припущення про волю остаточно стверджувалось.
Андрій вже сам не був певен. Ану ж раптом!.. Логічно так би й мусило бути,— він нічого не давав, нічого не підписував, все витерпів, — логічно його б мусили звільнити “за недостатністю доказів”. Адже ж звільнили Давида… Але Андрій всупереч загальному оптимізмові був у полоні меланхолії.
Увечері під час “оправки” в’язні побачили в убиральні величезний напис, надряпаний на всю стіну:
“Товариші залізничники! Мерзотник Курпас застрілився!”
Це справило приголомшуюче вражіння. Курпас — це ж знаменитий Курпас, начальник т. зв. ДТО (Дорожно-Транспортного Отдела”) УГБ НКВД; Від одного імені цього Курпаса в залізничників ішов завжди мороз по шкірі. Рафінований садист, безжалісний і кровоненажерний, здоровенний, з необмеженою владою. Бувши начальником ДТО, він власноручно мордував в’язнів, і хто в нього побував—ніколи того не забуде, якщо вийшов живий. Але живих з його рук мало виходило, власне, виходили живі до трибуналу, кого не замордовано на слідстві, щоб трапити під розстріл, — їх судив трибунал і, згідно з “визнаними” колосальними злочинами, судив на смерть. Зараз сиділа в камерах смертників група нач. Харківського вузла, Малія, оформлена ось цим Курпасом. Їх було чоловік з двадцять. Та ще стільки ж чекало нової сесії трибуналу, сидючи по різних камерах. Ось до цих залізничників і був адресований напис на стіні.
Коли перший струс минув від несподіваного вражіння, пильніші й здібніші до логічного мислення звернули увагу, чого ж це цього напису ніхто з тюремників не зітер і не стирає!? Адже ж ті тюремники такі пильні, такі ретельні що стирають не тільки отакі (ба, отаких взагалі не було ще ніколи!) написи, а навіть найменші, написані дрібнюсіньким почерком десь під умивальником, або за петлею дверей, або за каналізаційною рурою, — ніде не може залишитися напис не викритий. А тут отакий-от аншлаг і ніхто не стирає. Одно з двох — або його написали самі ж тюремники зі спеціальною метою й згідно з розпорядженням згори. Але яка ж то може бути мета? Або ж його написали-таки в’язні, а тюремники дістали хвилевий шок від приголомшуючої новини і в першій хвилі не стерли. Але і в першім і в другім випадку одно лишалося безперечним — там, «нагорі», щось діється. Новина з камери 12-ї блискавично облетіла всю тюрму. Але… Виявилося, що такі самі написи з’явилися по вбиральнях на всіх інших поверхах. Маєш! А тепер піди розбери, що то все значить. Не знали в’язні, що й думати. Одні говорили, що це спеціально розставлена якась пастка самим Курпасом. Приміром, для того, щоб у людей розв’язались язики й вони почали строчити заяви та скарги, а тоді Курпас накриє їх і назавжди вб’є віру в будь-який спротив. Бувало й таке. Бувало, наприклад, що один слідчий розіграє прокурора республіки, й приймає заяви, й обіцяє покарати винних за незаконне мордування та фальсифікацію. Наївні люди дають волю своїм язикам і рукам і списують стоси паперу. А тоді з них пил летить, і вже після того вони взагалі не скаржаться й нічого не пишуть.
Так може бути й з цим написом, з цим «застреленим» Курпасом. Очевидно, гора знає про чутки, які ходять в камерах, і про ті надії, що окрилюють людські серця, і на тій основі ловить рибку.
Але це так думали песимісти. Оптимісти ж брали все за чисту монету. Бажання — це мати думки. Тим бажанням є в о л я. І тут вже ніяка логіка нічого не може вдіяти. І навіть песимісти захиталися під натиском цих двох чуток — чутки про знятий портрет Єжова та про самогубство Курпаса — в інтерпретації оптимістів. Ану ж справді курс повернуто на всі 180 ступнів!
Очевидно, Андрій таки піде на волю. З завмиранням чекали виклику вночі. Але ніч минула — не взяли. Прийшов ранок — знову не беруть. Гіпотеза про волю остаточно скріпла. Якщо вночі не взяли — значить, таки на волю. Значить, вчора не встигли все оформити і закінчують сьогодні.
Андрій, все такий же зажурений, щиро намагався запам’ятати безліч адрес, позаучував доручення, як вірші, а йому їх ще додавали. Надавали йому хусточок, дали навіть пару шкарпеток — носи, аби лиш резинки передав, вони замітні, ще й з ініціалами, поназашивали записочок поза рубці — манюсіньких записочок, писаних на папері з обдертої цигарки. Андрій на все згоджувався.
Так його зроблено вістуном для всіх матерів і сестер, посланцем на волю.
В цей день були іменини старости камери і камера мала їх справити. Авжеж! А чому б ні? В’язні можуть собі дозволити таку розкіш — справити іменини. А разом — і випровадити товариша щасливого, — ану ж справді йому усміхнеться доля! І от — випровадити всі оті записочки, хусточки, доручення, прохання, й привіти, й дискретні відомості на волю! До рідних!
Андрієва печаль від того ставала ще болючішою. Шкода йому було цих людей і їхніх надій. Але нехай. Він покірно приймав записочки й доручення. Нехай… Що він не піде на волю, а, значить, і всі ті записочки й вісті не потраплять до мети, за це було 99 шансів проти одного. Але що ж… Нехай всі думатимуть, що їхні вісточки пішли, хай вірять в це, нехай живуть цим. Будуть десь загибати по сибірських пустелях, а їхні серця грітиме віра… От і вийде так, ніби ж вістки пішли за призначенням.
Іменини відбувалися за всіма правилами. Було зроблено навіть… торт! Зробив Руденко, що колись починав свою моряцьку кар’єру корабельним коком. Торт був маленькій і зроблений із сухарів, цукру та інших їстівних речей, що знайшлися в камері. І навіть на ньому було виведено вензелі з маргарину.
Святкування іменин було урочисте при участі всієї камери. Причому, ніхто того не брав за жарт. Старості навіть знайшли чисту сорочку й поголили його щоб він виглядав, як іменинник. Потім від імені всієї камери піднесли йому імпровізований торт. А потім встав Руденко й, затинаючись та хвилюючись з невідомої причини (зашкарублий на морських вітрах Руденко), збиваючись на словах, тихим голосом сказав кілька кострубатих слів… Він сказав про те, що от їхній староста, інженер П… так добре ними піклувався, що він має п’ятдесят років, а добре б було, якби він прожив ще п’ятдесят… А один з їхніх товаришів, як і кожен, от-от з «вєщями» піде на «волю», й добре було б, щоб він пішов на волю. Та що вони всі розлетяться по світах і ніколи вже не побачаться більше… Так нехай же їхне життя буде хоч таке, як цей убогий торт… там… десь…
Після цієї незграбної й коротюнької промови Руденко набусурменив свої біляві брови й занадто вже строгим голосом дав слово старості.
Схвильований староста камери ч. 12, всесоюзної слави будівничий, звівся й не знав, що ж йому сказати. Він дивився на камеру, й очі йому непристойно воложилися все більше… Його підбадьорювали голоси. Ось-ось він скандально розплачеться, а він же мусить сказати промову. Тільки в тій промові нічого не мусить бути про політику, й взагалі в ній треба все якось обминути, пам’ятаючи про камерних «стукачів». Все треба обминути…
І інженер все обминув. Дивлячись на сидячих людей очима, повними сліз, він розповів веселий анекдот… Такий собі анекдот. А розповівши, закінчив:
— Ну, а решту ви самі знаєте…
Тут свято було перешкоджене. Саме при кінці інженерової «промови» відчинилися двері й голос покликав:
— Чумак!.. Давай з вещами!..
На цей раз двері не зачинилися, а стояли роззяплені — за ними чекав оперативник з папірцем у руці.
Ілюзія виклику на волю зринула з новою силою… Люди хапливо щось шепотіли Андрієві, тисли йому руки, поляпували пестливо по ногах, як він проходив повз них в супроводі Санька. Всі махали руками на прощання, робили змовницькі знаки і, склавши власні руки докупи, стискали їх — одна рука мусила означати руку того, хто прощається, а друга Андрієву. Так він пройшов через усю камеру.
Біля дверей вони прощалися з Саньком. Бідолашний джура не знав, що йому такого й сказати на розставанні. Він був дуже огірчений. Аж шкода було дивитися. Він зовсім не вірив, що Андрій піде на волю, лише вірив, відчував своїм звірячим інстинктом, що вони більше не побачаться. Не знайшовшись, що сказати, Санько подивився Андрієві в очі, скривив обличчя і, маскуючи сльози, що були «на кілочку», тихо й понуро, якось химерно продекламував:
«…Будеш проклятий, милий синочку,
Як зігнеш себе, мов билиночку!..”