Святослава охопило передчуття чогось незвичайного, але давно відомого, баченого. Він тихо рушив по сходах до фігури, яка стояла непорушно…
Ось вони поряд. Ось під білим покривалом підіймаються руки. Накидка падає…
Святослав відхитнувся, зблід.
Може, це справді дівчина його видіння? Жадібно вбирав він в себе риси небесної жінки…
Зеленкуваті очі під довгими віями, білі, мов льон, кучері пишного волосся, блідорожеве обличчя богині… В погляді Святослава зогорілося невимовне хвилювання, зоряний шлях, пройдений ним, відбивався в його зіницях…
А вона нерухомим поглядом втупилася в нього, і почуття великого зворушення пробігали хвилями по її обличчю. Святослав відчув, що вона ніби чекала його. Може, й у її серці росла химерна мрія про любов до далекого і невідомого друга?.. Хто знає? А він уже відчував всім серцем, що це вона — його любов!
Значить, чуло його серце, що десь за зоряною дорогою жде його кохана, що дивною волею долі його суджену заніс вихор Космосу на другий далекий світ. Значить, недаром божевілля, геній і випадок привели його якраз сюди?!
Дівчина іншого світу — очевидно, жриця храму, бо недаром же перед нею стали на коліна всі — підняла руку і вказала на небо, щось запитуючи ніжним, ледве чутним голосом. Святослав зрозумів запитання і ствердно кивнув головою.
Його темні очі загорілися великим почуттям любові, це почуття передалося дівчині, і на її віях затремтіла, мов чудесний діамант, сльоза. Вона торкнулася блідими пальцями до його лоба, як колись в галюцинації, і гарячий струм пробіг по тілу Святослава.
Він схопив її за плечі, а дівчина впала на коліна, охопивши руками ноги Святослава. Юрба, побачивши це, заскиглила радісно і ще старанніше припала до кам’яних плит площі перед храмом.
Дівчина швидко зірвалася на ноги і потягла Святослава за собою до входу в храм, вигукнувши щось до людей високим, дзвінким голосом. Юрба залишалася непорушною. Двері тихо відкрилися, і Святослав вслід за жрицею вступив у велетенський зал. Він був неосвітленим, купол приміщення губився в повній тьмі. Тільки якесь зоряне коло, подібне до казкового вінця, сяяло блакитними і червоними вогниками. Що це було, Святослав не міг спочатку розібрати, а потім, коли очі звикли до пітьми, побачив, що вогники — це вінець на голові грандіозної статуї сидячої жінки, яка підіймалася до самої стелі храму. Біля ніг статуї горів світильник, кидаючи багряні відблиски на кам’яну підлогу.
Дівчина схопила Святослава за руку, затягнула в невелике приміщення, де панував повний морок, і стала на коліна, змусивши його зробити те саме.
Він не розумів спочатку, що вона хотіла, лише чув, як з її вуст зривалися майже нечутні слова…
Що вона говорила? Хто знає? Може, молилася своєму невідомому божеству?
Святослав усміхнувся. Скрізь одне й те саме!.. Погодження своїх дій з примарою, якої нема! Хіба є що-небудь вище або значиміше Розуму, святого і непереможного людського розуму? Аби тільки правильним шляхом він пішов!
А він — Святослав — правильним шляхом іде? Де він тепер? Що з ним?
Фантастичність становища, дівчина-жриця, що поряд з ним бурмотіла свої молитви, переплутали всі думки Святослава…
І здається йому, що він не в чужому світі, а десь на Землі і поряд з ним… хто ж це? Ах, Мері! Мері! Люба Мері, яка так багато зробила для мене! Ти віддала мені всю душу і серце! А я тобі? Тільки муку і безкінечну тугу!..
Е, ні! Не тільки це! Ось біля тебе я бачу дитину… Це ж син! Мій син! З докором і любов’ю очі Мері заглянули прямо в душу Святослава, син простягнув худенькі руки, кличе батька… і знову тьма… Даремно все!.. Вороття нема. Позад нього перед ним — зоряні пустелі, що перетинають йому шлях до вороття, а йому залишається тільки безумна мрія! Ось вона — дівчина під білим покривалом!..
А дівчина встала, швидко вивела його знову надвір, до юрби, яка до цього часу непорушно лежала на площі… її очі горіли натхненням. Вона вказала на Святослава, потім на себе, потім на небо, зробила рукою коло, мов об’єднуючи щось. Святослав зрозумів, що тепер вони єдині, і радісно закивав головою. І ось у нього з’явилася божевільна думка — з цією дівчиною вилетіти в простір і досягнути там надпроменевих швидкостей, щоб удвох з коханою відчути блаженство іншого Буття…
Дівчина ніби зрозуміла його думки. Вона підійшла до юрби, щось прокричала тонким мелодійним голосам. І юрба зірвалася на ноги, підхопила вмить її і Святослава і з протяжними веселими криками понесла назад, до апарата, через лісок. Святослав спочатку не міг зрозуміти, а потім догадався, що дівчина наказала юрбі однести їх туди, де опустився на їх планету бог. Жриця напівзакритими очима усміхалася в примарному світлі смолоскипів.
Коли підійшли до космольота, на обрії світало. Святослава і жрицю опустили додолу. Він підхопив її на руки і виніс по спіральних східцях до люка. З-за обрію викотилося жовте сонце, і все навкруг спалахнуло живими фарбами. Заспівали птахи, зашуміли ліси, розкрилися чарівними килимами різноманітні квіти на луках і полях. Вслід за жовтим світилом вийшло друге — біле, набагато менше, і світ навколо став ще яскравішим. При появі білого сонця юрба знову впала ниць і залементувала…
— Прекрасний твій світ, дівчино, — задумано сказав Святослав, — та я не хочу міняти свою Землю на твою. Я понесу тебе в інше Буття. Або загинемо разом, або вип’ємо келих щастя неземного і будемо щасливі навіки, затримавши блаженну мить…
Дівчина уважно слухала, немов розуміла. Потім засміялася, мов дзвіночок, показала на небо, на апарат, поклала руки на груди Святослава. Вона хотіла летіти з ним.
Справді, для чого йому залишатися тут? В Космос! Туди, де батьківщина безкінечного щастя! Він перший з земних людей хоче помірятися силою з безкінечністю!
І Святослав, схопивши знову на руки дівчину, зайшов до космольота. Люк закрився. Юрба здивовано замовкла.
І ось… велетенське металічне тіло колихнулось, підскочило вгору і понеслось, набираючи швидкість, в сині небеса, а потім зникло в сяйві двох сонць…
“Бог”, що милостиво відвідав їх край, повертався до свого небесного трону, взявши з собою молоду жрицю…
Востаннє глянувши в ілюмінатор, Святослав побачив, як юрба в релігійному екстазі впала ниць на м’яку блакитнувату траву.
КАТАСТРОФА
…Закінчилась атмосфера планети. Зникло перевантаження. Апарат з божевільною швидкістю мчав у простори Всесвіту. Дівчина-жриця, мов зачарована, слідкувала за тим, що робив Святослав, потім захоплено дивилася в перископи на засіяне зірками небо. Коли він закінчив корегування польоту і включив автопілот, дівчина тихо поклала руки на його плечі і уважно почала дивитися в очі Святославу. Два зелені вогні запалили в його душі дивне почуття — йому здалося, ніби все те, що з ним відбулося: зустріч з Мері і Рогеном, політ, вбивство мільярдера, зустріч з красунею-жрицею, що тепер дивиться на нього — все те приснилося йому в довгому і незрозумілому сні…
Та ні! За стінами апарата — фіолетова пустеля, чужі зоряні світи. І вона поряд — жива, гаряча, дивна, кохана.
Святослав підійшов до приборів і рішуче включив реостат. Потужність імпульсів-розрядів у каналі виросла вдвоє. За короткий час космольот набере надпроменевої швидкості, і тоді… тоді він, нарешті, узнає, де ж істина?
Перед очима раптово виплив образ Копилова, продзвенів його тихий дружній голос: “Тут, на Землі, буде вирішуватись смисл існування людей, а не в безодні космічного простору”… потім випливло до болю рідне лице Мері з заплаканими щоками…
Святослав стріпнув головою, ніби , проганяючи настирливі думки. Дарма! Він через кілька годин буде знати, чи вірно він зробив, виступивши проти цілого світу! Через кілька годин! А за ці “години” на Землі пройдуть цілі роки…
В тілі виникло приємне почуття невагомості і блаженства. Святослав і дівчина-жриця сіли в крісла і дивилися в очі одне одному. І здавалося, що читала дівчина в очах Святослава повість про його життя, про мрії — чудесні мрії, де вона з’являлася з далекого зоряного світу, щоб тривожити серце, рвати душу, звати розум до шукання Істини…