— Але ж, професоре, — озвався Копилов. — що ж ви будете робити один (фактично один, бо який з Рогена вчений) в Космосі, без товаришів, без наукової експедиції?
— Мені не потрібно експедиції, я не збираюся додавати результати жалюгідних досліджень на інших світах до так званої “скарбниці” людської науки. Я хочу перейти за межі Часу і Простору і вийти в інше Буття. Я дізнаюся — правий я чи ні!
— Жаль, жаль! Ви не відмовилися ще від своїх поглядів, — замислено сказав Копилов. — Що ж, побажаю вам щастя, але від душі попереджую, що вас чекає поразка!..
— Хай! — вперто промовив Барвицький. — Але це сильніше за мене! Я не можу інакше… Ви розумієте?
— Я впевнений, — говорив Копилов, — що на великих швидкостях людина втратить можливість контролювати свої дії і, може, навіть загине!..
— Я хочу бачити це!..
— Але ж ви нікому не передасте свої знання…
— За мною підуть інші…
Копилов з докором похитав головою:
— Професоре! Я не розумію, як можуть в одній людині поєднуватися такі великі думки і така наївність!.. Киньте ви свого Рогена, поїдемо до нас. Вища рада академій соціалістичної федерації вирішила розпочати ще нечувані по масштабу роботи, зв’язані з вивченням далеких світів… Ви знаєте — як необхідні нам такі люди, як ви!.. Не жар-птицю будете ви хапати за хвіст, а відкривати нові світи!
— Може, ще гірші, ніж наш, — усміхнувся Барвицький. — Пізно… Пізно… Скажу лише одне!.. На якому принципі у вас будується космольот?..
— Ми використовуємо спрямований пучок термоядерного вибуху…
— Це ж дуже небезпечно!
— У нас немає іншої конструкції…
— Так, так… — задумано протягнув Барвицький. — Ось що. Я передам через вас вашій академії проект свого космольота. Гадаю, що цей проект найбільш розроблений і найбільш ефектний з тих. що я знаю…
— А як же Роген?.. — почав Копилов.
— Роген? Ніякого морального права він не має на цю конструкцію. Апарат мусить належати людству. Якщо я сам не можу бути корисним для людей, то хай результат моєї думки допоможе науці. Я бажаю вам щастя, колего. І ось, візьміть, — Барвицький передав Копилову сувій паперів. — Тут все, що торкається корабля…
— Добре, — дружньо дивлячись в очі Барвицькому, сказав Копилов. — Будьте певні, ваші ідеї попадуть в хороші руки…
— Я впевнений в цьому!..
— І ще одне, — продовжував Копилов, — коли переконаєтесь, що ви неправий, постарайтесь повернутися на Землю. Тут, на Землі, буде вирішуватися смисл Буття людського, а не в безодні космічного простору.
Барвицький заперечливо похитав головою і міцно потиснув гарячу руку російського академіка.
І ось він знову залишився один. Він і сумна Мері, як німий докір…
А через годину по терміновому виклику Барвицький прилетів до Рогена і по сходах зійшов в його кабінет.
— У вас був годину тому Копилов? — запитав Роген.
— Так!..
— Що він хотів?
— Він пропонував мені роботу в Російській академії…
— Що ви сказали?
— Я відмовився. Я сказав, що не потребую роботи…
— Він узнав від вас про наш польот?
— Ні!..
Роген довго, уважно і гостро дивився на Барвицького, потім процідив:
— Через три тижні ми відлітаєм. Апарат майже готовий. Отже я більше не відпущу вас…
— Як? — спалахнув Барвицький.
— Іншого виходу в мене нема. Я не хочу, щоб світ узнав про цей політ і його мету. Дружину ви побачите перед вильотом. Все…
Барвицький заскрипів зубами, а потім безсило опустив голову. Дарма! Треба стерпіти цю страшну образу!..
Того ж вечора Мері одержала коротенького листа:
“Дорога Мері, термінові справи затримують мене. Побачимось через три тижні.
Святослав”.
Пекуча сльоза покотилася по щоці Мері. Підходив страшний час розлуки…
ПРОЩАННЯ
Минали дні за днями, краячи душу Мері. Під серцем ворушилася дитина Святослава. Мері чомусь була впевнена, що народиться син, і від цього її думи були ще трагічніші. Що робити? Що придумати? Бідна її голова! Значить, чари жіночі безсилі втримати на Землі неспокійне серце, значить, є щось в чорній небесній безодні, що таке близьке його буйній душі. Що ж це?
Відповіді не було. Тільки сум та сльози су шили прекрасне її лице…
Третього липня до неї заїхав Копилов. Вона його впізнала і дуже зраділа.
— Де ж професор? — після привітання запитав академік.
— Його нема! — сумно відповіла Мері. — Після вашого візиту Роген не відпустив його…
— Ах так, розумію!.. — сказав Копилов. — Яке неподобство… Значить, все вирішено. Вже нічого не зробиш!..
Мері схилила голову. Вона давно знала це.
— Не журіться! — м’яко сказав Копилов. — Бережіть сина!..
— Для кого? — прошепотіла Мері.
— Вірте в його повернення… Вона похитала головою
— Ні! Моє серце говорить — ні!..
Копилов помовчав.
— Коли вам потрібні будуть друзі, — нарешті, сказав він, — я буду ждати вас. Вас і сина… Ми — друзі Барвицького і з радістю допоможемо його дружині..
Потиснувши руку розчуленій Мері, Копилов вийшов.
…Минуло три тижні. 17 липня 19… року гелікоптер доставив Мері в пустелю Нью-Мексіко. Ревучи моторами, він плавно опустився на бетонований майдан посеред величезної території будівництва. Відкрилися двері, засяяли прожектори, в їх світлі Мері побачила обличчя Святослава
Щось перехопило їй горло. Мері тільки тепер зрозуміла, який він дорогий для неї… Вона збігла вниз по східцях. Теплий вітер з пустелі розвівав буйну розкошлану шевелюру Святослава, очі горіли дивним неземним блиском.
— Мері!..
— Святослав!..
Мері припала до чоловікових грудей, ледве стримуючи сльози. Потім підняла лице догори. Святослав поцілував її в очі, але його погляд був не тут. Здавалося, що він уже став жильцем іншого світу… Мері відступила на крок.
— Прощай, коханий мій! Назавжди прощай!.. Зачекай, не перебивай! Не треба втішати. Я давно переплакала своє горе… Скоро народиться твій син… Я зроблю так, щоб він був такий, як ти! Я хочу, щоб він теж прагнув завоювати Всесвіт, а не дивився в землю…
— Мері, — простягнув до неї руки Святослав.
— Мовчи! Я знаю, що я безсила проти твоєї безумної мрії! Хай і син твій буде таким же безстрашним, та не для себе хай він полетить в небо, не для химерних задумів, а для того, щоб відкрити людям великий і розумний смисл існування!..
Святослав обхопив Мері трепетними руками, притиснув до серця.
— Прости мене, люба моя! Бережи сина! Роби так, як сказала… А я не можу інакше!.. Це — сильніше від мене!..
З’явився Роген.
— Містер Барвицький! Пора!..
Останні обійми. Мері вибігла по східцях на гелікоптер, засліпленими від сліз очима дивилася на Святослава, на його зблідле обличчя. Двері закрились. Заревли мотори. Гелікоптер піднявся в чорне небо.
Мері забилася в риданнях, впавши на м яке крісло…
В КОСМОС
…Барвицький і Роген залишилися вдвох. Всі робітники і службовці, що були зайняті на будівництві космольота, виїхали кілька днів тому. Основний цех і допоміжні будівлі були демонтовані…
До вильоту залишилося небагато. Барвицький вирішив летіти опівночі. Два космонавти підійшли до корабля, який велетенським громаддям здіймався в нічне небо. Обидва були одягнені в м які спортивні костюми. Барвицький поглянув навколо, на піски, що простягнулися за межами будівництва, прислухався до тиші, що панувала кругом, і засміявся:
— Ніколи не думав, що так буде починатись політ в інші зоряні світи… Ніби й справді людство — це уява нашого Розуму, як говорять ідеалісти! Ні душі! Пустеля і ми! А хто такі ми! Як ви гадаєте, Роген?
— Досить сентиментів, Барвицький! — від повів Роген. — Чи вирішили ви, куди летіти? Я не бажаю більше ждати…