— Лівий протікає,— відповів хлопчак, знімаючи чоботи. — Мама пальто дошила?
— Тобі хоч щодня ший — обшмондяєш. Менше треба по дурних стежках гайсать.
Юрко винувато зігнув кучмату голову і, як був, у старенькій материній куфайці із закасаними рукавами, шмигнув повз батька на піч. Оченята його теж промайнули повз батька, і на мить не затримавшись, а ;це була уже най-певніша ознака, що у школі не все гаразд.
— Знову щось утворив, розбійнику?! — Тамовану злість хотілося на комусь зігнати, хоч на синові.
— Нічого не натворив…
— На морді написано.
— Бігав по двору, на той їхній буфет і не дивився. А учитель, Семен Семенович, покликав. Іди, каже, і тобі поїсти дадуть. Налила мені тітка супу тарілку і чашку чаю подала. Суп я з'їв, з картоплею суп, солоденька така картопля, а чашку з чаєм рукавом перевернув. Із цукром був чай, я один разочок лизнув із столу. Тітка сварилася, а Семен Семенович нічого не сказав, ще й по голові погладив. Хороший він.
— Якби був відмінником, щодня годували б.
— Ні, у буфеті у нас лише учителів годують і тих дітей, у кого батька немає…
Нічого не сказав Григорій, лише потягся знову до тютюну: «Може, й на краще, якщо попадуся. Одним ротом менше стане. І Юрка в шкільному буфеті підгодовуватимуть, бо ж без батька лишиться…» Спокійно так стало. Отже, нічого страшного, якщо Дем'ян застукає його під коморою чи уже з торбою на плечі і пригостить кулею. А той стрелить, без попередження стрелить, щоб себе показать, щоб сліди окупаційних років підрихтувати. Мовляв, дивіться, який я — за колгоспне добро. Хай стріляє, коли вже так випаде. Не треба буде Парасці щодня думати, чим чоловіка нагодувать. І Юркові щодня — суп і чай з цукром. У шкільному буфеті. Бо ж — безбатченко. Воно ще мале, дурне, мо', й радітиме, що так. Наталка — та за своїм ученням теж швидко плакати перестане. Ще, може, й легшенько буде — справку з сільради візьме, що безбатченко, що матеріальна поміч потрібна, розповідала вона щось таке, що до безбатченків і в них є увага. Бо по війні. Григорій зліз з лежанки, заходив по хаті. Пахкав самокруткою, аж іскри сіялися на підлогу. Сунув на голову пожмакану військову шапку (зірку синові подарував, і лише слід од зірки — на цигейці), вийшов у сінці. Крізь дірки в стрісі сіялося світло дня. Сонячне проміння креслило бантини та перекладини на горищі — пунктирно. Під стріхою стриміли широкі німецькі лижі з тупоносими передками. У коморі, на полиці, лежали свердла, від зовсім крихітних до широких, як кулак, колоди коліс свердлити. Григорій вибрав середнє, завтовшки в палець. Тепер, коли почав готувати інструмент для вечірньої роботи, уже майже не вагався, не думав, чим це все може закінчитися, а думав, як краще зробити те, що намислив.
У хаті Григорій затиснув свердло між колін і заходився гострити.
— А нащо вам свердло, тату? — озвався з печі син.
— Язика тобі просвердлимо, щоб менше патякав.
— У дядька Дем'яна, Сергійкового батька, теж свердла є, під лавкою в сундуку лежать.
— І добре, що є.
— Але він нічого ними не свердлить, а коли не зайдеш, гвинтівку чистить, бо сторожує біля комори.
— Кожен на хліб заробляє, як може.
— Гвинтівкою, мабуть, скоріше, тату, бо у них і тепер хлібець є, Сергій бере в школу, так пахне з шаньки…
— Учи вже свої уроки.
— Я не просив у нього хлібця, а Микола попросив, так той Миколі каже: «Проповзи попід партами через увесь клас, то дам шматочок». А Микола його тоді куркулякою обізвав. А Сергій тоді Миколі губу розквасив, страшно дивитися.
— Белебениш, їй-бо, наче трієр! — гримнув Григорій. — Ще двійок нахапаєш — зсиню задницю!
— А ми з арифметики контрольну писали, так на завтра нема чого робити. А з мови Семен Семенович наказав переказ про наше село написати. Так я ще в неділю написав.
— Що ж ти там такого понаписував? — щиро зацікавився Григорій.
— Так там дві сторіночки, — Юрко дивився на рукавчик з маком та зернятами за бантиною, у землю, ось повесніє, треба ж щось покласти, і облизувався — голодне, бідне. — Що нові будинки біліють над колгоспним ставом, електричні лампочки в будинках сяють, а на полях стрекотять комбайни.
— Гарно… — аж плямкнув Лобода. — Але про нові будинки та комбайни ти, мабуть, перебрехав трохи. У нас тільки фінагент і побудувався, та ще голова. І комбайнів нема, мати твоя серпом жне. Та й електрики — де ти бачив, біля каганця очі сліпиш.
— Так треба. Так у книгах написано. І Семен Семенович учить, він знає, як писати.
— Далеко підеш… — невесело посміхнувся Григорій. — Хоч іноді нас із матір'ю згадуй.
І більш нічого не сказав.
Після одної суперечки з сином стримував себе. Було це під минулу осінь. Три яблуні біля хати зрубав він. Бо фінагент податок за них правив. Добрі яблуні, ще Григоріїв батько садив. Злість накипіла. Щось і буркнув про дурний закон, що дерева оподатковує.
— Такого не кажи, тату, бо наші закони — усі хороші. У нас закони пишуться, щоб людям краще жилося. І Семен Семенович так учить.
— Жери, поки в мисці є! — озлився Григорій. — Вашому Семену Семеновичу за те гроші платять, щоб він закони підхвалював. Він що хоч набреше!..
— І не набреше! І не набреше! — Юрко поклав ложку, ковзнув із-за столу і вже крізь сльози гукнув із печі: — Бо наші закони — найсправедливіші в світі і всі — для людей!
— Та я за наші закони півсвіту проповз і відро крові пролив! — аж скреготнув зубами Лобода. — Так ти, безштанько, мене учитимеш! Ось прийде літо, попросиш яблука, то я тебе до твого язикатого Семена Семеновича пошлю! Щоб він клоччям голови вам не набивав!
Параска штовхала його у бік, і Наталка дивилася докірливо, і Григорій осмикнув себе, примусив умовкнути. Але довго ще, дихаючи гарячим, гірким тютюновим димом, думав про сина, про його переконаність. І відтоді не задирався до Юрка. Якщо їх так вчать, отже, так треба. Коли й починали при синові говорити про трудне повоєнне життя, одсилав Юрка.
Тінь пропливла повз вікна.
— Штунда іде, тату! — гукнув з печі Юрко.
— Для кого штунда, а для тебе, шмаркача, — дядько Михайло! — розсердився Лобода. Бо й бригадира зупиняв, коли той голос підвищував на його сусіда: «Що ти, штунда, там чухаєшся?..»
У сінцях загупали кроки, несміливо рипнули двері:
— Можна до вас, люди добрі?
— Добрі чи погані, а заходь, — приязно відповів Григорій, підводячись із лави назустріч гостю.
Любив з ним побалакати. А вельми сьогодні був радий. Старший од нього роками Михайло, та й старило його бліде, з глибокими борознами обличчя. Під гладеньким, аж ніби прозорим чолом ясніли очі — лагідні, дитинні. Ніби світилися зсередини. На фронтах випало стрічати різного люду, і розумів Григорій, що та лагідність і дитинність — од віри. Щонеділі за будь-якої погоди ішов Михайло в сусіднє село, де баптисти збиралися на молитви. Знав штунда чимало, начитаний був, але розповідав нуднувато, ніби кисіль, тяглися його слова про віру, про скоре пришестя. Чоловіки на колодках трохи слухали його, але скоро починали про своє, найчастіше — про війну, хто де воював, пропалюючи вечорові сутінки ґудзиками цигарок. Штунда не палив, боявся тютюнового диму — і залишав гурт. Дехто :І мужчин намагався дойняти його прискіпливими запитаннями. Проте штунда не злився. З лагідною, дещо зверхньою посмішкою вислуховував образливі слова і тихо, але з глибокою переконаністю відповідав:
— Я щасливий, бо розумію боже слово. Прийде час — усі люди зрозуміють…
З Лободою Михайло давно вже не говорив про бога, бо той глумливо зазирав у блаженні очі сусіди і наступав:
— Навіщо ж бог війну посилає, як він такий добрий і все — від бога? Га, скажи? Чи, може, од великої любові до людей? Ось ти віруєш у боже слово. А теж голодуєш, як і я, невіруючий. І діти твої, як і мої, недоїдають. Де ж божа правда, божа сила? Скажи, скажи…