Злодій – Володимир Дрозд

Схилився на ворота, закурив. Все одно треба почекати, поки Параска хоч до колодязя дійде. Бо раптом Кушніру заманулося сьогодні раніше навідатися до комори. А раптом він уже там? Але ж ні, щойно стемніло. Невже це страх? Ні, не страх, на фронті не таке доводилося переживать — і не боявся. Проте ноги дерев'яніли. Не став чекати, доки догорить цигарка, рішуче ступив за ворота. Ось воно, починається те, про що стільки думав. Якщо Кушнір стрелить йо ньому — що ж, хай так і буде. Щоб дуже хотілося жити, то ні. Особливо уночі, і ранком прокидатися — й на свіжу голову, наче обухом: син голодний, дочка у місті роздягнена і теж напроголодь, а помогти — як? Краще б — одразу. Бо почнуть потім тягать, міліція приїде, поведуть у контору — як людям у вічі дивитися? Бо кожен скаже, майже кожен: мені теж не солодко, а я ж красти не пішов. Ховай не ховай, а з кимось очима та стрінешся. Лице йому ніби хто жаром обсипав. І Кушнір гиготітиме: «Ага, мало тобі гнилої картопельки, горохвяничків захотів, а вдавав себе за чесного!»

Калюжі затягло кригою, вона стиха зойкала під чобітьми. Ніби його, Григорія, долю оплакувала. Хай плаче, а він все одно піде. Візьме й дітей нагодує. Щоб не заглядався син на скибку в чужій руці. Окоренки яблунь на колгоспному дворі на тлі неба — наче сторожа з ружжами. Клуня видавалася стогом сіна. На гребені її — гніздо лелеки, прилетить скоро, лелекатиме, а Григорія не буде в селі або й на світі. Не почує того лелекання, а змалку і досі любив слухать. Спіткнувся об край бочки, вкопаної пожежником біля причілка комори, трохи не упав. Зігнувсь, поліз під комору. Буцався головою в стовпи, пальці рук грузли в розмоклій глині. Сів навпочіпки, вигнувши спішу колосом, хребтом відчув поміст. Дістав з рукава свердло.

І тут з темряви, хоч в око стрель, підпливло до нього обличчя сина Юрка. Широкощоке, червоне, і сльози з очей, як біб. А Сергій Кушнір танцює перед ним на одній нозі в шкільному коридорі й вигукує: «У тебе батько — злодій! У тебе батько — злодій!» «У Юрка Лободи батько — злодій!» – підхоплює клас, і вся школа, і все село, і це уже на все життя — Син злодія. Ніколи син не простить, йому. І нічим не виправдаєшся. «Щоб ти не голодував», — скаже Юркові, коли повернеться з в'язниці, а голод уже забудеться, син глипне на нього неприязно і скаже: «Усі — голодували, та не всі — крали…» А якщо і не піймається, націдить гороху повну торбу, а люди завтра прийдуть у комору — нема гороху, і сіять через якийсь тиждень, а чим сіять? Він, Григорій Лобода, ітиме повз колгоспний двір, повз людей — і на обличчі у нього буде написано, що він — украв, бо не родився він злодієм, і ніколи чужого не брав. Це батько з матір'ю в землі перевернулися б, якби знати могли, і дід та баба, весь рід їхній, увесь корінь Лободів — не знали красти. Незчувся Григорій, як виліз із-під комори. Опам'ятався у вулочці. Параска натужно кашляла десь біля колодязя, отже, Кушнір іде на сторожування. Григорій звернув у село, щоб сліду не привести до свого двору, пройшов аж до лавки. І легко йому ішлося, ніби довго-довго важкий камінь носив на плечах, аж тепер звільнився.

Коли вернувся до свого двору, Параска усе ще стояла біля одвірка, його ждала. У кожусі, перехрещена вовняною хусткою. Упала йому на груди, обійняла, ніби з того світу вернувся. Григорій кашлянув, не звик до лизання, і подумав, що в неділю натре Паращину кожушанку червоною цеглиною, хай хоч на старість у гарному походить, бо все не було коли наряджатися, то робота, то війна. І ще згадав, як, демобілізувавшись, ішов селом, а Параска бігла колгоспним двором назустріч йому і голосила:

— Чи ж ти без рученьки, чи ж ти без ніженьки? Хай і без рученьки, хай і без ніженьки, аби живий!..

— Ти того, іди, бо застудишся, — сказав глухо. — А скоро городи садить…

А Параска усе ще висіла на ньому, як польова вербичка на бадилині:

— Чув, як я кашляла?

— Чув. Але я ще раніше з-під комори вибрався. Не буде з мене, жінко, злодія. Не получається.

— І добре, що не вийшло. Якось переживемо. Не таке переживали… Ось Наталочка прийшла, хлібину принесла, їм по дві хлібини видали, так вона і нам одну. Я тобі одломила кусничок.

Запахло хлібом, аж рот перекосило. Григорій узяв кусничок з теплих Парасчиних долонь, підніс до вуст, а вкусити боявся.

— Мо', хай дітям?..

— Буде й дітям. Кури скоро почнуть нестися. Корова отелиться. Підеш іще в колгосп, мо', макухи випишуть який пуд. А там зелень піде, зацвіте акація. З акації хліб добрий, як хто уміє пекти. Я умію, у тридцять третьому навчилася. Так і до перших колосків доживемо. Старі баби кажуть, що врожай буде багатий цього літа…

— Мамо, корівка отелилася? — продзвенів Юрків голосок із-за комина, щойно вони переступили поріг хати.

— Тихенько, синку, бо Наталочку розбудиш, а вона з дороги.

— Не отелилася?

— Мо', уже й завтра отелиться, будемо з молочком, спи, сину… — легко проказав Григорій і зняв шапку.

1963

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: