Слова про потойбічне царство, про жертву, про любов безкорисливу безслідно танули у впертій земній душі Григорія, що зневірився у красивих словах, як в облігаціях. То вже Михайло розповідав не про бога, а про різні випадки з давньої історії, що в ній кохався. Та ще про душу іноді сперечалися. Непримиримо, важко. Бо в справах душевних, признавався собі Лобода, штунда приїжджих лекторів переважить.
Поручкалися, бо сьогодні ще не бачились. Штунда зняв шапку, сів до столу. Розмовляли про погоду, обсудили, що обіцяють озимі і коли можна буде ярину сіяти. А потім Михайло попросив із півдесятка сірників позичити: «Бо жару в печі не догледіла господиня, а в місті давно не були, сходимо найближчої неділі і віддамо, а може, до лавки сірники привезуть, обіцяли». Григорій відрахував п'ять сірників, ще й терки шматочок одломив, подав сусідові. Хоч і в самих лишалося з десяток голівок — не турбувався. У них, штундів, такого нема, щоб не віддати позичене. Чужого не візьмуть. Це таки правда. Бог чи не бог, а добре їх муштрують у секті. Аж дивно часом. Жива людина, а не п'є чарки, не палить, слова лайливого не скаже. Ніби хмарка в небі — так живе. Ось тільки якби голови байками не засмічувала.
— Золотий чоловік був би ти, Михайло, якби божими помислами менше переймався…
— І віра наша і безвір'я — од бога.
— А доводилося тобі, Михайле, порушувати заповіді божі? — Не хотів давній спір їхній ворушити, але душа криком кричала.
— Убивав на війні, так то проститься, бо — ворогів держави.
— А красти доводилося тобі, Михайле? — Дивився пильно, як неправду скаже — по обличчю помітить.
— Ні, — суворо і твердо мовив штунда. — Відколи з богом — ні.
— А міг би вкрасти?
— Не міг би, віра не дозволить.
— А якби з голоду помирав?
— Поки бог розуму не одібрав — ні.
— А якби діти твої голодували?
— На все воля божа, — по хвилі зітхнув штунда. — І дітям бог іспитаніє посилає, щоби воздать потім. Ні, не взяв би чужого.
— І що ж би стримало тебе, Михайле?
— Як що — страх кари божої, гніву його.
— Ага, ага, боїшся, і все?!
— Страх перед богом — не все одно, що страх перед людьми.
— А все ж — є страх! — тріумфував Лобода. — А що ж, окрім страху, тебе стримало б? Я до того, що я, наприклад, для кого слово боже — темніше ночі, не чую я його і не бачу, я — можу чуже взяти?
— Не можеш!
— Чому не можу?
— Бо страх перед карою божою для всіх сущий, віриш чи не віриш. Він у тобі, страх перед богом, з народження і навічно.
— А совість людська — це ж як? Чи її твій бог не визнає?
— Совість — то і є страх перед богом.
Мовчав Григорій, думаючи про своє. Нецікаво стало йому сперечатися із штундою. Бо не бога, є він там чи нема, боявся Григорій, а самого себе. Того, що в душі. Що від матері й батька. Що через десятиліття трудного життя пронесено. Через фронти. Були такі, для яких і війна — мать родна. Декотрі верталися, обвішані годинниками, наче медалями. А він вернувся в медалях і з трьома грудочками рафінаду із солдатського пайка — на гостинець сину. Штунда потоптався трохи по хаті і рушив до дверей. Григорій не зупиняв його. Ледве зачинилися двері, Юрко висунувся з-за комина:
— Татку, їсти хочу!..
Ніби ножем по серцю.
— Мати зараз вернеться.
А що йому Параска дасть — од самої себе одріже? Так і різати вже нема од чого, суха, як драбина, зробилася.
Григорій рішуче узявся до свердла. Дитина їсти хоче, а він баляндраси баляндрасить. Про совість. Ото твоя совість — на печі лежить і хлібця просить. Ні бог, ні люди, ніхто не допоможе, якщо сам собі не поможеш. Смішні люди, хоч би той і Михайло: страх перед богом — то і є совість… А бог має совість, що діти з голоду пухнуть? Один бога боїться, інший — міліції. А він, Григорій Лобода, уже нікого не боїться. Ні тих, що на небі, ні тих, що на землі, але тож — ніби па війні? Він і на передовій був такий: надумав, то вже надумав. Головне — рішитися. А він рішився ще в коморі, коли думка ледь забовваніла в голові. Самому собі що не признававсь, а вже знав, що — піде. Він по макуху тоді притьопав: правління в допомогу виписало півпуда соняшникової. Поки комірник бабрався з мішками, Лобода зазирнув у засіки. Порожні були засіки. Лише в крайньому стояли мішки з сургучними печатями — посівне зерно, з району привезли. І навпроти, через прохід, у кутку засіка жовтів горох. Казали в конторі, що трохи гороху є: де пшениця вимерзла, горохом підсіватимуть.
Добра штука — горох, подумав тоді Григорій, ковтаючи голодну слинку, бо згадалися йому наваристі супи і кулеші з гороху, що їх варила ще мати, покійна, горох родив на їхньому клинці, згадалися сковороди з білими горохвяниками, їх треба їсти гарячими, із підсмаженим салом, І жовті крихкі маторженики лежали на столі перед його очима, ніби учора був дитиною і ламав од них по куснику, примчавши виголоднілий з вулиці. Але й ріденька, але наїдиста юшка з гороху і мерзлої картоплі, заправлена підсмаженою цибулею, сьогодні неабияк пахла, смакувала йому і робила Григорія рішучим, відчайдушним. Ото б Юрко поласував! Хоч би для дитини, він і так перебуде лиходення, на фронті звик пшеничку жувать, правда, і пшенички нема. Звик рукав шинельки жувать і ще пожує, до нового врожаю. Але — дитина.
Він противився звабі. Поки сила була. Поки не різало ножем оте тихе синове: «Татку, їсти хочу…» Здається, з народження пам'ятав, що найсолодший хліб — чесно зароблений. Але хіба він не працює до кривавих мозолів? Трудоднів — чи не найбільше в колгоспі, бо і взимку, і влітку, і весь рік робота є біля коліс. А що на той трудодень? І він спроквола пішов до комірника, що зважив йому макуху виписану, але не про макуху думав, а щоб засіком не помилитися, коли прийде із мішком і свердлом у руках, потім, колись, може, завтра, а може, й ніколи. Мабуть, що ніколи б, якби не Юркове: «Татку, їсти хочу!..», якби не дочка, яка за день-два приплуганиться з міста, говоритиме про свій інститут, про господиню, в якої знімає куток, а очі кричатимуть: «Мамо, тату, їсти!..»
А макуха — була макуха і нема макухи, скільки тої макухи, і замість хліба і до хліба.
Прийшла Параска, поклала в миснику рукавчик з гнилою картоплею — землею запахло на всю хату, сунула руки до заслінки.
— Весна, а таке зимне віє, хай йому грець. Чули, дзвонять у церкві? Дід Ласун помер.
— Що ж, може, на тому світі буде йому легше, — зітхнув Григорій. Давно уже говорили, що Ласун на часник дише, а він усе хрипів у землянці своїй і ніяк не міг віддати богові чи кому там душу. Якби по справедливості, мусила б якась сила видати дідові карточку ще на один земний вік, хоч трохи щасливіший, бо хіба він жив — горював, скільки й пам'ятає Лобода.— Поміняла шило на швайку?
— А що — так дадуть? Сушня у мене — одна до одної, а це — гниль. Та куди дінешся.
Григорій зазирнув у рукавчик, розломив гниличку: зверху бульба чорна, ніби обвуглена, а всередині — ніби крохмаль навпіл із землею.
— Не кажи, добра картопля…
— Мамо, їсти хочу! — з печі Юрко.
— Візьму бадилля з погрібника, може, якогось дерунчика з висівками з цієї гнилі придумаю…
Ой і деруни ж Параска пекла, поки було з чого! І діда Ласуна підгодовувала. Бо кому він був треба, той дід, як війна усіх забрала, і дітей, і жінку. Воно як кому на віку. І молодшим був — гибів. У продавця розсолу з-під оселедців попросить, шматочок хлібця з кишені дістане, стане в куточку лавки і — ласує. Ласуном і прозвали…
— Щось Кушнір прихворів… — тихо сказала Параска, ніби між іншим.
— Що з ним? — тихо запитав Лобода.
— Ноги промочив. Уночі дощ із снігом ішов, а він — у валянцях сторожував.
Мо', і не піде сьогодні до комори?