Злодій – Володимир Дрозд

— Що ж, може, на тому світі буде йому легше, — зітхнув Григорій. Давно уже говорили, що Ласун на часник дише, а він усе хрипів у землянці своїй і ніяк не міг віддати богові чи кому там душу. Якби по справедливості, мусила б якась сила видати дідові карточку ще на один земний вік, хоч трохи щасливіший, бо хіба він жив — горював, скільки й пам'ятає Лобода.— Поміняла шило на швайку?

— А що — так дадуть? Сушня у мене — одна до одної, а це — гниль. Та куди дінешся.

Григорій зазирнув у рукавчик, розломив гниличку: зверху бульба чорна, ніби обвуглена, а всередині — ніби крохмаль навпіл із землею.

— Не кажи, добра картопля…

— Мамо, їсти хочу! — з печі Юрко.

— Візьму бадилля з погрібника, може, якогось дерунчика з висівками з цієї гнилі придумаю…

Ой і деруни ж Параска пекла, поки було з чого! І діда Ласуна підгодовувала. Бо кому він був треба, той дід, як війна усіх забрала, і дітей, і жінку. Воно як кому на віку. І молодшим був — гибів. У продавця розсолу з-під оселедців попросить, шматочок хлібця з кишені дістане, стане в куточку лавки і — ласує. Ласуном і прозвали…

— Щось Кушнір прихворів… — тихо сказала Параска, ніби між іншим.

— Що з ним? — тихо запитав Лобода.

— Ноги промочив. Уночі дощ із снігом ішов, а він — у валянцях сторожував.

Мо', і не піде сьогодні до комори?

— Такий — піде. Хоч і здихатиме. Йому треба воєнні гріхи намазувать. Хіба що трохи запізниться…

— Мабуть, запізниться… — погодився Григорій. — Обов'язково запізниться, — додав упевненіше, помітивши, з якою тривогою і смутком зирить на нього Параска. — Що, уже злякалась?

Даремно то бовкнув. Звичайно, переживає за нього, за дітей, за всю родину. Бо не звикла, щоб ішов він чуже брати! Хоч яке ж воно чуже? Своє, бо колгоспне, а колгоспне — це наше, жартував подумки, щоб не зів'яти під поглядом Параски, з очей якої ковзнула сльоза, упала на долівку і безслідно зникла, ніби на три аршини крізь землю пройшла, така гаряча. Зрадів скрипові дверей — на якусь хвилину можна було не думати про те, про що не міг не думати. Поріг переступила Рута, запнена у велику чорну хустку.

— Ішла до Ласуна, аж баби уже його миють. То я — до вас. Драстуйте.

— Драстуй, Руто, — відповів Лобода.

А Параска сердито загирчала рогачами, бо недолюблювала Руту. З тих довоєнних, таких уже неймовірно далеких часів, коли Рута була жвавою молодичкою, тоненька станом, з двома викладеними вінком косами над відкритим до людей, веселим лицем. Підкосила війна на корню. Як пішов чоловік на фронт — то й по цей день ні слова ні півслова, пропав. Дочку до Німеччини погнали. Не одну її із села, але інші дівчата повернулися, а Рутина покохала якогось грека, поїхала з ним на його землю, спершу хоч листи приходили, а тепер і від дочки листів нема. Хлопчаки у глинищі гранату знайшли, кинули у вогонь, не встигли відбігти, як вибухнула, інших лише налякало, а Рутиного — як не було.

Дивився Григорій на гостю, і серце кров'ю обливалося: невже це та Рута, що колись подобалася йому, радувала око й душу, аж Параску ревнощі гризли. На сто літ зістарилася за ці кілька років. Висохла, злиняла, а волосся сиве, наче клоччя під хустку напхала. Бродила селом, як привид, винувато усміхалася стрічним і заговорювала до бабів:

— Чи ніхто сьогодні не помер, щоб я на поминках наїлася?

На поминках Руту стрічали привітно. Хай і вхопить яку крихту, на те — поминки, зате байок страшних нарозповідає — не треба попа й півчих з їхніми сумними співанками. Де тільки вона їх назбирувала, більше, мабуть, сама придумувала, ті байки; плела плетиво сумне, тривожне про чуже горе, і вже своє не так гнітило, бо є люди, яким ще гірше в цьому світі.

Рута сіла на краєчок лави, одкинула з голови хустку і запитала Григорія про здоров'я.

— Спасибі, живемо помаленьку, поки ще ноги трохи носять,— відповів приязно.

— А твоє ж як здоров'я, Парасочко?

— Що мені станеться.

— А тобі ж, синочку, здоровиться? — заглянула за комин, і Юрко втяг голову в плечі:

— Прочотну читаю.

— Таке ж розумне дитя. Лежить собі смирненько, читає… У Чорторийці один чоловік тамтешню церкву латає, снаряд під війну вцілив, господь не захистив. Так минулого тижня той чоловік заколов кабана і повіз м'ясо на базар, яку копійку вторгувать захотів. А удома жінка з дитям лишилася. Уночі злодії колесо у вікно, раму висадили і уже в хаті. Жінка — пробі кричать. Так злодії прирізали її і дитя не пожаліли. А свіжину забрали, що собі залишили, тільки їх і бачили…

Змовкла Рута. Дивилась у вікно сухими, байдужими, як пустеля, очима. Пальці крутили ріжечок хустки.

— Тепер їх розвелося, тих злодіїв. Як і вовків. Але красти нема чого,— зітхнула Параска.

— До стінки треба, як на фронті. Узяв чуже — тут тобі і вишка, без довгих розговорів, — сердито прогучав Лобода і дмухнув на стіл, де темніли крихти тютюну. Аж у грудях схолодало од власних слів. — Панькаються дуже.

— Пташка! — зненацька вигукнула Рута. — На бузку. Горобчик.

— Горобчик, — згодився Лобода, якого турбувало, чи не побачила Рута свердла, яке гострив, бо завтра рознесе по селу, коли кража виявиться.

— Не горобчик, а синиця, груди жовті, — кинув з печі Юрко. — Тітко, а нащо вони — колесо у вікно?

— Господар вертається додому, а удома — похорон, — ніби й не чула Юрка Рута. — Так повісився на церковному хресті і драбину з бані скинув. А церква висока. Три дні не могли дістать, висів над селом. Пожежників з області викликали. А вірьовка у відлигу намокла, назавтра мороз ударив. Переломилася од вітру. Упав на цвинтар і пожежника покалічив. У місті в лікарні тепер, може, й жить не буде той пожежник. А як того чоловіка хоронили, і я співала. Бо то моє село. Таке солодке коливо давали. Сахарину купили па товчку.

— А щоб тебе чорти взяли з твоїми балачками! — розсердилася Параска. — Усю ніч не спатиму,

— Що своїми очима бачила, те й людям розказую, — образилася Рута. Обличчя її лишалося нерухоме, заклякле, паче маска з картону, натертого крейдою, такі маски клеїв для шкільного новорічного вечора Юрко.

— Хай балакає людина, — заступився Григорій, хоч і йому було не по собі від тих слів. — А ти, — кивнув Юркові, — погуляй іди, поки сонце.

— Хай соняшничиння назбирає, — додала Параска. — Протопимо.

— У мене онучі мокрі, — законозився Юрко, відчуваючи, що його хочуть позбутися. — Чоботи протікають.

— Батькові старі онучі візьми. І менше по калюжах лазь, не будуть мокрі. Надвечір підмерзне. А не принесеш соняшничиння — дерунів не буде на чім напекти.

— Піду, піду, — зрадів Юрко, зачувши про деруни. Швиденько ковзнув з печі, узувся і вийшов. Озирнувся на двері, Рута тихо заговорила:

— Так у Довжику гроші по дворах збирають. Один патронований викликався у Москву до Сталіна їхать. Щоб розказати, як людям живеться. Бував, каже, у бувальцях, знаю, де Москва, і дуже просто до Сталіна пройду, мене, каже, усюди знають і пропустять. Тільки, каже, грошей багато треба, бо Москва далеко і треба кой-кого підмазать.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: