— Такий — піде. Хоч і здихатиме. Йому треба воєнні гріхи намазувать. Хіба що трохи запізниться…
— Мабуть, запізниться… — погодився Григорій. — Обов'язково запізниться, — додав упевненіше, помітивши, з якою тривогою і смутком зирить на нього Параска. — Що, уже злякалась?
Даремно то бовкнув. Звичайно, переживає за нього, за дітей, за всю родину. Бо не звикла, щоб ішов він чуже брати! Хоч яке ж воно чуже? Своє, бо колгоспне, а колгоспне — це наше, жартував подумки, щоб не зів'яти під поглядом Параски, з очей якої ковзнула сльоза, упала на долівку і безслідно зникла, ніби на три аршини крізь землю пройшла, така гаряча. Зрадів скрипові дверей — на якусь хвилину можна було не думати про те, про що не міг не думати. Поріг переступила Рута, запнена у велику чорну хустку.
— Ішла до Ласуна, аж баби уже його миють. То я — до вас. Драстуйте.
— Драстуй, Руто, — відповів Лобода.
А Параска сердито загирчала рогачами, бо недолюблювала Руту. З тих довоєнних, таких уже неймовірно далеких часів, коли Рута була жвавою молодичкою, тоненька станом, з двома викладеними вінком косами над відкритим до людей, веселим лицем. Підкосила війна на корню. Як пішов чоловік на фронт — то й по цей день ні слова ні півслова, пропав. Дочку до Німеччини погнали. Не одну її із села, але інші дівчата повернулися, а Рутина покохала якогось грека, поїхала з ним на його землю, спершу хоч листи приходили, а тепер і від дочки листів нема. Хлопчаки у глинищі гранату знайшли, кинули у вогонь, не встигли відбігти, як вибухнула, інших лише налякало, а Рутиного — як не було.
Дивився Григорій на гостю, і серце кров'ю обливалося: невже це та Рута, що колись подобалася йому, радувала око й душу, аж Параску ревнощі гризли. На сто літ зістарилася за ці кілька років. Висохла, злиняла, а волосся сиве, наче клоччя під хустку напхала. Бродила селом, як привид, винувато усміхалася стрічним і заговорювала до бабів:
— Чи ніхто сьогодні не помер, щоб я на поминках наїлася?
На поминках Руту стрічали привітно. Хай і вхопить яку крихту, на те — поминки, зате байок страшних нарозповідає — не треба попа й півчих з їхніми сумними співанками. Де тільки вона їх назбирувала, більше, мабуть, сама придумувала, ті байки; плела плетиво сумне, тривожне про чуже горе, і вже своє не так гнітило, бо є люди, яким ще гірше в цьому світі.
Рута сіла на краєчок лави, одкинула з голови хустку і запитала Григорія про здоров'я.
— Спасибі, живемо помаленьку, поки ще ноги трохи носять,— відповів приязно.
— А твоє ж як здоров'я, Парасочко?
— Що мені станеться.
— А тобі ж, синочку, здоровиться? — заглянула за комин, і Юрко втяг голову в плечі:
— Прочотну читаю.
— Таке ж розумне дитя. Лежить собі смирненько, читає… У Чорторийці один чоловік тамтешню церкву латає, снаряд під війну вцілив, господь не захистив. Так минулого тижня той чоловік заколов кабана і повіз м'ясо на базар, яку копійку вторгувать захотів. А удома жінка з дитям лишилася. Уночі злодії колесо у вікно, раму висадили і уже в хаті. Жінка — пробі кричать. Так злодії прирізали її і дитя не пожаліли. А свіжину забрали, що собі залишили, тільки їх і бачили…
Змовкла Рута. Дивилась у вікно сухими, байдужими, як пустеля, очима. Пальці крутили ріжечок хустки.
— Тепер їх розвелося, тих злодіїв. Як і вовків. Але красти нема чого,— зітхнула Параска.
— До стінки треба, як на фронті. Узяв чуже — тут тобі і вишка, без довгих розговорів, — сердито прогучав Лобода і дмухнув на стіл, де темніли крихти тютюну. Аж у грудях схолодало од власних слів. — Панькаються дуже.
— Пташка! — зненацька вигукнула Рута. — На бузку. Горобчик.
— Горобчик, — згодився Лобода, якого турбувало, чи не побачила Рута свердла, яке гострив, бо завтра рознесе по селу, коли кража виявиться.
— Не горобчик, а синиця, груди жовті, — кинув з печі Юрко. — Тітко, а нащо вони — колесо у вікно?
— Господар вертається додому, а удома — похорон, — ніби й не чула Юрка Рута. — Так повісився на церковному хресті і драбину з бані скинув. А церква висока. Три дні не могли дістать, висів над селом. Пожежників з області викликали. А вірьовка у відлигу намокла, назавтра мороз ударив. Переломилася од вітру. Упав на цвинтар і пожежника покалічив. У місті в лікарні тепер, може, й жить не буде той пожежник. А як того чоловіка хоронили, і я співала. Бо то моє село. Таке солодке коливо давали. Сахарину купили па товчку.
— А щоб тебе чорти взяли з твоїми балачками! — розсердилася Параска. — Усю ніч не спатиму,
— Що своїми очима бачила, те й людям розказую, — образилася Рута. Обличчя її лишалося нерухоме, заклякле, паче маска з картону, натертого крейдою, такі маски клеїв для шкільного новорічного вечора Юрко.
— Хай балакає людина, — заступився Григорій, хоч і йому було не по собі від тих слів. — А ти, — кивнув Юркові, — погуляй іди, поки сонце.
— Хай соняшничиння назбирає, — додала Параска. — Протопимо.
— У мене онучі мокрі, — законозився Юрко, відчуваючи, що його хочуть позбутися. — Чоботи протікають.
— Батькові старі онучі візьми. І менше по калюжах лазь, не будуть мокрі. Надвечір підмерзне. А не принесеш соняшничиння — дерунів не буде на чім напекти.
— Піду, піду, — зрадів Юрко, зачувши про деруни. Швиденько ковзнув з печі, узувся і вийшов. Озирнувся на двері, Рута тихо заговорила:
— Так у Довжику гроші по дворах збирають. Один патронований викликався у Москву до Сталіна їхать. Щоб розказати, як людям живеться. Бував, каже, у бувальцях, знаю, де Москва, і дуже просто до Сталіна пройду, мене, каже, усюди знають і пропустять. Тільки, каже, грошей багато треба, бо Москва далеко і треба кой-кого підмазать.
Зібрали не одну тисячу, кожен давав, що міг. Поїхав той патронований ще улітку, і ні слуху ні духу до самого різдва. А під різдво один чоловік аж у Києві його стрів. Хрантом ходить. Так хлопці з Довжика у Київ поїхали. Знайшли його і одлупасили, а грошей уже не було, пропив… Так тих хлопців за чуби та в міліцію. Скоро суд буде… Ой, і загулялася ж я. Уже досі діда Ласуна обмили і свічечку в руки дали. Колгосп дощок виписав, бо хотіли спершу в кожусі ховать. А кожух ще добрий, жалко. То я вже побігла. Спасибі вам за тепло…
Рута впеленалася хусткою і зникла за дверима. Але клямки на дверях не повернула, і вони повільно, тужно крекчучи і дихаючи у хату вогким сінешнім холодом, відчинялися.
— Ну й балабони! — Параска із серцем грюкнула дверима. — А може, воно і правда. Якби Сталін знав, як ми тут бідуємо, може б, і легшенько нам стало. Баби на кагатах балакали, ніби ходить Сталін між людей: у солдатській шинелі і кирзових чоботях, прислухається, що балакають, а тоді візьме місцевих начальників у кулак, щоб про людей більше думали…
— Думай — не думай, а як нема де узять, ніхто не поможе. Таку війну пережили, та ще й неврожай, і знову діло до війни іде, без запасу не лишишся. Ви, баби, язики порозпускаєте, а па предмет економіки і порядку — розум короткий…
— Як ти такий розумний, то сходи на скиртовище по солому, бо уже корова по коліна в гною.
— А де постилка?
— У хатці на діжі.
Григорій одяг шинельку, підшиту на грудях та спині латками із старого кожуха. Шинелька горбатіла, зате ні вітру, ні холоду не пропускала. Вийняв із свердла дерев'яне держално, сховав до кишені, а різець засунув у рукав і так пройшовся по хаті — з неприродно випростаною, ніби каліченою, рукою. Параска сторожко стежила за чоловіком.
— Може, не треба? — проказала жалібно.— Якось проживемо, люди ж живуть…
— Будеш ждать, поки і до тебе прийде — у кирзових чоботях?.. — мовив зі злом і вийшов із хати.
Після темних сінець і хатки день видався Лободі яскравим до гострого щему в очах. Але насправді уже хилилось до вечора, сонце лежало на стрісі, смагле, роздобріле, мабуть, на мороз. Повітря холонуло і терпло, часом колючий вітрець зимно дихав у лице, аж шкіра дубіла. Далеко ще, ой далеко до молодого жита, щоб кулешу наварити. Можна було іти городами, але Григорій звернув у вуличку, що повз загальний двір: «Менше багна. Бо на городах налипне грязюки — трактором не витягнеш». Але й тут розквасило, чоботи грузли трохи не до колін. Комора стояла серед калюж, що дзеркалилися по колгоспному двору, наче на острові. Довга сіра коробка під червоним дахом. Під коморою жовтіла розмокла глина. «Треба буде узяти якусь лахманину, щоб підстелити,— подумав Григорій.— Бо вимажешся, як чорт у смолу. Коли що — по одежині дізнаються, де був». І сам собі подивувався, що так спокійно думає про свою майбутню мандрівку під комору.