— Юрко у новому пальті подався на грище. Трохи наохляп, але зноситься.
— Парубок…
— Куди твоє діло, герой…
— Хоч погодувала?
— Ато ж як. Дерунів напекла. І тобі лишили.
— Передавав Кушнір, щоб іще по гнилля приходила.
— Хай його пранці їдять! За миску сушні — десяток гнилих картоплин.
— Задарма дасть, казав. Чого це так розщедрився?
— Мене пожалів, мабуть. Стали в'яза пилять, а я двічі потяг — та й сили нема.
— Такий пожаліє… Прикопає, ще й на могилі танцюватиме…
— Такою людина вродилася. Хіба її вина? Ти уже як той штунда говориш.
— І штунда — людина.
— Усі – люди, та якби ж жити один одному давали.
Каганця не світили: гасу лишилося на денці, а скоро корова телитиметься. Параска налила кухоль узвару, поставила перед Григорієм водянисті деруни у щербатій тарілці. Деруни відгонили гниллю.
— Якби ще на молоці — можна їсти, — тішив дружину.
— Уже скоро. Більше молочка чекали. Може, таки не підгін, Грицю?..
Тихо було в хаті. Насторожено чигали підсинені сутінками вікна. Скреблась мита в закапелку. Григорій мовчав, ти й що було говорити. «Надумався, то вже піду, — думав важко. — Ніхто мені не принесе і не дасть. А треба самому». Грюкнули двері, до хати вбіг засапаний Юрко.
— Я іду повз лавку, а вони услід шепочуться: учитель, учитель пішов…
— Хто – вони?
— Баби біля лавки. Я іду, а пальто шелестить, шелестить. А вони вслід: учитель пішов, учитель пішов…
Пальто, пошите Параскою з плащ-намету, шерхотіло в темряві.
— А чому не світите?
— Невеликий пан — і без світла заснеш.
— Еге, у мене книжка нова.
— Для прочотних і дня вистачить, щоб ще гас палити.
— А-а-а, мамо…
— Лягай, синку, там гасу на палець, а не сьогодні-завтра корова розтелиться, треба буде світла.
Юрко довго вішав нове пальто на бильце ліжка, нарешті забухкав коліньми по черені.
— Мамо, а Сергій Кушнір, із хутора, з пальта мого сміявся. Що це за пальто, каже, з брезенту. Скибку справжнього хлібця жере і сміється. Так ми з Дмитром штунди-ним його оддухопелили.
— Скільки я тобі казав, щоб не смів битися! – гримнув Григорій.
— Так він із мого пальта сміється і скибкою торгується. Перевези, каже, на спині через дорогу — раз укусити дам. Наче я хліба його хочу. Я, кажу, їсти не хочу, од пуза наївся, мені мати сьогодні налисників напекла. А він знову сміється: з нашої гнилої картоплі, каже. Так ми й оддухопелили…
Григорій рвучко підвівся з-за столу. Накинув шинелю, шапку одяг. Дістав з полиці свердло, засунув у рукав. ,
Слідом підвелася і Параска, узяла з бантини хустку.
— Не йдіть, я боюся сам, — законозився на печі Юрко.
— Ніхто тебе не вкраде. Такий розбишака нікому не треба.
— А ви надовго?
— До корови глянемо. Ти ж молочка хочеш?
— Хочу.
— Спи. Мо', завтра уже й молозиво буде. Наздогнала в сінцях Григорія, тицьнула під руку торбу.
Він сховав торбу за пазуху. Вечір дихнув сухим приморозком, але відтала за день земля пахла хлібом. По густо-синьому небу хтось наїдений борошно розсипав — зорі, якби воля Параски — кожну борошнину б у пригоршні, сковорідничка б спекла сину…
— Похолодало. Ти ж тамочки не простудись. Поли шинелі загорнеш під коліна.
Од тих слів її турботливих горло Григорію зсудомило, а очі защеміли, ніби цибулі наївся.
— Так я піду, — Параска відступила в темряву.
— Іди, Парасочко. Але не сновигай біля колодязя, а — назустріч сміло. Ніби по те його гнилля. І кашляй голосніше, якщо стрінеш, бо я чути погано на одне вухо став.
Схилився на ворота, закурив. Все одно треба почекати, поки Параска хоч до колодязя дійде. Бо раптом Кушніру заманулося сьогодні раніше навідатися до комори. А раптом він уже там? Але ж ні, щойно стемніло. Невже це страх? Ні, не страх, на фронті не таке доводилося переживать — і не боявся. Проте ноги дерев'яніли. Не став чекати, доки догорить цигарка, рішуче ступив за ворота. Ось воно, починається те, про що стільки думав. Якщо Кушнір стрелить йо ньому — що ж, хай так і буде. Щоб дуже хотілося жити, то ні. Особливо уночі, і ранком прокидатися — й на свіжу голову, наче обухом: син голодний, дочка у місті роздягнена і теж напроголодь, а помогти — як? Краще б — одразу. Бо почнуть потім тягать, міліція приїде, поведуть у контору — як людям у вічі дивитися? Бо кожен скаже, майже кожен: мені теж не солодко, а я ж красти не пішов. Ховай не ховай, а з кимось очима та стрінешся. Лице йому ніби хто жаром обсипав. І Кушнір гиготітиме: «Ага, мало тобі гнилої картопельки, горохвяничків захотів, а вдавав себе за чесного!»
Калюжі затягло кригою, вона стиха зойкала під чобітьми. Ніби його, Григорія, долю оплакувала. Хай плаче, а він все одно піде. Візьме й дітей нагодує. Щоб не заглядався син на скибку в чужій руці. Окоренки яблунь на колгоспному дворі на тлі неба — наче сторожа з ружжами. Клуня видавалася стогом сіна. На гребені її — гніздо лелеки, прилетить скоро, лелекатиме, а Григорія не буде в селі або й на світі. Не почує того лелекання, а змалку і досі любив слухать. Спіткнувся об край бочки, вкопаної пожежником біля причілка комори, трохи не упав. Зігнувсь, поліз під комору. Буцався головою в стовпи, пальці рук грузли в розмоклій глині. Сів навпочіпки, вигнувши спішу колосом, хребтом відчув поміст. Дістав з рукава свердло.
І тут з темряви, хоч в око стрель, підпливло до нього обличчя сина Юрка. Широкощоке, червоне, і сльози з очей, як біб. А Сергій Кушнір танцює перед ним на одній нозі в шкільному коридорі й вигукує: «У тебе батько — злодій! У тебе батько — злодій!» «У Юрка Лободи батько — злодій!» – підхоплює клас, і вся школа, і все село, і це уже на все життя — Син злодія. Ніколи син не простить, йому. І нічим не виправдаєшся. «Щоб ти не голодував», — скаже Юркові, коли повернеться з в'язниці, а голод уже забудеться, син глипне на нього неприязно і скаже: «Усі — голодували, та не всі — крали…» А якщо і не піймається, націдить гороху повну торбу, а люди завтра прийдуть у комору — нема гороху, і сіять через якийсь тиждень, а чим сіять? Він, Григорій Лобода, ітиме повз колгоспний двір, повз людей — і на обличчі у нього буде написано, що він — украв, бо не родився він злодієм, і ніколи чужого не брав. Це батько з матір'ю в землі перевернулися б, якби знати могли, і дід та баба, весь рід їхній, увесь корінь Лободів — не знали красти. Незчувся Григорій, як виліз із-під комори. Опам'ятався у вулочці. Параска натужно кашляла десь біля колодязя, отже, Кушнір іде на сторожування. Григорій звернув у село, щоб сліду не привести до свого двору, пройшов аж до лавки. І легко йому ішлося, ніби довго-довго важкий камінь носив на плечах, аж тепер звільнився.
Коли вернувся до свого двору, Параска усе ще стояла біля одвірка, його ждала. У кожусі, перехрещена вовняною хусткою. Упала йому на груди, обійняла, ніби з того світу вернувся. Григорій кашлянув, не звик до лизання, і подумав, що в неділю натре Паращину кожушанку червоною цеглиною, хай хоч на старість у гарному походить, бо все не було коли наряджатися, то робота, то війна. І ще згадав, як, демобілізувавшись, ішов селом, а Параска бігла колгоспним двором назустріч йому і голосила:
— Чи ж ти без рученьки, чи ж ти без ніженьки? Хай і без рученьки, хай і без ніженьки, аби живий!..
— Ти того, іди, бо застудишся, — сказав глухо. — А скоро городи садить…
А Параска усе ще висіла на ньому, як польова вербичка на бадилині:
— Чув, як я кашляла?
— Чув. Але я ще раніше з-під комори вибрався. Не буде з мене, жінко, злодія. Не получається.
— І добре, що не вийшло. Якось переживемо. Не таке переживали… Ось Наталочка прийшла, хлібину принесла, їм по дві хлібини видали, так вона і нам одну. Я тобі одломила кусничок.