Біля вівчарні, що на краю загального двору, він зупинився і звернув на стежку, що вела на хутір. За хутором, над ближнім рівчаком, стояла з осені скирточка вівсянки. Ішов швидко і скоро наздогнав Дахновця, церковного дячка, що ніс на плечі хреста, обійнявши його червоними культяпками. З одного рукава визирав залізний гак, що ним він, коли хворіла жінка, носив з криниці воду. Який там з Дахновця дяк, голосок слабий, наче в комара, а треба якось на хліб зароблять і безрукому, війна не питала, чи є у тебе голос, коли калічила. Утім, як по заспіває — для баб згодиться. І померлому уже однаково, не чує, не бачить.
Дяк звернув до Ласунової землянки. Григорій зрадів, що залишився сам. Неспішна хода допомагала думати. Якщо Кушнір побачить його з клунком, уже як від комори Лобода вертатиме, — не відхрестишся. Літ десять тюрми дадуть, тепер строго. І правильно, що строго. Бо дозволь людям, голодним та роздягненим, останнє розтягнуть і вимруть, як мухи. Правильна строгість, поки — для інших. А як на себе приміряти — мулько на душі. А Кушнір не помилує, не зглянеться, підніме лемент на все село, щоб себе показать перед владою і людьми. Ось, мовляв, як пильно сторожу я колгоспну власність. А що сам живе край поля, остання хата на хуторі, і все, що на полі, те і в коморі, ніби так і треба. Григорій якось сміявся у конторі: «Хоч би ти сам од себе колгоспне встеріг…» Лише блиснув сердито з-за оболока тютюнового диму, дядьки весь коридор прокурили самосадом. Зате — при довжності. Не хотів би Григорій такої довжності і задарма. Та ще і ніч не спати. Думки згризуть. Думок тих за ніч — як мурахів на в'язі Тут часом прокинешся серед ночі, тицьнешся оком у темні вікна і в сон тікаєш. Щоб не смалити самосад, од якого гармошка в горлі. Параска свариться на дим, Юрко спросоння кашляє. А не куритимеш — хоч до ями поганяй. Тютюн душу лікує. Болить нутро. Що землю захистив од ворога, героєм, можна сказати, вернувся, а прогодувать себе і дітей своїх не можеш. Розумом багато виправдовуєш, а нутро болить і виправдання нема нічому і нікому. На фронті було легше, простіше: «Вперьод, за Родіну!» — і не знаєш, сьогодні тебе куля влучить чи завтра. А тут — жити треба. А як жити?
— Здорово, Лобода! — долинуло від Кушнірової хати, випраної весняними дощами і ще не біленої.
Дем'ян Кушнір з пилою в руках стояв біля поваленого окоренка в'яза. Галіфе з грубого ворсистого сукна, вправлене в намащені дьогтем чоботи, крижилося під захисного кольору новенькою куфайкою. Шапка солдатська, але теж новенька, куплена на товкучці.
— Здорово, здорово! — радо відгукнувся Григорій. Він раптом зрозумів, чого ноги понесли його на далеке вівсянище, а не до недобирків скирти за кладовищем, де торік було жито: хотів стріти Кушніра… І нині чим ближче підходив межею, бо на городах грузло, до сторожа, тим пильніше вглядався в його обличчя. І на собі ловив чіпкі, недовірливі очі Кушніра.
— Куди, хлопче, розігнався? — спитав Дем'ян, як старший роками питає молодшого, трохи зверхньо, хоч були вони одногодки.
— Може, соломи скубну на скиртовищі… — і справді винувато, мовби виправдовуючись, промимрив Лобода.— Корові підстелить.
— Бачу, і тебе потягло до колгоспного, не встережеш за вами…
— Та кому ж воно, те гнилля, треба, все одно спалять весною і приорють.
— Треба чи не треба, а — колгоспне… — повчав Кушнір, хоч і ростом не вдався, сіра стрічка пили, вихляючи трикутниками відточених зубів, майже сягала його підборіддя. — Ставай, погріємося біля колоди.
— А Параска казала, що ти ніби приболів… — непевно мовив Лобода, кладучи постилку на межі і відгортаючи рукав шинелі.
— Та вже ж випитувала, випитувала, хіба так. Чи іду сьогодні до комори… Може, зібрався — з мішечком?.. Так не раджу, і засіки пусті, і дуже нині кусається дармовиця, довго буде небо тобі в клітинку… — Кушнір засміявся, вивертаючи сині, ніби чорнила напився, ясна, у злих людей такі ясна бувають.
— Дурне балакаєш! — спромігся Лобода. — Ставай, пилять, так пилять, бо ще біля корови не порався.
Проминули мозульку і чиргикнули коричневий накип кори.
— Кряж довгий буде, це тобі в'яз, а не сосна.
— А ми його — клином, — невідомо чого знову засміявся Кушнір. — А ми його — розхристосаємо! Сила ще в руках є. Ніс у кого, а в мене — щодня з м'ясом, і хлібець їм — не ти інки. А сила — вона од живота. Що в животі, те і в рунах.
— Та і ми, дякувать богові, не бідуємо на сьогоднішній день…
Пила жадібно, з присмаком дихала, вихаркуючи руде, схоже на базарний цукор, жабуриння. Григорій постелив па таранкувату кригу долу шинелі, зігнув отерплі ноги, опустився на коліна. Тепер він не бачив ні розпашілого Дем'янового обличчя, ні шапки на самому чолопочку, лише нога Лободи пружинила перед його очима. Держално вислизало з пітних долонь Григорія, порепані губи щеміли од поту, і Лобода раз у раз злизував солону росу шерхлим язиком. Кушнір ніби відчув його слабкість, потяг пилу енергійніше, пвучкіше. Лобода, щоб не відстати, і собі наліг на інструмент, але руки в'янули, жовтіло в очах. Григорій зціпив зуби і пробував лічити подумки, щоб одурити втому, аж поки пальці самі не випустили держално і пила захилиталася та боляче дзьобнула коліно.
— Охляв ти, Григорій, підупав па силі, треба їсти більше, мабуть, апетиту нема? – Кушнір дивився співчутливо, але краще б він сміявся в очі, щоб можна було підвестися з колін і ненависно плюнути в масну пику.
— Та щось не дуже з апетитом. Що вже Параска не готує, посиджу за столом і вилажу. Саме куриво іде на душу.
— Тютюн – він у всі роки родить… Але тобі треба вітамінчики на «це» – яйце, сальце, м'ясце…
Григорій підвівся, тримаючись за колоду, щоб не впасти, бо в голові з голодухи паморочилось, узяв постилку і, не опираючись, пішов у поля.
— Грицько, там Параска по гнилу картоплю приходила, казала, нібито для курчат, то хай ще бере, мені не жаль! — гукнув услід Дем'ян. — Тяжкі часи треба разом переживать, колективом…
Ішов Лобода польовою стежкою, бабкуваті чоботи патрали сухотрав'я, уже вишите блідо-зеленими язичками пирію. Ішов і думав про дітей своїх. Дочка школу на «відмінно» закінчила, на учительку поступила, і в інституті не нахваляться нею. Юрко п'ятірками радує, без книжки їсти не сяде, усе в прочотні та прочотні. А що голодні та роздягнені, минеться, зате знатимуть, по чому лихо, легше в житті буде. Григорій розстебнув шинелю, шапку зсунув на самий чолопочок. Що не кажіть, а таки весна! Березень, а поле уже землицею пахне. І перша травичка. Оксамитова хустка озимих оперезувала село. Радісними очима пестив озимі аж до зеленого обрію в рожевій поливі призахідного сонця і бачив буйне колосся, повне золотистих зерен, що їх можна жувати до солодкого, тягучого тіста. Попроситися б у бригадира ярові сіять, він любив іти по ріллі з коробкою перед себе, набирати повні жмені зерна і віддавати полю. Але бригадир не візьме на сівбу, роби, скаже, колеса, а сіять будь-хто може. Тільки ж не кожен може сіять, бо сіять треба з любов'ю — тоді ростиме і родитиме…
Насмикавши з-під крижаних жорен мокрої вівсянки, Лобода звалив ношу на плечі, почвалав путівцем. Сонце рожевою краплею висіло над городами. Горобці греблися в кінському кізяку. Облізлий пес тяг від скотомогильника кістку. Він втелющив у Григорія жадливі блищики очей і, підібгавши куцого хвоста, шаснув у рівчак. Шлях був рябий і танув у синім прогоні верб, ніби верби одразу за мостом сходилися в клин. «Скоро і на шарварок загадають»,— подумав Григорій. Він любив рівняти дороги, чистити лопатою канави. Приносив синові свистки, бо в таку пору саме верба соктіла. «А може, мені на шарварок уже і не загадуватимуть, може, мені вже інший шарварок готується — за колючим дротом, у тюремному дворі…» — подумав хмуро. Ледве перетяг нішку через перелаз — важко з кригою напополам. Кинув біля призьби і став перебирати, де кращеньке, щоб насікти корові. Бо підстилка підстилкою, а сіна теж лишилося — нема чого бачить, а ще коли та трава наросте. Параска винесла в сіни цебер з теплою водою, подала косу, якою завжди сік солому: