VI
Приходимо тепер до дуже важної точки нашого викладу.
Поділ праці веде до прискорення і вдосконалення праці. Винаходом машин роблять людську працю [в] сто, тисячу разів швидшою, легшою, вдатнішою; заступають роботу мільйонів людей. За останніх сто літ, можна сміло сказати, нароблено більше предметів для людської потреби та людського вжитку, ніж за всі попередні тисячоліття. Погадаймо лише, що за той час набудовано стільки залізниць, що можна би ними 14 раз оперезати землю там, де вона найгрубша, а телеграфів стільки, що певно оперезав би її зо сто разів, що тепер можна за два місяці об'їхати докола всю землю і вернути назад на своє місце. Погадаймо, що за тих сто літ зужито величезні гори кам'яного вугля, якого давніше майже не тикали, видобуто і пущено в обіг більше золота, срібла, заліза та інших металів, ніж давніше могли думкою збагнути люди, засаджено безмірні простори бавовною, засіяно пшеницею і заселено робочими людьми. Ніколи ще людськість не працювала так напруго та гарячково, не виробляла стільки всяких достатків, хліба, одежі і всього потрібного для людського вжитку. Ніколи досі не велася на такий величезний розмір торгівля; давнішим вікам ані не снилося про такі фабрики, про такі копальні, про такі різнорідні гатунки промислу, як бачимо тепер. Вся людськістъ за останніх сто літ зробилася тисячу раз багатшою, ніж була перед тим.
Коли так, то випадало би ждати, що й кожний член людськості, кожний чоловік зробився багатшим, маєтнішим, ніж були його діди та прадіди перед сто роками. Адже ж не даром кажуть: «що громаді, то й бабі»; коли вся громада, все людство так страшно розбагатіло, то й кожний поодинокий чоловік повинен почувати й на собі познаки того новочасного багатства.
А тимчасом що ми бачимо? Людськість багатіє, а тисячі, мільйони людей бідніють. Їм робиться тісно. Одним не стає землі, іншим зарібку, всім обмаль хліба. По селах люди працюють тяжко, а живуть у такій нужді, що їх життя мало чим ліпше від життя робочої худоби. По містах робітники працюють тяжко, а живуть не о много ліпше. А по великих містах, що накопичено в однім гнізді сотки тисяч або мільйони людей, бувають десятки тисяч таких бідолах, що не мають де голови прихилити, живуть як воробці в стріхах, блукають з вулиці на вулицю, годуються то жебриною, то крадіжкою, то відпадками, зібраними по смітниках багачів, ночують у публічних садах, попід мостами, в нових будовах, де ще не живе ніхто, або по різних страшних та поганих норах. У тих найбільших огнищах поступу й освіти для многих тисяч людей, малих і старих, мужчин і жінок вертається життя дикунів у лісах і печерах, тільки ще гірше, страшніше, бо тут, на міськім бруку, сама природа не дає їм нічогісінько, а замість диких звірів їм на кожнім кроці грозить далеко страшніший ворог – чоловік, узброєний усіма засобами цивілізації, аби в разі чого позбавити їх свободи або навіть життя. Не диво, що по таких містах день у день сотки людей гинуть з голоду, заховані по темних закутках, як дикі звірі, що там, у тім поденні суспільності діються сотки страшних злочинів, а сотки нещасних, доведених до розпуки, відбирають собі життя. Можна сказати сміло, що прадавній дикун, блукаючи по лісах та ночуючи в печерах, був сто разів щасливіший і почував себе ліпше від такого нещасного бідолахи, що серед величезного міста опиниться без грошей, без зарібку, без пристановища.
Та се ще не все. Дикун у лісі бачив довкола себе ліс, а що найбільше інших таких дикунів, як був сам. Коли терпів голод, то знав, що й інші довкола нього терплять; коли був ранений, то знав, хто його зробив неспосібним до праці. А бідолаха в великім місті, де поступить, бачить довкола себе багатство, розкіш, пишні вбрання, великі доми, блискучі склепи, навантажені всякими товарами, з повиставлюваними в вікнах скарбами, з яких сота, тисячна часть могла б його зробити багачем. Він гине з голоду серед величезних куп хліба, вблизу багатих кухонь і реставрацій, де інші наїдаються досхочу. Він голий вблизу магазинів, що аж тріщать від маси сукон, полотен і найрізноріднішої одежі, і, що найдивоглядніше, він часто не може дістати роботи і погибає без праці тут же обік многолюдних фабрик, де день і ніч гуркочуть машини, стукочуть молоти, кишать робітники, як мурашки, обік верстатів, де день і ніч сліпають та надриваються інші робітники надсильною, прискореною, гарячковою невпинною працею.
І сказав би хто, що се лиш по містах так, – та бо ні. А по селах хіба не бачимо дивного (нам воно з віковічної привички перестало бути дивним), гнітучого та болючого противенства між бідними і багатими. Тут сидить господар на цілім грунті, а в нього тулиться комірниця, що не має ані клаптика землі, а його сусіди мають по моргові, по півморга, а там, на кінці села, позасідала голота, що не має нічого, крім нужденної хатчини, та й то не раз поставленої на громадськім грунті. Скільки нерівності і скільки зависті в тісних межах одного села! Ба, але ж бо обік того села звичайно стоїть двір, а в тім дворі живе дідич, пан на 500, 1000 або й більше моргах. Він держить у себе цілу зграю слуг, цугові коні, живе в достатку, про який навіть думати не сміють ті там чорнороби в селі. Супроти нього всі вони, і багачі сільські і халупнини – однані бідаки, голота, хлопство. Але станьмо на хвилю на його становищі і погляньмо вище вгору. І у нього є сусіди – інші дідичі: ось пан на цілому ключі або на кількох ключах, магнат, що має 50 або 100 тисяч моргів, простори, що вистачили би на утворення невеличкого князівства; а онде дідич-худопахолок, що сидить на одному селі, задовжений по вуха, як то кажуть, сидить у єврейській кишені. Чим він супроти того магната, як не мізерним халупником супроти багатого газди! Та бо й той магнат дуже часто, коли бог не дав йому доброї господарської голови, мусить заглядати до чужої кишені, до банків та банкірів, через яких руки день у день перекочуються суми, що вистачили би на закуплення двадцятьох таких маєтків, як його. Над кожного пана є ще старший пан, тільки що там, на самім вершку, де котяться мільйони, чоловік із пана робиться слугою того маєтку, невольником грошей, які опановують усю його силу й волю, мов якийсь злий дух.
Та бо й того ще не досить! Деякі дикуни знають числити лише до двадцять (усі пальці на людськім тілі), а на дальші числа мають лише одно слово: дуже багато. Стародавні греки числили звичайно лише до 10 000, а далі, то усе у них було «мірія» – дуже багато. Ще й стародавні римляни не мали ясного поняття про мільйон. Видно, що їх багачі не дочислювалися в своїх маєтках так далеко. Нині маємо вже не лише мільйонерів, але мільярдерів, таких багачів, що числять свої маєтки на сотки мільйонів. Мільярд! Легко сказати! А поклади ту суму нашими банкнотами на тік просушити, то треба би тока на кілька квадратових миль. А напакуй її нашими срібними двокоронівками на вагони, то вагони займуть штреку від Коломиї до Заболотова, т. є. дві милі. І все те власність одного чоловіка! І коли сей один має такі, направду незліченні скарби (якби хтів один чоловік перелічити стільки срібняків, то мусив би лічити пару сот літ), то інші мруть з голоду, не мають крейцарика на молоко для хворої дитини, мерзнуть узимі без одежі та туляться ніччю попід мостами або в пустих будовах, по пивницях та ямах!
Що ж воно таке? – спитаєте. Що ж се за поступ, що з усім своїм шумом і гуком, з усіма науками і штуками, ціною тисячолітньої боротьби, мільйонів жертв і моря пролитої крові допровадив людей аж до такого раю? Чи варто ж було добиватися його і чи варто працювати для його піддержання, для дальшого людського розвою, коли він іде такими блудними дорогами?
VII
Отсе ми дійшли до найтяжчої рани нашого теперішнього порядку. Величезні багатства з одного боку, зібрані в немногих руках, і страшенна бідність з другого боку, що душить мільйони народу. З одного боку неробство, що привикло жити з праці інших і навіть думати не потребує само про себе, а з другого боку тяжка, чорна, ненастанна праця, що оглуплює чоловіка, не даючи йому думати ні про що інше, крім кавалка чорного хліба. З одного боку пишний розвій науки, штуки та промислу, що витворюють скарби і достатки нібито для всіх людей, а я другого боку мільйони бідних та темних, що живуть ось тут, обік тих скарбів, не знаючи їх і не можучи користати з них. Нерівність між людьми ніколи не була більша, як власне в наших часах, коли думки про рівність та демократизм непохитно запанували в головах усіх освічених людей.