Коли ворота в клуню прочинила Наталка, Рудик, схопив у руки сокиру і стояв перед дочкою, готовий до удару.
— Ідіть у хату: мати кличуть…
— Ти мене налякала, дочко, аж тіло затрусилося,— сказав схвильований Рудик.— Думав, ідуть уже по душу…
Він погасив ліхтаря, взяв у руки брезента з віялки і рушив за дочкою.
У хаті застав вісім мішків, з верхом натоптаних одежею, полотном, крамом, ременем… Коло полу зіяли дві порожні скрині: Наталчина й Христі.
А Христя усе бідкалася, що багато добра ще лишається… Вона за всяку ціну хоче покласти на воза Наталчині подушки, щоб не досталися стерву якомусь подушки з пуху гусиного!
Рудик зупинив Христю рухом руки.
— Ради бога,— сказав він,— без плачу… Роби, що наказую.
Обвів очима ще раз порожні скрині, мішки посеред хати… Очі стуманіли Рудикові. Невістка, Христя й Наталка чекали наказу — всі три не рушали з місця.
Рудик підійшов до невістки.
— Є в мене, дочко, один дідок на степу… Наталка пам’ятає його, Кашуби колись пасікою в його саду стояли. Рушайте з Наталкою до нього. З кіньми додому не повертайтеся. Коні в нас, хвалити бога, добрі: ви ще до світу проскочите Козленків хутір… Все, здається. Я запрягаю коні.
Петро Рудик підвів голову на піч. На каганець звисала білолоба голова онука; хлопець, наляканий хатнім гармидером, ліг рано спати. Петро послухав хвилину: міцно спить онук.
— Ти ж, Христе, накажи завтра хлопцю, щоб не був мені дурний…
…У глупу ніч, хмарну й вітряну, коли на степу ще біліють латки снігу, Петро Рудик вирядив за ворота дочку й невістку. Мішки на возі укрив брезентом з віялки, туго перев’язав їх навхрест, зверху наклав пахучого лугового сіна ще й батога Наталці дав… А сам,— скільки їздив, пам’ятає,— ніколи не брав батога на свої коні!
Коні, легко доторкаючись копитами землі, помчали Ру- дикового воза степовою дорогою.
Христя стояла поруч Петра і все смикала його за рукав, щоб ішов у хату… Пора вже спати…
Петро провів жінку до ганку й звелів їй укладатися спати. Вона знемоглася за ніч, хай спить собі… А йому, Петрові, треба посидіти трохи на ганку, бо так чогось розболілась йому голова, що біль той аж у скивиці коле.
— Гаси каганець і лягай собі…
Рудик не спам’ятався, як заснув. Закрив повіки очей, схилився на ганку на стовпця і спав, здавалося, міцно-міцно. У вуха Петрові підсвистував вітер, тоді відкотив коміра: зробив собі затишок.
…Здалеку десь, у глибині яру, ясно чув, гриміла весільна музика… Це йде його, Петра Рудика, весільний поїзд. Сивогриві коні мчать Наталку на Козленків хутір…
— І чого він, дурний, б’є пужалном коні,— питається у возниці Рудик,— коли коні летять, як змії?..
Степом курява, степом гук і крик.
Христя ввижається — стоїть з іконами на воротях; на ній сяє жовтогарячий корсет, плисом чорним облямований. Вона з докором дивиться у вічі Петрові — не радіє з весілля… А бубон гуде вже близько воріт, на всі голоси виводять пісні весільні дружки й свахи — дорогу молодому до тещі приспівують.
І раптом, ніби струна на скрипці урвалася, замовкли коло воріт музики.
— Усі чекають на материне й батькове благословення,— чує Рудик невідомий голос.
Він шукає у натовпі Меланжу… Дивується: Мелашка не товпиться коло воріт, а стоїть — у благенькій кофті — далеко на моріжку, на зеленій, мов рута, траві… Рудик посміхається до вдови…
— На змовини не хотіла стати, а весілля справляє,— стиха каже він Христі.
Степом курява, степом гук і крик:
— Несуть! Несуть! — 3 усіх ніг біжать вподовж вулиці діти: попереду білолобий онук найпрудкіше…
— До нас, діду!
І далеко майорить Рудикові під ясним сонцем корогва з покрасою. Він пильно вдивляється на дорогу — чує, лопотить під вітроом корогва.
А з боку корогви, аж дивує Рудик, виступає Скрекотень… Не розуміє Рудик, хто його, ворога, запросив на весілля?
Примруживши очі, він пильно вдивляється на дорогу: вітер і курява… Музики, з цимбалів забринівши, знову заграли весільної.
А Скрекотень, розмахуючи мотузкою в руці, стоїть під ворітьми — недалеко Рудика — і підтанцьовує…
Покраса червона лопотить над головою Мелашки, Рудик сміється.
— Прийшли на весілля незаможники…
Тоді простягає руку і,голосно, щоб усі чули й знали, кричить:
— Пожалуйте, господа невозможні! Прошу…
Струснувшись усім тілом, Рудик кидається зо сну. Підводиться, виходить на подвір’я й довго стоїть непорушно, ніби з каменю тесаний…
Вітряк більше не гергає— не меле; з гори — видно Руди- кові — сходить униз наймит; запорошений мукою, він чітко вимальовується серед голого дерева в саду. Чути важку ходу його.
Петро Рудик прислухається: на селі все ще валують собаки, і вітер заносить у вуха Рудикові глухе й далеке: гав, гав, гав-уй…
1930