Старий Наум випив чарку горiлки перед обiдом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От i подали борщ, а далi яловичину, покришили на дерев'янiй тарiлочцi, посолили та й їли – вже звiсно, що не по-панськи, бо виделок не водиться – пальцями. Опiсля подали юшку з хляками, печене було баранина, а там молошна каша та й годi, бiльш i нiчого.
Маруся чи їла, чи не їла: їй лучче усяких розговин – опрiч празника святого – те, що Василь вернувся i жив i здоров. Захилившись за матiр, щоб батько не бачив, як ясочка, дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби б то неначе i вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думцi, як i у Василя! Так той вже через силу їв, бо бiля Наума сидiв, i не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю.
Пообiдавши i подякувавши богу i батьковi з матiр'ю, як поприбирала усе Маруся, от Наум i каже:
– А в нас новий дяк сьогоднi апостола читав.
Настя зараз i питається:
– А хто такий i вiдкiля?
– Осьде вiн, пан Василь, – сказав Наум та й всмiхнувся.
– Хiба ж Василь письменний, щоб йому апостола читати? – спитала Настя; а Маруся так уха i насторошила, щоб чути усе, що будуть говорити.
– Був неписьменний, а тепер бог йому розум послав, а як i що – я й сам не знаю. Розкажи менi, здiлай милость, Василю, як се тобi свiт вiдкрився? Се менi навдивовижу: ще й году нема, як ти пiшов вiд нас, а навчився письма i спiвати вмiєш, як i сам дяк. Де ти побував?
– Я, дядьку, не був дуже далеко, – став розказувати Василь. – От як ви менi вiдкрили свiт i розтолкували менi, що й я буду пропащий, i чужий вiк заїм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав i трохи з ума не зiйшов. Правду ви казали, що за грошi вiсiмдесят рублiв, що я вiд хазяїна брав? Тiльки що на одежу. Що ж тут менi було робити? Як-то бог послав на думку: пiти до купцiв, у них хороший заробiток. Прийшов я до залiзняка: вiн мене трохи знав, розказав йому все своє лихо. Вiн, подумавши, прийняв мене за п'ятдесят рублiв на год з тим, що коли буду у своїм дiлi справний, то вiн менi i бiльш прибавить, i усе буде прибавляти, бачивши моє старанiє. Я зрадувався, почувши, що бiльш нiчого не треба, щоб грошi заробити, як тiльки бути чесним i своє дiло не лiнуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалi були, зараз поладнав. Тiльки бачу, що вони усi письменнi i хто бiльш чого зна, бiльш получа жаловання. От як сiв, як сiв… i правду вам, дядюшка, скажу, що нiч i день вчивсь, i бог менi дарованiє послав; i те таки правду сказать, що нашого братчика куди не пiткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде; непропащi за нього грошi. Ото я вiд спасiвки та до рiздва вивчивсь читати i церковне, i гражданське, писати потроху вмiю, цихвiру знаю i на щотах хоч тисяч десять пудiв уроздрiб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщикiв розщитаю і хазяйського добра гляджу як ока, щоб i копiйка нiгде даром не дiвалась. Товаришi, знаєте, охотники на криласi спiвати замiсть пiвчеської; от i мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи. Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; i як не тяжко менi було, не бачивши Марусi, та, пам'ятаючи ваше слово, сам себе морив i не ходив сюди. I тож-таки, що хазяїн, знавши мою чеснiсть, посилав мене не за великими дiлами по маленьких ярмарках; а пiсля хрещенiя послав уже i дальш, i я тiльки що перед празником оце привiз йому не малу суму грошей. Як же вiн мене потiшив добрим словом i розвiв мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на празник, а щоб ви увiрилися, що я не зледащiв, от i став я на криласi спiвати i апостола прочитав.
Наум, вислухавши його, не стерпiв та аж поцiлував його у голову i дума: "Що за премила дитина! Недаром його люблю! Такий не пропаде". Далi i пита:
– Скiльки-ж ти жалування получаєш тепер?
– Жалування не щот, – каже Василь, – аби б стало на одежу, а те важнiш усього, що хазяїн, знавши мою нужду, чого я боюся i через що ви не вiддаєте за мене Марусi, сам хлопоче об менi: тепер посила мене з хурою ув Одесу, i вiдтiля пiду у Москву i на заводи, i тiльки вернусь сюди iк пречистiй, а вiн менi сискає найомщика, каже, хоч п'ятсот рублiв потеряю; увосени, як скажуть набор, сам i вiддасть, а грошi, каже, будеш одслужувати.
– Нехай тобi бог помога! – сказав Наум; а далi, подумавши, й каже: – Чого ж бiльше думати? Присилай у вiвторок, пiслязавтра, людей, бери рушники; i тобi веселiше буде у дорозi, i Маруся тут свiтом не нудитиме. Тепер нiчого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть бог, вернешся, увосени i весiлля.
Не можна й розказати, як зрадощiли i Василь, i Маруся! Зараз кинулися аж до нiг батькових, i цiлують їх, i руки йому цiлують, i самi обнiмуться, i знов до нього кинуться, i дякують йому, то до матерi, то вп'ять до нього, i не тямлять себе, i, що робити, не знають.
Довго дивився на них Наум, та все нишком смiється, та дума: "То-то дiти!" Далi й каже:
– Годi ж, годi! Пустiте ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо усю нiч стояв на одiянi* (*Одiянiя – церковна вiдправа у великодню нiч), аж поки Христа дочитались; а ви – хочете, дома сидiть або гуляти йдiте до колисок; та тiльки самi не качайтесь, бо грiх для такого празника з сею пустотою возитись.
Як вже той день у Василя та в Марусi було, нам нужди мало, бо, звiсно, чи ходили, чи сидiли, а усе об однiм говорили: як один без одного скучав, коли, що i як думав; як нi думано нi гадано вони побачились; яка ще радость буде, як уже посватаються – отаке усе говорили, та голубилися, та милувалися.
Отже i вiвторок настав. Iк вечеру стали дожидатись старостiв: прибрали хату, засвiтили свiчечку перед богами; старi нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нiчого й казати. От постукали i раз, i вдруге, i утретє, i ввiйшли старости, i подали хлiб, i говорили старости законнi речi про куницю, як i поперед сього було.
Зараз Наум – а раденький же такий! – i каже, буцiмто з серцем:
– Та що се напасть така? Жiнко! Що будемо робити? Дочко! а ходи-ке сюди, на пораду!
Маруся, вийшовши iз кiмнати, засоромилась – господи! – почервонiла, що твiй мак, i, не поклонившись, зараз стала бiля печi та й колупа її пальцем.
От Наум i каже:
– Бачите, ловцi-молодцi, що ви наробили? Мене з жiнкою смутили, дочку пристидили, що скоро пiч зовсiм повалить, мабуть, дума тут бiльш не жити! Гай, гай! Так ось що ми зробимо: хлiб святий приньмаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куницi та краснi дiвицi, так ми вас пов'яжемо i тогдi усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла i наша черга до прикладу казати: годi лишень пiч колупати, а чи нема чим сих ловцiв-молодцiв пов'язати?
Iще не час було Марусi послухати, – знай, колупа.
От вже мати їй каже:
– Ти чуєш, Марусю, що батько каже? Iди ж, iди та давай чим людей пов'язати. Або, може, – нiчого не придбала та з сорому пiч колупаєш? Не вмiла матерi слухати, не вчилася прясти, не заробила рушникiв, так в'яжи хоч валом, коли i той ще є.
Пiшла Маруся у кiмнату i винесла на дерев'янiй тарiлочцi два рушники довгих та мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, i положила на хлiбовi святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далi отцю тричi поклонилася у ноги i поцiлувала у руку, неньцi так же; i, узявши рушники, пiднесла на тарiлочцi перше старшому старостi, а там i другому. Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть:
– Спасибi батьковi й матерi, що своє дитя рано будили i доброму дiлу навчили. Спасибi i дiвочцi, що рано уставала, тонко пряла i хорошенькi рушнички придбала.
Пов'язавши собi один одному рушника, от староста i каже:
– Робiть же дiло з кiнцем, розвiдайтесь з князем-молодцем: ми, приведенi, не з так винуватi; в'яжiте приводця, щоб не втiк з хати.
От мати й каже:
– Ану, доню! Ти ж менi казала, що на те по п'ятiнках заробляла, щоб шовкову хустку придбати та нею пеню* (*Пеня – горе.) зв'язати. Тепер на тебе пеня напала, що не усiх пов'язала.
Винесла Маруся замiсть хустки шовковий платок, красний та хороший, як сама. Наум їй i каже:
– Сьому, дочко, сама чiпляй, за пояс хустку затикай, та до себе притягай, та слухай його, та шануй; а тепер його i поцiлуй.